Історія України. Підручник

ЛЕКЦІЯ 17.

РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

1. УСРР в роки нової економічної політики.

2. Сталінська політика соціалістичної модернізації у СРСР.

3. Зміни в культурі, освіті й науці Радянської України у 20—30 рр. XX ст.

1. УСРР в роки нової економічної політики

Після закінчення громадянської війни більшу частину території України було захоплено більшовиками, які створили формально самостійну українську радянську республіку. Головними завданнями новоствореної республіки на міжнародній арені були досягнення юридичного визнання УСРР з боку великих держав, якнайшвидше укладення вигідних міждержавних угод у торгово-економічній сфері, нормалізація відносин з прикордонними сусідніми державами.

Вже у 1921 р. Україна встановила дипломатичні відносини з Литвою, Латвією, Естонією. Підписання 18 березня 1921 р. Ризької мирної угоди нормалізувало стосунки з Польщею. Велике значення для республіки у торговельно-економічній сфері мало також укладання договору про дружбу з Туреччиною. Було створено Наркомат зовнішньої торгівлі, який розгорнув широкі зовнішньоекономічні зв’язки з Польщею, Румунією, Чехословаччиною, Балканськими країнами.

Важливим здобутком на міжнародній арені був прорив дипломатичної ізоляції великих держав. Ще у квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. А в 1922 р. російська делегація, до складу якої входив X. Раковський, у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дію цієї угоди було поширено на Україну.

Незважаючи на вагомі успіхи і досить активну діяльність УСРР на міжнародній арені, реальна самостійність республіки у зовнішньополітичній сфері була ілюзорною, оскільки всі її дипломатичні дії контролювались Москвою. Відносна самостійність України в зовнішніх відносинах була додатковим важелем радянської політики, покликаним поліпшувати імідж більшовицького режиму в очах міжнародної громадськості й українського населення.

Однак зі зміцненням позицій радянської влади всередині країни посилення централізації управління з Москви та небажання західних держав юридично визнавати всі радянські республіки призвело до того, що вже у 1922—1923 рр. й цю формальну самостійність української дипломатії було згорнуто. Дипломатичні представництва УСРР ліквідовувалися. 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР.

Водночас республіку було визнано незалежною, хоча її кордони позначалися тільки на географічній карті. З червня 1919 р. Радянська Україна входила до воєнного союзу радянських республік — Росії, України, Латвії, Литви та Білорусії. В міру того, як надії більшовиків на світову революцію і непереможність червоної армії танули, почалися пошуки варіантів майбутнього державного союзу нових соціалістичних республік. Комісія оргбюро ЦК на чолі з В. Куйбишевим підтримала сталінський проект об’єднання, що полягав у входженні національних республік до РСФРР на правах автономних утворень. Українські націонал-більшовики, зокрема Х. Чаковський, рішуче виступили проти такої моделі об’єднання. В. Ленін також категорично відкинув сталінський план, запропонувавши будувати державний союз за федеративним принципом.

30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд Рад затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР (Росія), УСРР (Україна), БСРР (Білорусія), Закавказької СФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Кожна республіка мала право вийти з Союзу, хоча, звичайно, реалізувати це право було неможливо. 26 січня 1924 р. II з’їзд Рад СРСР прийняв першу Конституцію СРСР. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив Конституцію УСРР, у якій закріплювався вступ радянської України до СРСР. В адміністративному відношенні в Україні було ліквідовано губернії і встановлено більш струнку й централізовану триланкову систему управління (центр — округ — район). Столицею УСРР до 1934р. був Харків.

Надання республікам ознак незалежності та статусу державності диктувалося потребою поліпшити міжнародний імідж радянського режиму, задовольнити національні інтереси розвинутих народів колишньої Російської імперії та нейтралізувати потенційні визвольні рухи в республіках. Таким чином, визвольна боротьба українського народу за незалежність своєї Батьківщини не була марною.

