Історія України. Підручник

2. Початок німецько-радянської війни. Причини поразок Червоної Армії (1941—1942 рр.)

Напередодні початку війни, СРСР отримував інформацію про підготовку німецької агресії. Радянські розвідники повідомляли навіть точну дату вторгнення. Серед них були Р. Зорге (працівник німецького посольства в Японії), В. Лєман (начальник відділу економічної контррозвідки гестапо), Л. Треппер (резидент радянської нелегальної розвідки), М. Воронцов (військово-морська розвідка), Ф. Голіков (начальник ГРУ ГШ ЗС СРСР), В. Новобранець (начальник військової розвідки КОВО), художник М. Глущенко («Ярема») та інші. Чому Й. Сталін не повірив їм? Мабуть, тому, що розвідники часто змінювали відомості. Та й сам «вождь» був переконаний: доки Німеччина завершить бойові дії на Заході проти Великої Британії, розпочинати війну на Сході не наважиться. У свою чергу, відомий радянський розвідник В. Суворов (Б. Різун) переконує, що в німців іншого виходу просто не було. Вони змушені були завдати превентивного удару, бо агресію проти них готував сам СРСР. Позаяк 22 червня 1941 р., після повітряного удару і масованої артпідготовки, о 04.15 ранку вермахт розпочав сухопутну операцію. Цього самого дня Президія ВР СРСР прийняла указ про загальну мобілізацію.

Радянсько-німецька дискусія: «хто ж винен у початку війни?» — розпочалась з перших її хвилин. Дві ворожі сторони подали власні пояснення подій в урядових нотах. У ноті німецького МЗС уряду СРСР від 21 червня 1941 р. йшлось: «У той час, коли Німеччина була зайнята на Заході, у французькій кампанії, а на Сході залишалася зовсім мала частина німецьких військ, російське командування розпочало систематично перекидати великі військові контингенти на східний кордон Рейху, до того ж особливо великі скупчення було помічено на кордонах Східної Прусії і Генерал-губернаторства, а також у Буковині і Бессарабії проти Румунії. Постійно посилювалися російські гарнізони й на фінському кордоні. Все нові російські дивізії перекидались із Східної Азії та Кавказу у Європейську Росію... Російські війська все ближче просуваються до німецького кордону, хоча німецька сторона не вживала жодних заходів, які могли б виправдати такі дії росіян. Лише така поведінка росіян змусила німецький Вермахт здійснити контрзаходи... Окрім цього, окремі з’єднання російської армії висунуті на передові позиції, а на аеродромах, вздовж німецького кордону, базуються міцні з’єднання ВПС... Це ж саме, за повідомленнями румунського уряду, відбувається у румунських прикордонних областях, Буковині, Молдавії і на Дунаї... За такими діями можуть критись лише агресивні наміри... Результати останніх спостережень засвідчують, що угрупування російських військ, особливо моторизованих і танкових з’єднань, здійснено таким чином, що російське верховне командування може кожної хвилини перейти до агресії на різних ділянках німецького кордону... Радянський уряд зосередив на німецькому кордоні усі свої збройні сили, готові до кидка». 22 червня 1941 р. о 5 год. 30 хв., коли війна вже розпочалась, міністр закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентроп прийняв радянського посла М. Деканозова, якому заявив, що «через антинімецьку політику радянського уряду і небезпеку для кордонів Німеччини, створену великим угрупуванням сил Червоної армії, Німеччина переходить до оборонних дій. Радянські війська підтягувались до німецьких кордонів все ближче і ближче, хоча Німеччина не вживала жодних військових заходів, які могли б виправдати такі дії радянської сторони». Одночасно німецький посол у Москві граф В. Шуленбург повідомив подібне наркому закордонних справ СРСР В. Молотову.

У ноті уряду СРСР від 22 червня 1941 р. заперечувалась німецька позиція. Говорилось, що «цей віроломний напад не має прикладів в історії відносин цивілізованих народів. Вторгнення у нашу країну відбулося, не зважаючи, що між СРСР і Німеччиною було укладено Договір про ненапад, і радянський уряд добросовісно виконував усі його положення».

