Історія України. Підручник

3. Окупаційний режим в Україні (1941—1944 рр.)

Розпочавши 22 червня 1941 р. війну, німці одразу ж заходилися розчленовувати Україну. Закарпаття, з їхнього дозволу, в 1939 р. окупували угорці. Холмщину і Лемківщину після завоювання Польщі було включено до польського генерал-губернаторства з центром у Кракові. Пізніше, 1 серпня 1944 р., як п’ятий дистрикт (округ) «Галичина» з центром у м. Лемберзі (Львові) до нього ввійшли чотири західні області УРСР: Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська. Окуповані землі поділялися на зони цивільного та військового управління. Для управління іншими окупованими територіями було створено три губернаторства: «Бесарабія», «Буковина» і «Трансністрія». За попередньою домовленістю з А. Гітлером, перші два увійшли до складу Румунії, а останнє румунська адміністрація лише контролювала.

20 серпня 1941 р. А. Гітлер підписав розпорядження про рейхскомісаріат «Україна» з центром у Рівному, який очолив Е. Кох. Київ, що мав притягальну політичну, економічну і духовну силу, очікувало знелюднення і зруйнування. Рейхскомісаріат охопив основну частину українських земель і складався з шести генеральних округів: «Волинь», «Житомир», «Київ», «Миколаїв», «Таврія», «Дніпропетровськ». Територія воєнної зони відокремлювалась. У складі міністерства окупованих східних областей діяв департамент у справах України й Прибалтики.

В основі політики «третього рейху» в Україні лежала расова теорія про верховенство арійців над іншими народами, зокрема слов’янськими. А. Гітлер неодноразово заявляв, що Україна має забезпечити достаток великій Німеччині. При цьому слід позбавитись місцевого населення, колонізувати територію, яку загарбники розглядали лише як «німецький простір» та ще хіба як сферу інтересів румунів і угорців.

19 серпня 1941 р. І. Антонеску (узгодивши з німцями) видав декрет про встановлення румунської адміністрації в «Трансністрії». На відміну від Бессарабії та Північної Буковини, вона формально до складу Румунії не входила. За угодою, укладеною з Німеччиною 30 серпня, румуни отримали німецький мандат на здійснення тимчасової «адміністрації» і економічної експлуатації території між Дністром і Бугом. Окрім окупаційного апарату, на території України номінально існували й органи місцевого самоврядування.

Було налагоджено тісну співпрацю між командуванням вермахту та рейхскомісаром і керівниками СС та поліції. Поліційна охорона окупованих східних областей покладалася на СС, СД і поліцію. При групах армій діяли так звані «айнзацгрупи СС» (оперативні групи) для «виконання особливих завдань безпеки». Безпосередньо на території України діяли айнзацгрупи «С» і «D». Їхнім призначенням було «упокорення» населення шляхом викорінення можливої опозиції. Діяли й розвідвідділи абверу — військової розвідки та контррозвідки.

Розпочавши агресію, нацисти одразу заходилися реалізовувати програму масового геноциду, тобто організованого й послідовного винищення мирних громадян. З осені 1942 р. почали застосовувати спеціальні обладнані машини — автофургони — «душогубки». Ще одним з основних методів масового знищення людей була система заручництва. Робилося це паралельно з досягненням ще однієї мети — запобігання виникненню і поширенню патріотичної боротьби населення. Впевнені в своєму кінцевому успіху, нацисти реалізували план «Ост», за яким передбачалось очистити загарбані землі від українців та інших неарійських народів. Діяло 230 фабрик смерті — концтаборів, інших місць масового знищення мирного населення, військовополонених. На місце українців, інших громадян України мали переселити 25 млн. німців, румунів, угорців.

Окрім українців на окупованих землях потерпіли й інші народності, зокрема євреї та цигани. За расовою теорією вони були ворогами рейху, з чого випливало одне — ліквідація. Так званий «голокост» — тобто масове знищення людей єврейської національності — проводився окупантами після зайняття будь-якої території України. В зловісному Бабиному Яру лише за п’ять днів (з 29 вересня по 3 жовтня 1941 р.) нацисти розстріляли 52 тис. євреїв. Масові вбивства супроводжувалися депортаціями населення.

Внаслідок вивезення до рейху сільськогосподарських продуктів уже восени 1941 р. в Україні почався голод. Смертність людей зростала ще й через пошесті: черевний тиф, дифтерит, туберкульоз тощо. Порушуючи відповідні міжнародні конвенції, німці катували й знищували бранців. Полонених червоноармійців і командирів роздягали до спіднього, їхнє обмундирування та взуття використовували «для потреб німецької армії». Військовополонених залучали до знешкодження мінних полів та інших небезпечних для життя робіт.

