Історія України. Підручник

3. Культура й духовне життя

На початку ХХ ст. українська культура утверджується як культура світового рівня. Великі соціальні потрясіння позначилися на культурі, збагативши духовне життя чималим досвідом. З’являється модерністська течія в українській культурі. Особливість українського варіанту модернізму полягала в тому, що він з естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації.

Важливим чинником пожвавлення культурного життя став розвиток освіти. На території західноукраїнських земель склалися сприятливіші для цього умови. Перед Першою світовою війною у Галичині функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2612 народних школах українською мовою навчалося 440 тис. дітей. Діяло ще 8 приватних українських гімназій під керівництвом Руського Педагогічного Товариства, дві учительські семінарії, а сестри-василіянки мали три середні школи. Всього у них навчалася в 1911—1912 шкільному році 1931 дитина.

На Буковині в 1911 р. було 216 українських народних шкіл. З 120 тис. дітей шкільного віку навчальні заклади відвідувало 112 тис., 96 шкіл не мали власних будинків. Порівняно з іншими краями помітними були успіхи в розвитку середньої освіти. На 1914 р. у краї існували німецька гімназія в Чернівцях, українська гімназія у Вижниці, по одній українсько-німецькій гімназії у Чернівцях, Кіцмані, Сереті. В учительській семінарії діяв окремий український відділ. Відкрито приватну учительську семінарію для дівчат у Чернівцях, приватну реальну гімназію у Вашківцях та приватну гімназію в Кіцмані. В Чернівцях працювала крайова середня агрошкола. Зростає кількість ремісничих шкіл. Діяли також нижча сільськогосподарська школа в Кіцмані, різьбярська у Вижниці, ткацька — в Чернівцях, кошикарська — у Сторожинці.

На початку ХХ ст. у Закарпатті було близько 500 шкіл на 2918 сільських громад із присілками. На загальну кількість 134280 дітей шкільного віку, до школи ходило тільки 52477, тобто 39,9%. У 1905 р. в краї діяло 23 українські школи, але законом з 1906 р. скасовано всі немадярські школи, й українські діти мусили вчитися лише мадярською. У 1913 р. не було жодної української школи, тільки в 34 дозволялося вживати староруську мову для навчання церковного співу. Внаслідок такої політики в 1913 р. 20 тис. дітей взагалі не відвідували школи. Писати й читати українською вміло тільки 7% чоловіків і 4% жінок. Всього напередодні Першої світової війни в Закарпатті було 60% неписьменних.

На території Західної України діяло 4 вищих навчальних заклади: університети у Львові та Чернівцях, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини у Львові. Викладання проводилося польською (у Львові) та німецькою (у Чернівцях) мовами. Завдяки наполегливій боротьбі українського студентства у Львівському й Чернівецькому університетах відкрили декілька українських кафедр. Чисельність українців у вузах всіляко обмежувалася. Так, у 1911 р. у Львівському університеті вони становили 21%, в Чернівецькому — 17,6% від загальної кількості студентів.

Початок ХХ ст. характеризувався подальшим розвитком науки на західноукраїнських землях. Активно та всебічно діяли наукові товариства. Очолюване М. Грушевським Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові фактично перетворилося на академію наук. Праці науковців НТШ друкувалися у «Записках Наукового товариства імені Шевченка», «Збірнику філологічної секції», «Збірнику математично-природничо-лікарської секції», «Хроніці НТШ», «Українсько-руському архіві», «Етнографічному збірнику» тощо.

Не лише вітчизняну, а й світову науку збагатили талановиті вчені. Великий внесок у розробку проблем молекулярної фізики і термодинаміки зробив професор М. Смолуховський (Львівський університет), який своїми працями створив основу для молекулярно-кінетичного обґрунтування другого принципу термодинаміки. У цьому самому університеті питання загальної та фармацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б. Радзішевський, дослідження з фізичної хімії тут проводили С. Толочко, В. Кемула.

Талановиті одинаки — вчені та винахідники — часто лише на власному ентузіазмі досягали визначних результатів і відкриттів. В Австро-Угорській імперії світове визнання здобули українські вчені—професори університетів у Відні, Празі, Інсбруці: І. Пулюй у фізиці та електроніці, І. Горбачевський — у хімії, М. Борисикевич — як видатний медик-окуліст.

