Історія України. Підручник

5. ЗУНР і національно-визвольний рух 1918—1920 рр. у західноукраїнських землях. Культура Радянської України

Зазнавши поразки у Першій світовій війні, Австро-Угорська імперія восени 1918 р. почала розпадатися. Національно-визвольний рух виявлявся в бажанні створити власну державу, але на заваді стали поляки, які претендували на Східну Галичину. 18 жовтня 1918 р. у Львові на загальних зборах політичних і громадських діячів Східної Галичини та Буковини було утворено Українську національну раду. Вона оголосила про намір об’єднати в одну національну державу Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини й Закарпаття. Уже тоді висловлювалася думка про майбутню злуку з українськими землями у складі Росії і створення соборної незалежної держави.

9 листопада 1918 р. Національна рада призначила тимчасовий уряд — Державний секретаріат — на чолі з К. Левицьким. 11 листопада 1918 р., після зречення імператора Австро-Угорщини, було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), до якої ввійшли Східна Галичина (центр — Львів), Буковина (Чернівці), Закарпаття (Мукачеве), Холмщина та Підляшшя. Її президентом став голова Національної ради Є. Петрушевич. Великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріювалися й розподілялися між селянами. Виборчі права було надано всім громадянам ЗУНР, широкі права — національним меншинам. Створено власну армію ЗУНР (близько 100 тис. чоловік) — Українську галицьку армію (УГА) з солдатів австрійських військ та командирів (колишніх австрійських і німецьких офіцерів, а також офіцерів царської армії).

Проте 11 листопада 1918 р. Буковину було окуповано Румунією, а Закарпаття — чеськими та угорськими військами. 22 листопада 1918 р. в результаті наступу польських військ було зайнято Львів, і уряд ЗУНР переїхав спочатку до Тернополя, а наприкінці грудня — до Станіслава.

Керівництво держави заявляло про своє рішення «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Українська національна рада 4 січня 1919 р. ухвалила проект відповідного договору. На початку липня 1919 р. УГА змушена була відступити до Збруча. Є. Петрушевич, призначений диктатором ЗУНР, та уряд перейшли на територію УНР, а Галицька армія приєдналася до її військових частин. Зведені армії УНР і ЗУНР мали близько 80 тис. бійців.

Польські війська окупували всю Галичину й Західну Волинь. На Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини. На території Буковини, у Чернівцях, було засновано її відділення — Український крайовий комітет. Проте Сен-Жерменська конференція (мир між Антантою і Австрією) в Парижі у 1918 р. визнала входження Буковини і Бессарабії до складу Румунського королівства. Румунська окупація викликала невдоволення місцевого населення. У ніч на 28 січня 1919 р. в Хотинському повіті на півночі Бессарабії розпочалося підготовлене більшовиками повстання. Коли до цієї місцевості було введено частини регулярної королівської румунської армії, повстанці й утікачі перейшли через Дністер на територію України.

Після проголошення незалежності Угорщини Закарпаття увійшло до її складу. Чехословаччина з відома Антанти на початку 1919 р. захопила західну частину краю, а Румунія — південно-західну. Однак на Закарпатських народних зборах у Хусті в січні 1919 р. більшість представників місцевих сільських громад висловилися за возз’єднання з Україною. У липні 1919 р. чеські та румунські війська окупували всю територію Закарпаття й Угорщини. За Сен-Жерменським договором у 1919 р. Закарпаття відійшло до Чехословаччини. Це відповідало інтересам торгово-промислових кіл і заможних селян краю.

Доки західноукраїнські землі «офіційно» ділили після Першої світової війни, на території Радянської України більшовицький уряд уже проводив культурну асиміляцію. Для керівництва освітою в радянському уряді України було створено Народний комісаріат освіти на чолі з В. Затонським. У всіх середніх навчальних закладах вводилися виборні посади педагогічної ради. На кінець 1920 р. в Україні діяло близько 22 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 2 млн. 250 тис. учнів і працювало 75 тис. учителів. Створено трудову двоступеневу загальноосвітню школу: 1—4-й і 5—7-й класи. Зросла кількість середніх професійно-технічних навчальних закладів — технікумів і профтехшкіл, було створено мережу дитячих дошкільних закладів і позашкільних установ — садків і дитячих будинків.