Німецькі війська наступали трьома групами армій: «Північ» — у напрямку Ленінграда, «Центр» — на московському напрямку і «Південь» — на Київ і Крим. Їм у перші дні війни протистояли Північний фронт (Ленінградський військовий округ), Північно-Західний фронт (Прибалтійський військовий округ), Західний фронт (Західний військовий округ), Південно-Західний фронт (Київський особливий військовий округ), Південно-Західний фронт (Одеський військовий округ). Наркомом оборони тоді був Маршал Радянського Союзу С. Тимошенко, а посаду начальника Генерального штабу обіймав генерал армії Г. Жуков.

У перший день війни німецька авіація захопила ініціативу в повітрі. 22 червня радянські ВПС втратили 1811 літаків, з них у повітряному бою — 332. До 30 червня 1941 р. ВПС ЗС СРСР п’яти фронтів втратили 3463 літаки, у той час «люфтваффен» — 669. 11 липня німецьке військове командування повідомило до Берліна, що в полон узято 320 тис. радянських солдат та офіцерів, захоплено 3600 танків, 3900 гармат. У перші дні війни вермахт просунувся вглиб радянської території на 350—600 км. За перші три тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб особового складу, близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 20 тис. гармат та мінометів, катастрофічної поразки зазнали 100 радянських дивізій. До ворога потрапила половина (близько 200) складів озброєння, розташованих у західних прикордонних округах, зокрема у так званому львівському виступі: 5,4 із 7,6 млн. гвинтівок, 191 із 240 тис. кулеметів; частину матеріальних ресурсів. З 700 вагонів боєприпасів, які зберігалися на складах у Львові, війська Південно-Західного фронту, які відступали, ліквідували 160. Було знищено 1933 вагони боєприпасів, 38047 т палива. Причиною таких втрат було те, і нині це доведено документально, що значна частина радянських військ, озброєння, техніки, спорядження й аеродроми зосередилися безпосередньо на кордоні з Німеччиною й були захоплені в перші дні війни. А також те, що радянським військам (Директива № 3 ГШ ЗС СРСР від 23 червня 1941 р.) було віддано наказ наступати і вибити ворога з території СРСР. В результаті, німці завдавали ударів по флангах радянських військ, які йшли в наступ, брали радянських бійців в оточення, а далі в полон.

Основними причинами масштабних поразок Червоної армії на початковому етапі війни радянська історіографія називала:

— фактор раптовості (нині називають такі риси підготовки СРСР до війни: наступальність, оборонність, превентивність);

— захоплення німцями великої кількості особового складу, озброєння, техніки, аеродромів радянських військ, які розташовувались у прикордонній з Німеччиною смузі (цим підтверджується підготовка СРСР до нападу);

— ліквідацію керівництвом СРСР укріплених районів на старому кордоні;

— кількісну і якісну перевагу німецьких військ в озброєнні (розсекречені наприкінці 1980-х рр. документи навпаки засвідчують, що СРСР переважав в озброєнні Німеччину, Румунію і Велику Британію разом узятих. Але вкрай не вистачало засобів пересування, запчастин, боєприпасів, пального);

— відсутність у радянської армії досвіду ведення бойових дій у сучасних умовах (тепер зауважують, що такий досвід було, зокрема, здобуто в радянсько-японській війні 1939 р., радянсько-фінській війні 1939—1940 рр).

— у 1930-ті рр. було репресовано 40 тисяч радянських офіцерів (але сьогодні вказують, що ними здебільшого були замполіти. Водночас під час війни висунулись такі полководці, як А. Василевський, Г. Жуков, К. Рокосовський, Ф. Толбухін, І. Конєв, К. Мєрєцков, Р. Малиновський, С. Тимошенко, І. Баграмян, І. Черняховський та інші. Наголошують, що країна, яка кадрово непідготовлена до війни, у ній ніколи б не перемогла).

Про готовність СРСР до війни засвідчує чисельність особового складу й озброєння армій СРСР і Німеччини станом на червень 1941 р. Незважаючи на те, що існують кілька варіантів такої статистики, істотних розбіжностей між ними не має.

Співвідношення в озброєнні між СРСР і Німеччиною

(на літо 1941 р.)

(за С. Жуковським та І. Жуковським)

Види зброї

Червона Армія

(кількість)

Вермахт

(кількість)

Танки

22 тис.

5,5 тис.

Літаки

23 тис.

9 тис. (союзники)

Артилерія

(гармати, міномети)

115 тис.

88 тис.

особовий склад

≈5,5 млн.