Однак в адміністративно-економічній сфері передбачалася жорстка централізація новоутвореного Союзу. Було створено народні комісаріати трьох типів — злиті, об’єднані й самостійні. Статус самостійних республіканських мали тільки шість другорядних наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, хліборобства, освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення, а всі головні сфери діяльності — зовнішня політика, транспорт, армія — належали до федерального центру. Окрім того, хоча формально владу в республіці уособлювала і здійснювала система Рад, реальна влада на місцях належала партійним структурам єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керованої з Кремля, що фактично зводило нанівець прояви будь-якої можливої республіканської самостійності.

На початку 20-х рр. внутрішня ситуація в УСРР характеризувалася загальною глибокою соціально-економічною кризою, породженою не лише воєнними діями, що впродовж семи років на її території, але й більшовицькою політикою воєнного комунізму. Найбільше постраждала промислова база республіки. Виробництво промислової продукції знизилося до 1/10 довоєнного рівня. У металургії працювала лише одна доменна піч на Петровському заводі в Єнакієвому. Більшість робітників, щоб урятуватись від голоду, переселялися в села.

Однак і в сільському господарстві соціально-економічні наслідки кризи були не менш глибокими й навіть більш відчутними для українського населення, оскільки на 90% воно було селянським. Незважаючи на те, що селянство безкоштовно отримало від більшовиків поміщицькі землі, реманент і худобу, згідно з політикою продрозкладки, продзагони силою забирали у селян майже весь вирощений хліб. Це породжувало збройний опір селянства радянській владі. Майже на всій території України поширився масовий повстанський рух невдоволених більшовицькою економічною політикою селян, що виступали переважно під анархо-комуністичними гаслами. Кількість повсталих на початок 1921 р. досягала понад 100 тисяч чоловік. Радянська влада розглядала цей рух як «куркульський» бандитизм. На боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної армії.

Окрім деструктивних соціальних наслідків, більшовицькі експерименти сприяли поглибленню економічної розрухи в сільському господарстві, що загрожувало продовольчою катастрофою для країни.

Оскільки у селянина забиралося майже все зерно, він був не заінтересований вирощувати його більше, ніж потрібно для його сім’ї. В результаті, посівні площі в Україні скоротилися на 15%. Валовий збір хліба у 1920 р. становив лише 38,5% від рівня 1913 р. Міста опинялись під загрозою голоду. Навесні 1921 р. продрозкладку виконали менш як на 40 відсотків. Створити державний хлібний фонд у запланованих розмірах не вдалося. За таких умов катастрофічна посуха та неврожай 1921 року в південних губерніях України, на Північному Кавказі та в Поволжі призвели до масового голоду в цих регіонах. В Україні вже у травні 1922 р. налічувалось 5,6 млн. голодних, що становило 25% населення УСРР. Взимку 1922—1923 рр. в республіці почалася друга хвиля голоду, тільки дітей голодувало понад 2 млн.

Голоду на півдні України можна було запобігти шляхом перерозподілу зернових надлишків зі стабільних областей Правобережної і Лівобережної України, де врожай видався непоганим. Однак, незважаючи на голод в Україні і протести місцевих українських комуністичних керівників, керівництво РКП(б) вирішило вивезти максимум хліба з України для постачання зерна до голодуючого Поволжя та в промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, куди було відправлено 2,5 млн. пудів зерна. Окрім того, понад 15 млн. пудів українського зерна пішло на експорт.

Ситуація погіршувалась і тим, що голод, який уразив південну Україну в 1921—1923 рр. замовчувався, і УСРР не могла скористатись допомогою міжнародних благодійних організацій. Це було зроблено тому, що продовольча допомога жорстоко голодуючої України іншій державі видавалася б надто дивною на міжнародній арені й породжувала б сумніви в її незалежності. До того ж Москва використовувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні. Інформаційну блокаду було знято тільки на початку 1922 р. Голова Раднаркому УСРР X. Раковський скористався цим, щоб негайно укласти угоду з Американською адміністрацією допомоги (АРА). Голод на півдні України закінчився лише влітку 1923 р.

