Історія України. Підручник

4. Директорія і її боротьба за українські землі з білогвардійцями, Антантою, Польщею та більшовиками

У ніч на 14 листопада 1918 р. представники Українського національного союзу створили Директорію, призначену для повалення влади гетьмана. Сама ідея Директорії виникла з дуже популярних тоді аналогій з Великою французькою революцією. До її складу входило п’ять осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, П. Андрієвський, А. Макаренко, Ф. Швець. Центром повстання стала Біла Церква, де розташувалися загони Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця. Головний отаман українських військ С. Петлюра звернувся до народу з закликом підтримати повстання. Директорія зайняла Білу Церкву, Фастів і спрямувала повстанців на Київ. На бік повсталих перейшла значна частина гетьманської варти (міліції), Сірожупанна дивізія, Чорноморський козачий кіш та ін. 14 грудня до Києва увійшли Січові стрільці. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади: «Я, Гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись з цим завданням і нині я, з огляду на умови, які склались, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади». Він емігрував до Німеччини, де й провів решту життя. До столиці прибула Директорія і оголосила про відновлення УНР.

26 грудня Директорія призначила уряд УНР (очолив його соціал-демократ В. Чехівський), до складу якого увійшли представники всіх політичних партій, що об’єдналися в УНС. Директорія мала у своєму арсеналі лише загальні гасла. «Всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені», — йшлося в її першій відозві. Директорія як революційний орган з диктаторськими правами виконувала неподільно законодавчу, виконавчу, а почасти й судову функції. Голова Директорії відав зовнішньополітичними справами, а на С. Петлюру було покладено обов’язки Головного отамана. Інші члени Директорії так і не дістали чітко окреслених обов’язків.

Директорія видала програмову декларацію, побудовану на засадах «трудового» принципу, де оголошувала себе тимчасовим верховним органом, який передасть владу народові на Конгресі трудового народу України. Влада в УНР мала належати лише робітництву і селянству. Згідно з законом, скасовувалося право приватної власності на землю. Однак земельна власність іноземних поміщиків (а на Правобережжі до іноземних було зараховано всіх поміщиків) оголошувалася недоторканною. Війська Директорії були напівпартизанськими загонами. Великі повстанські сили отаманів Г. Григор’єва, Н. Махна, Зеленого (Д. Терпила) та інших переходили на бік більшовиків.

22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві відбувся урочистий Акт злуки — об’єднання УНР і ЗУНР у єдину соборну державу. Однак на практиці це об’єднання виявилося нетривалим.

У Києві в кінці січня 1919 р. відбувся Трудовий конгрес народу України (400 або 300 депутатів, з них 36 репрезентували ЗУНР). Присутніми були есери, члени УСДРП. 28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підтвердив повноваження Директорії та оголосив про підготовку закону про вибори всенародного парламенту. Зважаючи на складність політичної ситуації, конгрес тимчасово поклав усю повноту законодавчої влади на Директорію УНР. До складу Директорії увійшов президент ЗУНР Є. Петрушевич.

С. Ковалевський згадує: «Вразила мене театральність цього першого засідання. Велика сцена була прибрана українськими килимами і великим жовтоблакитним прапором. Мені здавалося, що ті форми церемоніального характеру мали б виробитись пізніше, коли наша держава дійсно зможе відітхнути і увійти в довший період стабілізованих відносин».

По закінченні роботи Конгресу газета «Народна воля» писала: «Трудовий Конгрес з’їхався, побалакав і роз’їхався, не зробивши абсолютно нічого для того, щоби поліпшити загальний стан життя, в якому перебуває УНР». Однак є думка, за якою Конгрес «був першим в історії України соборним представництвом українського народу».

Директорія активізує переговори з країнами Європи. Її визнали Угорщина, Чехословаччина, Нідерланди, Данія та Італія. Країни Антанти не були заінтересовані у визнанні Директорії, а підтримували генерала Денікіна і білогвардійців, які боролися за неподільну Росію. З інтервенцією військ Антанти на північних і північно-східних кордонах УНР з’явилися війська Радянської Росії. 24 грудня наркомат закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що в зв’язку з анулюванням РНК РСФРР Брестської мирної угоди радянська Росія більше не визнає Україну за суверенну державу. Наприкінці листопада 1918 р Росія створила в Курську. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим, і на протест уряду УНР проти вторгнення радянських військ на українську територію заявила, щовійна йде поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду. На початку грудня 1918 р. українські радянські повстанські дивізії розпочали наступ на Чернігів, Київ і Харків, поступово просуваючись уперед. 3 січня 1919 р. більшовицькі військові формування увійшли в Харків, 12 січня — у Чернігів, 19 січня — в Полтаву, 27 січня — в Катеринослав. 5 лютого вони зайняли Київ. Наступ більшовицьких військ примусив Директорію залишити Київ і переїхати до Вінниці.

