Історія України. Підручник

2. Сталінська політика соціалістичної модернізації у СРСР

Незважаючи на те, що промисловий розвиток СРСР у середині 20-х рр. досяг довоєнного рівня, однак країна в цілому перебувала на доіндустріальній стадії розвитку. Щоб остаточно не відстати від розвинутих капіталістичних держав і забезпечити свій економічний та оборонний суверенітет, країна потребувала швидкої модернізації. Тому в грудні 1925 р. на своєму XIV з’їзді партія влади, яка почала називатися всесоюзною — ВКП(б), взяла курс на індустріалізацію.

Однак вирішення питання індустріалізації зіштовхнулося з низкою об’єктивних і суб’єктивних проблем. Нерозвинутість інфраструктури на території країни, дефіцит не лише кваліфікованих кадрів, але й потрібної кількості вільних і дешевих робочих рук, брак потрібного устаткування, складність управління виробничими процесами в умовах величезної території країни та стихійного ринку становили серйозні труднощі й могли перешкодити та загальмувати модернізацію. Проте головною проблемою була нестача капіталів, потрібних для успішного проведення індустріалізації.

У керівництві держави й комуністичній партії розгорнулася широка дискусія між прибічниками різних шляхів вирішення питання модернізації, яка збігалася з боротьбою різних більшовицьких угруповань за владу. Ліве крило партії, представлене видатними діячами революції Л. Троцьким, Г. Зінов’євим, Л. Каменєвим обстоювало курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Проте хлібозаготівельні кризи другої половини 20-х рр. засвідчили безперспективність таких заходів, і цю ідею було засуджена на XV з’їзді ВКП(б) у грудні 1927 р.

Праве крило партії, представлене такими відомими більшовицькими діячами як М. Бухарін, О. Риков, М. Томський, виступало за поглиблення непу й розширення застосування в економіці ринкових механізмів. Однак це означало б, фактично, визнання провалу комуністичного експерименту; посилення соціальної напруги в суспільстві; зміцнення приватного сектору і відповідно — посилення його політичного впливу. Крім того, по перше: абсолютна більшість комуністів, які ще недавно боролися з експлуататорами за суспільство соціальної справедливості, не могла сприйняти подальшої зради «світлих ідеалів» і стерпіти підняття нових суспільних конкурентів. По друге: закономірні, на даному етапі еволюції тоталітарної системи процеси «консолідації» режиму навколо єдиного вождя, не лише не допускали можливості виникнення якогось (навіть економічного) плюралізму в суспільстві, але й диктували викорінення інакодумства навіть у самій більшовицькій партії.

До того ж в СРСР на той час не було багатого приватного капіталу, який би міг профінансувати індустріалізацію. Проте навіть якби він і був, підприємцям, за свого нестабільного становища в радянській державі, було б не дуже вигідно вкладати великі кошти на свій страх і ризик у будівництво великих заводів, які не могли дати швидкого прибутку. Окрім того, нерозвинута інфраструктура країни, великі відстані, холодний клімат, неможливість у СРСР за безцінь експлуатувати робітників визначали високу собівартість майбутньої продукції. Що робило її неконкурентною під час продажу за кордоном.

А всередині країни, навіть за умов захисту вітчизняного виробника владою від дешевих іноземних товарів, низька купівельна спроможність населення країни Рад, як і бідність самої держави, знову таки робили невигідним для приватних підприємців розвиток важких секторів промисловості. Загалом такий варіант був би можливий, якби сама держава значною мірою своїми спеціальними замовленнями стимулювала розбудову та розвиток приватних індустріальних гігантів. Проте для цього було потрібно, щоб і держава, і бізнесмени мали великі кошти, чого не було. В будь-якому разі такий шлях не лише зводив нанівець можливості швидкої модернізації, утруднював керування цими процесами, але й не вирішував проблем нестачі фінансів, потрібних для розбудови важкої індустрії.