В Україні було створено мережу таборів смерті для військовополонених, гетто, таборів для цивільного населення. Найбільшими серед них були Дарницький і Сирецький у Києві, «Цитадель» у Львові, табори в Умані, Полтаві, Мелітополі, Донецьку, Дніпропетровську та ін. Тільки у «Цитаделі» загинуло від голоду й хвороб майже 140 тис. осіб. За німецькими даними, в Україні щодня гинуло в середньому 2,5 тис. осіб.

Складовою злочинної діяльності окупаційного режиму була жорстока політика примусової праці. Людський потенціал використовувався шляхом насильницького залучення до робіт безпосередньо в окупаційних зонах та вивезення населення на примусові роботи до рейху. Місцева робоча сила була дармова. В серпні 1941 р. наказом А. Розенберга в окупованих землях вводилася загальна трудова повинність для осіб віком 18—45 років.

Окупанти здійснювали й злочинну депортацію громадян України для підневільної праці в Німеччині. Організацію масового вивезення було покладено на «Імперське бюро з використання робочої сили» під керівництвом Ф. Заукеля. Тут бюро тісно співпрацювало з органами місцевого самоврядування. За участю поліції організовувались облави, насамперед на базарах і вулицях, у кіно, на фабриках і по селах.

Основним змістом економічної політики окупантів в Україні було широкомасштабне організоване пограбування. Але провал бліцкригу змусив німців переглянути наміри. 23 січня 1942 р. з’явилася директива А. Розенберга, яка містила перелік галузей і підприємств, які слід було негайно запустити для потреб вермахту. Йшлося, зокрема, про використання всієї важкої промисловості.

Розпорядженням рейхскомісаріату «Україна» від 20 травня 1942 р. запроваджувалась «конфіскація збіжжя, олійних і стручкових, змолоченого і немолоченого зерна. В якому стані вони б не були». Щоб найефективніше експлуатувати сільське господарство України, було збережено колгоспи, які назвали громадськими господарствами.

Окупанти зруйнували практично всі підприємства вугільної, гірничорудної, металургійної, машинобудівної промисловості, вивели з ладу 9 залізничних магістралей. В Донецькому вугільному басейні було зруйновано 882 шахти, демонтовано величезну кількість устаткування. Зруйнували 26 підприємств хімічної промисловості. На території України окупанти знищили в колгоспах понад 230 тис. сільськогосподарських споруд, спалили 18 млн. га посівів сільськогосподарських культур, вирубали 144 тис. га садів і виноградників, вивезли до Німеччини 4415 тис. т зерна і борошна, 1310 тис. т картоплі, овочів та фруктів, 458 тис. т сіна.

Величезних збитків було завдано колгоспам і машинно-тракторним станціям. Окупанти забрали або пошкодили 56972 трактори, 24556 комбайнів, 33038 сівалок, 17 тис. молотарок. Реквізували 3,3 млн. коней, 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 9333 тис. свиней, 7,3 млн. овець і кіз, 59,3 млн. голів домашньої птиці. Змінився вигляд колись квітучої української землі. В УРСР було зруйновано 419 тис. виробничих споруд і будівель, 18,2 тис. закладів науки і культури, 491 тис. житлових будинків.

Окупаційний режим нищив українську культуру. Величезну кількість унікальних предметів мистецтва було втрачено. По-варварському було сплюндровано центр української науки — Академію наук. Вивезено та знищено значну частину обладнання, книжкові фонди бібліотек, більшість музеїв та колекцій. Пограбували й спалили більшість вищих навчальних закладів. На руїну перетворено 116 навчальних корпусів київських вузів, на ¾ знищено та пограбовано їхні книжкові фонди та лабораторне обладнання. Неймовірно постраждав один з найстаріших вузів України — Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка. У вогні загинули бібліотека з фондом 1300 тис. томів, зоологічний музей, що мав 1 млн. експонатів, 20 лабораторій, 18 кабінетів.

Величезних збитків завдали окупанти народній освіті. Повністю було зруйновано 8104 школи. Відчутних втрат зазнали українські театри та кіномережа. Цілими вагонами вивозили реквізит, декорації, меблі, кінообладнання. Пограбували 151 музей. Колись розгалужена бібліотечна мережа практично перестала існувати. Було спалено та розкрадено понад 50 млн. книг, пограбовано найбільші книгозбірні України — бібліотеку АН УРСР у Києві, Одеську бібліотеку ім. В. Леніна, відому Львівську бібліотеку «Осолленіум», бібліотеку ім. В. Г. Короленка в Харкові та десятки інших. З Києво-Печерської Лаври зникли весь відділ стародавньої зброї (4 тис. зразків), оригінали грамот українських гетьманів, давні рукописи, рідкісні середньовічні книги, нумізматичні колекції.

