Історія України. Підручник

ЛЕКЦІЯ 15.

УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1914—1917 рр.)

1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні Першої світової війни.

2. Бойові дії на українських землях у 1914—1917 рр.

3. Українські політичні сили в період Першої світової війни.

1. Українське питання у міжнародній політиці напередодні Першої світової війни

Початок ХХ ст. окреслив перед світовою громадськістю низку суперечностей, які виникли серед найпотужніших європейських держав. Домінантою виступала, в першу чергу, Німеччина. Її потужний економічний розвиток на межі ХІХ—ХХ ст. перетворив цю державу з відсталої на промислово могутню країну. Потребуючи нових ринків збуту для своєї промислової продукції та джерел сировини, Німеччина вступила в конкурентну боротьбу з найбільшими колоніальними державами того часу — Великою Британією та Францією. Поступово саме навколо цих трьох країн було сформовано два антагоністичних військово-політичних блоки: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія), який під час війни, після виходу Італії та приєднання Туреччини й Болгарії, почав називатися Четверним союзом; і Антанта (Росія, Англія, Франція), до якої в ході війни приєдналися Японія, Італія, Румунія, США та ціла низка інших держав.

Вагоме місце у клубку суперечностей, що існували між цими державами, займало й «українське питання». Маючи багатий економічний потенціал і вигідне географічне положення, будучи розірвана між Російською та Австро-Угорською імперіями, Україна опинилися в епіцентрі міжнародної політики, активні учасниці якої прагнули використати українську землю й український народ у власних інтересах.

Найбільш активно плани щодо майбутніх територіальних надбань за рахунок українських земель розробляли уряди Російської та Австро-Угорської імперій.

Російська імперія, яка вже мала у своєму складі близько 618 тис. км2. етнічних українських земель, що становило 80% усієї української території, прагнула до розширення своїх кордонів. Зокрема, планувалося захопити Галичину, Буковину та Закарпаття. Свої претензії на ці території Росія обґрунтовувала потребою об’єднати всі українські території в межах однієї держави, а також захистити поневолені династією Габсбургів слов’янські народи. Відповідно до означеної мети, російський уряд активно досліджував «українське питання». Робота велась у двох напрямах. По-перше, здійснювався ґрунтовний аналіз розвідувальних даних та статей, які публікувалися в зарубіжній пресі щодо українських територій. По-друге, департамент поліції суворо відстежував антиросійські настрої населення українських губерній.

Австро-Угорщина, в свою чергу, прагнула не лише утримати свої західноукраїнські володіння, що включали Східну Галичину, Північну Буковину та Закарпаття і становили 72 тис. км2, а й претендувала на Волинь і Поділля.

Ідеологічне обґрунтування експансивних планів Австро-Угорщини здійснили Р. фон Скала, Т. Штайнакер, Ф. Кайнль, Г. Юберсбергер, Р. фон Кралік, М. Майр та інші, які сформулювали концепцію «Серединної Європи» — »Mitteleurop». Згідно з означеною теорією, всі «національні сили німецького народу» мали об’єднатися задля перемоги в «історичній боротьбі», яка віками точилася між германським і слов’янським світами. Розробники концепції відзначали, що слід просувати «власне німецькі» володіння на Схід та закріплювати «панування німецького духу та німецького порядку». Ядром же майбутнього утворення мали стати Німеччина й Австрія.

Для реалізації цієї ідеї при Міністерстві закордонних справ Австро-Угорщини було створено спеціальний відділ «Українська агітація», який проводив ідеологічну роботу серед українців. Поряд із цим, австрійський уряд здійснював репресивні заходи, намагаючись ще на початковому етапі придушити будь-які сепаратистські та москвофільські рухи на підвладних йому українських територіях. Природне прагнення українців до возз’єднання зі східними підросійськими землями розцінювалося як зрада. Тому потрапляли під підозру, переслідувалися, заарештовувалися й ув’язнювалися тисячі українців.