Радянський Союз не мав заморських колоній, за рахунок яких міг би профінансувати індустріалізацію. СРСР, внаслідок свого слабкого експортного потенціалу і в ситуації, коли світові ринки вже було захоплено розвинутими державами, не міг розраховувати й на серйозні прибутки від міжнародної торгівлі. Чекати відчутних закордонних інвестицій також було нічого, оскільки, по перше: після революційної націоналізації майна іноземних компаній, іноземні бізнесмени резонно побоювались таких рецидивів від більшовиків у майбутньому. По друге: холодний клімат, великі відстані, слабко розвинута інфраструктура, а також та обставина, що навряд чи комуністична влада з політичних міркувань дозволила б безрозмірно експлуатувати місцевих робітників за безцінь, визначали надто невисокі прибутки від таких капіталовкладень, що навряд чи привабило б потенційних інвесторів. Брати іноземні позики для індустріального ривка СРСР не міг, оскільки, з одного боку, не хотів залазити в економічну кабалу, а з іншого — ніхто з капіталістичних країн не став би фінансувати майбутнього економічного конкурента, політично ворожу державу. І крім того, відмовившись повертати царські борги, СРСР викликав серйозні сумніви в західних партнерів у гарантіях повернення своїх нових боргів.

За таких обставин країна Рад могла покладатися лише на внутрішні фінансові ресурси. Однак їх фактично не було. Держава ледве оклигала від наслідків виснажливих імперіалістичної і громадянської війн, двох революцій та результатів більшовицької політики воєнного комунізму. Отримати ж кошти від економічної експлуатації національних окраїн СРСР у рамках комуністичної доктрини, що передбачала інтернаціоналізм та рівність народів, було неможливо. В цих умовах сталінське керівництво обрало простий, безжалісний і ефективний для зміцнення своєї влади та швидкої індустріалізації країни шлях — провело модернізацію за рахунок селянства.

XV з’їзд ВКП(б) у грудні 1927 р. схвалив директиви першого п’ятирічного плану на 1928/29—1932/33 рр., за яким середньорічні темпи приросту промислової продукції підвищувалися на 16%. Розробляючи п’ятирічку, Держплан СРСР посилив темпи індустріалізації ще на 20%. У листопаді 1929 р. в «Правді» з’являється стаття Сталіна «Рік великого перелому», в якій виголошується курс на стрімке форсування індустріалізації.

Неп було згорнуто, ринкові механізми виключалися з економіки. Основною ланкою управління тепер оголошувалися не трести, а підприємства. Велику промисловість передали в підпорядкування загальносоюзним наркоматам. Таким чином було взято курс на розбудову централізованої командно-адміністративної системи управління, повністю залежної від Москви. Проте незважаючи на свої недоліки і витрати, ця система в таких умовах давала змогу досить оперативно керувати модернізаційними процесами, ефективно мобілізовувати, концентрувати і перекидати потрібні кадри, фінанси та ресурси для вирішення нагальних завдань.

Держава фінансувала індустріалізацію за рахунок збільшення вивозу за кордон сировини: золота, нафти, деревини, хутра, хліба та інших видів сировинної та продовольчої продукції; конфіскації грошових накопичень у непманів; продажу в великих кількостях за кордон унікальних витворів мистецтва з музеїв, реквізованих церковних цінностей. Влада максимально розширила виробництво і продаж горілки в країні. Окрім того, з 1927 р. вводилась політика економії коштів у республіці, за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат (лише за два з половиною роки було заощаджено майже 65 млн. крб.). Джерелами фінансування також слугували перекачування коштів з легкої та харчової до важкої промисловісті; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; добровільно-примусові внутрішні позики (так, лише протягом 1927—1929 рр. населення України підписалося на суму понад 325 млн. крб.). До того ж зросли ціни і податки з народу (а для села додатковим податком було постійне зростання цін на промислові товари).

Сталінське керівництво для розв’язання фінансових проблем і вирішення трудових завдань, особливо в північних регіонах країни, у широких масштабах використовувало працю мільйонів в’язнів ГУЛАГу. Однак головним джерелом фінансування було безпрецедентне пограбування селянства й фактичне його закріпачення в державних колективних господарствах (колгоспах), де селяни за безцінь виробляли сільгосппродукцію.

Оскільки модернізація індустрії потребувала реконструкції і переоснащення старих заводів та розбудови нових на сучасній промисловій базі, велика частина коштів ішла на купівлю найновіших зразків технологічного устаткування та наймання іноземних спеціалістів. Так, лише в 1931 р. радянські закупівлі становили 30% світового експорту машин і обладнання, а вже у 1932 р. — майже 50%. Країна володіла необхідними для модернізації сировинними ресурсами, а проблему дешевої робочої сили було вирішено переважно знову за рахунок села. Десятки тисяч селян, рятуючись від колективізації, наймалися на новобудови.