Спад світового революційного руху й обмежені воєнно-економічні можливості країни Рад закреслили надії більшовиків на швидке здійснення світової революції та перемоги ідей комунізму в планетарному масштабі. А проведення комуністичного штурму в соціально-економічній площині, з прагненням негайної побудови комуністичного суспільства на засадах зрівнялівки, тотального одержавлення виробництва, продрозкладкою на селі, ліквідацією приватної власності, торгівлі, грошового обігу, громадянських свобод повністю провалилось. Наслідком було не лише посилення економічного колапсу країни, але й небачене загострення суспільно-політичної ситуації. Проти комуністичної влади почалися масові виступи та повстання не лише селян (що, до речі, становили основу Червоної армії), але й робітників та матросів — основної соціальної опори більшовицького режиму.

Таким чином, більшовики, перемігши в громадянській війні всіх внутрішніх політичних ворогів, зібравши майже всю територію колишньої Російської імперії й відбившись від зовнішніх інтервентів, не лише постали перед обличчям жахливої економічної катастрофи та провалом комуністичного експерименту, але й опинились перед реальною загрозою втрати влади. Саме ці обставини змусили більшовицьке керівництво, і перш за все лідера комуністичної партії В. Леніна, здійснити кардинальний поворот у внутрішній політиці й піти на поступки суспільству спочатку в соціально-економічній, а потім — і в національно-культурній площині. У березні 1921 р. X з’їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки на продподаток, що започаткувало перехід до нової економічної політики (неп).

Нова економічна політика, що проводилася з 1921 по 1928 рр., передбачала допуск капіталістичних елементів у економіку: розвиток товарно-грошових відносин, формування вільного ринку, дозвіл підприємницької приватної ініціативи, заохочення кооперації трудящих, запровадження госпрозрахунку на підприємствах, використання матеріальних стимулів праці на виробництві. Однак більшовики зберігали «командні висоти» в політичному керівництві, держава контролювала важку промисловість і застерігала за собою монополію в зовнішній торгівлі. І взагалі, спочатку радянська влада розглядала неп переважно як вимушений тимчасовий відступ, потрібний для підняття економіки й стабілізації соціальної ситуації в країні.

В сільському господарстві продрозкладку було замінено на фіксований продподаток, який спочатку виплачувався натуральними продуктами, а з травня 1923 р. — грошима. Після виплати податку лишки продукції селянин міг використовувати на власний розсуд, а це стимулювало його матеріальну заінтересованість у підвищенні продуктивності праці. Ці заходи швидко вивели сільське господарство з кризи і дали змогу нагодувати країну. У середині 20-х рр. зернове виробництво досягло передреволюційного рівня, а вже у 1927—1928 рр. перевищило рівень 1913 р. Основною виробничою одиницею стали селяни-середняки.

Після переходу до непу широко розгорнувся й кооперативний рух. У республіці було створено єдину систему споживчої кооперації. Споживчій кооперації надавалося право здійснювати заготівлю і збут продукції. Невдовзі сільськогосподарська кооперація контролювала вже 37% зернової продукції і 50% технічних культур. Поступово широкого розвитку набули спеціальні види сільськогосподарської кооперації: машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні товариства тощо. Всі види кооперації охоплювали 85% селянських господарств.

У 1922—1924 рр. було успішно проведено фінансову реформу. Восени 1922 р. в обіг випущено повноцінну конвертовану валюту — червінці. Пожвавилась торгівля, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% роздрібного товарообігу республіки, що безумовно, стимулювало розвиток економіки. З’явилися нові соціальні прошарки досить багатих і забезпечених людей, породжених новою економічною політикою — маклери, комісіонери, торговці-оптовики, промисловці — їх називали людьми непу, непманами.