Без убитих, поранених, військовополонених війни не буває. У таборах головною метою німецьких спецслужб було виявити політпрацівників, комуністів, євреїв. Діяли по-різному. Часто не годували по 4—5 діб, доки полонені самі видавали їх. Частіше вдавалися до послуг «стукачів», яких можна було навербувати за миску баланди. З такої категорії людей формувалася й табірна поліція, яку німці використовували для дотримання порядку серед полонених.

Трагічною була доля військовополонених на землях України. Тільки в Києві діяли десятки стаціонарних і пересувних концтаборів для полонених. Найголовніші з них: Дарницькі табори, Бабин Яр, табори по вул. Керосинній, Інститутській, у Голосієві, на території Києво-Печерської Лаври, на Куренівці, Сирці. Їхніх в’язнів майже не годували, померлих від голоду, холоду, знущань представники окупаційного режиму підраховували приблизно і далеко не всіх. Тому статистичні дані про загиблих є неповними й досі. Лише в Дарницьких (один розташовувався на окраїні лісу, другий — на місці колишнього авторемонтного заводу, було й ще два) таборах загинуло 130 тис. осіб.

Продовжуючи цю складну і болісну тему, слід окремо зупинитися на трагедії Бабиного Яру та долі військовополонених. Бабин Яр — це трагедія єврейського народу, представників якого розстріляно 150 тис. осіб, і трагедія інших народів, бо загальна кількість загиблих — 200 тис. осіб, включаючи військовополонених. Буде помилкою вважати, що радянські військовополонені, зокрема ті, що перебували в спецтаборах на території Києва, покірно чекали смерті, животіючи в нелюдських умовах. Були спроби втеч, організації підпілля, саботажу.

На території України було створено понад 180 таборів військовополонених. Серед них сумновідомі своїми жорстокими умовами були, окрім Дарницького й Сирецького (в Києві), Богунський (під Житомиром), «Цитадель» (у Львові), Володимир-Волинський (Волинська обл.), «Уманська яма» (Черкаська обл.), «Хорольська яма» (на Полтавщині), Рава-Руський (Львівська обл.), «Гросс-лазарет» у Славуті (Хмельницька обл.).

Зима 1941—1942 рр. стала апогеєм масового вимирання військовополонених. Особливо великою була смертність через голод, холод і хвороби. Офіційна радянська історіографія називає на той момент цифру — 2 млн. 50 тис. осіб. Підрахувати точну кількість українців, які загинули в полоні, неможливо, бо німці не вели повного обліку воїнів, що потрапили в полон. В цілому, за підрахунками сучасних істориків, в полон потрапило 6,2 млн. радянських військовослужбовців. З них загинуло понад 4 млн. осіб, зокрема на окупованій українській землі — близько 1,8 млн. осіб.

Використання дармової праці невільників було передбачено загарбницькими планами нацистського керівництва. Вперше у великих масштабах військовополонених було використано на збирання багатого врожаю 1941 р. З полонених комплектували робочі команди для ремонту шосейних доріг, залізничних колій, аеродромів, для підземних робіт у Донбасі, для будівництва танкової дороги «Захід» тощо.

Наприкінці 1941 — початку 1942 рр. було розгорнуто галасливу кампанію, щоб налагодити масовий добровільний виїзд до Німеччини. Жителів міст і сіл закликали взяти участь у «будівництві нової Європи та забезпеченні якнайшвидшого завершення війни». Німецькі агітатори намагалися спокусити людей принадами всіляких благ, котрі начебто очікують їх у Німеччині: високими заробітками, набуттям цінних спеціальностей і кваліфікації, прилученням до «європейської культури». В голови обивателів настирливо втовкмачувалося, що всі, хто поїде до рейху, житиме в кращих умовах; було обіцяно також повернення через півроку додому, гідну винагороду — земельні наділи, матеріальну компенсацію, різні пільги тощо. На певну частину населення це діяло. Річ у тім, що німецька окупація принесла українцям масове безробіття. Скажімо, в Києві на початку 1942 р. з 330 тис. населення працювало лише 40 тис. До того ж міста були без будь-якого продовольчого постачання. Саме на голод і безробіття в українських містах і розраховували вербувальники. Їхні сподівання спершу частково виправдовувалися. За даними окупаційної влади, з Проскурова, Первомайська, Умані 80—90% записаних їхали на роботу добровільно. Правда, так було не скрізь. У Києві та Харкові населення до пропагандистських закликів ставилося стриманіше. Курс на хижацьку експлуатацію «східних робітників» знайшов втілення у декреті А. Гітлера від 21 березня 1942 р. Було створено спеціальну установу «Імперське бюро з використання робочої сили» на чолі з Ф. Заукелем, кредо якого було: «Примусове залучення до трудової повинності в рейху є залізним законом». Передбачалася мобілізація осіб обох статей віком від 15 до 60 років.

