Історія України. Підручник

4. Культура. Греко-католицька і православна Церкви на західноукраїнських землях

Найрадикальніші позиції займала Партія націонал-демократів (ендеків) на чолі з Р. Дмовським і С. Грабським. Вона була особливо популярною серед польського населення Західної України. Ендеки стверджували, що Західна Україна — це невід’ємна складова частина Польської держави, а українське населення цієї території — «руська гілка великого польського дерева». Прагнучи здійснити національно-культурну асиміляцію українців, у 1924 р. вони проштовхували через сейм закон, що забороняв вживати українську мову в урядових установах.

31 липня 1924 р. польський сейм схвалив програму утраквістичних (двомовних) шкіл, у яких навіть молитву «Отче наш» заборонялося виголошувати українською мовою, з букварів усунули всі повідомлення про Україну. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. Якщо 1912 р. в Галичині функціонувало 2418 українських шкіл, то у 1927 р. — лише 815. Так, на Волині 1931 р. колишні прихильники С. Петлюри за підтримки воєводи Г. Юзовського створили Волинське українське об’єднання (ВУО), яке виступало за дружбу українського й польського народів, підтримувало ідею двомовності в системі освіти. До осені 1932 р. україномовних шкіл залишилося тільки чотири.

Митрополит греко-католицької Церкви А. Шептицький на початку 20-х рр., щоб привернути увагу світової громадськості до проблем Східної Галичини, здійснив трирічну поїздку до восьми країн Європи й Америки. Після прибуття на батьківщину він був на місяць ізольований польською владою в Познані. Але владика не мав намірів розпалювати польсько-українське протистояння, тому 8 вересня 1925 р. греко-католицький єпископат присягнув на вірність Польській державі, хоча частина уніатського кліру сповідувала ідеали «християнського націоналізму». У жовтні 1925 р. після протестів світової громадськості переселення українських учителів до Західної Галичини припинили, а частину лояльних до влади українців допустили до державної служби.

Важливим центром національної культури в західноукраїнських землях у 20—30-х рр. було Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип’якевич, С. Томашівський, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, економіст І. Витанович, географ В. Кубійович та ін. Таємний Український університет та НТШ стали важливими осередками розвитку української культури, центрами формування національної інтелігенції. З ініціативи митрополита А. Шептицького на базі греко-католицької семінарії було створено Львівську богословську академію — єдиний у Західній Україні легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 30-х рр. у академії навчалося понад 600 студентів.

Оскільки поняття «священик» і «просвітитель» для галичан були ідентичними, благотворний вплив духовенства постійно зростав серед членів таких організацій, як «Просвіта», «Рідна школа», «Союз українок» та ін. У 30-х рр. українським студентством, молоддю духовно опікувалися «Академічне душепастирство», «Марійське товариство», «Католицький союз української молоді». На базі останнього було створено товариство «Орли», яке налічувало на початку 1935 р. понад 30 тис. членів.

Під наглядом цензури перебували 60 українських видавництв і близько 120 редакцій українських газет і журналів (станом на 1930 р.). Систематично друкувалися списки заборонених українських книг, альманахів, календарів та інших видань, що виходили і в Галичині, і за її межами. До початку Другої світової війни в ці списки було занесено понад тисячу найменувань.

Після того, як у 1920 р. західні союзники визнали румунські претензії щодо Буковини, румунський уряд закрив усі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією, їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». Якщо у 1918 р. на Буковині діяло 168 народних шкіл, то у 1924 р. не залишилося жодної суто української школи. Наявність змішаного румунсько-українського населення в деяких адміністративно-територіальних утвореннях давала можливість владі закривати «за проханням місцевих громадян» українські школи й інші культурно-освітні заклади. Панівні кола обрали шлях насильницької румунізації національних меншин, сподіваючись цим зміцнити внутрішню єдність держави. Людей переслідували за вживання української мови в офіційних установах, румунізували всі назви населених пунктів. 1936 р. особливим циркуляром було заборонено вживати історичні назви перейменованих сіл і містечок в офіційних документах і пресі. Румунізувалися також прізвища, почасти — церковна служба.