Введення непу в промисловості відзначалося тим, що великі підприємства більшовики залишили в державній власності, прагнучи зберегти контроль у головних економічних секторах. Проте й тут сталися важливі зміни: підприємства було об’єднано в трести, що виступали на ринку вже як господарюючий суб’єкт. Трести перебували на госпрозрахунку, тобто їхні прибутки залежали від реалізованої ними продукції, а це значною мірою підвищувало їхню господарську самостійність і активізувало впровадження принципів матеріального стимулювання працівників. В Україні трести почали організовуватися з осені 1921 р. Наприклад, переважну більшість великих шахт Донбасу об’єднував трест «Дон-вугілля»; 15 металургійних заводів — трест «Південсталь». В інших галузях народного господарства виникають «Тютюнтрест», «Маслотрест», «Цукротрест». Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести.

Однак ринкові елементи і господарську самостійність великих об’єктів влада допускала лише до певних меж: підприємства всередині трестів на госпрозрахунку не перебували. А от середні й дрібні підприємства, різноманітні заклади зі сфери послуг держава передавала кооперативам, артілям, товариствам і приватним особам (нерідко — колишнім власникам) в оренду. Ці суб’єкти господарювання функціонували фактично повністю в умовах ринкових товарно-грошових відносин. Уже в 1921 р. в Україні було здано в оренду 5200 дрібних підприємств.

Промисловість республіки швидко відновлювала свій потенціал. У 1925—1926 рр. Донбас дав 78 відсотків довоєнного рівня видобутку вугілля, більша частина якого припадала на великі шахти. А в 1928—1929 рр. українська промисловість уже більше ніж у 2 рази перевищила показники довоєнного рівня виробництва електроенергії, кам’яного вугілля, сталі. Було побудовано низку нових великих промислових об’єктів. Найбільшими новобудовами були Краматорський завод важкого машинобудування та Криворізький металургійний завод. У машинобудуванні освоювалися нові види продукції. Було організовано 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування. Вже у 1921 р. на Кічкаському машинобудівному заводі виготовили перший трактор.

Нормалізувалась і соціальна ситуація в країні, припинились виступи та повстання. Окрім надання певних економічних та національно-культурних свобод населенню, цьому сприяло також проведення амністії для колишніх супротивників режиму. Влада загнуздала злочинність, розгорнула широкі медичні та освітні програми. Відносна соціальна та національна стабільність, зростання матеріального добробуту населення сприяли й демографічному вибуху в республіці.

Таким чином, запровадження непу дало змогу швидко подолати економічну кризу, стабілізувати соціальну ситуацію в країні, відбудувати промисловість і підняти сільське господарство.

Однак період непу відзначався не лише успіхами в соціально-економічній сфері, але й комплексом негативних явищ і процесів, що загострювали ситуацію в країні. В економіці відбувались періодичні кризи, значною мірою породжені ринковою системою господарювання: наприклад фінансова криза 1922 р., криза збуту 1923 р., товарний голод 1924 р., зростання інфляції 1925 р. Характерними були явища спекуляції, контрабанди, шахрайства.

В суспільній сфері у роки непу теж дедалі загострювалися суперечності не лише в соціальній площині, але й у політичній. Розвиток товарно-грошових відносин закономірно породжував майнове розшарування суспільства, безробіття, безпритульності, що викликало соціальне напруження. Такі явища, як і непівська політика в цілому, суперечили панівній комуністичній ідеології соціальної справедливості й відсутності експлуатації людини людиною. Багато комуністів були розчаровані «капітуляцією перед буржуазією», а це вже розхитувало єдність і самої владної партії.

Зрештою, і економічні резерви розвитку обмеженої непівської моделі в кінці 20-х рр. було вичерпано. Продуктивність сільського господарства відставала від темпів розвитку промисловості і мала досить незначні можливості для підвищення виробництва, до того ж, село тепер пропонувало на продаж значно менше хліба, ніж до революції. Республіка не мала коштів для розвитку своєї індустрії. Подальший успішний розвиток економіки на базі «державного капіталізму» потребував розширення застосування ринкових механізмів, однак з соціальних і політичних міркувань більшовики на це піти не могли. Окрім того, цей шлях також не вирішував стратегічних економічних проблем, які поставали перед державою. Країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості.