Історія України. Підручник

4. Культурний розвиток

Перебування українських земель у складі Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершенням формування української нації визначився характер напрямів у національній культурі. Розвиток культури відбувався також завдяки використанню духовних надбань інших народів, насамперед європейських.

У другій половині ХІХ ст. відбулися певні зрушення в освіті західноукраїнських земель. Відповідно до реформи 1869 р., початкові школи вийшли з-під опіки Церкви й були підпорядковані світській владі. Запроваджувалось обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. Розширено мережу навчальних закладів, що давали вищу освіту. До Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875 р.) Львівський політехнічний інститут (1877 р.), Академія ветеринарної медицини (1897 р.). Але рівень освіти в Західній Україні залишався низьким. На кінець ХІХ ст. неписьменними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Буковині — 75%.

Поступальним, хоча складним і суперечливим, був розвиток науки в Західній Україні, що відбувався переважно в університетах та спеціальних вищих навчальних закладах. Важливу сторінку в розвиток вітчизняної науки вписало Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові.

На західноукраїнських землях у царині природознавчих наук плідно працювали математики В. Левицький, М. Зарицький, хіміки Б. Радзішевський, Е. Ліннеман, геологи Ф. Ціркель, Ю. Токарський, ботанік О. Волощак, фізик І. Пулюй та інші вчені.

Протягом 1887—1893 рр. у Галичині вийшла друком українською мовою «Історія літератури руської» О. Огоновського. У Львові побачили світ 46 томів «Етнографічного збірника» за редакцією І. Франка та В. Гнатюка, 16 томів «Матеріалів до українсько-руської етнології» за редакцією Ф. Вовка, а пізніше В. Гнатюка.

Квінтесенцією літературного життя не лише західноукраїнських земель стала діяльність І. Франка. Його літературна й наукова спадщина складає понад 5 тис. різноманітних праць. Високою художньою майстерністю вирізняються твори поета «Каменярі», «Наймичка», «Марійка», «Смерть убивці», «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Гімн», «Борислав сміється», «Украдене щастя» тощо. Під впливом І. Франка формувалися погляди М. Павлика, Н. Кобринської, С. Коваліва та ін.

Значних успіхів досягла творчість Лесі Українки. 1884 р. на сторінках львівських періодичних видань — журналів «Зоря», «Дзвінок», «Життє і слово», в альманасі «Перший вінок» друкуються твори, під якими вперше з’явилося ім’я — Леся Українка. 1891 р. вона, у Львові, вперше зустрічається з І. Франком, М. Павликом, Н. Кобринською, В. Гнатюком, знайомиться з містом, його громадським і культурним життям. На початку 1893 р. у Львові побачила світ перша збірка Лесиних поетичних творів «На крилах пісень», 1899 р. — «Думи і мрії», 1902 р. у Чернівцях виходить третя збірка поезій «Відгуки». Писала Леся Українка не лише лірику, а й драматичні твори. Відома вона і як прозаїк, публіцист та літературний критик.

На теренах західноукраїнських земель вагомих успіхів досягла творчість О. Кобилянської, О. Маковея. Твори «буковинського соловія» Ю. Федьковича (а їх понад 400) були дуже популярні, перекладалися багатьма європейськими мовами.

Розвивається театральне мистецтво. У західноукраїнських землях перший театр виник 1864 р. у Львові. Його засновником став режисер та актор О. Бачинський. У театрі виросли талановиті актори: І. Гриневицький, М. Романович та ін. Репертуар театру складався переважно з творів провідних українських драматургів Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Котляревського. Зі своїми виставами він побував у різних містах Східної Галичини, Буковини й Закарпаття. Після приходу 1875 р. М. Кропивницького на посаду режисера діяльність театру ще більше посилюється. У 1869 р. при чернівецькій «Руській бесіді» утворюються й діють по всій Буковині любительські драматичні гуртки. Виникнення 1884 р. «Руського літературного драматичного товариства», заснованого С. Воробкевичем, сприяло піднесенню театрального життя в краї.

Розвиток музики в західноукраїнських землях стимулювався драматичним театром. У багатьох п’єсах музичні номери були органічною складовою спектаклів, які називалися «мелодрама», «оперета», «комедіо-опера». Поширювався хоровий рух, завдяки чому виникли музичні школи й музично-видавничі організації. Діяли хорові товариства «Торбан», «Львівський Боян».