Активізація громадсько-політичного життя зумовила піднесення суспільних наук. Значний внесок у розвиток історичної науки в Україні зробили М. Грушевський, О. Терлецький, М. Кордуба, С. Томашівський, В. Герасимчук, І. Джиджора, І. Кревецький та ін. Розбудовувалась діяльність НТШ у Львові, на сторінках його періодичних видань опубліковано сотні наукових праць з історії.

Вагомими були здобутки українських учених і в інших галузях гуманітарних знань. І. Франко, В. Гнатюк, О. Роздольський та інші проводили дослідження з українського фольклору та етнографії.

К. Ганкевич, О. Калужняцький, Г. Онишкевич, С. Смаль-Стоцький (Чернівецький університет) чимало зробили для розвитку українського мовознавства та літературознавства. С. Смаль-Стоцький написав також книгу «Буковинська Русь», яка стала першим дослідженням історії національно-культурного життя українців краю.

Початок ХХ ст. став продовженням доби блискучих успіхів українських митців. Перед українською літературою постають нові перспективи. Творчість І. Франка, Лесі Українки виводить її з кола переважно селянської тематики. Західноукраїнські письменники сприймають нові мистецькі течії (модернізм).

Митець короткої психологічної новели В. Стефаник видав збірки: «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово», «Земля». Його книги вийшли перекладені російською, польською, чеською та іншими мовами.

М. Черемшина у творах «Карби», «Село вигибає», «Парасочка», «Верховина», «Село за війни», «Перші стріли» та інших змалював злиденне життя гуцульського селянства. У доробку письменника — твори для дітей, літературно-критичні та науково-публіцистичні виступи, спогади, автобіографія тощо.

Життя й побут галицьких селян, сільської та маломістечкової інтелігенції, священиків початку ХХ ст. в реалістичному дусі, з легким імпресіоністичним забарвленням показав Л. Мартович. Серед його збірок оповідань — «Нечитальник», «Хитрий Панько», «Стрибожий дарунок», повість «Забобон» та ін.

Найвідомішою письменницею Буковини стала О. Кобилянська. Її глибокий і самобутній талант мав прихильників по всій Україні. Проблеми жіночої долі в складних життєвих обставинах — в основі повістей «Людина», «Царівна». У найвідомішому її творі «Земля» з неперевершеною майстерністю змальовано тогочасне життя буковинського села, трагізм малоземелля, біди й радощі простих трударів. Глибоким ліризмом, мелодійністю та поетичністю пронизана повість «У неділю рано зілля копала», написана за мотивами народної пісні.

Значний внесок у розвиток української літератури на Буковині зробили О. Маковей, Є. Ярошинська, Д. Макогон, І. Бажанський, С. Яричевський, І. Карбулицький, Д. Загул та ін.

На початку ХХ ст. розпочалася нова доба в розвитку української музики, яка впевнено ставала на професійну основу. Плеяду талановитих музикантів і композиторів підготував Вищий музичний інститут у Львові (1903). Серед них виділявся С. Людкевич, який став одним із найвідоміших українських композиторів. Розвиток музичного мистецтва на Буковині нерозривно пов’язаний з діяльністю С. Воробкевича, який був диригентом численних хорів, викладав музику в навчальних закладах, написав чимало пісень, які стали класикою української музичної творчості.

Пісенно-музичну культуру українського народу примножувала видатна оперна актриса С. Крушельницька. З великим успіхом вона співала й зачаровувала слухачів країн Європи, Америки, Африки. Її репертуар сягав 60 опер. За красу чистого й сильного голосу (сопрано) та визначні акторські здібності, світова критика називала С. Крушельницьку найкращою співачкою тогочасного світу.