Плекала надії щодо панування на теренах України й Німеччина. Ще в середині — другій половині ХІХ ст. активізувалося так зване «мирне завоювання» українських територій німецькими колоністами, яке впроваджувалося в життя завдяки активній підтримці урядових кіл та представників політичної еліти Німеччини. В 1908 р. в Україні проживало більше 500 тис. етнічних німців, що становило майже 3,5% від загальної кількості населення. В Україні діяла низка банків та товариств, які мали сприяти у забезпеченні землею німецьких колоністів на території Російської імперії. На державному рівні подібні функції покладалися на колонізаційну комісію, створену в 1886 р.

Проте, «мирне економічне завоювання» українських земель було лише частиною експансіоністської політики кайзерівської Німеччини. Про активізацію експансійних планів німецького керівництва свідчить і створення відповідного «українського відділу» в міністерстві закордонних справ Німеччини в 1897 р. До його завдань належали збирання інформації, аналіз проблеми України, налагодження агентурної сітки, пропагандистська діяльність.

Варто зауважити, що ідея німецької експансії на схід, прагнення до захоплення природних багатств України мала свою давню історію. Так, ще король Пруссії Фрідріх ІІ у книзі «Історія мого часу» відверто декларував, що Україна як найбагатша частина Російської імперії, повинна стати предметом особливого інтересу для німців.

Ідеї монарха отримали підтримку і в елітних колах німецького суспільства. Зокрема, прусський барон Август Гакстгаузен, у 1843 р. подорожував по Російській імперії. Він відвідав і українські землі: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Харківську, Херсонську, Чернігівську губернії, Крим та Одесу. Свої враження від побаченого він виклав у праці «Дослідження внутрішніх відносин, народного життя і, особливо, сільських установ у Росії». Більшу частину її другого тому присвячено багатству українських земель. Тут зазначається, що рівних їм «по родючості та обсязі навряд чи можна віднайти на земній кулі». Праця А. Гакстгаузена в ХІХ ст. справила значний вплив на формування загарбницьких планів Німеччини стосовно українських територій. Створювалися різноманітні проекти щодо експансії на Схід. Зокрема, з такою програмою у 1840-х рр. виступив німецький економіст Фрідріх Ліст.

Радикальніші ідеї виголошували члени створеного в 1891 р. Пангерманського союзу. Схвалюючи експансіоністську концепцію плану «Дранг нах Остен», пангерманісти передбачали входження України до складу «Великої Німеччини» як економічно привабливого регіону, що мав стати плацдармом для подальшої загарбницької політики на Сході. Українським землям відводилося пріоритетне місце у східному векторі зовнішньополітичної діяльності, спрямованої на завоювання Німеччиною статусу «світової держави». Реалізація цієї концепції мала здійснюватися завдяки проведенню «Вельтполітік» («світової політики»), що спиралася б на «Вельтвіртшафт» («світове господарство»). Праці лідерів Пангерманського союзу — Г. Касса, А. Гугенберга, Г. Клайнова, П. Рорбаха та інших — вказували на те, що поступове економічне заволодіння іноземними територіями мало призвести й до їхньої політичної залежності.

28 серпня 1914 р. напередодні Першої світової війни, на засіданні Пангерманського союзу Президія союзу висунула ряд цілей, серед яких були розчленування Росії й загарбання її територій для поселення на них німецьких колоністів. Серед регіонів, які називалися в планах, була й Україна. Стверджувалося, і не без підстав, що в разі відторгнення українських земель, які були «економічним імпульсом» Російської імперії, остання зазнає величезних втрат.

Поступово до ідей використання України як сировинної бази почали схилятися в широких колах німецького суспільства. Зокрема, в січні та березні 1915 р. відбулися зібрання промисловців та землевласників, які у секретній записці, направленій урядові, вимагали надання гарантій захисту їхніх інтересів на Сході. А в кінці червня того самого року під егідою Пангерманського союзу в Берліні відбувся з’їзд представників інтелігенції, на якому було прийнято так званий «меморандум професорів». В даному документі йшлося про те, що слід захопити східні землі: «Ця область завдяки своїм особливим продовольчим можливостям, посилить незалежність Німеччини від закордону, стане необхідною противагою наростаючій індустріалізації нашого народу;... забезпечить за нами рівновагу наших господарських сил... та завадить однобокому ухилу господарства;... буде протидіяти зменшенню народжуваності, скоротить еміграцію із Німеччини та пом’якшить житлові потреби».

