Історія України. Підручник

3. Українські політичні сили в період Першої світової війни

Початок Першої світової війни розділив українське суспільство на два табори. Перебуваючи у складі двох ворогуючих імперій (Російської та Австро-Угорської), український народ автоматично опинився по різні боки барикад, а війна для нього стала братовбивчою. З перших днів війни українці поповнили лави армій, які воювали між собою: їхня чисельність у російській армії досягла 4,5 млн. чоловік, а в австрійській — близько 250 тис.

Не залишилася осторонь цих подій і українська політична еліта, яка розбилася на три групи. Представники першої групи, яка була найчисленнішою, стояли на проросійських позиціях і вірили, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і призведе до отримання свободи пригнобленими народами. На таких позиціях виступило Товариство українських поступовців, до складу якого входила найактивніша частина української інтелігенції, переважно соціалісти й частина Української соціал-демократичної робітничої партії. 12 серпня 1914 р. ТУП виступило з декларацією «Війна і українці», де визначило своє ставлення до війни і закликало боронити Росію в такий складний для неї час до кінця. Проте поступово погляди ТУП у ставленні до війни змінилися. Уже у вересні 1914 р. його представники ухвалили постанову, що закликала українців дотримуватися у війні нейтралітету, а в 1916 р. взагалі виступили проти підтримки будь-якої сторони в протистоянні й проти війни в цілому.

УСДРП також у своєму переважному складі виступила на боці Росії, закликаючи «сприяти успішному виконанню російською армією надзвичайно важливого завдання, яке випало на її долю». Свої декларації, звернення і заклики до українців УСДРП публікувала в журналі «Украинская жизнь», що виходив у Москві за редакцією С. Петлюри. Так, у маніфесті «Війна і українці» висловлювалася підтримка політики російського уряду та звучав заклик до українців виконати «свій обов’язок громадян Росії».

Другу групу представляли прихильники австрійського та німецького табору. Це були переважно українські політичні партії, що діяли на території Австро-Угорщини, які вірили в її перемогу й виступали за перехід України під її протекторат. 2 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну українську раду. До неї увійшли представники трьох провідних українських політичних партій Галичини: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою ради було обрано К. Левицького, його заступниками — М. Павлика і М. Ганкевича. Головна українська рада звернулася з маніфестом до українського народу, закликавши його згуртуватися на боротьбу проти російського самодержавства та за визволення України. 6 серпня 1914 р. Головна українська рада об’єднала всі стрілецькі організації Галичини в одну Українську бойову управу — Українських січових стрільців під керівництвом Т. Рожанського і К. Трильовського й оголосила мобілізацію українського населення краю до підрозділів УСС.

5 травня 1915 р. Головну українську раду було реорганізовано в Загальну українську раду з центром у Відні. Її завданням було розширити вплив на українські землі в межах кордонів Російської імперії й виступати представником загальноукраїнських інтересів під час війни. Загальна українська рада проголосила лозунг про боротьбу за розбудову самостійної української держави на українських землях, що входили до Російської імперії, та запровадження територіально-національної автономії на українських землях під владою Австро-Угорщини. До її складу увійшов 31 делегат, у тому числі з Галичини: 14 — від національно-демократичної, 6 — від радикальної й 1 — від соціал-демократичної партій; з Буковини: 5 — від націонал-демократичної та по одному від соціал-демократичної та Української народної партії; Наддніпрянську Україну представило 3 делегати з Союзу визволення України. Головою Загальної української ради було обрано К. Левицького, його заступниками — М. Василька, Л. Бачинського, М. Гонневича.

У травні 1915 р. Загальна українська рада звернулася з декларацією «До всіх народів цивілізованого світу», в якій наголошувалося на тому, що слід негайно визволити український народ від гніту й створити територіально-національну автономію в межах Австро-Угорської імперії. Делегати Ради виступали і за вирішення національного та культурного питань у Галичині, відкриття університету у Львові тощо. Активна діяльність Загальної української ради тривала до 1916 р., коли вона оголосила про свій саморозпуск.

