Історія України. Підручник

ЛЕКЦІЯ 14.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Соціально-економічний розвиток.

2. Український національний рух.

3. Культура й духовне життя.

1. Соціально-економічний розвиток

На початку ХХ ст. землі Галичини, Буковини та Закарпаття перебували під гнітом Австро-Угорської імперії. На цій території проживало: в Галичині — 3 млн. осіб, Північній Буковині — 350 тис., Закарпатті — 0,5 млн. осіб. Для земель краю характерними були ті самі соціально-економічні, суспільно-політичні та культурницькі процеси, що й для інших європейських країн.

В економіці спостерігалася інтенсивна монополізація промисловості. Активно з’являлися об’єднання промисловців-капіталістів до яких переходило багато дрібних та середніх підприємств, котрі не витримували ринкової конкуренції й розорялися. Уряд Австро-Угорської імперії різними пільгами та привілеями сприяв діяльності капіталістичних монополій.

Іноземний капітал повністю прибрав до своїх рук нафтодобувну, нафтопереробну, деревообробну, хімічну галузі промисловості. Найбільшими монополістичними об’єднаннями були «Галицько-карпатське товариство», «Мундус», «Сальва», «Галичина» та ін.

Швидко розвивалися ринкові відносини. У 1903 р. в Галичині налічувалося 24 акціонерні товариства, в 1912 р. їх було вже 30. На Буковині, наприклад, найбільшими акціонерними товариствами були «Перше Буковинське акціонерне товариство парових млинів», «Акціонерне товариство місцевих залізниць Буковини», «Перше Буковинське акціонерне товариство пивоварів», «Акціонерне товариство з експлуатації лісу і парових лісопилень», «Акціонерне товариство цукрової фабрики Маркуса Фішера у Хрещатику» та ін. У Закарпатті діяло 9 промислових акціонерних товариств.

Спостерігалася концентрація виробництва. Кількість дрібних підприємств за 1902—1910 рр. зменшилася вдвічі. Збільшилася чисельність робітничого класу за рахунок розорення селянства. За відповідний період кількість робітників зросла на третину. Характерними особливостями становища робітників були відсутність техніки безпеки, надзвичайно тяжкі умови праці, часті випадки каліцтва, тривалий робочий день (12—16 год. на добу) тощо.

Промислове виробництво супроводжувалося технічним переоснащенням, застосуванням різних машин і пристроїв, механічних двигунів. Якщо, наприклад, у 1876 р. на Буковині діяло 136 парових котлів на 120 підприємствах, то в 1910 р. — 489 парових котлів (зокрема 284 — на державних і 205 — на приватних підприємствах). У результаті все більшого використання механічної енергії зростала кількість підприємств фабрично-заводського типу. Якщо в 1860-х рр. у краї таких підприємств було 2, то в 1912 р. — 112. Найпомітніше розвивалася харчова промисловість, для чого тут була певна сировинна база. Чернівецький, Лужанський та Хрещатицький заводи виробляли за рік (у середньому) по 86 тис. т цукру. У 1908 р. на цукрозаводі в Лужанах працювало 825 осіб.

Хоча на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях зростала чисельність фабрик і заводів, однак фактично співіснували ремісниче, мануфактурне та фабрично-заводське виробництво, що свідчило про відсталість краю від економічно розвинутіших провінцій імперії.

Переважна більшість населення, біля 80—90%, була задіяна в сільському господарстві, де зберігалося багато кріпосницьких пережитків. На його частку припадало 70% національного прибутку. Сільське господарство Західної України залишалося низькопродуктивним і відсталим, з низьким рівнем розвитку техніки та неврожаями.

Капіталізм в аграрному секторі розвивався прусським шляхом, тобто поміщицькі господарства поступово вростали в капіталізм, що супроводжувалося кабалою та хижацькою експропріацією селянства. Поглиблювалося розшарування серед селян.

