Історія України. Підручник

3. Зміни в культурі, освіті й науці Радянської України у 20—30 рр. XX ст.

Культурні перетворення 20—30-х рр. мали неоднозначний й суперечливий характер, що зумовлювалося тактичними і стратегічними завданнями політики радянської влади. Запланована всебічна модернізація країни передбачала наздогнати розвинуті капіталістичні країни в економічній та науковій сферах. Проте це неможливо було зробити з неписьменним населенням. Таким чином, за короткий час планувалося ліквідувати неписьменність, створити систему народної освіти, сформувати кадри нової наукової інтелігенції.

У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УСРР постановою «Про боротьбу з неписьменністю» зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоті. Для прискорення цього процесу, створене у 1923 р. добровільне товариство «Геть неписьменність!», формувало мережу пунктів ліквідації неписьменності (лікнепів), що безпосередньо провадили практичне навчання на місцях. Лікнепи підпорядковувалися Наркомату освіти УРСР. Навчання було безкоштовним. Більше того, робітники, які відвідували гуртки лікнепу, звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, а селяни отримували знижку на 25% при обов’язковому страхуванні майна. В результаті цих енергійних заходів, політика ліквідації неписьменності мала дуже визначні здобутки і, на 1939 р. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%.

Радянська влада досягла великих успіхів і в створенні системи народної освіти. Згідно з державними планами, загальноосвітня школа мала охопити всіх без винятку дітей країни. На середину 30-х рр. радянську систему народної освіти в країні було остаточно сформовано. Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох рівнів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне). Створювались єдині зразки державних програм навчання і підручників для всіх шкіл.

Становленню системи вищої освіти влада також приділяла багато уваги. У 1920 р. в Україні ліквідовано університети, а на їхній базі утворено інститути народної освіти. Однак уже в 1933 р. діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові було відновлено. У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Кількість вузів невпинно зростала. Так, якщо до революції в Україні діяло 19 вищих навчальних закладів, то в 1939 — вже 129. Кількість вищих та середніх спеціальних навчальних закладів на 1941 р. зросла в республіці до 693. А кількість студентів на кінець 30-х рр. досягла близько 300 тис. осіб. Таким чином, відбувалось і формування нової інтелігенції, потрібної державі для вирішення величезних господарських і культурних завдань, та заміщення нечисленних і непевних кадрів дореволюційної інтелігенції.

Отже, можна констатувати великі досягнення радянської влади у ліквідації неписьменності населення та розбудови системи безкоштовної, доступної, загальної, обов’язкової освіти для народу. До того ж вводився не спеціалізований а «університетський» (хоч і деформований) тип народної школи. Все це виводило країну на якісно новий цивілізаційний рівень.

Проте беззаперечні досягнення в освіті супроводжувалися й значними негативними тенденціями. Якісні показники освіти в перші десятиліття були невисокими. Завдання індустріалізації і бажання влади перетворити людей на слухняних та контрольованих виконавців системи диктували звуження в школах циклу гуманітарних дисциплін і зменшення годин, що відводились на них. Незважаючи на величезні здобутки українізації, з кінця 30-х рр. почалася поступова русифікація української школи. Окрім того, весь навчальний процес було до краю ідеологізовано, будь-які культурні явища висвітлювалися та трактувалися лише в однозначній площині підтримки владного режиму. Влада допускала до вивчення тільки ті культурні здобутки, які не суперечили комуністичній доктрині розвитку суспільства.

Розуміючи роль науки в технічному й промисловому розвитку сучасної держави, більшовики приділяли особливу увагу розвитку наукових досліджень. Створивши ефективну на свій час, доступну і обов’язкову для всіх систему народної освіти, комуністичне керівництво заклало якісний фундамент забезпечення наукових структур широким припливом нових талановитих дослідників та ідей. З іншого боку, влада надавала великі кошти для розвитку власне наукових установ і досліджень, звичайно, не забуваючи репресивними методами контролювати науковців.

В Україні до 1930 р. наукові дослідження зосередилися переважно в установах ВУАН (Всеукраїнської Академії наук). З 1937 р. її було перейменовано в АН УРСР. Українські вчені — Д. Граве, М. Крилов, М. Боголюбов — створили нову галузь науки — нелінійну механіку. Теорію космічних польотів розробляв видатний український учений Ю. Кондратюк. Є. Патон розробив наукову теорію автоматичного зварювання металів.