Розвивалось українське театральне мистецтво. У Львові діяв театр «Руська бесіда», який у 1905—1906 рр. на чолі з його керівником М. Садовським та актрисою М. Заньковецькою ставив найкращі твори вітчизняної та зарубіжної драматургії. Широкого визнання набув Гуцульський театр, заснований Г. Хоткевичем у с. Красноїлові (тепер — Івано-Франківська обл.). Він багато гастролював по Галичині, Буковині та Польщі (1906—1912). У 1905 р. на Буковині засновано «Руський селянський театр», який з 1907 р. називався «Буковинський народний театр», на чолі з І. Захарком. У Чернівці приїжджали театральні трупи О. Бачинського, Т. Романович, І. Біберовича, І. Гриневецького, Й. Стадника. У 1910 р. у Чернівцях виникає перший стаціонарний кінотеатр.

Новий крок уперед на початку ХХ ст. зробив український живопис. У 1905 р. Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, очолюване І. Трушем і І. Франком, влаштувало у Львові першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка сприяла єднанню західноукраїнських і наддніпрянських митців. Серед найвизначніших майстрів пензля Західної України слід назвати живописців І. Труша, Ю. Панькевича, О. Новаківського, Й. Куриласа, А. Монастирського, О. Кульчицьку, Ю. Пігуляка, М. Івасюка та ін. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М. Бойчук.

Західноукраїнську скульптуру представляють здобутки прихильників імпресіонізму. Так, М. Паращуку належать близько 30 скульптурних портретів видатних діячів української культури: Т. Шевченка, І. Франка, В. Стефаника, С. Людкевича, М. Лисенка та ін. Він — автор пам’ятників А. Міцкевичу у Львові (разом із А. Попелем), М. Драгоманову в Софії тощо. П. Війтович здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського оперного театру.

Модернізм і мотиви української народної архітектури у західноукраїнському будівництві початку ХХ ст. добре помітні в спорудах архітектора І. Левинського у Львові. Це — будинки товариства «Дністер», головного залізничного вокзалу, готелю «Жорж», бурси Українського педагогічного товариства та ін. За проектами О. Лушпинського зведено будівлі монастирів Сестер Василіянок у Львові й Станіславі, Народний дім у Дрогобичі. В. Нагірний — автор численних церков у Галичині.

Церковне життя становило важливу, невід’ємну частину історії українського народу. На початку ХХ ст. греко-католицькій Церкві належало видатне місце у національному відродженні західноукраїнських земель. Вона охоплювала широкі маси населення, її священики будили національну свідомість у найглухіших куточках краю. Непересічна роль у національному русі Галичини належала митрополиту греко-католицької церкви А. Шептицькому. Він підтримував розвиток освітньо-культурного життя, сприяв церковному будівництву, обстоював ідею незалежності та соборності України, постійно залишався оборонцем українського населення.

Серед українців Закарпаття переважали греко-католики. Як і в Галичині, греко-католицька Церква на Закарпатті була опорою українства. Роль його захисника в краї належала мукачівському єпископу Ю. Фірцаку.

Буковина стала спільним домом для різноетнічних і різноконфесійних мешканців краю, які внесли неповторний колорит у його історію. Взаємний вплив багатьох народів та їхніх культур протягом тривалого історичного періоду витворили феномен буковинської толерантності. За релігійним складом у краї проживали православні (70%), іудеї (8—15%), римо-католики (10%), греко-католики (3%) (всього було 8 конфесій). Поліконфесійність регіону була одним зі складників феномену буковинської толерантності. Свідченням цього є збереження до наших днів архітектурного ансамблю старих Чернівців, який створила гармонія православних церков, католицьких костьолів, лютеранської кірхи, іудейських синагог, вірмено-католицького храму та багатьох інших. На початку ХХ ст. три верховних глави різних конфесій Буковини, що мали свої резиденції в Чернівцях, — православний митрополит Репта, католицький прелат Шмідт, головний рабин д-р Розенфрельд, — які дружньо ставилися один до одного, уклали особисту угоду під символічною назвою «Листок конюшини» («трилисник») про доброзичливі відносини, подаючи тим самим добрий приклад міжнаціональної толерантності та віротерпимості.

Отже, культура й духовне життя на західноукраїнських землях на початку ХХ ст. розвивалися в умовах багатонаціональності та поліконфесійності, мали високий рівень. Багато митців краю вписали власну неповторну сторінку в надбання світової цивілізації.