У листопаді — грудні 1918 р. в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися війська Антанти: французькі, англійські, грецькі, румунські, польські підрозділи загальною чисельністю 60 тис. чол. Вони мали намір надати військову допомогу Білій армії, що готувалася на Північному Кавказі до війни за відновлення «єдиної і неподільної Росії».

Під час переговорів, які почала Директорія з представниками цих держав, ними був висунутий ультиматум: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, виключити з її складу членів соціалістичних партій (В. Винниченка, С. Петлюру, В. Чехівського), реорганізувати республіканську армію, підпорядкувати її союзному командуванню нарівні з Добровольчою армією генерала Денікіна. На вимогу Антанти Директорію було реорганізовано в лютому 1919 р. Кабінет міністрів очолив безпартійний С. Остапенко — прихильник укладення союзу з Антантою на будь-яких умовах.

Але в березні 1919 р. війська Антанти під тиском Червоної армії і отамана Г. Григор’єва мусили залишити Херсон, Миколаїв, Одесу. На початку березня 1919 р. Директорії довелося переїхати до Проскурова, а через деякий час — у Рівне, Кам’янець-Подільський. Виступи проти інтервентів очолили українські ліві есери (боротьбисти) та більшовики. На початку лютого 1919 р. радянські частини в боях під Вознесенськом розбили добре озброєні французькі, грецькі й білогвардійські формування.

6 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України затвердив нову назву держави — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) і переїхав з Харкова до Києва. За аналогією з московським виконавчим органом влади уряд став називатися Радою Народних Комісарів, скорочено — Раднарком. Головою уряду став X. Раковський, призначений ЦК РКП(б). У березні 1919 р. відбувся III Всеукраїнський з’їзд Рад, який прийняв першу радянську конституцію та обрав Центральний виконавчий комітет (ЦВК) України на чолі з Г. Петровським. Було встановлено диктатуру пролетаріату, проголошено владу Рад, ліквідовано приватну власність на засоби виробництва, буржуазія та інтелігенція позбавлялися виборчих прав. На місцях влада передавалася ревкомам і комбідам. Було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію на чолі зі Шварцем та її підрозділи в губерніях для утримання в покорі населення та впровадження соціально-економічних нововведень.

Основу соціально-економічних перетворень становила політика «воєнного комунізму»: повна націоналізація підприємств (січень 1919, Декрет про порядок націоналізації підприємств), скасування товарно-грошових відносин, заборона торгівлі, хлібна монополія держави, загальна трудова повинність чоловічого населення віком від 14 до 45 років, скасування плати за житло і проїзд для робітників. Створювалася система виробничих управлінь, головкомів, центрів, що керували діяльністю великих, середніх та дрібних підприємств. Широко застосовувався червоний терор — репресивний механізм. Резолюція III з’їзду КП(б)У «Про земельну політику» створювала з поміщицьких господарств більше ніж 1200 радгоспів і понад 500 комун і артілей. З квітня 1919 р. впроваджувалася продовольча розкладка з селянських господарств — визначалася кількість зерна, яку потрібно було здати державі за затвердженими цінами, а собі залишати норму, достатню для власного харчування та ведення господарства. Продрозкладку здійснювали робітничі загони, комітети бідноти, військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Однак у 1919 р. з запланованих 140 млн. пудів хліба вилучити з українського села до серпня вдалося лише 8 млн. пудів. Це призвело до голоду 1921—1923 рр., коли загинуло 2—3 млн. чол.

Селянство України уже в березні — квітні 1919 р. почало виступати під гаслами «Геть комуну!», «За Радянську владу без комуністів!», «Геть московську ненажеру!» У середині 1919 р. повстання охопили Київську, Катеринославську, Херсонську і Чернігівську губернії. Якщо у квітні виступів було зареєстровано 93, то в липні — 207. До селян приєднувалися партизанські загони, які входили до складу Червоної армії, на чолі з такими отаманами, як Д. Терпило, Г. Григор’єв та ін. ЦК КП(б)У оцінив селянський повстанський рух як вияв куркульської контрреволюції. У липні 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР прийняла постанову «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі».

18 квітня 1919 р. ЦВК Радянської України, Київська рада робітничих депутатів, Київський з’їзд селянських депутатів і профспілок постановили, що «вся збройна боротьба з ворогами Радянських Республік повинна бути об’єднана у всіх існуючих Радянських Республіках», а «всі матеріальні кошти, необхідні для ведення цієї боротьби, повинні бути сконцентровані довкола спільного для всіх республіканського центру». 1 червня 1919 р. ВЦВК в Москві наголосив на потребі у створенні військово-політичного союзу, куди включалося об’єднання війська і його командування, рад народного господарства, залізничного керівництва і господарства, фінансів, комісарів праці. 18 травня 1919 р. Литва, Латвія, Україна, Білорусь, РСФРР уклали військово-економічний і політичний союз, який став попередником СРСР.

