Історія України. Підручник

3. Україна в період революції 1905—1907 рр. та після її поразки

Революційні події 1905—1907 рр. у Російській імперії спричинилися неспроможністю уряду вирішити нагальні економічні, соціальні, військово-політичні питання. Часткові реформи були занадто нерішучими й непослідовними, вони гальмували розвиток капіталістичних відносин і не вирішували аграрного питання. Зростали соціальна напруга на селі та протистояння між найманими працівниками і підприємцями у промисловості. Наростанню кризи в країні сприяла поразка Росії у війні з Японією 1905 р. Асиміляційна, русифікаторська політика царизму викликала дедалі більший опір національних меншин. Усе це неминуче вело до революційного вибуху, що стався на початку 1905 р.

У січні 1905 р. війська розстріляли мирну маніфестацію в Петербурзі, на цю подію в Україні робітники відреагували страйками на підприємствах Катеринослава, Харкова, Києва, Миколаєва, Одеси із закликами «Геть самодержавство!» У січні лише в Катеринославському гірничопромисловому районі страйкувало 100 тис. чол. У лютому в Україні відбулося 105 страйків, що охопили 70 тис. чол. Страйки придушувалися урядовими військами та поліцією. Іноді власники підприємств усе-таки йшли на поступки, зменшуючи тривалість робочого дня, збільшуючи зарплату.

Українське село також охопили революційні події. Протягом січня-березня сталося 80 селянських виступів, які супроводжувалися вирубуванням лісів, захопленням фуражу в поміщицьких маєтках. Близько 3 тис. селян Глухівського повіту на Чернігівщині розгромили цукрорафінадний завод Терещенка на Хуторі-Михайлівському. Учасники виступу висували гасла за зрівняння в правах панів і мужиків. Заворушення придушили за допомогою війська.

Розгортання революції 1905—1907 рр. сприяло посиленню національного руху — активізується діяльність партій. Українські політичні партії взяли участь у виборах до Державної думи, де їхні представники відстоювали інтереси різних суспільних верств. РУП в цей період створює комітети, організовує селянські та робітничі виступи, шукає опори у РСДРП на Стокгольмській нараді 1905 р., 1905 р. приймає рішення бойкотувати булигінську Державну думу, а з 1906—1907 рр. висуває кредо національно-територіальної автономії України. Члени РУП на місцях створюють свої осередки в селах Поділля, Полтавщини, Чернігівщини, залучають молодь Київського університету св. Володимира. Ведуть активну пропаганду, друкують відозви, співпрацюють з комітетами єврейських партійних організацій.

УНР Міхновського, спираючись на селян і робітників, повела курс на бойові акції. Утворено осередок оборони України з елементами індивідуального терору, куди входило 20 чоловік, у Чигиринському повіті. Так, було вчинено замах на повітового справника Трулова.

У квітні 1905 р. Спілку в складі РСДРП було представлено як автономну частину. Вона розробила статут для робітників і видавала прокламації для селян. 1906 р. об’єдналася з російським бюро РСДРП під гаслами політичної автономії.

Свої вимоги висувала демократична частина української інтелігенції та студентства. Так, учасники мітингу в Харкові 17 січня 1905 р. виступали з вимогою скликати Установчі збори, закликали до загального страйку в державних установах, навчальних закладах і на підприємствах. Близько 700 студентів університету і політехнічного інституту в Києві вирішили сформувати озброєний академічний легіон і приєднатися до робітників-страйкарів. Студенти Катеринославського вищого гірничого училища на знак протесту проти кривавої розправи в Петербурзі припинили заняття й оголосили траур по загиблих.

У жовтні 1905 р. відбувся всеросійський політичний страйк, в якому взяли участь 120 тис. робітників, селян, службовців України. Головною вимогою страйкарів була зміна політичного режиму в країні, демократизація суспільства. Страйкові комітети й депутатські збори, що вирішували конфлікти між робітниками й роботодавцями, почали перетворюватися на ради робітничих депутатів. Перша рада в Україні виникла в Катеринославі. Секретарем її виконавчої комісії обрали Г. Петровського. У Києві раду очолив Ф. Алексєєв. У листопаді — грудні ради робітничих депутатів було створено в багатьох українських промислових містах. Вони стали новою формою організованої боротьби трудящих проти уряду й капіталу.

Поряд з радами повсюдно створювалися профспілки. Наприкінці 1905 р. в Києві діяло 18 професійних спілок, у Катеринославі — 11, в Одесі — 40. Ради та профспілки самостійно встановлювали 8-годинний робочий день, знижували ціни у заводських крамницях, організовували міліцію, що охороняла громадський порядок, надавали матеріальну підтримку найбіднішим родинам.