За перемогу у війні Австро-Угорщини й кайзерівської Німеччини виступав і Союз визволення України (СВУ), створений 4 серпня 1914 р. у Львові як позапартійне громадське об’єднання. До його складу увійшла незначна частина УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, колишні представники «Спілки» М. Меленевський (Баск) та О. Скоропис-Йолтуховський, а також такі діячі українського національного руху як Д. Донцов, М. Залізняк та ін. Першим головою СВУ було обрано Д. Донцова.

У відозві «До українського народу в Росії» СВУ всю відповідальність за розпочату війну покладав на Росію і переконував у тому, що австрійські війська принесуть «свободу і волю» українському народові, щоправда «в злуці з Австрією». А у зверненні «До громадської думки Європи» СВУ доводив, що самостійна Україна, яка з’явиться на європейській карті, стане твердинею для Європи проти експансії Росії. В часописі «Вісник Союзу визволення України» було обґрунтовано програму СВУ, в якій зазначалося, що Україна після війни мала стати самостійною конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним внутрішнім устроєм, однопалатним законодавчим органом, громадянськими, мовними й релігійними свободами, самостійною українською Церквою тощо.

Союз визволення України мав своїх повноважних представників у Берліні, Женеві, Осло, Римі, Софії, Стамбулі, Стокгольмі. На кошти австрійських і німецьких владних структур СВУ видавав значну кількість науково-популярної літератури українською, німецькою, болгарською, турецькою, румунською, чеською, хорватською, італійською, шведською та іншими мовами, що розповсюджувалася серед українського населення країн Четверного союзу, емігрантів та військовополонених і ознайомлювали їх з історією, традиціями, культурою України. Серед друкованих книг були історичні праці В. Антоновича, М. Грушевського (хоча він і виступав проти діяльності цієї організації), М. Костомарова; географічні твори С. Рудницького; «Кобзар» Т. Шевченка, художні твори письменника Б. Лепкого, публіцистичні праці М. Лозинського та інші.

Велику увагу СВУ приділяв роботі серед військовополонених українців, завдяки чому вже в перший період війни вдалося домогтися деякого поліпшення умов перебування українців у таборах для військовополонених у Німеччині та Австро-Угорщині. В таборах було налагоджено культурно-освітнє життя: відкривалися школи грамоти, бібліотеки, читальні, курси української історії та літератури, політичної економії, кооперації, німецької мови; створювалися аматорські театри, хори, оркестри; будувалися церкви; засновувалися каси взаємодопомоги, відкривалися кооперативні крамниці та чайні.

Така активна діяльність Союзу визволення України мала певний ефект, впливала на свідомість багатьох українських військовополонених. Проте якихось суттєвих результатів для національно-визвольної боротьби українського народу вона не принесла і навіть викликала підозру й невдоволення.

Не мали прихильності представники СВУ і в політичному середовищі Наддніпрянської України, лідери якого ставилися до них насторожено і навіть зневажливо. Особливе невдоволення викликали контакти з деякими представниками керівних структур Німеччини й Австро-Угорщини, які тривали аж до 1917—1918 рр.

Третя група політично активного українства дотримувалася не російської й не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власну націю, на власний народ. За оцінкою В. Винниченка, такі погляди були характерними переважно для незначної кількості соціалістичних течій. Зокрема, невелика група членів УСДРП у складі Л. Юркевича (псевдонім — Рибалка), П. Дятлова, О. Лоли та ін. з самого початку Першої світової війни посіла незалежну від інших, так звану серединну чи центристську, позицію. Її представники намагалися відмежуватися як від русофілів, так і від германофілів. Вони започаткували видання україномовного місячника «Боротьба», на сторінках якого відстоювали погляди на «українське питання» з позицій «інтернаціонального соціалізму» та виступали за автономію України у складі демократичної Росії.