Невдоволенням населення політикою «військового комунізму» вирішила скористатися Добровольча армія генерала А. Денікіна. Сформована на Дону і Кубані з колишніх царських офіцерів-білогвардійців, підтримувана Антантою та антибільшовицькими силами всередині Росії, Біла армія навесні 1919 р. перейшла в наступ. На початку травня 1919 р. вона зайняла Луганськ і весь Донбас, у червні — Харків і Полтаву. 3 червня 1919 р. Денікін оголосив наступ на Москву. Водночас Кавказька біла армія під командуванням генерал-лейтенанта П. Врангеля наступала вздовж Волги, Донська — у воронезькому напрямку, а Добровольча армія генерала Денікіна просувалася лівим флангом, уздовж Дніпра, не зустрічаючи відчутного опору радянських військ.

На Правобережжі денікінці захопили Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одесу. У серпні 1919 р. радянський уряд УСРР змушений був евакуюватися з Києва, куди ввійшли денікінці. Денікінський окупаційний режим в Україні діяв з літа по осінь 1919 р. Захоплену територію було поділено на три області: Харківську, Київську та Новоросійську (з центром в Одесі). При владі були губернатори, повітові начальники, волосні старшини. Уряд виявився ще реакційнішим, ніж більшовицький (поміщикам поверталися їхні маєтки, встановлювався продовольчий податок, капіталістам поверталися підприємства, розпускалися робітничі профспілки, назву «Україна» було замінено на «Південь Росії»), тому проти нього розпочалася партизанська боротьба. Восени 1919 р. в загонах повстанців налічувалося понад 100 тис. бійців. Опір повсталих придушували каральні загони, військові формування та військова контррозвідка.

24 вересня 1919 р. керівництво ЗУНР і УНР (Є. Петрушевич та С. Петлюра) оголосило війну Добровольчій армії генерала Денікіна. У вересні — жовтні тривали жорстокі бої між військами Директорії і Денікіна. На початку листопада командувач Українською галицькою армією підписав угоду з денікінцями. Галичани у повному складі переходили на бік Добровольчої армії. 6 грудня 1919 р. Директорія розпалася: С. Петлюра виїхав до Варшави, а Є. Петрушевич — до Відня.

У листопаді 1919 р. ЦК РКП (б) створив 2 фронти: Південний (Єгоров, Й. Сталін, Серебряков) і Південно-Західний (Шорін, Трифонов), на боротьбу з Денікіним було мобілізовано 25 тис. комуністів і 10 тис. комсомольців. На окупованих територіях розгорнулася запекла повстансько-партизанська боротьба. 17 листопада 1919 р. Червона армія визволила Чернігів, 12 грудня зайняла Харків і Полтаву, 16 грудня — Київ. На початку 1920 р. почалися бої за визволення Південної України. 7 лютого було звільнено Одесу. Червоноармійські частини оволоділи підступами до Кримського півострова, проте корпус генерала Я. Слащова відбив їхні спроби увірватися в Крим.

4 грудня 1919 р. VIII Всеросійська конференція більшовиків за ініціативи В. Леніна прийняла резолюцію «Про радянську владу в Україні», де зазначалося, що партія визнає самостійність УСРР. 11 грудня 1919 р. постановою ЦВК і РКП (б) було створено Український революційний комітет (Всеукрревком) — центральний тимчасовий надзвичайний орган радянської влади в Україні у Харкові (тодішній столиці республіки). До Всеукрревкому ввійшли більшовики Г. Петровський (голова), В. Затонський, Д. Мануїльський, боротьбист (український есер) Г. Гринько, борбист (лівий есер) В. Качинський.На місцях діяли надзвичайні органи: губернські, волосні та сільські ревкоми. Водночас Всеукрревком виклав програму своїх дій у маніфесті «До робітників і селян України», де проголошувалися диктатура пролетаріату й союз робітничого класу з трудящим селянством, РКП визнавав УСРР, декларувався вільний розвиток української мови та культури. У лютому 1920 р. припинили існування Всеукрревком та його органи на місцях. Натомість розпочав діяти Раднарком на чолі з X. Раковським та ВЦВК під керівництвом Г. Петровського.