Із народнопісенними джерелами пов’язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М. Вербицького. Йому належать хорові твори «Заповіт» на вірші Т. Шевченка, «Поклін» на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько 10 симфоній-увертюр. У 1862 р. на слова П. Чубинського композитор М. Вербицький написав національний український гімн «Ще не вмерла Україна».

Зразки професійної національної музики створив І. Лавровський — автор багатьох хорів, пісень, музики до драматичних спектаклів. Низку праць з української музикології й етнографії, здебільшого про походження та розвиток української народної творчості підготував Ф. Колесса. Він досліджував стиль українських пісень і дум у їхньому історичному розвитку, компонував музику для хорів і обробляв народні пісні.

Надзвичайно популярною на Північній Буковині була музика С. Воробкевича. Знаними були його пісні «Над Прутом у лузі», «Заграй ми, цигане старий», «Сонце ся сховало», «Сині очі», «То моя Буковина», «Мово рідна, слово рідне», вальси, мазурки, польки, музика до спектаклів. Відомо понад 400 творів С. Воробкевича для хору, близько 250 з них написано на власні вірші. На слова великого поета Т. Шевченка ним створено 12 чоловічих хорів. С. Воробкевич є також автором 40 романсів та пісень для голосу в супроводі фортепіано або гітари, 20-ти вокальних ансамблів, дуетів і квартетів.

На ниві музичної творчості плідно працювали В. Матюк, А. Вахнянин, Д. Січинський, О. Нижанківський.

Розвиток музичного мистецтва тісно пов’язаний з діяльністю товариств, які організовували музичні вечори, популяризували хоровий спів, сприяли поширенню музичних знань. Першим з таких товариств стало «Співацьке товариство» (1859 р.). Через три роки виникло «Товариство сприяння музичному мистецтву на Буковині», для якого у 1877 р. було завершено будівництво окремого приміщення з концертним залом. У 1884 р. засновано «Руське літературно-музичне товариство», а 1899 р. — товариство «Буковинський боян», яке мало філії у Заставні, Садгорі, Кіцмані, Вижниці та інших містах. При ньому діяли хори, які регулярно виступали на музичних святах, вечорах, влаштовували концерти в містах і селах краю.

Західноукраїнські композитори брали активну участь у громадсько-культурному житті краю тощо.

Завдяки творам українських композиторів небувалих успіхів досягло хорове мистецтво. Велику славу здобули оперні співаки-артисти, які родом з Галичини. Вони виступали в головних ролях оперних театрів найбільших міст Європи та Америки О. Мишуга, С. Крушельницька, М. Менцинський.

Характерним для українського образотворчого мистецтва краю було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. Консолідації мистецьких сил сприяло Товариство для розвою руської штуки у Львові.

У побутовому жанрі плідно творили майстри пензля Є. Максимович, Е. Бучевський, у пейзажному — Т. Романчук, А. Монастирський, А. Кохановська, портретному — К. Устиянович, Т. Копистинський, Ю. Пигуляк, у історичному жанрі вагомим був творчий доробок М. Івасюка. У 1899 р. митець організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г. Рошкович, який, зокрема, виконав багато розписів у церквах.

У західноукраїнських землях в архітектурі панує «віденське бароко». Саме в цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму (архітектор І. Гохбергер), Музей етнографії та художніх промислів (архітектор Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу у Львові (архітектор В. Садлівський). Львів також прикрасили будинки політехнічного інституту (архітектор Ю. Захаревич), оперного театру (архітектор З. Горголевський), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (архітектор Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому.

На західноукраїнських землях плідно працювали скульптори Т. Баронич, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.

Отже, соціальні зміни, які відбулися на західноукраїнських землях, позначилися на культурному житті, зумовивши його особливості, збагативши духовне життя суспільства. Культурний розвиток у західноукраїнських землях став важливим чинником українського національного відродження. В зазначений період національна свідомість соціальної еліти переорієнтовувалася з соціально-політичних, релігійних чинників на етнічні. Поступово формувалися уявлення про єдність етнічної території та етнічного типу українців, розмовна українська мова піднімалася до рівня літературної. Більше того, з початком українського відродження, відбувся історичний перелом у традиційній поступовій громадській думці щодо шляхів масового поширення й утвердження національної ідеї як засобу згуртування українського суспільства в ім’я його остаточної мети у майбутньому — досягнення державної незалежності.