Хронологія

1900 р. — виникнення в Галичині (с. Завалля Снятинського повіту) молодіжної організації для фізичного й духовного загартування «Січ».

1900 р. — запровадження на Закарпатті реформ («Верховинська акція»), які мали поліпшити економічне становище закарпатських русинів.

ІІ студентське віче у Львові, яке висунуло вимогу політичної самостійності України.

1901 р. — А. Шептицького призначено главою греко-католицької церкви, митрополитом Галицьким і Львівським.

1901 р. — відкриття цукрового заводу в Лужанах на Буковині.

Червень — серпень 1902 р. — масові (100 тис. учасників) антипоміщицькі виступи селян у Східній Галичині.

1902 р. — виникнення першої «Січі» на Буковині в Кіцмані.

1902 р. — побачив світ один із найкращих творів світової літератури про селянство — психологічна повість О. Кобилянської «Земля».

1903 р. — у Буковинському сеймі виник «Вільнодумний союз».

1903 р. — у Львові відзначено 35-річчя музичної творчості композитора М. Лисенка.

1903 р. — створено союз хліборобських спілок на Буковині «Селянська каса».

1903 р. — І. Франко очолив філологічну секцію НТШ.

1904 р. — активізація кооперативного руху та виникнення на західноукраїнських землях «Крайового ревізійного союзу».

1904 р. — заснування у Західній Україні «Крайового земельного банку».

1904 р. — започаткування Музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові.

1905 р. — у Львові відбулася перша Всеукраїнська мистецька виставка.

1905 р. — засновано «Руський селянський театр» у Чернівцях (з 1907 р. — «Буковинський народний театр»).

12 листопада 1905 р. — у Чернівцях скликано Національну Раду.

1905—1908 рр. — у Чернівцях споруджено залізничний вокзал.

1907 р. — студентські заворушення у Львівському університеті.

1907 р. — мадяризація українських шкіл на Закарпатті на основі закону М. Аппоньї.

1909 р. — створення на Буковині Національно-демократичної партії.

1909 р. — політичний замах М. Січинського на галицького намісника А. Потоцького.

1909 р. — перший український освітньо-економічний конгрес «Просвіти» у Львові.

1910 р. — заснування в Чернівцях партії «Руська Рада».

1911 р. — побачила світ драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня».

1912 р. — у Чернівцях виникла перша на Буковині швейна фабрика.

1912 р. — створення у Галичині товариства «Пласт».

1912 р. — Головний Січовий Комітет перейменовано на «Український Січовий Союз».

1912—1914 рр. — вихід у Львові тижневика УСДП «Вперед».

1913 р. — у Львові відкрито український національний музей.

1913 р. — на Буковині засновано політичне товариство «Український міщанський клуб».

1914 р. — формування у Галичині та Закарпатті загонів Українських січових стрільців.

Словник термінів

Віротерпимість — один з важливих принципів міжконфесійних, державно-церковних відносин, що характеризує терпиме (толерантне) ставлення прихильників одного віросповідання до іншого, держави (де є державна, офіційна, привілейована релігія) до інших релігійних напрямків та їхніх адептів.

Декаданс (від франц. decadance — занепад) — означення кризового стану духовної культури наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

Еклектизм (від грец. еklektikos — вибирати) — штучне, безсистемне поєднання різнорідних і часом протилежних стильових елементів.

Експропріація — примусове відчуження майна на користь держави.

Кірха — лютеранська культова споруда.

Конфесія (від лат. confessio) — релігійне товариство, що має віровчення та культові організації.

Костьол, костел — римо-католицька культова споруда.

Крона — у деяких європейських країнах грошова одиниця різної вартості, а також монета відповідної вартості.

Культурництво — культурно-освітній рух XIX — початку XX ст., діячі якого вважали просвітницьку роботу найдієвішим засобом піднесення освітнього рівня населення і зміцнення національної самосвідомості; а також система заходів, спрямована на активізацію формування й консолідації нації. Соціальну базу. становила переважно інтелігенція з достатньо розвинутим національно-патріотичним почуттям, яка надавала перевагу культурно-освітньому струменю національного руху перед політичним.