Стояв на центристських позиціях і лідер українських соціал-демократів В. Винниченко, який видавав у Катеринославі нелегальні відозви з гаслами «Геть війну!», «Хай живе автономія України!» тощо. Але невдовзі він переорієнтувався, розірвав відносини з «боротьбистами» і почав підтримувати прихильників Росії, співпрацювати з журналом «Украинская жизнь».

Таким чином, український народ, не маючи своєї державності, було втягнуто до виру Першої світової війни. Не останнє місце у прагненнях провідних країн-учасниць війни займали західноукраїнські території, які стали театром бойових дій. Водночас, Перша світова війна стала поштовхом до національного відродження українського народу. На політичній арені з’явилася ціла низка українських партій, які стояли на ідеях об’єднання українських земель, національного відродження, будівництва самостійної Української держави.

Хронологія

1 серпня 1914 р. — оголошення Німеччиною війни Росії. Початок Першої світової війни.

2 серпня 1914 р. — створення Головної української ради у Львові.

4 серпня 1914 р. — створення у Львові Союзу визволення України (СВУ).

4 серпня 1914 р. — створення у складі австро-угорської армії українського добровольчого легіону січових стрільців.

6 серпня 1914 р. — Австро-Угорщина оголосила війну Росії.

1914 р., 6 серпня — Головна українська рада об’єднала всі стрілецькі організації Галичини в одну Українську бойову управу — Українських січових стрільців.

6 серпня — 13 вересня 1914 р. — Галицька битва.

4 вересня 1914 р. — створення на захоплених російською армією західноукраїнських територіях військового генерал-губернаторства.

12 серпня 1914 р. — Товариство українських поступовців виступило з декларацією «Війна і українці», в якій закликало підтримати у війні Росію.

19 вересня 1914 р. — ув’язнення митрополита А. Шептицького.

27—29 вересня 1914 р. — перша битва бійців УСС у складі австрійської армії проти російських військ на перевалах Карпат.

29 квітня — 2 травня 1915 р. — бої біля гори Маківки, де відзначилися Українські січові стрільці.

5 травня 1915 р. — реорганізація Головної української ради у Загальну українську раду.

Травень 1915 р. — звернення Загальної української ради з декларацією «До всіх народів цивілізованого світу».

4 червня 1916 р. — початок наступальної операції Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова — Брусиловський прорив.

7 червня 1916 р. — 8-ма армія під командуванням генерал-лейтенанта О. Каледіна зайняла Луцьк.

18 червня 1916 р. — 9-та армія під командуванням генерала П. Левицького захопила Чернівці.

Вересень 1916 р. — участь УСС у боях біля гори Лисоні на карпатських перевалах.

Словник термінів

Агресія — будь-яке незаконне застосування сили однією державою чи групою держав проти іншої для загарбання території, ліквідації або обмеження політичної незалежності, насильницького підкорення народу, нації.

Анексія — насильницьке приєднання, загарбання однією державою частини або всієї території іншої держави, народу.

Війна — надзвичайний стан, до якого спонукають націю, державу чи світову спільноту міждержавні суперечності, що нагромадились на попередніх етапах суспільного розвитку. Крайнє загострення цих суперечностей, що не могли бути розв’язані іншими методами (політичними, дипломатичними, економічними) призводить до застосування зброї.

Експансія одна з форм зовнішньої політики, спрямованої на розширення території країни шляхом збройного приєднання чи поглинання сусідніх територій з метою загарбання чужих ринків, джерел сировини та політичного й економічного поневолення інших країн.

Колонізація — перетворення вільних територій, незалежних країн на колонії шляхом військового, економічного та політичного поневолення їх іншою країною.

Контрибуція — примусові грошові або натуральні побори з населення, які за умовами мирного договору держава-переможниця стягує з переможеної держави.

Репарації — відшкодування (у грошовій або в іншій формі) матеріальних збитків, завданих війною, державі, яка перемогла, державою, що зазнала поразки.