Восени 1915 р. в Берліні було створено товариство «Україна», яке очолив один із провідних діячів Пангерманського союзу, генерал, барон Гебзаттель. Невдовзі це товариство спільно з «Союзом Дунайських і Балтійських країн у Німеччині» розпочало видання часопису «Майбутнє Східної Європи». Українська проблематика відразу стала в ньому домінуючою. З номера в номер у публікаціях професорів Галлера, Кесслера, Онезорге, Пенка, Рорбаха та інших незмінно доводилось особливе значення України для Німеччини, передусім в економічній стратегії.

Подібні ідеї поширювались і на шпальтах засобів масової інформації. Так, у «Сілезькій газеті» від 10 жовтня 1915 р. в статті «Значення України для Росії» проф. Зіммербах називав Україну «економічним серцем» Російської імперії. Інші газети висловлювалися в тому самому дусі: «Відірвана від Росії, — писав німецький публіцист К. Ставенхаген, — включена в економічну систему Серединної Європи, Україна могла б стати однією з найбагатших країн світу».

Можливість для реалізації експансіоністських планів Німеччини та Австро-Угорщини виникла з початком Першої світової війни. 28 серпня 1914 р. було проголошено програму Пангерманського союзу «Серединна Європа». Вона передбачала створення нового європейського порядку завдяки об’єднанню всіх німецьких національних сил. Під протекторат Німецької та Австро-Угорської імперій мала потрапити низка європейських країн. А головною ідеєю було визнано розчленування Російської імперії та створення на її основі самостійних держав, що визнали б сюзеренітет німецької нації. Вагоме місце в означеній концепції займала й Україна.

Однак стосовно долі українських територій та українського народу варто відзначити дискусії, що виникли між союзниками: Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Суперечки точилися навколо політично-територіального устрою на українських землях по завершенню війни. Було запропоновано розділити етноукраїнські землі на три складові. Перша з них мала увійти до складу Австро-Угорської імперії, друга — перейти до складу нововідновленої Польщі, на основі третьої планувалося створити Українську державу. Саме на Україну покладалося завдання стримувати можливу експансію Росії та захищати австро-угорський кордон. Проте навіть здобута такою ціною незалежність для українців була б суттєво обмеженою.

Чудово розуміючи, що український народ не буде миритися з поневоленням, пангерманісти прагнули убезпечити себе від національно-визвольного руху. Як наслідок, планувалося створити важелі контролю за діяльністю майбутнього українського уряду. Розглядалося три можливості: протекторат Німецької імперії; спільний протекторат Австро-Угорської та Німецької імперій; унія України з Румунією.

Також за рахунок українського народу Австро-Угорщина сподівалася вирішити власні територіальні інтереси, пов’язані з визначенням кордонів із майбутньою Польською державою. Зокрема планувалося, що Польща погодиться віддати етнопольські території за рахунок передачі їй Холмщини та Підляшшя.

Окрім названих держав, свої територіальні прагнення планувала задовольнити й Румунія. Урядові кола цієї країни прагнули, за сприятливого розвитку воєнних дій, захопити українські землі Бессарабії й частини Буковини.

Стосувалися України і геополітичні інтереси держав, які не розраховували на територіальні надбання. Зокрема, Англія і Франція за рахунок вирішення «українського питання» сподівалися, з одного боку, послабити Австро-Угорщину шляхом активізації сепаратистських настроїв українських національних сил; з другого — посилити свій вплив на Чорному морі. Швеція, яка вела боротьбу з Російською імперією за вплив на Балтиці, очікувала, що активізація українського патріотичного руху навпаки послабить військово-політичний потенціал Російської імперії. Туреччина ж сподівалася, у випадку ослаблення Росії, здобути перевагу в боротьбі за чорноморсько-середземноморські протоки.

Таким чином, можемо зазначити, що українське питання у міжнародних відносинах напередодні Першої світової війни займало вагоме місце. Однак трагізм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ був позбавлений можливості самостійно вирішувати свою долю. До того ж, українці, будучи розділені між Австро-Угорською та Російською імперіями, опинилися у лавах ворожих армій і власною кров’ю були змушені оплачувати чужі, та й навіть ворожі їм інтереси.