Армія і флот завжди вважалися надійною опорою самодержавства. Однак 14 червня 1905 р. почалося повстання на панцернику «Князь Потьомкін-Таврійський». Матроси відмовилися вживати гнилу їжу, а караульна команда не виконала наказу стріляти в непокірних. Постріл одного з офіцерів спровокував збройний виступ, під час якого було вбито сім офіцерів. Команда панцерника підняла червоний прапор і підвела корабель до Одеси. Не дійшовши згоди зі страйкарями Одеси про спільні дії, керівники «Потьомкіна» вивели судно у відкрите море. Чорноморська ескадра відмовилася стріляти по бунтівному кораблю. У Феодосії «Потьомкін» отримав продовольство, але вугілля на судно заборонив доставляти начальник порту. 24 червня «Потьомкін» здався румунській владі в Констанці.

У листопаді 1905 р. повстали екіпажі 12 кораблів, що стояли на рейді Севастополя. 6 тис. матросів підтримали робітники порту та частина солдатів місцевого гарнізону. Керувала виступом рада матроських, солдатських і робітничих депутатів, а командування Чорноморським флотом перебрав на себе лейтенант П. Шмідт. У телеграмі на ім’я Миколи II він висунув вимогу скликати Установчі збори й відмовився виконувати вказівки уряду. Військове командування ізолювало повсталі кораблі, обстріляло їх береговою артилерією. Виступ було придушено, П. Шмідта і його помічників — О. Гладкова, М. Антоненка, С. Частника — за вироком військового трибуналу страчено.

18 листопада відбувся виступ саперів київського гарнізону на чолі з поручиком Б. Жаданівським. У сутичках з урядовими військами було вбито і поранено з обох сторін близько 250 чол.

17 жовтня 1905 р. під тиском революційних подій цар видав маніфест, у якому проголошувалися всі основні демократичні свободи: недоторканність особи, свобода слова, друку, совісті. Розпочалася підготовка до виборів у перший законодавчий орган влади Росії — Державну думу. Фактично було скасовано Валуєвський циркуляр та Емський указ. Окремі вчителі початкових класів почали переходити на українську мову навчання, курс української літератури було запроваджено в університетах Києва, Харкова, Одеси.

В період революції 1905—1907 рр. було засновано українські самодіяльні культурно-просвітницькі організації — «Просвіти». «Просвіта» мала у Східній Україні 9 організацій з 30 філіями. Ними керували демократичні та ліберальні діячі з середовища національно свідомої української інтелігенції. Активну участь у роботі «Просвіт» брали найвидатніші діячі української культури, літератури, мистецтва, науки: в Києві — Борис Грінченко, Лариса Косач (Леся Українка), Микола Лисенко; в Чернігові — Михайло Коцюбинський; у Полтаві — Панас Рудченко (Панас Мирний); у Катеринославі — Дмитро Яворницький; в Одесі — Михайло Комаров та інші. «Просвіти» засновували бібліотеки й читальні зали для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, організовували українознавчі лекції (здебільшого на теми з історії та культури України), вистави й концерти самодіяльних акторів. Влада всіляко перешкоджала діяльності «Просвіт», бо вони проголосили розвиток національної самосвідомості народних мас, встановлювали ділові зв’язки з культурними діячами інших народів Російської імперії, а також з українцями на західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії.

У грудні 1905 р. в Києві з’явилася перша українська щоденна газета — «Громадська думка» за редакцією Ніковського та Є. Чикаленка. Згодом єдиною щоденною українською газетою стала «Рада» за редакцією Ніковського, яка з 1917 р. стала називатися «Нова Рада» і виходила тиражем 5 тис. примірників. Поліція вважала, що «Рада» є соціал-демократичним виданням. 11 разів на видавництво подавали в суд. У 1906 р. в українських губернських центрах, а також у Москві й Петербурзі виходило 18 українських газет і журналів. Видавництва друкували книги українською мовою.

У І Державній думі, що розпочала діяльність навесні 1906 р., працював 101 депутат з України, частина яких об’єдналася в Українську парламентарну громаду на чолі з адвокатом з Чернігова І. Шрагом. Серед депутатів переважали представники селян — 42 чол. Друкованим органом громади був «Український вісник». Селянські депутати входили до групи трудовиків — вони неодноразово ставили питання про конфіскацію поміщицької землі й розподіл її між селянами за певною трудовою нормою. Оскільки Дума була, з погляду царя, лівою, її невдовзі розпустили.

До II Державної думи, що почала працювати у 1907 р., від України було обрано 102 депутати, серед яких також переважали селяни — 59 осіб, 47 депутатів було об’єднано в Українську громаду, що видавала часопис «Рідна справа — Вісті з Думи».

Як і у І, у II Державній думі центральним питанням залишалося аграрне. Спрямованість дискусій визначала фракція трудовиків, яка об’єднувала 157 депутатів. У промові селянських депутатів з України С. Нечитайла, Ю. Сайка та інших висувалися вимоги справедливого земельного устрою, пропонувалося створення заради цього Крайового національного земельного фонду. Українська думська громада, ініціаторами створення якої були О. Лотоцький, О. Русов, П. Стебницький, виносила на обговорення й інші питання суспільного життя країни. На запрошення Громади, українських депутатів консультували М. Грушевський, С. Єфремов і Д. Дорошенко. З думської трибуни почали проголошуватися промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії, зокрема обстоювалося його право на освіту рідною мовою.

Після російської революції 1905—1907 рр. самодержавство посилило репресії проти національних рухів у Російській імперії. Було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де його запровадили під час революції. У школах навіть не дозволялося тлумачити українською мовою незрозумілі для учнів слова. Цензура заборонила вживання в публікаціях слів «Україна», «український народ». Власті повсюдно закривали товариства «Просвіта», забороняли продаж українських видань, зокрема Біблії, українською мовою, проведення вечорів, концертів, інших масових заходів з використанням української мови, навіть збирання коштів серед населення для спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Каневі. Члени національного та революційного рухів жорстоко переслідувались — країна вкрилася шибеницями, що отримали назву «столипінські краватки».

У цей час активізувалися російські шовіністичні організації. Так, діячі Клубу російських націоналістів, який виник у 1908 р. в Києві і згодом відкрив за підтримки влади відділення в багатьох містах України, намагалися довести українцям, що вони — лише «гілка» єдиної російської народності, яка має спиратися на православ’я і гуртуватися навколо єдиного царя. Таких самих поглядів дотримувалися й члени інших шовіністичних об’єднань: «Союзу Михаїла Архангела», «Союзу руського народу». Всі російські партії незалежно від своїх програмних завдань виступали проти будь-яких українських домагань, захищаючи «єдину і неподільну Росію».

Політика русифікації оформлювалася законами III Державної думи, в якій кількісно переважали депутати-поміщики. До того ж більшість депутатів-росіян за ідейними переконаннями належали до великодержавних шовіністів і були членами чорносотенних організацій. У 1908 р. ця парламентська більшість відхилила запропонований депутатами з України законопроект про викладання в початкових школах українською мовою. Також було провалено пропозицію депутата Думи, авторитетного професора історії Київського університету І. Лучицького запровадити в Україні ведення судочинства українською мовою.

20 січня 1910 р. П. Столипін видав циркуляр про заборону діяльності на всій території Російської імперії організацій та товариств «інородців» (не росіян). Звичайно, до «інородців» було зараховано й українців. Антиукраїнська репресивна політика російського самодержавства тривала й після загибелі її головного ідеолога Столипіна в Києві у 1911 р. внаслідок замаху, скоєного агентом царської охранки Д. Богровим.

Після російської революції 1905—1907 рр. український національний рух зазнав відчутних ударів і змушений був знову перейти до нелегальних форм діяльності. В умовах жорстких переслідувань царськими каральними органами припинили діяльність українські соціал-демократичні партії: УСДРП і Спілка. Частина членів на чолі з С. Петлюрою і В. Садовським взяла участь у створенні в 1908 р. міжпартійного політичного об’єднання — Товариства українських поступовців (ТУП). Його очолили М. Грушевський і С. Єфремов. Товариство відстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу». Головними своїми завданнями ТУП вважало українізацію освіти, Церкви, захист прав українців через Державну думу. Лідерам ТУПу вдалося знайти спільну мову з російськими думськими опозиційно-ліберальними силами, що намагалися підтримувати українців у Російській імперії. Так, лідер російських лібералів П. Струве у грудні 1909 р. на засіданні парламенту виступив на захист національно-культурних прав українців. У 1913 р. скасування національних обмежень в Україні вимагали кадет П. Мілюков, есер О. Керенський, більшовик Г. Петровський і навіть волинський єпископ Російської православної Церкви Никон.