Методами проведення модернізації були: державний примус населення, страх працівників перед репресіями, а також моральне стимулювання трудового ентузіазму народу через організацію масових виробничих змагань, які назвали соціалістичними.

Результати індустріалізації республіки були досить успішними. З найбільших і найголовніших 35 промислових об’єктів, споруджених в СРСР, на кожний з яких було витрачено понад 100 млн. карбованців, в Україні розміщувалося 12. З них до новобудов належали три металургійних заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і Харківський тракторний завод (ХТЗ). Гігантами серед реконструйованих об’єктів були Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійних заводи: у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Комунарську (Алчевську).

Потрібно відзначити, що в умовах обмеженості коштів і часу на індустріалізацію, країна нагально потребувала багато нових машин як для розвитку мирного виробництва, так і для забезпечення обороноздатності. Тому керівництво СРСР економно й далекоглядно будувало багато підприємств «подвійного призначення», які швидко могли перейти від виробництва мирної до випуску воєнної продукції (приміром, з тракторів на танки).

В Україні також було побудовано сотні інших, менших за розмірами, підприємств з усіх галузей промисловості. З пуском у 1932 р. заводу «Дніпроспецсталь», у республіці виникла електрометалургія. Після введення в дію у 1930 р. Костянтинівського цинкового і у 1933 р. Дніпропетровського алюмінієвого заводів в УСРР з’явилася також кольорова металургія. Українська промисловість освоїла нові складні види продукції. Наприклад Харківський завод «Серп і молот» почав випускати складні молотарки. Збудовані в Горлівці й Дніпродзержинську азотнотукові заводи освоїли виробництво хімічних добрив за новітньою технологією. Запорізький завод «Комунар» став найбільшим у світі підприємством комбайнобудування. Луганський завод вугільного машинобудування і Горлівський завод гірничого устаткування забезпечили технічну реконструкцію вугільного Донбасу. У відновленій легкій та харчовій промисловості також з’явилися нові галузі. Зокрема в харчовій: молочна, маслопереробна, маргаринова, хлібопекарська, комбікормова.

Таким чином, хоча жодну з перших довоєнних п’ятирічок не було виконано в повному обсязі, всетаки індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку. УСРР з відсталої аграрної республіки перетворилась на індустріально розвинуту державу Європи. Дрібну промисловість було витіснено великою індустрією. Україна посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля.

Поряд з позитивними наслідками індустріалізації, модернізаційні процеси в республіці супроводжувались і негативними тенденціями. Промисловий потенціал України формувався диспропорційно: динамічно розвивалися традиційно індустріальні райони — Донбас та Наддніпрянщина, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала в темпах розвитку (відновлювати старі промислові центри було дешевше, простіше і швидше, ніж розбудовувати нові на голому місці). Загалом модернізація промисловості республіки характеризувалася певною нерівномірністю розвитку (так, якщо в першій п’ятирічці з 1500 всесоюзних промислових підприємств 400 будувалося в УСРР, то вже у третій — лише 600 з 3 тис. заводів). Багато капіталовкладень було заморожено в незавершених об’єктах. Це пояснювалося як недоліками командно-адміністративної системи, яка продукувала необґрунтовано завищені плани, так і тими обставинами, що в умовах зростання воєнної загрози керівництво СРСР посилює розбудову резервних промислових потужностей на Уралі.

Неухильно монополізувалося Москвою і управління промисловістю республіки. Вже 1927—1928 рр. важка промисловість України (група «А») на 89% була в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50%. Окрім того, оскільки Уряд, в інтересах зміцнення економічної автаркії та оборони, головні зусилля концентрував на розбудові важкої індустрії, легка і харчова промисловість суттєво відставали у розвитку. Тому матеріальний добробут населення був низьким і підвищувався надзвичайно повільно.

Невід’ємною складовою запланованої компартією модернізації було проведення колективізації сільського господарства. Індустріалізація країни, та ще й у стислі терміни, потребувала перш за все чималих коштів, вільних і дешевих трудових рук, а також — великих резервів продовольства. Збереження непу в обмеженому варіанті ставило державу в продовольчу залежність від селянства, а намагання влади шляхом політики «ножиці цін» отримати додаткові кошти призводило до хлібозаготівельних криз і незаінтересованості селян у підвищенні продуктивності праці. Межі зростання продуктивності невеличких та небагатих селянських господарств були невисокими і не могли задовольнити продовольчих потреб населення міст, яке зростало та потенційних трудових індустріальних армій. До того ж консервативне селянство, маючи свої власні невеличкі господарства, не мало серйозних стимулів поповнювати лави робітничого класу, а це створювало проблему нестачі дешевих трудових рук для індустріалізації.