5,5 млн.

Співвідношення в озброєнні між СРСР і Німеччиною

(на червень 1941 р.)

(за В. Королем)

Види зброї

Червона Армія

(кількість)

Вермахт

(кількість)

Танки

18,7 тис.

5639 — німецькі

4930 — трофейні

всього: понад 10 тис.

Літаки

20 тис.

10 тис.

Артилерія

(гармати, міномети)

67 тис.

61 тис.

особовий склад

5373 тис.

7254 тис.

Співвідношення радянсько-німецьких сил у районі КОВО

(з 22 червня 1941 р. Південно-Західний фронт

(СРСР) — «Південний напрямок» (Німеччина))

(за В. Королем)

Види зброї

Червона Армія

(кількість)

Вермахт

(кількість)

танки

761 — середні і важкі

(КВ і Т—34)

3340 — (застарілої

конструкції)

570 (легких)

210 (середніх)

0 — (легкі)

літаки

2256 (переважно

нових конструкцій)

800

артилерія

(гармати, міномети)

13634

9700

особовий склад

867700

(58 дивізій)

730 тис.

(36 дивізій)

Радянські війська, не очікуючи нападу, не були готові до оборони й у битвах у прикордонній смузі зазнали повної поразки. Німці перш за все сконцентрували танкові сили на вузьких ділянках фронту і проривали нашвидкоруч організовану оборону радянських військ.

Головні події у ці дні розгорталися в районі Луцьк — Рівне — Дубно — Броди 23—27 червня. Саме тут наступало головне ударне німецьке угруповання — перша танкова група Клейста, яка рухалася в напрямку Житомира — Києва. Тут відбулась найбільша танкова битва першого періоду війни. З обох сторін у ній взяло участь 2 тисячі танків. Незважаючи на кількісну та якісну перевагу, радянські війська зазнали повної поразки. А 29 червня 1941 р. німці захопили Львів. Війська Південно-Західного фронту залишилися без оборонних рубежів, без бойової техніки, передусім літаків і танків, в ході жорстоких боїв ледь стримували натиск ворога. Було вирішено відвести війська фронту на рубіж Коростень — Новоград-Волинський — Шепетівка — Старокостянтинів — Проскурів, тобто до старого кордону. Німці наступали і 9 липня зайняли Житомир, виникла реальна загроза захоплення столиці Української РСР, Києва.

У той час основну міць вермахт вклав в удар на центральному напрямку (мінській ділянці) фронту. У Мінському «котлі» радянські війська втратили 300 тис. солдат та офіцерів, понад 3 тис. танків, близько 2 тис. гармат та мінометів. Розпочались бої за м. Смоленськ. Через заборону відійти наприкінці липня 1941 р. було оточено ще одне угрупування радянських військ, втрати яких становили більш ніж 300 тис. осіб, 3 тис. танків, 3 тис. гармат.

У ході стратегічного наступу війська групи армій «Центр» дещо вирвались уперед щодо до групи армій «Південь». Німці вирішили далі тимчасово призупинити наступ на центральному напрямку й різко повернули в південному напрямку, щоб об’єднатися з групою армій «Південь». У ході київської оборонної операції (6 липня — 17 вересня 1941 р.). в районі Умані 2 серпня було оточено 6-у й 12-у радянські армії чисельністю 103 тис.

Через заборону відступати на Лівобережжя, зокрема залишити Київський укріпрайон, м. Київ і р. Дніпро, виникла небезпека оточення військ Південно-Західного фронту. Наказ про відступ зі Ставки Верховного головнокомандування надійшов надто пізно, о 23 год. 40 хв. 17 вересня, коли 5, 37, 26, 21-а армії й частина сил 38-ї армії вже опинились у стратегічному оточенні на захід від української столиці. З 665 тис. солдат та офіцерів з оточення прорвалось 21 тис. осіб під командуванням генерал-майора І. Баграмяна (Командувач КОВО М. Кирпонос 20 вересня загинув). Водночас праве крило групи армій «Південь» рушило на Одесу, яку захопило 16 жовтня.

На початку жовтня німецькі війська знову рушили на Москву. 7 жовтня їм вдалося оточити кілька радянських армій під Вязьмою і Брянськом, чисельністю 663 тис. солдат та офіцерів. Але це була остання поразка радянської армії такого масштабу. В оточенні, між німецькими і фінськими військами, опинився Ленінградський фронт. Ще раніше, 9 жовтня А. Гітлер на нараді політичного і військового керівництва заявив, що Радянський Союз «упав».