Митрополит — найвищий духовний сан у православних та деяких інших Церквах.

Модернізм (франц. modernisme, від moderne — новітній, сучасний) — загальна назва напрямків мистецтва та літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., що віддзеркалюють як стихійний, так і свідомий пошук творчою інтелігенцією нових засобів, форм та способів осмислення реальності, визначальними рисами якої є прискорення науково-технічного прогресу, урбанізація, індустріалізація, економічні й політичні кризи.

Національна ідея — прагнення до збереження національного існування, до свободи й незалежності та створення власної держави як найоптимальнішої форми реалізації національної ідеї.

Поліконфесійність — (від грецьк. poli — багато і лат. сonfessio — визнання, сповідання) — наявність багатьох релігійних течій на території однієї країни.

Символізм — напрям у літературі та мистецтві ХІХ — першої половини ХХ ст., що, ґрунтуючись на суб’єктивно-ідеалістичній філософії, проголошував головним художнім прийомом символ як вираження незбагненної суті предметів і явищ.

Синагога — культова споруда в іудеїв.

Толерантність — ставлення з повагою до інших поглядів, прагнення зрозуміти відмінну від власної позицію.

Урбанізація — зростання кількості населення міст, посилення їхньої ролі в політичному, економічному та культурному житті суспільства.

Феномен — рідкісне, незвичайне, виняткове явище.

Персоналії

Вітик Семен (1876—1934 або 1937) — український громадсько-політичний і державний діяч. Народився в с. Верхніх Гаях на Галичині. В 1899 р. разом із М. Ганкевичем, В. Охримовичем став одним із засновників Української соціал-демократичної партії. Обирався депутатом австрійського парламенту. В жовтні 1918 р. увійшов до складу Української Національної Ради ЗУНР—ЗО УНР, член Президії УНРади. У період Директорії УНР — голова президії Трудового конгресу України. 3 1919 р. перебував у еміграції у Відні, де видавав прорадянський журнал «Нова громада». В 1920-х рр. був одним із лідерів УСДП у Галичині. Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. переїхав до Харкова. У 1933 р. заарештований за належність до «націоналістичної організації», яка нібито ставила собі за мету «відірвати Україну від Росії». Загинув у концтаборі.

Волошин Августин (1874—1945) — видатний український педагог, науковець і політичний діяч, президент Карпатської України. Народився у с. Келеничах (тепер Міжгірський р-н Закарпатської обл.) у сім’ї греко-католицького священика. У 1883—1892 рр. навчався в Ужгородській гімназії, 1893—1896 рр. — на теологічному факультеті Ужгородського університету. У березні 1897 р. був висвячений і почав служити капеланом в Ужгороді. 1899—1900 рр. закінчив Вищу педагогічну школу в Будапешті й одержав диплом викладача математики та фізики. З 1900 р. почав працювати викладачем Ужгородської вчительської семінарії, в 1912—1938 рр. був директором цього закладу. В 1899 р. видав перший підручник української мови. За життя написав і видав за власний кошт 42 книги, здебільшого підручники й посібники для народних шкіл, праці з педагогіки, соціального виховання, дидактики, психології, логіки, історії педагогіки. У 1899 р. А. Волошин та його однодумці очолили засноване О. Духновичем «Общество св. Василія Великого», придбали друкарню і почали видавати художні твори, молитовники та іншу богословську літературу. А. Волошин видавав газети «Наука», «Село», масову серію дешевих книжок з настановами щодо створення кооперативів, читалень. Перед війною в краї діяло близько 420 кооперативів та близьких їм за напрямами роботи товариств. Включення Закарпаття до складу Чехо-Словаччини після Першої світової війни додало до наукової та культурної діяльності А. Волошина ще один аспект — політичний. У травні 1920 р. під безпосереднім його впливом утворюється товариство «Просвіта», яке відіграло велику роль у формуванні національної свідомості століттями відірваного від українських земель населення краю. Одночасно видавав релігійний місячник «Благовісник», тижневик «Українське слово», місячник «Учительський голос». У 1930 р. заснував «Учительську громаду» й був її почесним головою до 1938 р. Перу А. Волошина належать вірші, оповідання, повісті, п’єси. Автор низки педагогічних праць: «Педагогічна психологія» (1920), «Педагогіка і практика» (1920), «Коротка історія педагогіки» (1921), драматичних творів: «Маруся Верховинка» (1931), «Без бога ні до порога» (1935) тощо.