Підвищити продуктивність сільського господарства, можна було лише на базі великих господарств, які вкладали б кошти в модернізацію свого сільського виробництва. Але створення великих капіталістичних господарств потребувало фундаментального поглиблення ринкових відносин, потребувало тривалого часу, породжувало б соціальні й політичні проблеми. А головне — обмежена в коштах держава не лише не змогла б купити задешево потрібну кількість зерна, але й потрапляла б у продовольчу залежність від великих незалежних виробників. Можливість швидкого отримання якихось додаткових коштів з села на індустріалізацію, звичайно, відпадала.

Таким чином, оскільки держава не могла розраховувати на зовнішні прибутки, позики чи інвестиції, а вільних внутрішніх фінансових і продовольчих ресурсів для проведення швидкої модернізації не було, більшовицьке керівництво на чолі з Й. Сталіним вирішило взяти гроші, продовольство та трудові руки шляхом розорення і фактичного закріпачення селянства в великих державних сільських господарствах. Офіційне проголошення безпосереднього переходу до суцільної колективізації відбулося у 1929 р. на листопадовому пленумі ЦК ВКПІ(б). А в січні 1930 р. вийшла постанова ЦКС ВКП (б) «Про темп колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву». За цією постановою, Україна зараховувалася до групи регіонів, де суцільна колективізація мала завершитися восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Планувалася ліквідація дрібних, незалежних та малоефективних селянських господарств і створення великих державних колективних сільськогосподарських об’єднань шляхом примусового залучення туди селян, їхньої землі, худоби та реманенту. Ці колективні господарства з великими площами землі передбачалось наситити новою технікою, добривами, кваліфікованими кадрами агроспеціалістів і, таким чином, у майбутньому підвищити продуктивність сільського виробництва. Проте головні і негайні вигоди влада отримувала від безроздільної експлуатації майже безкоштовної праці закріпачених селян-колгоспників. Держава сама визначала, скільки виробленої продукції треба залишити на задоволення потреб колгоспників, а скільки — вилучити в централізований фонд.

Колективізацію влада проводила, спираючись на партійно-комсомольський апарат, військово-міліційні структури, люмпенізовані та збіднілі прошарки селянства, таким чином розколюючи село за соціальною ознакою.

З 1929 р. селян почали масово насильно заганяти до колгоспів. Ця практика зустріла відчайдушний опір селянських мас. Влада кваліфікувала це як куркульський саботаж. Учасників антирадянських виступів чекали в’язниця або концтабір. Пасивніший спротив призводив до виселення разом із сім’єю до віддалених північних регіонів СРСР.

Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61887 господарств, тобто 2,5%. У відповідь селянство чинило відчайдушний опір сталінській політиці. Лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів, а кількість учасників селянських повстань того року перевищила 40 тис. осіб.

Політична ситуація різко загострилася. Й. Сталін 2 березня 1930 р. у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» колективізації звинуватив місцеву владу. Відтепер місцевим партійним організаціям заборонялося стимулювати колгоспний рух силовими засобами. В результаті почався масовий вихід селян з колгоспів. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше, ніж третина селянських дворів. Однак влада не відмовилась від своїх намірів, а лише частково змінила тактику і методи для досягнення потрібної мети. Селян, що виходили з колгоспів і повертались до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталися худоба і реманент.

З іншого боку, держава гарантувала пільги та кредити колгоспникам, а також тепер їм надавалися присадибні ділянки та худоба для власних потреб. До того ж влада не залишила використання жорстоких силових методів. Розкуркулення пішло ще швидше. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. — ще 23,5 тис. Всього за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств. Всі ці обставини змушували селян вступати до колгоспів, або, поки було можливо, кидати господарства й тікати у міста чи їхати на новобудови.