Позиція чехословацького уряду на Закарпатті щодо культури та освіти була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Тут кожен мав право віддавати дитину до школи, де навчали рідною мовою. У 1930 р. діяло 560 українських шкіл. З 803 шкіл, які працювали на Закарпатті в 1938 р., 463 були українськими, 365 — чеськими, 117 — угорськими тощо. У Чехословаччині було кілька вищих навчальних закладів, які відіграли істотну роль у формуванні української інтелігенції. Це — Український вільний університет у Празі, Українська господарська академія у Подебрадах. Але ці вищі навчальні заклади створювалися для українців-емігрантів, яких у 20-ті рр. налічувалося 50 тис. В самому Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад — Богословський ліцей. Надавалася фінансова підтримка Українському вільному університету, Високому педагогічному університету ім. Драгоманова у Празі, Українській господарській академії в Подебрадах. Українська мова не переслідувалася, але вважалася непотрібною.

У літературному житті західноукраїнських земель важливу роль відігравав журнал «Літературно-науковий вісник» (з 1933 р. — «Вісник»), навколо якого гуртувалися найвизначніші літератори: В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. У літературному журналі «Дзвони» вперше було надруковано твори талановитого поета з Лемківщини Б. Антонича. Група далеких від політики митців на чолі з критиком М. Рудницьким, а згодом — поетом і мистецтвознавцем С. Гординським гуртувалася навколо літературно-мистецького щомісячника «Назустріч». Серед прозаїків і поетів слід відзначити Б. Кравціва та О. Мошуру. У журналі «Ми» (1934) друкувалися твори письменників-емігрантів: Ю. Липи, Є. Маланюка, О. Теліги.

Серед художників вирізнялися постаті пейжазиста І. Труша, прихильника експресіонізму О. Новаківського, П. Холодного, який уславився іконописними працями.

Важливу роль у духовному житті західних українців відігравала греко-католицька Церква. У 1939 р. у Галичині та у Закарпатті налічувалося 3,7 млн. вірян, 3040 парафій з 4440 церквами. Але в житті Церкви чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який підтримував національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької Церкви з католицькою. А. Шептицький засуджував колонізаційну політику щодо греко-католицької церкви на Волині, де поляки конфісковували церковні землі та руйнували храми (знищили майже 200 церков), і домігся припинення вандалізму польських властей.

У церковній сфері Польща провадила репресії проти православних, а з 30-х рр. — примусове навернення на католицтво. З 200 церков 150 було передано католикам. У Холмщині й Підляшші здійснювався посилений адміністративний тиск на Церкву, використовувалася будь-яка нагода для закриття українських парафій.

Церкву на Буковині було перейменовано на православно-румунську, автокефальну Буковинську митрополію підпорядковано румунському патріархату, а українські священики не допускалися до високих посад у Церкві.

Отже, загальна чисельність мешканців України, які опинилися в межах Польщі, Чехословаччини та Румунії, становила на початку 20-х рр. близько 7 млн. чол. Політичний курс польського, румунського і чехословацького урядів спрямовувався на цілковиту уніфікацію українських земель з середовищем цих країн, позбавлення їх усіх ознак самобутності. Таким чином, заперечувалася українськість цих земель. На додаток, українським територіям нав’язувались офіційні колоніальні назви: Східна Малопольща, Східні креси тощо, обмежувалося вживання понять «українець», «український», які переважно замінювались на поняття «русин», «руський».

Незважаючи на короткотривалість, територіально-адміністративний поділ західноукраїнських земель залишив глибокі сліди в суспільстві й надовго став негативним чинником національно-державного розвитку. За неповних двадцять років еволюція органів державної влади відбулася в напрямі централізації й посилення антиукраїнської політики. Відповідаючи вузькополітичним, великодержавним завданням, схема територіально-адміністративного поділу не узгоджувалася з економічними, природно-географічними та етнографічними принципами.