26 жовтня 1938 р. був призначений прем’єр-міністром автономного уряду Підкарпатської Русі, а 15 березня 1939 р. став президентом цієї незалежної держави. Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом за кордон і поселився в Празі, де з 1939 по 1945 рр. працював в Українському вільному університеті, був обраний його ректором. У травні 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами і перевезений до Москви. Помер у Бутирській в’язниці.

Кобилянська Ольга (1863—1942) — письменниця. Народилася в м. Гура-Гуморі на Буковині. З 1891 р. жила в Чернівцях, закінчила чотирикласну німецьку школу, глибші знання здобула шляхом самоосвіти. Основна проблематика творчості — емансипація жінки, обстоювання її права на працю і повноцінне духовне життя («Людина», «Він і Вона», «Царівна» та ін.). У пізніших творах звертається до сільського життя (оповідання «У св. Івана», «Банк рустикальний», повість «Земля»). Схильність до неоромантизму виявила в розробці народних легенд, у фантастичному зображенні природи як живої істоти, що має владу над людиною («Природа», «Битва» та ін).

Крушельницька Соломія (1872—1952) — співачка, педагог. Народилася у с. Білявинцях (тепер — Тернопільської обл.) Походить зі шляхетного й старовинного українського роду. В 1893 р. закінчила Львівську консерваторію, дебютувала у Львівській опері. Вокальну майстерність удосконалювала в Мілані та Відні. З тріумфом виступала на багатьох оперних сценах світу. У 1923 р. залишила оперну сцену і присвятила себе концертній діяльності. Здійснила турне по Україні, Європі, Америці. У 1894—1923 рр. майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах. Її єднали міцні дружні стосунки з І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, М. Лисенком та ін. У 1939 р. назавжди повернулася до Львова, де до кінця своїх днів вела клас сольного співу в консерваторії.

Кульчицька Олена (1877—1967) — український живописець і графік. Народилася в м. Бережанах (тепер — Тернопільської обл.) Художню освіту здобула, навчаючись у 1901—1908 рр. на художньому відділенні Львівської промислової школи та в 1903—1908 рр. — у Віденській художній промисловій школі. Деякий час подорожувала, ознайомлюючись із творчістю видатних європейських митців. У 1920—1930-х рр. викладала малювання в гімназіях Львова й Перемишля. У 1945—1951 рр. — викладач Львівського поліграфічного інституту (з 1948 р. — професор). Її пензлю належать картини: «Діти на леваді» (1909), «Жнива», «Бабуся», «Діти з свічками»(1913), серії акварелей — «Народна архітектура Західних областей України», «Народний одяг Західних областей України» (1920—1921), ілюстрації до творів М. Коцюбинського, І. Франка та ін. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1967, посмертно).

Левицький Євген (1870—1925) — відомий український громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився у с. Сидорові Гусятинського повіту (тепер — Тернопільської обл.). Був одним із лідерів студентського руху. В 1892 р. обирався головою Всеслов’янського студентського конгресу у Відні. В 1890 р. разом із І. Франком, М. Павликом, В. Будзиновським, К. Трильовським став ініціатором створення першої української політичної партії — Української радикальної партії. Належав до правого крила УРП, яке в 1899 р. заснувало Українську національно-демократичну партію. Співавтор програм обох партій, працював у офіційному партійному органі УНДП — газеті «Народ», редактор «Будучности» (1899), «Свободи» (1901), «Діла» (1903). У 1907 р. обраний депутатом австрійського парламенту. У 1914—1918 рр. за дорученням СВУ вів організаційну й просвітницьку роботу серед полонених українців у німецьких таборах. У 1918—1919 рр. — член Української Національної Ради ЗУНР — ЗО УНР. У 1919—1920 рр. — посол ЗУНР у Берліні та Празі. Автор багатьох статей на політичні та культурологічні теми в різних періодичних виданнях.