Проголошувалося запровадження продрозкладки тільки в обмеженому обсязі, декларувався принцип добровільності при створенні радгоспів, комун і артілей. 26 лютого 1920 р. вийшов закон Раднаркому про хлібну розкладку для господарств у 3 десятини землі, де встановлювалася колективна відповідальність за здавання хліба державі. Якщо біднота сприяла цій акції, то від 10 до 25% зібраного врожаю залишалося в її розпорядженні. У першій половині 1920 р. продрозкладку вдалося виконати лише на 10%, тому більшовики вдалися до випробуваних методів терору.

Було націоналізовано провідні галузі виробництва, транспорт, головні засоби зв’язку, запроваджено оподаткування населення, особливо буржуазних елементів. Однак у 1920 р. з 22 металургійних заводів України лише 9 давали невелику кількість продукції. Різко впав видобуток вугілля, що негативно позначилося на становищі міст. У катастрофічному стані перебували залізниці.

Аби поліпшити ситуацію з господарством, радянська влада запровадила мілітаризацію економіки, загальну трудову повинність та інші надзвичайні заходи. Застосовувалися трудові мобілізації робітників, частини Червоної армії переводилися на становище трудових армій, робітники і службовці яких працювали понаднормово.

Скориставшись слабкістю східних сусідів, польські війська наприкінці 1919 р. окупували Білорусь, Західну Волинь та райони Полісся. Керівник польської держави Ю. Пілсудський та С. Петлюра (УНР) 21 і 24 квітня 1920 р. підписали блок Варшавських угод: загальну, військову і торговельно-економічну конвенції. Польща визнавала право на державне існування УНР, залишала за собою Холмщину, Надсяння та Лемківщину, західну частину Полісся і всю Галичину. Військова конвенція передбачала погоджені дії польських та українських частин у спільному наступі на Радянську Росію. Директорія зобов’язувалася постачати продовольством польські війська від часу їхього вступу на українську територію, а поляки — озброювати петлюрівські дивізії.

25 квітня 1920 р. без оголошення війни польська армія (150 тис.) разом з петлюрівськими бійцями розпочала наступ на більшовиків. Поляки наприкінці квітня відвоювали Овруч, Коростень, Житомир, Бердичів, станцію Козятин, а 6 травня увійшли до Києва. Червона армія на Південно-Західному фронті закріпилася на лініях Бровари — Бориспіль та Біла Церква — Ямпіль. Проте очікуване С. Петлюрою повстання проти більшовиків не відбулося. Вторгнення інтервентів викликало обурення населення України. Успішно йшла мобілізація до Червоної армії, до її лав вступали й добровольці.

Контрнаступ радянських армій Південно-Західного фронту під командуванням О. Єгорова розпочався 5 червня 1920 р. Було звільнено Житомир, Бердичів, Білу Церкву. 17 червня червоні війська взяли Вінницю, 19 червня — Жмеринку, 9 липня — Проскурів (нині Хмельницький). Директорія УНР евакуювалася до Варшави. Наприкінці червня 1920 р. розпочався контрнаступ військ Західного фронту під командуванням М. Тухачевськогоу напрямі Мінськ — Білосток — Варшава. Війська О. Єгоровапідійшли до Львова. Після вступу Червоної армії до Східної Галичини й Польщі більшовики утворили Польський (у Білостоці) і Галицький (у Тернополі) ревкоми. Наступ радянських військ на Варшаву виявився невдалим (населення їх не підтримало, постачання припинилося). Наприкінці вересня польсько-радянський фронт було відтиснено на лінію Коростень — Житомир — Бердичів («чудо над Віслою»).

12 жовтня 1920 р. між Польщею і Росією було підписано угоду про перемир’я. 10 листопада в жорстокому бою під Котюжанами переважною червоною кіннотою було розгромлено дві петлюрівські дивізії. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею і РРФСР. До Польщі відійшли Західна Україна і Західна Білорусь. Заборонялося перебування в Польщі антибільшовицьких організацій. Директорія і уряд УНР втратили право на легальну діяльність.

Тепер загрозу для радянських військ становили білогвардійські частини П. Врангеля на Півдні, в Криму. Антанта надала цій армії найсучасніші види озброєння, зокрема танки й літаки. У червні 1920 р. в районі Перекопа і Каховки розгорнулися бої. Червоноармійці закріпилися на правому березі Дніпра. Після отримання поповнення з Кубані Врангелю вдалося захопити Олександрівськ. ЦК ВКП(б) перетворив кримський напрямок на Південний фронт під командуванням М. Фрунзе, який завдяки перевазі в піхоті та кавалерії завдав удару на каховському плацдармі. У жовтні він підписав воєнно-політичну угоду з представниками Н. Махна. В ніч на 8 листопада 1920 р. радянські війська форсували Сиваш і зайняли Ялту. Рештки врангелівських військ морським шляхом евакуювалися до Туреччини. Після розгрому Врангеля з Москви надійшла директива знищити махновців.