У травні 1919 р. у вищій школі було скасовано всі наукові ступені й звання. Залишилися тільки посади педагога-викладача і педагога-асистента. Для вступу до вищих навчальних закладів потрібне було лише посвідчення особи. У 1920 р. відкривалися робітничі факультети для підготовки трудящої молоді до навчання у вищому навчальному закладі. Наприкінці 1920 р. в Україні розпочали роботу 38 інститутів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Керували вищими навчальними закладами комісари.

У республіці було створено Народний комісаріат радянської пропаганди, який налагоджував роботу хат-читалень, бібліотек, клубів, народних будинків, агітпунктів. У 1920 р. в Україні видавалося 360 газет.

Народний секретаріат освіти запропонував радам узяти під свій нагляд театри й спрямовувати їхню діяльність у комуністичне річище. Театри було націоналізовано. У 1920 р. в Україні працювало понад 20 стаціонарних та пересувних театрів, де творили видатні майстри сцени: П. Саксаганський, М. Заньковецька, Л. Курбас, Г. Юра, А. Бучмата ін.

Отже, в результаті визвольних змагань українського народу 1919—1920 рр. політичним силам (УЦР, Гетьманату, Директорії, ЗУНР) вдалося продовжити й розвинути традиції української держави, підтримати демократичність влади, розбудувати національні збройні сили, проводити активну зовнішню політику, розробити власну аграрну програму, фінансову систему, сприяти українізації суспільства, розвитку національної культури, ідеї. Але вони не змогли виробити чіткої програми дій, політичної платформи, що разом з протиборством, амбіціями, нездатністю до компромісів, відсутністю загальної соціальної платформи, нежиттєздатними економічними перетвореннями призвело до їхньої ліквідації. Спільна мета має породжувати спільні шляхи її досягнення. У політиці слід відкидати власні амбіції. Держава не може існувати без підтримки і згоди всіх верств населення, міжнародної економічної підтримки, без стабільної соціальної бази. Потрібен час для отримання результатів від розв’язання культурологічних проблем.

Такі державні утворення, як Радянська Україна, Кубанська Республіка не були виразно національно-державними. Вони базувалися на різнорідних станових і космополітичних принципах. Результатом прямого зовнішнього втручання і віддзеркаленням складної політичної боротьби було утворення інших радянських республік (Донецько-Криворізької, Галицької та ін.).

Хронологія

27 лютого 1917 р. — перемога Лютневої революції і повалення самодержавства в Росії.

2—9 березня 1917 р. — виникнення Рад робітничих депутатів у Харкові, Києві, Катеринославі, Кременчуці, Олександрівську, Юзівці, Макіївці, Севастополі, Полтаві, Миколаєві, Одесі, Херсоні, Вінниці, Луганську, Житомирі.

4 березня 1917 р. — створення в Києві з представників українських громадських організацій і об’єднань Української Центральної Ради.

19 березня 1917 р. — маніфестація та мітинг у Києві українських громадсько-політичних сил, які висловилися за автономію України.

6—8 квітня 1917 р. — Український національний конгрес у Києві, на якому було обрано Українську Центральну Раду.

16—21 квітня 1917 р. — переговори в Петрограді між українською делегацією на чолі з В. Винниченком та представниками Тимчасового уряду щодо автономії України.

25 квітня — 6 травня 1917 р. — перший обласний з’їзд Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів у Харкові.

10 червня 1917 р. — проголошення В. Винниченком у Києві І Універсалу Центральної Ради на підсумковому засіданні II Українського військового з’їзду.

15 червня 1917 р. — створення Центральною Радою Генерального Секретаріату — першого українського уряду.

3 липня 1917 р. — оголошення вКиєві II Універсалу Центральної Ради.

25 жовтня 1917 р. — одержання повідомлення в Києві про перемогу збройного повстання більшовиків у Петрограді.

7 листопада 1917 р. — прийняття Центральною Радою III Універсалу, яким проголошено створення Української Народної Республіки у складі Російської демократичної федеративної республіки.