Людкевич Станіслав (1879—1980) — визначний український композитор, музикознавець, фольклорист. Народився у Ярославі (тепер — Польща). Музичну освіту здобув у Віденському університеті. З 1909 р. — директор, а з 1919 р. — викладач Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка, з 1939 р. — професор Львівської консерваторії. Його найвідоміші твори — кантата-симфонія «Кавказ», симфонічні поеми: «Каменярі», «Дніпро», «Мойсей», «Стрілецька рапсодія», хорові твори: «Вічний революціонер», «Косар», «Заповіт», опери «Бар Кохба», «Довбуш», численні обробки народних і стрілецьких пісень. Він написав працю «Галицько-руські мелодії» (1906), підручник «Загальні основи музики» (1921) тощо. Працював у журналах: «Артистичний вісник» (1905), «Музичний листок» (1925), «Музичний вісник» (1929—1934). С. Людкевич — перший професійний композитор на західноукраїнських землях, сприяв піднесенню музичної культури в краї.

Менцинський Модест (1875—1935) — визначний український співак. Народився у с. Новосілках Перемишльського повіту (тепер с. Великі Новосілки Мостиського р-ну Львівської обл.). У 1896 р. закінчив Самбірську гімназію. Деякий час навчався у Львівській духовній семінарії. Мистецтво співу опановував під керівництвом професора В. Висоцького у Львові та Ю. Штокгаузена у Франкфурті-на-Майні. З великим успіхом виступав на оперних сценах багатьох міст Європи. У 1904—1908 рр. — перший тенор Королівської опери у Стокгольмі. В 1908—1909 рр. співав у Львівській опері, 1910—1926 рр. — соліст опери в Кельні. Прославився виконанням партій у операх Р. Вагнера («Зігфрід», «Летючий голландець», «Загибель богів», «Трістан та Ізольда»). За кордоном постійно виконував твори українських композиторів: М. Лисенка («Очі горять», «Минають дні», «Гомоніла Україна» — всі на слова Т. Шевченка), Д. Січинського («Дума про гетьмана Нечая», «Як почуєш вночі» — на слова І. Франка), Я. Ярославенка («Гей, закуй мені зозуле» — на слова В. Пачовського, С. Людкевича).

Мишуга Олександр (1853—1922) — видатний український оперний співак, педагог. Народився у с. Новому Виткові (тепер — Львівської обл.). Навчався в учительській семінарії у Львові, згодом деякий час працював учителем. У 1878—1881 рр. учився у Львівській консерваторії. У 1881—1883 рр. удосконалював вокал у Мілані та Ніцці. З великим успіхом виступав у головних ролях в оперних театрах Львова, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна, Відня, Лондона, Мілана, Рима, Парижа та інших міст. Найкращі партії: Каніо («Паяци» Р. Леонкавалло), Альфред, Герцог, Річард («Травіата», «Ріголетто», «Бал-маскарад» Дж. Верді), Йонтек («Галька» С. Монюшка), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського) та ін. Підтримував дружні стосунки з родинами Лисенків, Старицьких, Косачів та інших діячів культури в Україні. Міцна дружба єднала його з І. Франком. У 1906—1911 рр. викладав вокал у Музично-драматичній школі ім. В. Лисенка у Києві, 1912—1913 рр. викладав у Варшаві, а з 1919 р. — в Стокгольмі.

Охримович Володимир (1870—1931) — громадсько-політичний діяч, учений-правник, журналіст. Дійсний член НТШ, член-кореспондент Петербурзької АН, професор українського таємного університету у Львові. Діяч Української радикальної партії, один із засновників Української національно-демократичної партії. Працівник журналів І. Франка «Народ», «Житє і слово». Редактор газети «Діло» (1902). У 1907—1908 рр. — депутат віденського парламенту. У 1920-х рр. — голова Народної трудової партії, активіст УНДО. Автор низки праць з етнографії, мовознавства, які друкувалися у «Записках НТШ» та інших виданнях.