На осінь 1942 р. нацистам вдалося загнати на каторгу сотні тисяч українців, переважно молоді. Навесні 1943 р. звірства людоловів сягнули апогею. З рейхскомісаріату «Україна» планувалося депортувати 6 тис. осіб щодня. Війська, жандармерія, поліція з собаками перекривали виходи з міст, оточували вулиці, цілі квартали, базари, вокзали, установи, навіть зупиняли пасажирські поїзди. Хапали всіх без розбору, зокрема й жінок з дітьми, неповнолітніх, хлопчиків і дівчат, людей похилого віку — хто в чому був, ніякі життєві обставини до уваги не бралися, будь-які документи, навіть не розкриваючи, викидали на смітник. У вантажні автомобілі жертв набивали напхом. Дикі сцени можна було спостерігати в Києві, з якого вивезли 100 тис. осіб, а з Київського генерального секретаріату — 450 тис. Безпосередньо відповідальними за це є начальник Київського гарнізону — Магуніа і начальник київського гестапо — Гайдельман.

Прямим продовженням злочинних дій окупантів була примусова евакуація населення міст і сіл під час відступу їхніх військ. Ці заходи були частиною планів, з одного боку, Г. Гіммлера, про перетворення української землі на «випалений простір», з другого — Ф. Заукеля, про поповнення контингенту робочої сили. Проте тотальному вигнанню всього працездатного населення (німецький план передбачав 600 тис. осіб) завадив рішучий наступ Червоної Армії. Загалом з України в її нинішніх межах, тобто включно з Закарпаттям і Кримом, з 1941 до 1944 рр. депортовано 2,4 млн. «східних робітників», або 48% загальної кількості людей, вивезених фашистами з усіх окупованих районів СРСР.

Майже три роки до Німеччини йшли ешелони з українськими невільниками. Їхні побут, умови праці були набагато важчими, ніж, скажімо, у голландців чи французів. Усього в рейху діяло 20 тис. таборів праці, було створено «ринки збуту робочої сили», де легально продавали привезених зі сходу підприємцям і бауерам. Люди ставали товаром з відповідною ціною, робітник коштував, як дешеве пальто, робітниця — як черевики на дерев’яній підошві. Покупці відбирали робітників як худобу — заглядали в зуби, мацали м’язи. Робочий день становив 14—16 годин на добу, без вихідних, відпусток, без елементарної охорони праці. Ставлячись до «східної робочої сили» як до військового трофею, німці відповідно й оплачували її працю. Так, на заводі німецькі робітниці отримували 3,5 марки на день, українки 2—3 марки на місяць. Та й витратити їх не було де: на всі товари в Німеччині було запроваджено карткову систему, а «остарбайтерам» карток не видавали.

Восени 1944 р. радянські війська перенесли бойові дії на територію Німеччини. Омріяне на каторзі визволення з неволі й повернення до рідної домівки ставало дійсністю. Але радість волі незабаром затьмарилася зустріччю з визволителями. Здорових чоловіків одразу мобілізували до армії, а жінок почали відправляти додому. І все-таки рішення про повернення радянських громадян з Німеччини було прийнято урядом СРСР і нарешті вжито необхідних організаційних заходів. Керувати цим процесом мав спеціально створений апарат Уповноваженого Раднаркому СРСР у справах репатріації на чолі з генералом Ф. Голіковим (колишнім начальником ГРУ ГШ Червоної Армії). Приймали та розподіляли репатрійованих у прикордонній зоні. На території України було створено шість збірно-переселенських пунктів (у Львові, Ковелі, Володимир-Волинському, Рава-Руській, Самборі, Коломиї), а також 70 приймально-розподільних пунктів. Усього з 1942 по 1950 рр. на Україну повернулося 850 тис. колишніх «остарбайтерів». Десь 150 тис. чоловіків і жінок з України, скориставшись можливістю, залишилися на Заході. В цілому, з СРСР на роботу до Німеччини було вивезено близько 5 млн. осіб, переважно молодь.