У медицині й біології великих успіхів досягли М. Гамалія, Д. Заболотний, О. Палладін, О. Богомолов, Ф Яновський, М. Стражеско. У генетиці та селекції — М. Холодний, В. Юр’єв, А. Сапегін. У царині статистики, економіки, демографії — М. Птуха, К. Воблий, О. Корчак-Чепурківський.

Плідно працювали над проблемами історії України Д. Багалій,. М. Грушевський, М. Василенко, О. Левицький, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Слабченко, М. Петровський, М. Супруненко, Ф. Лось. У літературознавстві вагомими були здобутки С. Єфремова, А. Кримського, М. Возняка.

Суперечливі процеси були характерні для розвитку української літератури та мистецтва 20—30-х рр. Значного поширення набула течія революційного романтизму. Видатними представниками цього стилю були В. Блакитний, Г. Михайличенко, В. Сосюра, В. Чумак. Тенденцію футуризму, що заперечувала будь-які авторитети й канони у мистецтві, уособлював в Україні М. Семенко. Вітчизняний символізм представлено творами М. Філянського, О. Кобилянського, Д. Загул, А. Савченко, М. Терещенко. Згодом представники радикальних течій згуртовуються в організації: «Асоціація панфутуристів», «Нова генерація», «Літературний центр конструктивістів», «Авангард».

Прибічники помірковано-консервативної течії наполягали на базуванні новітнього літературного процесу на творчому переосмисленні національних традицій та класичних зразків світової культури. До напряму «неокласиків» належали М. Зеров, О. Бургардт, М. Драй-Хмара, Ю. Клен, М. Рильський, П. Филипович. Вони також поступово гуртуються в «Аспис», а потім в об’єднаннях «Ланка» та «Марс».

Найбільшим літературним центром стала тодішня столиця УСРР — Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг» і літературна організація пролетарських письменників «Гарт». М. Хвильовийзаснував «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих майстрів слова: М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, П. Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновськогота ін.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва став харківський театр «Березіль», організований у 1922 р. видатним режисером Л. Курбасом. У 1940 р. в Україні діяло близько 180 театрів. Плідно працювали корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський, їхні традиції розвивали молодші за віком А. Бучма, О. Ватуля, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра.

Різноманітним було музичне життя, у якому відігравали велику роль Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представлені митцями старшого покоління — М. Бойчуком, І. Їжакевичем, Ф. Кричевським, а також молодими художниками — А. Петрицьким, В. Касіяном та ін.

Розвивалась і українська кінематографія. У 1922 р. було засновано Всеукраїнське фото-кіноуправління (ВУФКУ), що надало потужного імпульсу вітчизняному кіновиробництву. У 20—30-х рр. екранізуються твори історичного чи класичного жанру, революційної тематики. Режисер І. Кавалерідзе, зняв кіноопери «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм». Видатний внесок у становлення і розвиток вітчизняного кіно вніс режисер О. Довженко. Його фільми «Звенигора», «Земля» стали світовою класикою кіномистецтва.

Важливою складовою культурних процесів в Україні у цей період була так звана «політика коренізації», яку проводили більшовики, намагаючись зміцнити свої позиції у республіці, в адміністративному і культурному середовищі. XII партійний з’їзд у квітні 1923 р. затвердив курс на коренізацію як офіційну лінію. Завданнями коренізації були, перш за все, підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності на партійну, адміністративну, культурну та наукову роботу. Поряд з цим, складовими завданнями політики коренізації виступали організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей. Радянський режим намагався очолити і поставити під контроль національне відродження в республіках, спрямовуючи його в потрібне ідеологічне русло.

Здійснення політики коренізації в Україні мало дві складові: українізацію і створення необхідних культурно-освітніх умов для розвитку національних меншин. 27 липня та 1 серпня 1923 р. ВУЦВК видав декрети, у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на потребу в наданні допомоги в розвиткві української мови. Згодом було утворено комісію з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським. Велику роль в українізації відіграли українські націонал-більшовики М. Скрипник, О. Шумський.