Велика частина земель, як і раніше, була власністю поміщиків. У Галичині поміщикам належало 40% загальної земельної площі. Вони зберігали монопольне право на полювання, риболовлю тощо.

У 1905 р. у Галичині, а 1909 — на Буковині набув чинності закон про «рентові загороди», який сприяв розвитку фермерського господарства. На Закарпатті було здійснено «верховинську акцію» за умовами якої держава орендувала в поміщиків землю для подальшого надання її в суборенду заможним селянам.

Заможні землевласники в Галичині становили близько 10% селян. Ця частина селян успішно пристосувалася до ринкових відносин, і їхні господарства фермерського типу процвітали. Саме вони забезпечували поступове зростання валових зборів і середньої врожайності сільськогосподарських культур.

Характерною рисою землеволодіння в Західній Україні було збереження церковного землеволодіння. На Буковині початку ХХ ст. земельний фонд Церкви становив майже 26% усієї корисної землі цього регіону.

Внаслідок певного прогресу в землеробстві дещо зросла врожайність сільськогосподарських культур. Зокрема, за деякими з них Буковина наблизилася або й вийшла вперед порівняно з австрійською частиною габсбурзької монархії. Так, середня врожайність пшениці зросла з 10,8 ц у 1886—1895 рр. до 14,8 ц (+38%), жита — відповідно з 8,9 до 12,7 ц (+42%), ячменю — з 11,5 до 13,5 ц (+20%), вівса — з 7,5 до 13,5 ц (+70%) тощо.

Розвиток різних галузей сільського господарства потребував усе більше грошового капіталу. З кожним роком зростала роль банків у цій галузі. На Буковині діяли філії позакрайових банків: Австро-Угорського національного, Англо-Австрійського, Віденського об’єднання банків тощо. Діяли й крайові банки: Буковинський кредитний земельний банк, Крайовий банк, а також понад 500 різних спілкових кас. Їхні активи зростали. Так, у Буковинському кредитному земельному банку вони становили в 1905 р. 41 млн. крон.

Свідченням зародження капіталістичних елементів на селі були застосування вільнонайманої праці, зростання товарності сільського господарства, поліпшення знарядь праці, поширення практики використання прогресивних раціональних сівозмін, застосування добрив, спеціалізація окремих районів тощо.

Особливістю селянського землеволодіння було помітне збільшення кількості селянських господарств унаслідок дроблення, яке супроводжувалося зменшенням земельних наділів. Загострилася проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях. Шукаючи виходу з критичного становища, селяни почали виїжджати за кордон: до США, Канади, Бразилії, Аргентини, Австралії та ін. Зі Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало понад 250 тис. осіб, а з Закарпаття — 170 тис. Цей процес мав тенденцію до зростання. В 1890—1913 рр. кількість емігрантів з західноукраїнського регіону становила майже третину всього приросту населення краю за цей період. До Першої світової війни з західноукраїнських земель за кордон виїхало на постійне проживання майже 1 млн. осіб. Незважаючи на великі масштаби еміграції, вона лише частково вирішувала проблему аграрного перенаселення й пом’якшувала ситуацію на селі. Поширеною була сезонна міграція селян. На сезонні роботи вони вирушали до Бессарабії, Південної України, Німеччини, Бельгії, Франції. Щорічно на тимчасові роботи виїздило до 100 тис. осіб.

Отже, на початку ХХ ст. принципово соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель не змінився. Економіка мала чітко виражений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку. Промисловості були притаманними орієнтація виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу, залежність від іноземного капіталу, низька енергоозброєність, перетворення краю на ринок збуту тощо. У сільському господарстві, як і раніше, велика частка землі була власністю поміщиків. Примітивне селянське господарство, яке існувало поряд з успішними великими економіями, переживало гостру кризу. Малоземелля та зростання податків призводили до зубожіння селян. Лише незначна частина селянства зуміла добре пристосуватися до ринкової економіки.