3 грудня 1917 р. — прийняття Раднаркомом Радянської Росії «Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради».

11 грудня 1917 р. — проголошення України радянською республікою на І Всеукраїнському з’їзді робітничих, солдатських та селянських Рад у Харкові.

17 грудня 1917 р. — створення в Харкові Народного Секретаріату — першого радянського уряду України.

12 січня 1918 р. — прийняття Центральною Радою IV Універсалу, який проголосив УНР самостійною державою.

26 січня 1918 р. — захоплення Києва радянськими військами під командуванням М. Муравйова.

27 січня 1918 р. — підписання делегацією УНР у Брест-Литовському мирного договору з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією.

1 березня 1918 р. — захоплення Києва німецькими військами.

29 квітня 1918 р. — схвалення Центральною Радою проекту Конституції УНР, розгляд питання про обрання М. Грушевського президентом України.

29 квітня 1918 р. — проголошення П. Скоропадського гетьманом України.

13 листопада 1918 р. — створення в Києві Директорії на чолі з В. Винниченком.

16 листопада 1918 р. — початок у Києві повстання, очолюваного Директорією, проти гетьманського уряду.

27 листопада 1918 р. — заснування в Києві Української Академії Наук.

14 грудня 1918 р. — відмова П. Скоропадського від гетьманської посади. Директорія проголосила свою владу в Києві.

Словник термінів

Антанта (франц. entente — згода) — військово-політичне угруповання. Домінувало в міжнародних відносинах перших десятиліть ХХ ст. Виникло у відповідь на створення 1882 р. і подовження 1891 р. Троїстого союзу Німеччини, Австро-Угорщинита Італії. Веде початок від франко-російського союзу 1891—1893 рр., оформилося як глобальна коаліція після вступу до союзу Великої Британії, яка 1904 р. врегулювала суперечності з Францією в Африці та 1907 р. — з Російською імперієюв Азії. Повалення царизму й розгортання українського національного руху спочатку не змінило ставлення Антанти до України. Франція й Англія й надалі розглядали українське питання як внутрішню справу Росії. Однак неспроможність останньої утримувати Східний фронт привернула увагу Англії до України як до геополітичного партнера. Контроль над територією України австро-німецьких військ 1918 р. призвів до розгляду українських питань на Паризькій мирній конференції у таборі переможених.

Білогвардійці (біла гвардія, білий рух) — неофіційна назва військових формувань, що боролися за відновлення монархічного ладу під час громадянської війни та іноземної інтервенції в Росії 1918—1920 рр. Назва походить від білого кольору прапора монархістів під час Французької революції кінця ХVІІІ ст. Білогвардійці вимагали порятунку й відновлення «єдиної та неподільної Росії», включно з територіями України.

Демократія — форма політичної системи суспільства, побудована на визнанні народу як джерела влади, на принципах рівності та свободи. Офіційно визнаються влада більшості за збереженні прав меншості, рівноправність громадян, верховенство закону. Передбачається відповідна форма державного ладу та органів законодавчої, виконавчої, судової влади.

Демонстрація — прилюдне висловлення суспільних настроїв, політичних поглядів, солідарності, вимог чи протестів шляхом організації мітингів та процесій тощо. Може бути стихійною чи організованою і привести до радикальних змін у зовнішній і внутрішній політиці країни.

Диктатура пролетаріату — ідея, висунута К. Марксом і Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії», розуміласяяк державна влада робітничого класу. Європейська соціал-демократіяне прийняла цієї ідеї, тому що вона не була чітко сформульованою: реально диктатуру може здійснювати тільки політична сила, а не аморфна частина суспільства, якою є пролетаріат. Ідея також могла означати встановлення неконтрольованого суспільством правління пролетарської партії. В. Леніндобився прийняття II з’їздом РСДРП (липень — серпень 1903) іскрівської партійної програми, яка складалася з двох частин: програми-мінімуму і програми-максимуму. Перша з них визначала найближчі завдання партії, а друга мала на меті здійснення соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату. У своїх діях В. Ленін виходив з того, що: «Або диктатура буржуазії, або диктатура пролетаріату. Хто не навчився цього з історії всього ХІХ століття, той — безнадійний ідіот». Це давало змогу логічно обґрунтувати потребу в захопленні політичної влади, причому цілковито — у формі диктатури, однією партією. Поняття «диктатура пролетаріату» і «диктатура партії», по суті, означають те саме — певний тип політичного ладу, але вони не є тотожними.

Добровольча армія — одне з найбільших білогвардійських збройних формувань на Півдні Росії 1917—1920 рр. Створена за добровольчим принципом у м. Новочеркаську (нині місто Ростовської обл., Російська Федерація) у листопаді — грудні 1917 р. генералом від інфантерії М. Алексєєвим. Початкова чисельність — 500 осіб. Офіційну назву «Добровольча армія» отримала 7 січня 1918, коли її очолив генерал від інфантерії Л. Корнілов. У 1918 р. чисельність добровольчої армії зросла до 40 тис. осіб і її очолив генерал А. Денікін. Вона в 1919 р. стала основою для формування Кавказької армії П. Врангеля. У 1920 р. армію було перетворено на Добровольчий корпус.

Есери (соціал-революційна партія) — політична партія в Росії 1901—1923 рр. Програма включала вимоги ліквідації самодержавства, створення демократичної республіки, впровадження політичних свобод, 8-годинного робочого дня, соціалізації землі. Лідери: В. Чернов, А. Гоц, Н. Авксентьєв. Брали участь у збройних виступах 1905—1907 рр. Після 1917 р. разом з більшовиками становили більшість у Радах, входили до складу Тимчасового уряду. У 1922 р. членів заарештовано й розстріляно.

Кадети (конституційно-демократична партія, «Партія народної свободи») — політична партія Росії 1905—1917 рр. Програма: конституційно-парламентська монархія, демократичні свободи, примусове відчуження поміщицьких земель за викуп, законодавче вирішення «робітничого питання». У І та ІІ Державних думах кадети займали панівне становище. Підтримували політику уряду в Першій світовій війні. Мали більшість у першому складі Тимчасового уряду. Після 1917 р. партію заборонено.

Конвенція (від лат. conventio — угода) — один з видів договору, передбачає встановлення взаємних прав і обов’язків у спеціальних сферах.

Конституція — основний закон держави, що має найвищу юридичну силу і визначає її суспільний і адміністративно-територіальний устрій, виконавчу та судову владу й основні права та обов’язки громадян.

Меншовики — представники політичної течії (фракції) в РСДРП, з 1917 р. — самостійна політична партія. Саме поняття «меншовик» виникло на ІІ з’їзді РСДРП 1903 р., коли частина делегатів залишилася в меншості з питань про вибори до керівних органів партії. Лідери: Л. Мартов, О. Мартинов, П. Аксельрод, Г. Плеханов. Виступали проти суворого централізму в партії, проти наділення ЦК великими повноваженнями. Після 1917 р. підтримали Тимчасовий уряд і засудили Жовтневу революцію. 1924 р. їхніх членів поступово розігнали.

Національно-територіальна автономія — різновид територіальної автономії, один зі способів вирішення національного питання в багатонаціональній державі. Вона означає надання певній частині (частинам) унітарної держави, населеній (населеним) здебільшого представниками будь-якої національної меншини, певної самостійності у вирішенні питань внутрішнього життя. Статус суб’єктів національно-територіальної автономії зазвичай вищий, ніж статус суб’єктів адміністративно-територіальної автономії, і нижчий за статус суб’єктів національно-державної автономії. На відміну від регіональної, національно-територіальна автономія поширюється не тільки на адміністративну, а й на культурно-мовну сферу. На території національно-територіальної автономії, поряд з загальнодержавною, офіційно використовується мова національної меншини. Формування, існування органів влади, прийняття ними рішень схоже з адміністративно-територіальною автономією.

Окупаційні війська — війська певної країни, що тимчасово перебувають на території іншої держави у зв’язку з її окупацією.

Суверенітет — незалежність держав від інших країн у зовнішній і внутрішній політиці.

Ультиматум (пізньолат. ultimatum — доведене до кінця) — виражена в дипломатичному документі чи усно категорична (яка унеможливлює подальші суперечки) вимога уряду однієї держави до уряду іншої держави під загрозою того, що в разі невиконання цієї вимоги до вказаного терміну уряд, який висував ультиматум, вживе певних заходів.

Персоналії

Винниченко Володимир (1880—1951) — письменник, публіцист, політичний діяч. Народився в Кіровограді. Його батько працював чабаном, чумакував; одружився з вдовою Явдохою Павленко (Линник), старшою від нього на п’ять років, яка мала трьох дітей. Володимир з 10 років навчався у Єлисаветградській гімназії, вивчав там, зокрема, російську, німецьку, французьку, старогрецьку, латинську мови. Закінчив гімназію екстерном. На історичному факультеті Київського університету св. Володимира у 1901 р. вступив до Української студентської громади — осередку РУП. За участь у студентських заворушеннях 4 лютого 1902 р. був виключений з університету і заарештований. Завдяки допомозі мецената Є. Чикаленка, влітку 1902 р. опублікував перше оповідання «Краса і сила». Служив добровольцем у 5-му саперному батальйоні в Києві, дезертирував і мешкав у Львові, присвятивши себе політичній та літературній діяльності. Брав участь у роботі Закордонного комітету РУП, співпрацював з газетами «Праця» та «Селянин». У липні 1903 р. під Волочиськом був затриманий жандармами під час перевезення агітаційної літератури й намагався повіситись на гауптвахті, симулював божевілля. У листопаді 1904 р. вийшов за проголошеною амністією. Восени 1905 р. екстерном закінчив університет, здобувши диплом юриста, у грудні цього ж року став головою УСДРП. 1907 р. перетнув кордон з Австро-Угорщиною і знову оселився у Львові. Опісля жив у різних країнах: у Франції, Швейцарії, Німеччині, Італії, нелегально побував у Києві, Харкові, Петербурзі. 1911 р. в Флоренції взяв шлюб із 27-річною випускницею Сорбонни, лікарем Розалією Ліфшиць, яку ніжно називав «Кохою» (від слова «кохана»). У 1917 р. В. Винниченко повернувся до Києва, 15 червня очолив Генеральний Секретаріат. У січні 1918 р. розробив один із проектів IV Універсалу, яким проголошувалась незалежність УНР. Після створення Директорії став її Головою, залишаючись на цій посаді до початку лютого 1919 р. Виїхавши в еміграцію, В. Винниченко почав схилятися до ідей націонал-комунізму. З Угорщини він переїхав до Відня, де розпочав роботу над тритомником спогадів «Відродження нації». З 1925 р. В. Винниченко жив у Франції. У 1941 р. деякий час перебував під арештом за наказом німецької окупаційної влади. У Франції багато писав, малював (автор понад 100 оповідань, п’єс, сценаріїв, 14 романів), розробив утопічний проект ідеального ладу «сонцеїзму». Помер і похований у Франції.

Дорошенко Дмитро (1882—1951) — видатний український історик, громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Народився в м. Вільні (тепер — Вільнюс, Литва). Походив зі старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині, з якого вийшли два українські гетьмани — М. Дорошенко і П. Дорошенко. Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. У 1903 р. очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член Революційної української партії, а згодом — Товариства українських поступовців. Активно займався публіцистикою. З 1897 р. співпрацював з політичними виданнями в Галичині, в 1905—1907 рр. — з газетами й журналами національно-демократичного напряму в Наддніпрянській Україні: «Рада», «Украинский вестник», «Украинская жизнь», «Україна». Деякий час працював учителем у середніх школах Києва й Катеринослава. У 1910—1914 рр. — редактор часопису «Дніпрові хвилі» в Катеринославі. Під час Першої світової війни обраний уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті (з 1915 р.), очолював відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини. В березні 1917 р. Дорошенко після реорганізації ТУП у Союз українських автономістів-федералістів (з червня 1917 — Українська партія соціалістів-федералістів) став членом цієї організації. З квітня 1917 р. входив до складу Української Центральної Ради, а згодом Тимчасовий уряд призначив його крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора. Після відступу в серпні 1917 р. російських військ з Галичини повернувся до Києва, де йому було запропоновано сформувати новий склад Генерального секретаріату УЦР-УНР. Проте через розходження в поглядах на шляхи становлення української державності з М. Грушевським відмовився від цієї пропозиції. Незабаром був обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до кінця 1917 р. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського повернувся до Києва, де очолив Міністерство закордонних справ Української держави. В період його керівництва зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та низку українських консульств за кордоном і консульств зарубіжних держав у Києві. Після падіння гетьманату — приват-доцент Кам’янець-Подільського державного українського університету. З 1920 р. перебував у еміграції, брав участь у створенні об’єднання українських монархістів — Українського союзу хліборобів-державників. В 1921—1951 рр. — професор кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі й Мюнхені. За визначенням О. Оглобліна, Дорошенко був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності. Автор близько тисячі праць з історії України, історії культури і Церкви в Україні.