Економічна нерівноправність посилювала зубожіння українського населення і сприяла зростанню темпів його еміграції, яка навіть заохочувалась. Натомість здійснювалися польська, румунська, чехословацька міграції на західноукраїнські землі.

Відносна політична свобода українців у складі іноземних держав у 1919—1939 рр. сприяла поліпшенню матеріального становища і зростанню національної свідомості, проте не могла підмінити їхнього прагнення до возз’єднання з Великою Україною і створення національної держави. У міжвоєнний період на західноукраїнських землях використовувалися парламентські й нелегальні форми боротьби, їхньою метою було обстоювання інтересів українського народу. Задля цього українські політичні партії боролися за місця в парламенті, використовували його трибуну для захисту українства, протистояли політиці асиміляції, висували вимоги автономії, соборності та незалежності України. Розчарування в парламентаризмі, а також криза радянських ілюзій змусили українських патріотів стати на шлях революційної боротьби за незалежну Україну. Досвід боротьби українських політичних партій та об’єднань показав, що за тих умов завоювати українську державність, добитися утворення самостійної та ще й соборної України було неможливо. Цьому завадили роз’єднаність політичних сил, полярність їхніх орієнтацій, брак активної політичної підтримки державотворчих замірів українства з боку зовнішніх сил.

Польське і румунське панування на українських землях значно обмежували їхній культурний розвиток. Уряд Чехословаччини в українському питанні давав можливість деякою мірою задовольняти культурні потреби українців. Проте треба зазначити, що політика як Польщі й Румунії, так і Чехословаччини підривала слабку систему української освіти, готувала ґрунт для тотальної полонізації, мадяризації та асиміляції населення цих країв.

Попри всі негативні наслідки панування на західноукраїнських землях іноземних держав, у 1919—1939 рр. українське населення в переважній більшості зберегло усвідомлення свого кровного зв’язку з Великою Україною. Об’єднання на початку 40-х рр. ХХ ст. більшості українських земель в одній державі — Радянській Україні стало, попри її залежність від тоталітарного СРСР, прогресивним фактом.

Хронологія

18 березня 1921 р. — підписання Ризького мирного договору між РСФРР, УСРР та Польщею.

14 березня 1923 р. — прийняття Радою послів у Парижі рішення про приєднання Галичини до Польщі за умови надання їй автономних прав.

Червень 1923 р. — утворення Комуністичної партії Західної України.

31 липня 1924 р. — заборона польським урядом використання української мови в державних установах Західної України.

Липень 1925 р. — установчий з’їзд Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО).

8 вересня 1925 р. — греко-католицький єпископат присягнув на вірність польській державі.

27 січня — 3 лютого 1929 р. — розпочалася діяльність Організації українських націоналістів (ОУН).

1929—1933 рр. — світова економічна криза — «Велика депресія».

15 березня 1939 р. — проголошення самостійності Карпатської України на чолі з президентом А. Волошиним.

15—18 березня 1939 р. — вторгнення угорської армієї до Закарпатської України і окупація цих земель.

Словник термінів

Автономія (від грец. — незалежність) — право території самостійно здійснювати державну владу в межах, які надає їй конституція або закон.

Асиміляція — добровільне або вимушене розчинення (втрата традицій, звичаїв, мови тощо) раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, зазвичай, численнішого народу (етносу); засіб для досягнення етнічної однорідності.

Бессарабія — історичний регіон між ріками Дністром, Прутом (притокою Дунаю) і гирлом Дунаю. Нині на його теренах — значна частина Одеської, Чернівецької обл.та основна частина території Молдови.До початку ХІХ ст. Бессарабією називалася лише південна частина цього регіону. Назва походить від прізвиська володаря цих земель Бессараба. Географічне положення (шлях з Азії до Європи) зумовило зосередження тут у І тис. значних міграційних потоків. На початку VI ст. з’явилися слов’яни.У ХІ—ХIV ст. землі Бессарабії входили до складу Київської Русі, Галицького князівства. На її території жили берладники. Бессарабія входила до складу Молдавського князівства й Османської імперії. Важливу роль у її освоєнні відіграли запорозькі козаки, що поселилися на Дунаї після першого руйнування Запорозької Січі1709 р. Українське населення зростало й за рахунок селян-утікачів із Правобережної та Лівобережної України.

«Велика депресія» — вживається тут щодо фази економічного циклу, що настає після кризи перевиробництва. Характеризується припиненням спаду виробництва, поступовим зниженням надлишку товарів, низькою господарською діяльністю, великими масштабами безробіття. Синонім економічної депресії — стагнація.

Дискримінація (від лат. discriminatio — розрізнення) — часткове чи повне, тимчасове чи постійне обмеження або позбавлення конституційних прав певної категорії громадян за расовою чи національною належністю, політичними і релігійними переконаннями, статтю тощо.

Догматизм — однобоке, схематичне мислення, що оперує догмами. В основі догматизму — сліпа віра в авторитети, захист застарілих постулатів.

Еміграція (від лат. emigro — виселяюся) — виїзд громадян зі своєї країни в іншу на постійне або тривале проживання з політичних, економічних чи інших причин.

Експропріація (від середньовічного лат. expropriatio — позбавлення власності) — примусове (без відшкодування) позбавлення майна.

Інертність (від лат. iners — бездіяльність) — брак ініціативи, бездіяльність.

Інкорпорація — включення однієї території до складу іншої або об’єднання в єдине ціле двох чи більше автономних компонентів.

Конфесія — Церква чи релігійна організація, яка має своє віровчення, культову практику та організаційну структуру.

Кооперативний рух (від лат. cooperatio — співпраця) — початково добровільна співпраця, яка сприяє своїм членам у веденні господарства, дрібного виробництва, здійснюючи посередницькі функції (реалізацію продукції, її транспортування).

Нація (від лат. nation — плем’я, народ) — історична спільність людей, яка базується на спільності території, історії, етнічних і політичних зв’язків, мови та інших особливостей культури. Загалом розглядається як форма етнічної спільності. Нині націю розуміють як сукупність усіх громадян певної держави незалежно від їхньої етнічної належності.

Окупація (від лат. occupatio — захоплення) — військове тимчасове захоплення силою певної території.

Опозиція (від лат oppositio — протиставлення) — протидія, супротив якійсь політиці, чиїмось діям, поглядам. Інколи мається на увазі група або партія, яка виступає з кардинально іншими думками меншості або більшості, що висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.

Парцела (від франц. parcelle — частка) — невелика ділянка власної або орендованої землі, на якій ведеться дрібне (парцелярне) селянське господарство.

Парцеляція землі — процес подрібнення земельних ділянок.

Пацифікація — «умиротворення», на шлях якого в найжорстокіших формах стала офіційна польська влада в 30-х рр. XX ст. для придушення опору українства (на західноукраїнських землях) проти соціального і національного гноблення.

Самоврядування — самостійність якоїсь організованої соціальної спільноти в управлінні власними справами.

Сейм — станово-представницький орган у Польщі, Чехії та інших державах Східної Європи.

Тоталітарна держава — держава, в якій унаслідок історичних умов склалася така система політичного та соціального устрою життя суспільства, за якої неконтрольована народом влада бюрократичної еліти отримала можливість руйнації або прямої заборони інститутів представницької демократії чи почала здійснювати військово-поліційний терор.

Українська військова організація — нелегальна військова політично-революційна організація, що виникла в 1920 р. й проіснувала до того часу, коли ввійшла як військово-бойова одиниця в ОУН. Натхненником і Головним Комендантом УВО був полковник Є. Коновалець.

Персоналії

Андрієвський Дмитро (1893—1976) — політичний діяч та ідеолог українського націоналізму, публіцист. За фахом — інженер. Народився в с. Будках (нині село Зіньківського р-ну Полтавської обл.). 1919—1920 рр. працював у складі дипломатичної місії Української Народної Республікиу Швеції; 1921 р. — консул УНР у Швейцарії. Від 1922 р. жив у Брюсселі (Бельгія). Очолював Українську національну раду в Бельгії та Європейське об’єднання українських організацій у Брюсселі. Працював у журналах «Національна думка», «Розбудова нації». У листопаді 1927 р. обраний до складу Проводу українських націоналістів (ПУН). Учасник (1929) установчого конгресу Організації українських націоналістів. Прихильник співпраці ОУН з іншими українськими політичними силами. Після розколу ОУН у 1940 р. — один із лідерів організації під проводом А. Мельника.1944 р. ув’язнений німецькою владою в концтабір у Бреці (або в Оранієнбурзі). Один із перших ідеологів українського націоналізму.