Персоналії

Брусилов Олексій (1853—1926) — російський військовий діяч, генерал від кавалерії, народився у Тифлісі. Закінчив Пажеський корпус (1872 р.), кавалерійську школу в Санкт-Петербурзі (1883 р.), був її викладачем, а з 1902 р. — начальником. Проходив військову службу на Кавказі. Був учасником російсько-турецької війни 1877—1878 рр. У 1906—1914 рр. був начальником 2-ої гвардійської кавалерійської дивізії, командиром 14-го армійського корпусу, помічником командира Варшавського військового округу, командиром 12-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни командував 8-ою армією, а з березня 1916 р. був головнокомандувачем Південно-Західного фронту. У травні — липні 1917 р. обіймав посаду Верховного головнокомандувача Збройних сил Росії, відстоював ідею ведення війни до переможного кінця. Після жовтневого перевороту 1917 р. відійшов від активної діяльності, жив у Москві. Навесні — влітку 1918 р. таємно співпрацював із білим рухом. У серпні — жовтні 1918 р. перебував під арештом за підозрою в контрреволюційній діяльності. На початку польсько-радянської війни 1920 р. добровільно вступив до лав Червоної армії. Помер у Москві.

Галущинський Михайло (1878—1931) — громадський та освітній діяч, родом з Тернопільщини. Освіту здобув у гімназії в м. Тернополі, на філософських факультетах Львівського й Віденського університетів. Активний учасник національного молодіжного руху. У роки Першої світової війни був першим командантом Українських січових стрільців, а з 1915 р. — референтом з українських справ при штабі австрійського корпусу. Після війни активно проводив освітню роботу в Галичині, був професором Львівського таємного українського університету, послом (депутатом) і сенатором сейму від Українського національно-демократичного об’єднання. Очолював товариство «Просвіта» (1923—1931 рр.), заснував та редагував журнал «Життя і знання». Автор споминів «З Українськими січовими стрільцями» та низки праць з проблем освіти і виховання.

Донцов Дмитро (1883—1973) — український політичний діяч, журналіст, літературний критик, теоретик та ідеолог українського націоналізму, родом з Мелітополя. Навчався на юридичному факультеті Петербургського університету (1900—1907 рр. з перервами), у Віденському університеті (1909—1911 рр.). У 1917 р. здобув ступінь доктора права. Був членом Революційної української партії, згодом — Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1914 р. став першим головою Союзу визволення України. В роки українських визвольних змагань перебував у Києві, де за часів Української Держави очолював Українське телеграфне агентство і Державне бюро преси. З 1918 р. був одним із провідних членів головної управи Партії українських хліборобів-демократів. З 1922 р. проживав у Львові, де заснував Українську партію національної роботи, редагував її орган — газету «Заграва» (1923—1924 рр.), журналів «Літературно-науковий вісник» (1922—1932 рр.) та «Вісник» (1932—1939 рр.). З 1939 р. проживав у Берліні й Празі, де писав статті до німецької преси. З 1945 р. мешкав у західній частині Берліна, потім — у Франції, Англії, США, а з 1947 р. — у Канаді. У своїх теоретичних поглядах обґрунтував та відстоював ідею українського націоналізму та незалежності України тощо. Основні праці: «Модерне москвофільство» (1913 р.), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917 р.), «Націоналізм» (1926 р.), «Де шукати наших традицій» (1938 р.) та ін.

Дорошенко Володимир (1879—1963) — український історик літератури, літературознавець, бібліограф, громадський та політичний діяч, родом із Санкт-Петербурга. Член Українського наукового товариства, Наукового товариства імені Шевченка. Навчався в Московському та Петербурзькому університетах. З 1908 р. проживав у Львові, де закінчив у 1913 р. Львівський університет. Член Революційної української партії, згодом — Української соціал-демократичної робітничої партії. Політв’язень російських в’язниць. У роки Першої світової війни — один із засновників і членів Союзу визволення України. У 1916—1917 рр. займав посаду виконувача обов’язки директора, а з 1937 р. — директора бібліотеки Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. Був управителем канцелярії секретаря Української академії наук А. Кримського, співробітником Українського наукового інституту в Берліні та Українського наукового інституту в Варшаві. Протягом 1929—1939 рр. редагував календар-альманах «Дзвін». З 1944 р. проживав у еміграції в Німеччині, а з 1949 р. — в США. Автор численних праць із шевченкознавства, історії української літератури ХІХ—ХХ ст., книгознавства тощо.