Утвердження капіталістичних відносин у економіці, формування мови посилювали об’єктивні тенденції до возз’єднання всіх українських земель, насильницьки розмежованих державними кордонами монархій Романових і Габсбургів. Об’єктивний процес формування нації відбувався на всій території споконвічного проживання українського етносу. На кінець ХІХ ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. В цей час, на основі наявних суспільно-політичних течій, сформувалися перші політичні партії, було розроблено їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь у їхній реалізації широких суспільних верств. Під впливом революційно-демократичних ідей та національного руху Наддніпрянської України на західноукраїнських землях поступово формуються національно-патріотичні сили, які ставлять за мету звільнитися з-під австрійського гноблення, усвідомлюють себе як органічну, невід’ємну частину єдиного українського народу.

Хронологія

1852—1855 рр. — видання у Львові Д. Зубрицьким «Истории древнего Галицко-Русского княжества».

1854 р. — австрійський уряд видав указ про поділ Галичини на українську й польську провінції, який так і не було виконано.

1858 р. — створення в Галичині сервітутних комісій.

20 жовтня 1860 р. — затвердження в Австрійській імперії диплому («федеративної конституції») про розподіл виконавчої влади між імператором і рейхсратом, з одного боку, та обласними сеймами — з іншого.

1861 р. — створення Буковинського крайового сейму.

Кінець 1861 — початок 1862 р. — виникло народовство.

1860—70-ті pp. — утворення в Західній Україні двох ідейних течій народовців та москвофілів.

1861 р. — створення у Львові народовської організації «Молода Русь».

1861 р. — початок роботи Галицького обласного сейму.

1864—1882 рр. — будівництво резиденції Буковинських митрополитів (архітектор — Й. Главка).

1864 р. — відкриття у Львові першого українського професійного театру.

1867 р. — прийняття в Австрійській імперії Конституції, за якою країна перетворювалася на дуалістичну Австро-Угорську монархію.

1868 р. — заснування товариства «Просвіта» у Львові.

1869 р. — проведення шкільної реформи на західноукраїнських землях.

1869 р. — запровадження парових машин на нафтових промислах Галичини.

1869 р. — в Ужгороді став до ладу перший на Закарпатті паровий деревопильний завод.

1870 р. — перший на західноукраїнських землях страйк львівських друкарів.

1870 р. — заснування москвофільської організації «Руська рада».

1871 р. — початок масової селянської еміграції з Закарпаття до Америки.

1872 р. — перші переселенці з Галичини поселилися в Бразилії.

1873 р. — заснування Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

1874 р. — на західноукраїнських землях дозволено навчання українською мовою.

1875 р. — заснування Чернівецького університету.

1875 р. — режисером Львівського театру став М. Кропивницький.

1877 р. — Львівську технічну академію реформовано на політехнічний інститут.

1878 р. — заснування І. Франком і М. Павликом газети «Праця».

1883 р. — організовано споживчий кооператив «Народна торгівля».

1884 р. — страйк нафтовиків Східної Галичини.

1884 р. — у Чернівецькому університеті відкрито кафедру української мови та літератури.

1885 р. — заснування Народної Ради у Львові.

1885 р. — у Чернівцях вийшла перша українська політична газета «Буковина» (редактор Ю. Федькович).

1890 р. — створення першої української політичної партії в Галичині (Русько-українська радикальна партія — РУРП).

1891 р. — перше віче в Коломиї.

7 вересня 1891 р. — прибуття до Канади в Монреаль перших українських переселенців.

1893 р. — відкрито історичний музей у Львові.

1894 р. — заснування кафедри історії України у Львівському університеті, яку очолив М. Грушевський.

1894 р. — створення в Галичині перших організацій «Сокіл».

Грудень 1894 р. — крайове селянське віче з політичними закликами у Східній Галичині.

1895 р. — відкриття у Львові страхової компанії «Дністер».

1897 р. — у Львові засновано Академію ветеринарної медицини.

20 грудня 1899 р. — утворення Української національно-демократичної парії (УНДП).

Вересень 1899 р. — створення Української соціал-демократичної партії (УСДП).

1900 р. — відкриття кафедри української літератури у Львівському університеті. Очолив К. Студинський.

Словник термінів

Віденська сецесія — стиль, для якого характерна асиметричність планування, використання нових будівельних матеріалів (бетону, скла, литого заліза) для оздоблення будинків, естетика ламаних та гнучких ліній.

Демографічний бум (вибух) — швидке, вибухоподібне зростання чисельності населення.

Еміграція — (від лат. emigratio — виселення, переселення) — добровільне або вимушене переміщення населення з країн (місця) постійного проживання в інші країни (місця).