Бандера Степан (1909—1959) — один з двох керівників ОУН (Організації українських націоналістів). Народився на Галичині (Івано-Франківська обл.), яка входила до складу Австро-Угорської монархії. Батько Степана Бандери — Андрій Бандера — був греко-католицьким священиком, родом зі Стрия. Походив він із родини міщан. Окрім Степана, який у батьків був другою дитиною, було ще семеро дітей: троє хлопців та четверо дівчат. Патріотичному вихованню сприяли всі умови: у домі Бандери була чимала бібліотека, вкомплектована книжками українських та іноземних авторів, часто гостювали родичі та знайомі — активні учасники національно-громадського життя. Під час Першої світової війни Степан пережив чотириразове пересування воєнних фронтів через рідне село. Стан особливої душевної напруги в дитячі та юнацькі роки був одним із головних факторів у пізнішому формуванні світогляду Степана Бандери. Навчався у Стрийській гімназії і був студентом Львівської політехніки. Належав до організації української молоді «Пласт», головною метою якої було патріотичне виховання. Попередницею Організації українських націоналістів була Українська військова організація (УВО), членом якої С. Бандера був з 1928 р. Студентом брав активну участь в організованому українському національному житті. Степан дотримувався «12-ти прикмет характеру українського націоналіста», де було зазначено: «Націоналіст не нищить свого здоров’я вживанням отрути — не п’є і не курить». Спиртні напої і куриво були монопольною власністю Польської держави, вони збільшували державну скарбницю. У 1933 р. ОУН проводила антиалкогольну акцію. Коли Волинь і Галичина були під владою Польщі, боровся з «Армією Крайовою», що мала на меті ополячити населення. У відповідь на це на базі ОУН було створено Українську повстанську армію, керівником якої став С. Бандера, залишивши керівництво ОУН М. Мельнику. У них виникли суперечки, бо Мельник пропонував створити союз з Німеччиною і вільну Українську Республіку. Через те, що УПА на могла стати частиною вермахту (на Східний фронт у 1941 р. слов’ян не брали), Е. Кох сформував дивізію СС — гітлерівський аналог НКВС, внутрішні й каральні війська. З’явилася дивізія «Нахтігаль» («Галичина»). С. Бандера часто наголошував, що, український націоналізм непоборний, поки спирається на власний народ. Проте після перелому під Москвою, Е. Кох злякався ідей надмірно незалежної України, тим більше що Бандера й Р. Шухевич почали активно протестувати проти гітлерівського геноциду та остарбайтерства, і ліквідував львівський уряд. Самого С. Бандеру було заарештовано і відправлено до концтабору Заксенгаузен 1941 р. У вересні 1944 р. було звільнено. С. Бандера повернувся до виконання обов’язків голови ОУН. Але, внаслідок розходжень з керівництвом крайового проводу ОУН, у 1952 р. залишив пост голови ОУН. 1946—1953, 1956—1959 рр. — голова проводу закордонних частин ОУН. Жив у містах Інсбруку (Австрія), Зеєнфельді, Мюнхені. Убитий агентом КДБ Б. Старшинським у Мюнхені.

Коновалець Євген (1891—1938) — військовий і політичний діяч. Навчався у Львівському університеті. У 1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни воював в австро-угорській армії, наприкінці квітня потрапив до російського полону. Співорганізатор у 1917 р. куреня Січових стрільців, із січня 1918 р. — беззмінний командир Січових стрільців. Після саморозпуску цієї організації у грудні 1919 р. Є. Коновалець перебував у таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. — в еміграції. Ініціатор створення у Празі УВО (1921), яка прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації, таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Організатор ОУН (1929), перший голова проводу. Незаперечний лідер інтегральних націоналістів у міжвоєнний час. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС.