Таким чином, влада репресивно-силовими і економічними заходами, а також частково йдучи на поступки селянам (надавши їм присадибні ділянки і худобу) до кінця 1932 об’єднала в колгоспи майже 70% селянських господарств і 80% посівних площ республіки. Введенням у грудні 1932 р. «внутрішнього паспорту», який не давав можливості селянину без дозволу місцевої влади переїхати до міста, колгоспники фактично закріпачувались. Остаточно колективізацію було завершено у 1937 р. На цей час в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, що об’єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

Загнані фактично силоміць до колгоспів, працюючи не на власній, а на державній землі, до того ж не одержуючи майже нічого за роботу, селяни не прагнули інтенсивно трудитися. Окрім того, перехід на нову, неапробовану, форму господарювання (до того ж таку неефективну) та ще й насильницькими методами в стислі терміни, не лише спричинив закономірний спад виробництва, але й призвів до повного хаосу в сільському господарстві. Незважаючи на ці фактори, а також розцінюючи небажання селян за безцінь працювати на державу як куркульський саботаж, більшовицьке керівництво і його лідер Й. Сталін вирішили отримати з України все заплановане зерно і водночас назавжди зламати спротив українського селянства радянському режиму.

З червня по жовтень 1932 р. у колгоспників та одноосібників вдалося вилучити 132 млн. пудів хліба, тобто менше ніж половину скороченого порівняно з попереднім роком плану. Й. Сталін відрядив до України надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з головою радянського уряду В. Молотовим. Комісія конфіскувала в селян взагалі весь хліб у рахунок хлібозаготівель, але всетаки не виконала плану. Тоді для покарання «селян-боржників» у них забирали все продовольство, яке знаходили під час обшуку. У результаті, в першій половині 1932 р. у багатьох районах України поширився справжній голод з випадками канібалізму і загибеллю десятків тисяч людей. У 1933 р. внаслідок конфіскації всіх продовольчих запасів смертність у сільській місцевості України набула масштабів голодомору.

За найменшу дещицю зерна, взятого з колгоспного поля, голодних селян чекали табори. Щоб селяни не могли перейти до інших областей чи міст, станції і дороги було блоковано військами. За даними дослідника С. Кульчицького, голодною смертю в Україні загинуло близько 3,5 млн. осіб. Ситуація ускладнювалась і тим, що під час голоду радянське керівництво не лише не зверталося по допомогу до світового співтовариства, але усіляко заперечувало й сам факт голоду, натомість українське зерно експортувалося за кордон.

Отже, голод в Україні був наслідком як безрозмірних економічних вимог влади до дезорганізованого сільського господарства, так і ефективним методом знищення опору українського селянства новоутвореному колгоспному ладу.

У 1933 р. Й. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозкладки. 19 січня 1933 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами». Держава встановлювала для колгоспів фіксовані норми здавання продукції. Вироблену понад норму продукцію колгоспи мали право реалізовувати в колгоспній торгівлі. Це сприяло матеріальній заінтересованості колгоспів, а отже — розширенню посівних площ, підвищенню врожайності.

Щоб подолати безгосподарність, підвищити ефективність праці й матеріально стимулювати трудівників, у колгоспах почали створюватися постійні бригади, а потім і ланки, за якими закріплювалися ділянки на весь період вирощування врожаю. Було організовано 592 машинно-тракторні станції, які обслуговували половину колгоспів. Окрім матеріальних, особливо широко використовувались моральні стимули підвищення продуктивності праці колгоспників. Так, у 1935 р. бригадир Старобешевської МТС на Донеччині П. Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад, а ланкова колгоспу в с. Старосіллі М. Демченко взяла зобов’язання виростити по 500 ц. цукрових буряків з гектара. У країні розпочалося змагання п’ятисотенниць. Поступово колгоспи почали виходити з кризи і до кінця 30-х рр. сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який був до початку суцільної колективізації.

Отже темпи і результати індустріального стрибка, зробленого країною, вражали. Це відзначалося багатьма західними експертами і мало контрастніший вигляд на тлі великої економічної депресії, що вразила західний капіталістичний світ на рубежі 20—30-х рр. Було створено потужний промисловий потенціал, забезпечено економічну незалежність і обороноздатність держави. Україна перетворилась на могутню промислову республіку. Однак ці здобутки було оплачено непомірними стражданнями народу, його жахливою експлуатацією, зниженням життєвого рівня та обмеженням громадянських свобод населення, закріпаченням селянства і знищенням мільйонів людей.