Наприкінці 1941 р. від довоєнної кадрової армії СРСР майже нічого не залишилося. Її втрати, за офіційними радянськими даними, досягли 4,5 млн. осіб — убитими, пораненими, тими, що потрапили в полон і зникли безвісти. Зі 170 дивізій, розташованих перед війною в західних військових округах, 124 було розбито повністю, вони втратили боєздатність і були розформовані. Було втрачено майже усе озброєння, накопичене в західних округах, зокрема 67% стрілецької зброї, 91% танків, 90% гармат і мінометів, 90% літаків. В. Суворов наводить детальнішу статистику. Вказує, що у 1941 р. втрати становили 5,3 млн. осіб, 6 млн. 290 тис. одиниць стрілецької зброї, 20500 танків, 10300 літаків, 101100 гармат і мінометів.

До кінця грудня 1941 р. німецькі війська окупували майже всю територію України, всю Білорусь і Прибалтику, захопили територію в 1,5 млн. км2 з населенням 75 млн. осіб. Радянський військово-промисловий комплекс втратив велику кількість підприємств разом з заготовленою для них сировиною, які становили 85% потужностей наркомату боєприпасів. Втратили половину моторних і авіаційних заводів, два з трьох найбільших танкових заводів. На окупованій ворогом території залишилося 60% потужностей вугільної й сталеливарної промисловості, майже вся кольорова металургія, близько 40% найкращих сільськогосподарських угідь країни. Наприкінці 1941 р. Й. Сталін наказав главі радянських спецслужб Л. Берії шукати контакти з керівництвом Німеччини й домовлятися про укладення сепаратного миру. Але А. Гітлер відмовив.

Наприкінці 1941 р. радянським військам все-таки вдалося зупинити ворога по всьому стратегічному фронту, а взимку 1941—1942 рр. під Москвою завдати йому першої поразки з початку війни. Цю перемогу радянське керівництво витлумачило як свідчення великих наступальних можливостей Червоної армії. Що це були за можливості, показали подальші події. Майже всі локальні операції, які провів СРСР навесні 1942 р., закінчилися провалом.

Найбільшої поразки радянські війська зазнали під Харковом, наступ на який розпочався 12 травня 1942 р. Цю операцію, яку ініціювали головком Південно-Західного напрямку С. Тимошенко і особисто Й. Сталін, провели непродумано, особливо неправильно оцінили наступальні можливості Червоної армії та небезпеку флангових ударів ворога. Вибравши зручний момент, німці, які самі готували наступ на південь (командування Червоної армії помилково вважало, що в 1942 р. німці знову наступатимуть на Москву), вдарили по слабкому флангу радянських військ і оточили три армії. Було розбито 6-у і 57-у армії та армійську групу генерала Л. Бобліна. Втрати становили 230 тис. осіб загиблими й пораненими, 775 танків, понад 5 тис. гармат і мінометів.

Не менш серйозною була поразка радянських військ у Криму. Спроба командування Кримського фронту розгорнути наступ з Керченського півострова для визволення всього Криму, незважаючи на перевагу в силах, завершилась катастрофою. 14 травня 1942 р. війська 11-ї армії Е. Манштейна прорвались на околицю Керчі. Війська Керченського фронту з великими втратами відступили через Керченську протоку на Таманський півострів. У ході дванадцятиденного наступу німців Кримський фронт втратив 176566 солдат та офіцерів убитими, 347 танків, 3476 гармат і мінометів, 400 літаків.

Прикметно, що радянські війська зазнали нищівної поразки, хоча мали кількісну перевагу в озброєнні та живій силі. Сталося це через бездарне планування і проведення наступальних операцій. Щоправда, ці значні поразки були останніми й надалі більше не повторювались. Війська Південно-Західного і Південного фронтів з боями відступали з Лівобережжя. Зупинити ворожі армії їм так і не вдалося. Було втрачено промисловий Донбас, Слобожанщину з Харковом, південне чорноморське й азовське узбережжя. Станом на 22 липня 1942 р. всю територію України було окуповано ворогом. Далі основні бойові дії розгорнулися на території РСФРР.