Жук Андрій (1880—1968) — громадський і політичний діяч, публіцист, історик, родом із Полтавщини. В роки Першої світової війни був секретарем і фактичним керманичем Союзу визволення України, хоча офіційно — лише членом проводу, співредактором видань і періодичного органу — »Вісник Союзу визволення України». У серпні 1914 р. переїхав до Відня. Був членом Головної української ради від Наддніпрянської України (1915—1916 рр.), Бойової управи Українських січових стрільців (1915—1920 рр.). Перебував на дипломатичній службі у посольстві Української Держави у Відні. На початку червня 1919 р. був призначений радником Міністерства закордонних справ УНР. У 1920 р. певний час працював референтом диктатора ЗУНР Є. Петрушевича.

Левицький Кость (1859—1941) — державний і політичний діяч, адвокат, родом із Галичини. Один із співзасновників Української національно-демократичної партії. Посол (депутат) до австрійського парламенту і галицького сойму, голова Українського парламентського клубу у Відні та соймового клубу у Львові. Впродовж 1898—1939 рр. очолював Крайовий кредитовий союз, був президентом Крайового ревізійного союзу та Товариства правників у Львові. На початку Першої світової війни став головою Української головної ради у Львові та Загальної української ради у Відні. У листопаді 1918 р. — перший голова Уряду ЗУНР. Потім проживав в еміграції у Відні. У 1924 р. повернувся до Галичини, працював головою Союзу українських адвокатів у Львові, редагував журнал «Життя і право». У 1939 р. був заарештований радянською владою і звільнений лише навесні 1941 р. Під час німецької окупації — засновник і голова Української народної ради (липень 1941 р.). Помер у Львові.

Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — громадський, політичний і військовий діяч, родом із Полтавщини. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. З 1900 р. — член Революційної української партії (РУП), з 1905 р. — УСДРП. На І Українському військовому з’їзді обраний головою Українського генерального військового комітету. В червні 1917 р. Центральна Рада призначила С. Петлюру на посаду генерального секретаря військових справ. У січні 1918 р. виїхав на Лівобережжя для створення «Українського Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання у місті. Перебував в опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського й керував антигетьманським виступом. Після утворення Директорії став її членом, а з лютого 1919 р. — головою. Очолював Армію УНР. Упродовж 1919 р. керував боротьбою проти більшовицьких і денікінських військ. З 1920 р. перебував в еміграції, очолював Уряд УНР в екзилі, редагував тижневик «Тризуб», виступав із публікаціями в пресі, присвяченими боротьбі українського народу за державність. 25 травня 1926 р. загинув від рук агента НКВС. Похований у Парижі.

Шептицький Андрій (1865—1944) — український церковний та громадський діяч. Походив зі старовинної української шляхетської родини. Закінчив гімназію у м. Кракові. Навчався у Ягеллонському та Вроцлавському університетах, здобув ступінь доктора теології та філософії. У 1892 р. був висвячений у священики, у 1899 р. — на єпископа, а з 1900 р. — на галицького митрополита. У вересні 1914 р. був заарештований російською окупаційною владою і ув’язнений у монастирі у Суздалі, де пробув до революційних подій 1917 р. Відігравав значну роль у організації та розбудові українського національно-релігійного життя в Галичині та в еміграції. Був противником політики полонізації, яку проводив польський уряд на західноукраїнських землях у міжвоєнний період. В роки Другої світової війни, під час німецької окупації, у своїй резиденції та при монастирях переховував євреїв.