Повністю узурпувавши владу в державі й убезпечивши себе від будь-якої політичної конкуренції, більшовицька партія, таким чином, заклала основи розвитку тоталітарної системи в країні. За цих обставин, щоб утримати владу в державі і забезпечити собі потрібне зростання соціальної підтримки в умовах масштабних економічних і політичних завдань, режим потребував посилення тотального контролю над суспільством у всіх сферах життя.

З ліквідацією непу і створенням командно-адміністративної системи керування економікою, держава повністю взяла під контроль економічне життя громадян. У політичній сфері в Україні, вже на початок 20-х рр. окрім українського філіалуРКП(б) — КП(б)У, всі інші, навіть союзницькі політичні партії комуністичного і соціалістичного спрямування, було ліквідовано. В Конституції 1936 р. керівна і спрямувальна роль комуністичної партії в політичній системі закріплювалася законодавчо.

Всі засоби масової інформації (преса, радіо та інші) були під повним контролем радянської влади через органи цензури, альтернативних джерел не допускалося. Така сама ситуація була і в культурно-освітній та видавничій сферах. Намагаючись нейтралізувати всіх ідеологічних конкурентів і забезпечити собі повну ідеологічну монополію, влада повела масований наступ на релігію. Священики й церковнослужителі переслідувалися. Масового масштабу набуло явище закриття і знесення храмів. У 1930 р. було поставлено поза законом Українську автокефальну церкву.

Поза державним контролем не могли діяти абсолютно ніякі громадянські організації, товариства чи навіть гуртки. Це було оформлено7 жовтня 1924 р., коли ВЦВК і РНК України ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств», за яким усі товариства переводилися під юрисдикцію НКВС. До того ж держава через партійні, профспілкові організації і комсомол повністю контролювала будь-які професійні чи вікові групи населення.

Таким чином, розвиток тоталітарної системи призвів до відкритої і тотальної монополізації комуністичною партією всієї повноти влади в країні у всіх сферах суспільного життя, що фактично й було проголошено офіційно у червні 1930 р. на XVI з’їзді ВКП(б).

З кінця 20-х рр. проявами утвореної тоталітарної системи з єдиним беззаперечним вождем стає здійснення в країні періодичних масових репресій. Репресії викликані самою логікою розвитку системи і були її невід’ємними методами вирішення державних завдань. Для проведення більшовицької колективізації та індустріалізації у стислі терміни потрібно було зламати суспільство, зробити його слухняним і змусити виконувати непосильні завдання. Досягти цього планувалося позаекономічними стимулами, забезпечивши шляхом терору і ідеологічної обробки повну покору владі. Репресії пояснювалися населенню як боротьба зі шкідниками, саботажниками, зрадниками — прихованими ворогами народу і представниками ворожих класів, які спеціально зривають виконання соціалістичних завдань.

Перша хвиля масових репресій почалася в 1928 р. проти представників старої технічної інтелігенції в промисловості («шахтинська справа»). Вже влітку 1928 р. на лаві підсудних опинилися й керівники промисловості України, яких звинувачено у створенні так званого «Харківського центру» для керівництва «шкідництвом». У 1929—1933 рр. на селі під час проведення колективізації відбувалися розкуркулення й депортації, а також терор голодом українського селянства.

Забезпечивши за допомогою репресій «ефективне вирішення» нагальних господарських завдань на селі та в промисловості, влада водночас поширила практику терору на представників української національної інтелігенції. Так, наприклад, в інспірованій справі «Спілки визволення України» було репресовано видатних представників української науки: С. Єфремова, В. Чехівського, Й. Гермайзе, М. Слабченка. В Академії наук України було репресовано близько 250 осіб. Було знищено найяскравіших представників українського національного відродження — М. Бойчука, М. Зерова, М. Хвильового, Л. Курбаса, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Вороного, М. Ірчана, В. Поліщука, О. Слісаренка, П. Филиповича, Г. Епіка. З наркомату освіти УСРР було «вичищено» майже 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100% керівництва, у районних — 90%. Репресії наростали. Загалом до війни пильні органи безпеки в республіці «викрило» понад 100 різних «ворожих організацій».

Таким чином, режим не просто викорчовував можливу опозицію, а перш за все намагався створити абсолютно слухняний, ідеально пристосований до потреб системи культурно-освітній та інформаційно-ідеологічний апарат для керування і мобілізації суспільства.