Шептицький Андрій (1865—1944) — громадсько-політичний діяч, митрополит Української греко-католицької Церкви (з жовтня 1901 р.), архієпископ, доктор філософії, права та теології. Народився 29 липня 1865 р. у Прилбичах біля Яворова на Львівщині в сім’ї графів Івана та Софії Шептицьких. Батько був власником земельних поселень Прилбичі — Брухналь Яворівського повіту і Дев’ятники — Кологури Бібрецького повіту. Іван Шептицький був яворівським повітовим маршалком, послом до віденського парламенту і до галицького сейму, а помер удівцем перед Першою світовою війною. Софія Шептицька — дочка визначного польського письменника Олександра Фредра. Вже у 3-річному віці Роман Марія Олександр, майбутній митрополит Андрій, знав короткі молитви. Мовами спілкування в родині були польська та французька. Роман Олександр знав старовинні (латинську, грецьку, єврейську) і багато новітніх мов, володів кількома діалектами. В сім’ї добре розуміли українську мову. Народну школу закінчив удома, а в десять років поїхав до Львова на навчання до нижчої гімназії. Вищу гімназію закінчив у Кракові на «відмінно». У 1883 р. вступив до однорічної служби при австрійському полку уланів у Кракові, але, занедужавши на скарлатину, був звільнений з війська. 1883—1887 рр. — закінчив правничі студії в університетах Кракова та Вроцлава. 1886 р. поїхав до Рима, де був прийнятий папою Левом ХІІІ. Познайомився у Галичині з професором історії Володимиром Антоновичем. У Москві — з російським філософом Володимиром Соловйовим, відомим прихильником об’єднання церков. 1888 р. у 23-річному віці у Василіанському монастирі в Добромилі Роман Олександр приймає ім’я Андрія, на честь апостола Андрія Первозванного. Сім років поспіль ієромонах Андрій Шептицький посідав різні ранги в чині. 1896 р. — призначений ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові, вів активну місіонерську діяльність. За його ідеєю було засновано друкарню і видавництво василіан у Жовкві та видавався часопис «Місіонер». Був професором догматики у вищій богословській школі отців-василіан у Кристинополі. 1899 р. — став у 34-річному віці Станіславським єпископом: заснував бібліотеку, сприяв відкриттю Духовної семінарії і Богословського музею у Станіславі (1906—1907). Засновник Українського національного музею у Львові (1905), Богословського наукового товариства (1923), теологічних журналів. Йому належить авторство понад 100 листів до вірян. 1900 р. — стає митрополитом Галицьким і архієпископом Львівським. З 1925 р. — почесний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Переселив сільських хлопців з містечка Олеська та с. Волтівки до Львова на свою віллу на Вулці, а згодом купив для них хутір у Скнилові біля Львова. Пізніше заснував чин братів-студитів. Працював за різних політичних режимів: Австро-Угорської монархії, Польщі, радянської влади. Домігся у Ватикані утворення двох греко-католицьких єпископств у США та Канаді, вікаріату — в Боснії. 1922 р. відвідує Латинську Америку, а 1923 р. — Європу, де збирає кошти на допомогу сиротам у Галичині, проповідує, зустрічається з урядовими особами. 1906 р. — очолив делегацію до цісаря Франца Йосифа І, у якого домагався рівних прав для українців у Австро-Угорщині. 1910 р. у Палаті панів у Відні домагався створення Львівського українського університету. 1914 р. його заарештувала російська влада і відправила до Київської в’язниці, а згодом — до Новгорода, Суздалі, Курська, де в монастирській в’язниці він пробув до 1917 р. У 20—30-ті рр. завдяки митрополитові Андрію Шептицькому греко-католицька Церква зберегла свій авторитет і вплив, залишаючись суто українською установою. Наприкінці 30-х рр. греко-католицька Церква налічувала 4 млн. вірян та 3 тис. парафій, мала власну політичну партію — Українську Католицьку національну партію. Митрополит справляв значний вплив на політичне життя. У 30-х рр. енергійно протестував проти кампанії пацифікації, а через п’ять років підтримав політику нормалізації. Мав тісні зв’язки з поміркованою частиною УНДО, засуджував як націонал-екстремістів, так і комуністів. Митрополит Андрій рішуче засудив штучний голод 1932—1933 рр. і масові репресії в Україні. Під час голодомору організовував збір коштів на допомогу голодним. Послідовно боровся за ідею незалежності України. За часів Другої світової війни під час фашистської окупації відкрито виступав проти винищення євреїв. У соборі Св. Юра митрополит Андрій переховував євреїв. Закликав припинити українсько-польські сутички, примиритися двом оунівським напрямам. Фашисти видали наказ про арешт митрополита, але його врятував авторитет серед народу. Підтримуючи змагання ОУН-УПА за незалежність України, не приймав крайнощів (терору, саботажу тощо). Похований у соборі Св. Юра у Львові.

