Історія України. Підручник

2. Громадсько-політичне життя й національно-визвольний рух

Важлива риса української історії другої половини ХІХ ст. — подальше національне відродження України. У цей час триває формування національної самосвідомості українців, зростає інтерес до української мови, історії, культури, активізації зв’язків між західними й східними українцями, їхньої національної інтеграції, розгортання українського національно-визвольного руху.

Українська інтелігенція другої половини ХІХ ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.

Протягом 1856—1860 рр. діяло Харківсько-Київське таємне товариство, створене за ініціативою студентів Харківського університету Я. Бекмана, М. Муравського, П. Єфименка та П. Завадського. Найважливішими завданнями товариство вважало повалення самодержавства, скасування кріпацтва й встановлення республіканського або конституційно-монархічного ладу.

Кінець 50-х рр. ХІХ ст. характеризувався появою напівлегальних гуртків — громад. Перша громада виникла в Києві 1859 р. на основі таємного гуртка «хлопоманів». Очолив її історик — пізніше професор Київського університету В. Антонович. Громади виникають у Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Їхня діяльність була культурно-просвітницькою. Відкривались недільні школи, велася пропаганда художньої та наукової літератури, вивчались українська мова, історія, етнографія та ін. Найактивнішими учасниками громадівського руху були М. Лисенко, М. Старицький, О. Кониський, П. Мирний, М. Драгоманов, П. Чубинський. Громади підтримували тісні зв’язки з представниками національного руху Західної України.

Значним успіхом української громади став випуск у Петербурзі журналу «Основа» (1861—1862 рр.) — першого українського журналу в Російській імперії, що сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції.

На розвиток громадівського руху певний вплив справило польське визвольне повстання 1863—1864 рр.

Початок 70-х рр. характеризувався відновленням і пожвавленням громадівського руху. Київська громада мала власний друкований орган «Киевский телеграф». Громадівці взяли активну участь у відкритті 1871 р. колегії Г. Галагана та перетворенні її на найкращий навчальний заклад Києва. Вони також створили у січні 1873 р. Історичне товариство Нестора-літописця. Наступного місяця почав працювати Південно-Західний відділ Російського географічного товариства.

Після Емського указу 1876 р. діяльність громад було заборонено. Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і М. Драгоманов, який разом з С. Подолинським і М. Павликом видавав у Женеві «Громаду» (1878—1882 рр.), перший український журнал за кордоном. У «Передньому слові до Громади» (1878 р.) М. Драгоманов виклав розгорнуту політичну програму українського руху — «жити згідно до наших власних бажань на нашій власній землі».

Кінець ХІХ ст. характеризується політизацією національно-визвольного руху. Впродовж 1891—1893 рр. діяло «Братство тарасівців». Його засновниками були українські студенти М. Міхновський, В. Шемет, І. Липа, Б. Грінченко, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик. «Тарасівці» ставили за мету реалізацію основних ідей Т. Шевченка, досягнення повної незалежності України. Ця організація підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

У 1895 р. студенти Київського університету Г. Лазаревський, В. Домницький, П. Холодний та І. Руденко створили таємну «Українську студентську громаду». В 1897 р. у Харкові Д. Антонович, І. Кухта, М. Русов організували Харківську студентську громаду, що налічувала понад 100 осіб. Всього в різних містах України виникло близько 20 студентських громад. Основною їхньою ідеєю було дотримання принципів самостійності України, її федералізму чи автономізму в складі Російської імперії.

У серпні 1898 р. в Києві з ініціативи Д. Антоновича відбувся загальноукраїнський нелегальний з’їзд студентських громад. Він об’єднав усі громади в одну «Загальну українську безпартійну організацію». Прийнята з’їздом відозва закликала студентів домагатися свободи слова, друку, зборів, широкого запровадження в культурі, літературі, освіті української мови. Тут по-новому і незвично пролунала думка про те, що головним винуватцем тяжкого соціально-економічного й культурного становища українського народу є російський абсолютизм. Звідси напрошувався висновок, що його потрібно обов’язково повалити в інтересах усього народу. Всеукраїнську студентську спілку І. Франко назвав «Молодою Україною», вбачаючи в ній носія майбутнього України.

Українське національне відродження другої половини ХІХ ст. наочно продемонструвало, що українська нація могла формуватися й розвиватися навіть за найскладніших умов. Демократичні традиції цього періоду стали важливим надбанням для національного руху початку ХХ ст.