Не уникнув репресій і радянський державний апарат. В Україні, відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У, протягом 1929—1930 рр. було проведено «чистку» в установах радянського державного апарату. З 338 тис. осіб звільнили майже 40 тис. (11%). Періодичні репресії в державних установах були покликані позбавити їх від невідповідних новим завданням кадрів, стимулювати якнайповнішу віддачу в роботі, звести до мінімуму зловживання, завадити утворенню бюрократичних кланів, а головне —створити повністю віддані владі структури, забезпечивши беззаперечну слухняність чиновників і виконання ними будь-яких державних наказів будь-якою ціною.

На початку 30-х рр. масові репресії зачепили й саму більшовицьку партію. Логіка розвитку тоталітарної системи, потреби ефективного утримання і зміцнення радянської влади в умовах ворожого внутрішнього та зовнішнього оточення, вирішення величезних господарських завдань все це потребувало високого ступеню дисципліни і централізації влади в правлячій партії. Окрім того, еволюція самої партії, побудованої на принципах централізму, позбавленої політичної конкуренції і громадського контролю, її зрощення з держапаратом —усе це також невідворотно призводило до ліквідації внутрішньопартійної демократії та утвердження на вершині партії одноосібного вождя.

Будь-який більшовицький лідер, що став би вождем партії, вимушений би був проводити певні репресивні акції. Це диктувалось інтересами утримання власної влади, влади більшовиків у країні, вирішенням стратегічних державних завдань, потребами нормальної роботи самої партії (котра в умовах колотнечі не змогла б навіть просто утримати владу в державі). Однак саме маніакальні риси особистості нового вождя Й. Сталіна, а також його бажання будь-якими засобами, незважаючи на жертви, в короткий час збудувати індустріальний соціалізм, зумовили величезний масштаб і тотальну жорстокість репресій.

Застосовуючи інтриги, спираючись на бюрократичний апарат і на велику кількість нових малоосвічених партійних висуванців, Й. Сталін переміг своїх політичних суперників і використав загадкове вбивство С. Кірова, що сталося 1 грудня 1934 р., для розгортання масового терору в партії. Практично всю стару ленінську гвардію в ході сфабрикованих процесів було знищено. В ході репресій співробітникам НКВС офіційно дозволялося застосовувати тортури, використовувати тиск і шантаж. Партійним організаціям спускались плани викриття потрібної кількості «ворогів народу». Функціонери, намагаючись вислужитись і врятувати своє життя самі збільшували число викритих «ворогів народу». Найбільш «урожайним» був 1937 р. Людей заарештовували за найабсурднішими звинуваченнями. В суспільстві було створено жахливу атмосферу страху, взаємних підозр, масових доносів.

В Україні «чистки» КП(б)У з 1933 до 1938 р. призвели до її зменшення майже наполовину («вичищено понад 266 тис осіб»). З 11 членів Політбюро ЦК, обраних на пленумі після XIII з’їзду КП(б)У 1937 р., загинуло 10 осіб, а з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК, 9 членів Ревізійної комісії, що їх обрав цей самий з’’їзд, репресовано 100 осіб. До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду.

Намагаючись знищити прояви будь-якого опору в партії, перетворити її на повністю покірний інструмент своєї абсолютної влади, Й. Сталін практично вивищив владу підпорядкованих собі силових структур над комуністичною партією. Водночас, намагаючись запобігти можливому виходу з-під його контролю силових установ і для «пояснення» народу «помилок репресій», він постійно «чистив» і їх, періодично знищуючи керівників силових органів.

Зміцнюючи своє владне становище в країні, Й. Сталін, звичайно, не міг залишити поза увагою армію. Бажаючи перетворити її на повністю безпечну й покірливу для своєї влади структуру, він розправився з майже всім вищим і середнім командним складом червоної армії. В Україні в результаті репресій 1937—1938 рр. загинули коменданти всіх Укріплених районів. У Київському та Харківському округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з’єднань. Страшні репресії фактично обезголовили армію.

Таким чином, на кінець 30-х рр. у країні остаточно склався мобілізаційний тип комуністичної тоталітарної системи, на чолі з партією влади і одноосібним вождем, що за допомогою силових органів шляхом постійного терору над суспільством утвердив свою абсолютну владу в державі, провів необхідні соціально-економічні перетворення і готувався до подальшої експансії.