Здобутки українізації були досить вагомі. Так, частка українців в КП(б)У зросла з 20% у 1920 р. до 52% у 1927 р., в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. Окрім того, загроза втрати роботи чи навіть виключення з партії, сприяли швидкому вивченню української мови партійними функціонерами та державними чиновниками російської та єврейської національності.

На кінець 20-х рр. уже 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 рр. зріс у 5 разів, значно зросли кількість видань і тиражі книжкової продукції українською мовою.

Політика коренізації проводилася і в районах України, компактно заселених національними меншинами. У цих місцевостях працювали сотні шкіл з німецькою, татарською, болгарською, єврейською, польською та іншими мовами навчання.

Еволюція більшовицької владної системи в повністю тоталітарну структуру, необхідність утримання влади в умовах індустріального штурму, вимоги розширення впливу моральних стимулів для вирішення економічних завдань, потреби виховання людини нової соціалістичної формації диктували кардинальне збільшення владного контролю у культуріній сфері. На кінець 20-х рр. Москва під гаслами боротьби з буржуазним націоналізмом та націоналістичними ухилами в партії почала згортати політику коренізації. Це супроводжувалось репресіями проти місцевих націонал-комуністів та представників національної інтелектуальної і культурної еліти. Відтак, у 1938 р., політику коренізації в Україні було остаточно згорнуто.

Щоб повністю взяти під контроль сферу культури і змусити її працювати у потрібному напрямі, у 1934 під керівництвом ЦК КІІ(б)У після проведення І з’їзду письменників України було сформовано Спілку письменників України. Таким чином підпорядкування «інженерів людських душ» єдиній організаційній структурі забезпечувало повний контроль влади за діяльністю письменників. У творчі спілки об’єдналися й працівники інших видів мистецтва. За допомогою спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні відділи компартійних комітетів виступали проти будь-яких відхилень від регламентованого мислення і лінії поведінки. Відтепер митцям дозволялося творити тільки в межах офіційно схваленого напрямку, так званого «соціалістичного реалізму», свобода творчості виключалась, незгодних чекали репресії.

В соціальній сфері у цей період також відбуваються корінні зміни. Проведення масштабної індустріалізації сприяло суттєвому збільшенню робітничого класу в Україні, звичайно, передусім в основному за рахунок селянства. Політика українізації, ліквідації неписьменності, соціальних обмежень та безкоштовність отримання освіти вели до збільшення чисельності української національної інтелігенції.

Після запровадження у 1933 р. внутрішньої паспортної системи держава взяла під жорсткий контроль пересування і влаштування на роботу громадян. З іншого боку, здійснюючи перманентні репресії в країні, зміцнивши свій тотальний контроль над суспільством радянська влада почала вирівнювати політичні та громадянські права різних суспільних груп. З середини 30-х рр. поступово відбувається повернення громадянських і соціальних прав категоріям так званих «лишенців» (дворян, козаків, та ін.). Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів.

Держава надавала досить високі на той час соціальні гарантії населенню. Було створено систему безкоштовного медичного обслуговування, яка унеможливлювала епідемії, що віками косили населення Російської імперії. За допомогою жорстоких заходів було значно знижено рівень кримінальної злочинності. Досить успішно відбувалась і нейтралізація міжнаціональних суперечностей.

Отже, за двадцять років більшовики відновили економіку і провели модернізацію країни. За допомогою створення єдиної системи шкільної освіти, ліквідації станових, соціальних, майнових відмінностей сприяли посиленню єдності народу. Однак зворотною стороною цих здобутків було створення страшного тоталітарного режиму, який шляхом терору, репресій, ідеологічного диктату й обмеження прав та свобод громадян, здійснював повний контроль і жахливий тиск на суспільство.

Хронологія

січеньлютий 1921 р.— антибільшовицькі виступи українських

селян. Повстання моряків у Кронштадті.

18 березня 1921 р.— укладення Ризького мирного договору між Польщею і РСФРР та УСРР.

2—4 червня 1921 р. — всеукраїнська нарада КП(б)У. Схвалення непу.

осінь 1921 р. — весна 1923 р. — голод на півдні України.

10 грудня 1922 р.— VII Всеукраїнський з’їзд Рад. Схвалення Декларації про утворення СРСР і проекту основ Конституції СРСР.

4—10 квітня 1923 р. — VII конференція КП(б)У схвалила українізацію державних установ.

травень 1925 р. — IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив Конституцію УРСР.