Мошура Осип (1909—1942) — поет. Народився в с. Перегінську Долинського повіту (Івано-Франківська обл.) у національно свідомій родині. 1910 р. — від тифу померла його мати, і батько одружився вдруге. Петро Мошура прищепив синові любов до народної пісні та книжки, хоч сам був малоосвічений. Осип отримав освіту вдома, букварем для нього став «Кобзар» Т. Шевченка. Самотужки навчився читати, писати та рахувати. Почав працювати з 1925 р. в хаті-читальні культурно-освітнього товариства «Просвіта». В його творчості переважає національна тематика, є роздуми про національно-визвольні змагання українського народу. Серед його віршів слід виділити: «Гей, видно село...», «Верховина», «У свят-вечір», «Будова». Публікувалися його вірші у львівських газетах: «Народна справа», «Перун», «Верховина», «Тартак», «Селяни», «Слідами Довбуша». Написав цикл віршів: «Селяни», «Селянка», «Орка», «Сон на рідній ниві» тощо. До 1939 р. засуджував у віршах Сталіна і його репресивно-каральний режим. Коли у 1942 р. в нього народився син Аскольд, Осипа було заарештовано. Після допитів і побоїв він помер.

Кравців Богдан (1904—1975) — прозаїк і поет. Народився у с. Лоп’янці Долинського повіту (Івано-Франківська обл.). Виховувався в рдині греко-католицького священика Миколи та Олени з Богачевських. Змалку звикав до праці. В родині постійно читали газету «Діло» й іншу українську періодику. Середню освіту здобув у Львівській академічній гімназії. 1923—1925 рр. — навчався на філософському факультеті Українського таємного університету і в університеті Яна Казимира у Львові, де студіював філологію та філософію. У 1927—1929 рр. очолює сектор молоді ОУН. 1929 р. — опублікував першу поетичну збірку «Дорога». З 30-х рр. брав участь у виданні та редагуванні українських часописів: «Вісті», «Голос нації», «Голос», «Дажбог», «Обрії», «Назустріч». Пише статті: «Доба жорстока, як вовчиця» (1937 р.), видає збірки поезій: «Сонети і строфи» (1933 р.), «Пісня пісень» (1935 р.), «Промені» (1938 р.), за які був удостоєний літературної премії Спілки українських письменників і журналістів ім. І. Франка. У 1930 р. заарештований і три роки перебував у в’язниці. 1934 р. одружується з Неонілою Головацькою, а через три тижні був знову заарештований і засланий до Берези Картузької. За сприяння митрополита Андрія Шептицького, його звільнили. У 1939 р. переїздить до Берліна, де редагує часописи для українських робітників. За кордоном виходять його збірки: «Остання осінь», «Під чужими зорями», а 1952 р. — брошура «Людина і вояк», де розповідається про командувача УПА генерала Романа Шухевича (Чупринку). У Нью-Йорку 1960 р. вийшла друком його книга «На багряному коні революції» про трагедію 30-х рр. Помер у Нью-Йорку 1975 р.