Інтелігенція — соціальна група, провідники в суспільстві певних ідей та ідеологічних концепцій, творці культури, науки, техніки, мистецтва, сформувалася в Європі, зокрема в Україні, в ХІХ ст. Перші генерації інтелігенції походили переважно з освіченого чиновництва та дворянства, а в Україні до того ж — зі старої козацької старшини.

Кооперація — форма об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

Москвофіли — діячі мовно-літературної й суспільно-політичної течії українського населення Галичини, Буковини й Закарпаття в середині ХІХ — 30-х рр. ХХ ст. Пропагували «єдину неподільну російську народність», доводили етнічну тотожність росіян, українців та галицьких русинів, заперечували існування окремої української нації, відстоювали національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність з російським народом і Росією.

Народовці — 1) діячі культурницького, а згодом політичного руху, що виник на початку 1860-х рр. серед молодої західноукраїнської інтелігенції в Галичині на противагу рухові москвофілів, виходячи з того, що українці — це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат: виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі українських говірок; 2) діячі ліберальної політичної націоналістичної течії проавстрійської орієнтації серед західноукраїнської інтелігенції (виникла в 60-х рр. ХІХ ст.).

Натуралізм (від франц. Naturalisme і лат. natura — природа) — напрям у мистецтві останньої третини ХІХ ст., якому притаманна пильна увага до характеру людини в його соціальному та біологічному аспектах, фактографічне відтворення повсякденності.

Національна меншина — частина національно-етнічної спільності, яка становить меншість відносно головної (панівної) нації (народності). Їй притаманні: одна мова, специфічні риси культури й характеру, історична пам’ять та самоназва.

Політична система — система, яка вміщує разом з державою партії, профспілки, Церкву та інші організації й рухи, що мають політичні цілі, а також норми, політичні традиції й настанови.

Промисловий переворот — історичне явище, пов’язане з розвитком продуктивних сил, коли відбувається перехід від мануфактурного до фабричного, фабрично-заводського виробництва з використанням вільнонайманої праці та машин.

Унітарна держава — форма державного устрою, за якої територія держави не має в своєму складі федеративних одиниць (штатів, земель), а поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (департаменти, області, райони). Вона має єдині для всієї держави конституцію та систему органів влади.

Персоналії

Вербицький Михайло (1815—1870) — композитор, автор гімну «Ще не вмерла Україна». Народився 4 березня 1815 р. в с. Явірнику Руському на Лемківщині. Навчався у Перемишльській гімназії, музичній школі. У 1833 рр. вступив до Львівської духовної семінарії. Ще навчаючись там, створив школу гри на гітарі. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність і лягли в основу «Поученія Хітари», що стало першим посібником з теорії музики в Галичині. 1850 р. стає священиком. У 1863 р. пише музику до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». 1917 та 1992 рр. цей твір офіційно визнано національним гімном України. М. Вербицький — автор 12 оркестрових творів і рапсодій, Служби Божої, низки пісень на тексти Ю. Федьковича, музики до драматичних творів. Одним із перших українських композиторів звернувся до творчості Т. Шевченка, поклавши на музику «Заповіт». Помер 7 грудня 1870 р.

Левицький Євген (1870—1925) — відомий український громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився 17 січня 1870 р. в с. Сидорові, Густинського повіту. 1892 р. обирався головою Всеслов’янського студентського конгресу у Відні. В жовтні 1890 р. разом з І. Франком, М. Павликом, В. Будзиновським, К. Трильовським став ініціатором створення першої української політичної партії — Української радикальної партії. Належав до правого крила УРП (В. Охримович, В. Будзиновський, І. Франко), яке в грудні 1899 р. заснувало Українську національно-демократичну партію, член вищого органу партії — Народного Комітету. Був співавтором програм обох партій, співпрацював у офіційному партійному органі УНДП — газеті «Народ», редактор «Будучности» (1899), «Свободи» (1901), «Діла» (1903). 1907 р. обраний депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни за дорученням Союзу визволення 1918—1919 рр. — член Української Національної Ради ЗУНР—ЗО УНР. 1919—1920 рр. — посол ЗУНР у Берліні та Празі. Згодом мав адвокатську практику в Відні. Автор багатьох статей на політичні та культурологічні теми.

Марко Вовчок (спр. ім’я: Вілінська Марія Олександрівна; 1833—1907) — письменниця. Народилася 10 грудня 1833 р. в маєтку Єкатеринському Орловської губернії в сім’ї дрібного поміщика українсько-польського походження. В 1851 р. разом з чоловіком — О. Маркевичем — уперше потрапила в Україну, де прожила до 1858 р. Вивчала побут, фольклор українських селян. З 1878 р. жила в місцях служби свого нового чоловіка — М. Лобача-Жученка (Ставрополь, Новоросійськ, Богуслав, Саратов). З початку 1906 р. оселилася в околиці Нальчика на Кавказі, де й померла. Основні твори Марко Вовчок позначені революційно-демократичним спрямуванням. Це «Народні оповідання» (1857 р.), «Оповідання з народного російського побуту» (1859 р.), «Інститутка» (1860 р.), «Три долі» (1861 р.), «Кармалюк» (1865 р.), «Жива душа» (1868 р.), «Записки причетника» (1869—1870 рр.), «Подорож всередину країни» (1871 р.), «Тепле гніздечко» (1873 р.), «В глушині» (1875 р.) та ін.

Павлик Михайло (псевдоніми: М. Галицький, М. Іванів, Хмара, М. Коломийчук, Максим, Михайло, М. Покуцький, М. Ткаченко;1853—1915). Закінчив Косівську школу, Коломийську гімназію, Львівську академічну гімназію, а в 1874 р. стає студентом філософського факультету Львівського університету. М. Павлик бере активну участь у роботі українофільських гуртків, встановлюючи тісні контакти з І. Франком.

Їхньою першою спільною роботою було редагування науково-літературного часопису «Друг» — органу демократичної молоді Західної України. З весни 1876 р. у «Друзі» остаточно перемагає й утверджується народна мова.

1877 р. після тривалого нагляду було знайдено привід заарештувати М. Павлика. В його помешканні зроблено обшук, під час якого вилучили твори Ю. Федьковича, «Енеїду» І. Котляревського, «Катерину» Т. Шевченка, «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя, «Борислав. Картини з життя підгірського народу» І. Франка, статті М. Драгоманова, інші видання.

М. Павлик разом з І. Франком видавали «Дзвін» і «Молот», де 1878 р. опублікували першу частину повісті М. Павлика «Пропащий чоловік». Перебуваючи з 1879 по 1881 рр. у Швейцарії та Франції, М. Павлик і М. Драгоманов видавали журнал «Громада». На шпальтах демократичних видань він підтримує багатьох письменників: Лесю Українку, П. Грабовського, Л. Мартовича, О. Кобилянську, Н. Кобринську, Є. Ярошинську.

М. Павлик підготував і видав 4 томи дослідження «Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство», кілька томів листування М. Драгоманова з передовими представниками науки, літератури, мистецтва, зокрема з І. Франком, М. Бучинським, Лесею Українкою та іншими, дослідження «Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895). Єго юбилей, смерть, автобіографія і опис творів» (1896), «Пам’яті Михайла Драгоманова» (1902), «Михайло Драгоманов як політик» (1911).

Досліджував матеріали, присвячені становищу жінки в тогочасному суспільстві. З-під його пера вийшли праці «Неволя женщин», «Про жоночу долю», «Причинок до етнографії «любові», «Дещо про рух русинок», «Ще із-за товариства руських жінок на Буковині», «Про емансіпацію жінки» та ін.

Перший поетичний твір М. Павлика «Прийди, весно!» написаний 1873 р., покладений на ноти В. Матюком, став популярною піснею. У журналі «Друг» 1874 р. М. Павлик надрукував вірші «Не забудь», «Влюблена», «Судьба», «В Карпатах», в альманасі «Дністрянка» за 1876 р. — вірш «Щаслива».

М. Павлик став одним із фундаторів першої модерної української політичної організації — Русько-української радикальної партії, заснованої у Львові 1890 р. Її головна мета: пробудження свідомості мас, перетворення їх на політичну силу, з вимогами якої мусила б рахуватися австрійська влада.

Барвінський Володимир (1850—1883) — український політик, громадський діяч, публіцист, письменник. 1872 р. закінчив правничий факультет Львівського університету. Був одним з організаторів та ідеологів народовського руху в Галичині, стояв біля витоків українського варіанту концепції «органічної праці», що передбачала використання легальних можливостей для зміцнення матеріальних та інтелектуальних сил народу, введення його в контекст європейських політичних цінностей, виступав за налагодження рівноправних українсько-польських відносин. Наприкінці 1860-х рр. належав до активних творців товариства «Просвіта». Редактор журналу «Правда» (1876—1880 рр.), засновник, видавець і редактор газети «Діло» (1880—1883 рр.). Організатор першого українського народного віча у Львові (1880 р.). В. Барвінський змусив рахуватися з народовським рухом русофілів і польську владну еліту. Автор численних статей на політичні й суспільні теми, низки прозових творів (повість «Скошений цвіт» та ін.).

Смаль-Стоцкий Степан (1859—1938) — український учений-філолог, педагог, культурний і громадсько-політичний діяч на Буковині. Дійсний член НТШ (з 1899 р.), ВУАН (з 1918 р.).

1869—1874 рр. навчався в гімназіях Львова. 1882 р. закінчив Чернівецький університет. 1885 р. здобув ступінь доктора філології у Віденському університеті. 1885—1918 рр. працював у Чернівецькому університеті. Один із лідерів українського національного руху на Буковині. Очолював студентське товариство «Союз» у Чернівцях (1879—1882 рр.), товариства «Українська школа» (1887—1891 рр.) і «Руська рада» (1904—1914 рр.), співзасновник товариств «Народний дім», «Буковинський боян», «Руська школа» та ін. З 1892 до 1897 рр. — співредактор газети «Буковина» та редактор газети «Руська рада». Належав до Української національно-демократичної партії. 1892—1911 рр. — посол до Буковинського сойму, 1917—1918 рр. — депутат австрійської Державної ради у Відні. Наприкінці 1912 р. вийшов з буковинського клубу послів і вступив до галицького клубу. С. Смаль-Стоцький разом із М. Васильком добивався повної рівноправності українців у адміністративному й політичному житті Буковини, активно боровся з москвофільською течією в національному русі на Буковині. Докладав багато зусиль для розбудови українського шкільництва на Буковині, зокрема, завдяки його заходам 1893 р. запроваджено фонетичний правопис у середніх школах. Уклав першу шкільну граматику української мови (1883 р., 1907 р., 1922 р. і 1928 р.). В роки Першої світової війни 1914—1918 рр. С. Смаль-Стоцький належав до провідних діячів Союзу визволення України, вів культурну роботу серед українських військовополонених російської армії у таборі в Фрайштадті (Австрія). Був одним з організаторів українських військ, з’єднання Сірожупанників. 1917 р. — голова Бойової управи українських січових стрільців. 1918 р. обраний дійсним членом історико-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук (ВУАН). З 1919 р. — посол ЗУНР у Празі. З 1921 до 1938 рр. викладав в Українському вільному університеті в Празі, очолював філологічний факультет. Перебуваючи в Празі, підтримував тісний зв’язок з ВУАН, друкувався в академічному часописі «Україна». 1937 р. обраний почесним професором УВУ. 1935—1938 рр. — голова музею визвольної боротьби, перший голова Української Могилянсько-Мазепинської академії наук. Автор цілої низки мовознавчих і літературознавчих праць.

Франко Іван (1856—1916) — видатний український поет, письменник, громадсько—політичний діяч, національний ідеолог. Народився 27 серпня 1856 р. у с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту. В ранньому віці залишився сиротою. Навчався в початковій школі у с. Ясениці-Сільні (1862—1863), у Дрогобицькій школі василіян (1864—1867). 1875 р. закінчив Дрогобицьку гімназію і вступив на філологічний факультет Львівського університету, але в червні 1878 р. його заарештували. Згодом навчався у Чернівецькому (1890) та Віденському (1890—1893) університетах. Літературну діяльність розпочав 1868 р. Перший твір опублікував 1874 р.

І. Франко активно співпрацює з народовцями, польськими демократами. Влітку 1893 р. захистив докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф». 1899 р. став одним із лідерів Русько-української радикальної партії. Водночас з активною громадською та політичною діяльністю не полишає письменницької та літературознавчої праці. Творчий доробок митця, виданий 50 томами, далеко не вміщає всього того, що вийшло з-під його пера. Він — один з небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською й німецькою) мовами, а перекладав з 14-ти мов.

І. Франко був редактором і членом редакції журналів: «Друг», «Громадський друг» (1878), «Світ» (1881), «Зоря» (1883—1886), «Правда» (1888), «Товариш» (1888), «Народ» (1890—1895), «Громадський голос» (1895), «Житє і слово» (1894—1897), «Літературно-науковий вісник» (1898—1907); газет «Діло» (1883—1886), «Хлібороб» (1891); збірок «Дзвін» (1878), «Молот» (1898) та багато ін.

1899 р. І. Франко став дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. На початку XX ст. його обирають членом-кореспондентом Чеського та Австрійського етнографічних товариств; Харківський університет надав йому ступінь доктора російської словесності.