1925 р. — XIV з’їзд ВКП (б) затвердив курс на індустріалізацію.

травень — червень 1928 р. — розгляд «Шахтинської справи» про «шкідництво» технічної інтелігенції Донбасу. Початок масових репресій в країні.

січень — лютий 1929 р.— оголошення Сталіним 1929 р. «роком великого перелому». Відмова від непу.

вересень 1930 р. — директива ЦК ВКП(б) про прискорення колективізації.

7 серпня 1932 р.— постанова ВЦВК та РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів, та про зміцнення суспільної соціалістичної власності».

1932—1933 рр. — голодомор у Радянській Україні.

червень 1934 р. — І з’їзд письменників України і схвалення статуту Спілки письменників України.

25—29 січня 1937 р.— прийнято нову Конституцію УРСР.

1937 р. — рік наймасштабніших масових репресій в СРСР. Знищення практично всього складу уряду УРСР і ЦК КП(б)У.

24 квітня 1938 р.— впровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах УРСР.

Словник термінів

Нова економічна політика (неп) — політика лібералізації економічного життя суспільства з допущенням ринкових елементів в економіку. Проводилась більшовиками з 1921 по 1928 рр.

Модернізація — створення сучасної аграрно-промислової та науково-освітньої бази в країні. Проводилася більшовиками з кінця 1920-х до кінця 1930-х рр. для забезпечення економічного і оборонного суверенітету СРСР. Передбачала проведення форсованої індустріалізації та колективізації.

Репресії — низка обмежувальних чи насильницьких заходів, здійснюваних державою щодо до громадян і організацій, як правило з порушенням правових і законодавчих норм.

Тоталітаризм — державна влада, що здійснює абсолютний контроль над усіма галузями суспільного життя.

ГУЛАГ — Головне Управління Таборів (лагерей). Комплекс концентраційних таборів, мережа яких вкривала північно-східні райони СРСР. У цих таборах перебували громадяни засуджені за політичними та кримінальними статтями.

Депортація — примусове вигнання, висилка. Застосовується державою як засіб карного або адміністративного покарання.

Диктатура — необмежена політична, економічна та ідеологічна влада однієї особи або якоїсь верстви чи групи, що спирається на насильство і не зв’язана законами. Диктатура характеризується відсутністю незалежності гілок влади (законодавчої, виконавчої і судової), ліквідацією політичних свобод громадян, жорстоким терором.

Націоналізм — теорія і практика етнічних та соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на само ідентифікації націй у вирішенні політичних, державних, економічних та соціокультурних проблем.

Персоналії

Сталін (Джугашвілі) Йосип Віссаріонович (1879—1953) — радянський партійний і державний діяч. З 1898 р. учасник соціал-демократичного руху. За революційну діяльність зазнав переслідувань від царизму. У 1917—1922 рр. —нарком у справах національностей, водночас у 1919—1922 рр. — нарком державного контролю. У 1922 р. був обраний генеральним секретарем ЦК РКП(б). Проводив курс на форсовану індустріалізацію і примусову колективізацію селянства. Організатор масових репресій у країні. З 1941 до 1953 рр. — Голова Ради народних комісарів (ради міністрів) СРСР. У роки німецько-радянської війни — Голова Державного комітету оборони, Верховний головнокомандувач Збройних Сил СРСР, генералісимус СРСР.

Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) — державний і громадський діяч. Один з організаторів створення КП(б)У, член її ЦК (1918). З липня 1921 р. — нарком внутрішніх справ УСРР. У1922—1927 рр. — нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР, у 1927—1933 рр. — нарком освіти УСРР. З лютого 1933 р. — заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. В 1925—1929 і 1931—1933 рр. — член ЦВК СРСР, у 1927—1929 рр. — голова Ради Національностей СРСР. У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У звинувачений у «націоналістичних збоченнях», що підштовхнуло його до самогубства.

Шумський Олександр Якович (1890—1946) — партійний та державний діяч. Один з лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 остаточно оформилася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) — член КП(б)У, а згодом — член її ЦК. В 1924—1927 рр. — нарком освіти УСРР. У лютому—березні 1927 р. на об’єднаному пленумі ЦК і ЦК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному ухилі». У 1931—1933 рр. — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У 1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 р. — на засланні. Загинув у Саратові.