Скоропадський Павло (1873—1946) — генерал російської армії, нащадок гетьмана ХVІІІ ст. І. Скоропадського. Закінчив Пажеський корпус 1893 р. Брав участь у російсько-японській війні 1904—1905 рр., Першій світовій війні, де став командиром 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії і 34-го армійського корпусу. За бойові заслуги нагороджений золотою зброєю. Можливо, був членом масонської ложі. Командир 1-го Українського корпусу Центральної Ради. Він сам писав у спогадах, що є українцем, дуже любить Україну, але не співчуває ідеям соціалізму. На з’їзді вільного козацтва в Чигирині 1917 р. обраний головнокомандувачем військами Центральної Ради. У квітні 1918 р. проголошений гетьманом України. У грудні того самого року відмовився від гетьманської влади. Перебував у еміграції в Німеччині — 1918—1945 рр. Співпрацював з німцями у 1941—1945 рр. Вбитий у Берліні під час нальоту ВВС.

Петлюра Симон (1879—1926) — діяч українського національно-визвольного руху, голова Директорії, один із засновників УСДРП. Народився в передмісті Полтави, батьки — Василь Павлович і Ольга Олександрівна — походили з давніх козацьких родів. Коли йому виповнилося 13 років, утік до школи і за два роки закінчив її першим учнем. У 15 вступив до Полтавського духовного училища, але навесні 1902 р. був виключений. Юнак поїхав на Кубань, де працював учителем, але був звільнений як політично ненадійний, пізніше влаштувався на роботу в Комісії з розбирання архіву та написання історії кубанського козацтва. У 1904 р. нелегально виїхав до Києва. Деякий час С. Петлюра жив у Петербурзі. З 1912 по 1916 р. разом із О. Саліковським видавав у Москві журнал «Украинская жизнь». Написав чимало театральних оглядів. Виступав у пресі під численними псевдонімами: В. Марченко, В. Салевський, Рокитний, О. Ряст, Зілот, Симон. За рекомендацією М. Грушевського став секретарем редакції газети «Рада», заснованої меценатом Є. Чикаленком. Працюючи в Москві бухгалтером, балотувався в депутати ІІ Державної думи; там же одружився з Ольгою Опанасівною Більською (1885—1959), мав дочку Лесю (1911—1941). 22 травня 1917 р. обійняв посаду Генерального секретаря з військових справ, після добровільної відставки формував на Полтавщині загони. З липня до листопада 1918 р. разом із М. Поршем перебував під арештом. Він відмовився припинити війну і дійти згоди з гетьманським урядом П. Скоропадського. Як головний отаман, С. Петлюра очолив армію УНР, а з 11 лютого 1919 р. став головою Директорії, вийшовши з лав УСДРП. Протягом десяти місяців керував збройною боротьбою проти Червоної і Добровольчої армій, після поразки виїхав разом з урядом УНР до Варшави. З листопада 1921 р. нелегально жив у Польщі під ім’ям Степана Могили. На початку 1924 р. переїхав до Австрії, потім — до Угорщини і Швейцарії, а восени того самого року оселився в Парижі. Застрелений, можливо, за рішенням колегії Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) колишнім кіннотником бригади Г. Котовського С. Шварцбартом. У 30-ті рр. органи НКВС жорстоко викорінив увесь рід Петлюри.