Романчук Юліян (1842—1932) — політичний і громадський діяч, педагог, письменник, журналіст. Народився в м. Крилосі біля Галича в родині народного вчителя. Закінчив Львівський університет, у 1863—1900 рр. викладав класичну філологію в гімназії Львова. Ініціатор утворення й голова Народної Ради — політичної організації Галицьких народовців, заснованої 1885 р. у Львові. У 1899 р. — співзасновник Національно-демократичної партії (до 1907 р. — її голова). В 1883—1895 рр. посол до галицького сейму (з 1889 р. — голова Українського парламентського клубу). У 1891—1897 і в 1901—1918 рр. посол до австрійського парламенту. В 1907—1910 і в 1916—1917 рр. — голова української фракції в австрійському парламенті, з 1910 р. — віце-президент парламенту. Під час Першої світової війни — голова Українського Червоного Хреста і Української Культурної Ради у Відні. Член-засновник товариства «Просвіта», Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Засновник і видавець газети «Батьківщина». Редактор—видавець творів Т. Шевченка в Галичині, упорядник шкільних підручників.

Трильовський Кирило (1864—1914) — громадсько-політичний діяч, один із засновників і керівників Української радикальної партії, адвокат, журналіст, видавець. Походив зі священицької родини с. Богутина Золочівського повіту (Галичина). У 1900—1914 рр. — організатор січового руху, з 1912 р. — генеральний отаман Українського Січового Комітету, при якому в 1913 р. засновано організацію Українських Січових Стрільців. У 1907—1918 рр. — посол до австрійського парламенту, з 1913 р. — до галицького сейму. В 1918 р. — член Української Національної Ради ЗУНР. Одночасно й далі організовував «Січі» на Закарпатті та в еміграції у Відні. Після повернення з-за кордону (1927) працював адвокатом у Гвіздці (Покуття). Опублікував багато статей, січових пісень, видав низку брошур, редагував видання, які сприяли розвитку українського національного руху.

Труш Іван (1869—1941) — український живописець, громадський діяч. Народився в с. Висоцькому (тепер — Бродівський р-н Львівської обл.). З 1881 р. навчався в Бродівській гімназії. У 1891 р. вступив до Краківської академії красних мистецтв. Після закінчення 1897 р. академії переїхав до Львова. У 1898 р. очолив перше об’єднання художників Галичини «Товариство для розвою руської штуки». У 1905 р. разом з М. Грушевським заснував «Товариство прихильників українського письменства, науки і штуки», яке відіграло важливу роль у популяризації та пропаганді українського мистецтва. У 1901—1908 рр. подорожував Кримом, Італією, Єгиптом і Палестиною. Автор близько 250 великих полотен, переважно пейзажів. Серед них — «Могила Тараса Шевченка у Каневі» (1900), «Захід сонця в лісі» (1904), «Дніпро біля Києва» (1910), цикли картин: «Квіти», «Сосни», «Італійські пейзажі», «В обіймах снігу» (1925), пейзажі з архітектурними мотивами: «Лавра у Києві», «Михайлівський собор», «Андріївська церква в Києві» (1901) тощо. Заслуга І. Труша полягає в створенні галереї портретів його сучасників — В. Стефаника, І. Франка, М. Драгоманова (1897), І. Нечуя-Левицького, М. Лисенка, Лесі Українки, М. Грушевського, Б. Грінченка (1900) та ін. (всього близько 350 портретів). Ініціатор проведення першої всеукраїнської художньої виставки у Львові (1905). Літературна спадщина становить понад 100 статей з літературознавства, історії та теорії мистецтва.

Шептицький Андрій (1865—1944) — видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української греко-католицької Церкви. Народився у с. Прилбичах (тепер — Яворівського р-ну Львівської обл.). Освіту здобував у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінарії. Засновник Українського національного музею у Львові (1905), Богословського наукового товариства (1923), низки теологічних журналів. Послідовно боровся за ідею незалежності України, підтримував ті політичні сили на західноукраїнських землях, які відстоювали їхній автономний статус у 1900—1920 рр. У березні 1939 р. вітав проголошення незалежності Карпатської України. У 1941 р. очолив Українську Національну Раду. Негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Відкрито виступав проти масового винищення євреїв нацистами.