Історія України. Підручник

4. Особливості розвитку культури

Перебування українських земель у складі Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершення формування української нації визначило характер напрямів у національній культурі, яка активно використовувала духовні надбання інших народів, зокрема європейських.

Модернізаційні реформи в Австрійській імперії 70—80-х рр. ХVІІІ ст. потребували змін і в освіті. У цій сфері короновані реформатори, спираючись на ідеї освіченого абсолютизму проголосили загальну середню освіту; створили в містах і селах цілу мережу навчальних закладів для широких мас населення; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі послуговуватися рідною українською мовою.

1787 р. Йосиф ІІ відкрив при університеті у Львові духовну семінарію Studium Rutenum («Руський інститут») з українською мовою викладання, що була тимчасовим українським філософським і богословським факультетом. Її першим ректором був А. Ангелович, який очолив у Львові 1808 р. встановлену Греко-католицьку митрополію. До відомих представників греко-католицького духовенства кінця ХVІІІ ст. належав М. Гарасевич, один з найосвіченіших людей краю. Він вільно володів п’ятьма мовами, написав багатотомну історію української Церкви латиною «Annales Ecclesiae Ruthenae».

В умовах освіченого абсолютизму робляться спроби поліпшити стан шкільної освіти в краї. Разом із польською частиною було 24 середніх (латинських) школи, з них 15 повних і 9 нижчих (прогімназій). У Східній Галичині діяло 9 монастирських шкіл. Існували дволітні ліцеї у Львові, Перемишлі, Тернополі, Чернівцях і Тарнові.

Міських шкіл, у яких навчання велося народною українською мовою, на кінець ХVІІІ ст. було 2: школа Братства при Успенській церкві у Львові й «Руська народна школа» при василіанській гімназії в Дрогобичі.

На Буковину також було поширено закон про обов’язкове навчання. У краї відкривають нові школи. На 1792 р. їх було 32 і 28 перебували у стадії організації. Існували і т. зв. школи — «дяківні», у яких навчали грамоти місцеві священики, дяки.

Однак після смерті Йосифа ІІ (1790) Австрія переживає більш ніж 50-річний застій, який негативно позначився на розвитку культури. Обов’язковість навчання було скасовано. Чисельність шкіл зменшується. Активізується онімечення освіти, а підпорядкованість шкіл Буковини Львівській католицькій консисторії у 1816 р. зумовила ще й прискорену полонізацію.

Революційні події 1848 р. сприяли запровадженню навчання українською мовою в народних школах і викладання її як обов’язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті.

Після 1848 р. Міністерство освіти й віросповідань Австрійської імперії зосередило шкільну справу в своїх руках. Створювалася самостійна нижча реальна школа, навчальний курс трикласних шкіл збільшувався на один рік. Розпочалося вивчення основ садівництва, бджільництва та шовківництва.

Започатковуються такі навчальні заклади, як недільні школи для дорослих. У 1848—1849 рр. їх налічувалось: у Галичині — 60, у Закарпатті — 9.

Середню ланку освіти репрезентували гімназії. Проте їхня кількість була незначною й не могла задовольнити потреби місцевого населення у знаннях.

Вищу освіту давали Львівський університет (1661), Реальна (1817) й технічна (1844) академії у Львові та Чернівецький ліцей (1820).

Активізувався культурно-освітній рух у краї. В жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з’їзд діячів української культури і науки. Згідно з його рішенням, у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» — культурно-освітню організацію, яка мала видавати книги для народу.

Пожвавилося літературне життя. Послідовники М. Шашкевича — письменники М. Устиянович і А. Могильницький — у той час написали свої найкращі твори. З’явились перші спроби перевидання в Галичині зразків нової української літератури (творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка). Деякі газети стали вміщувати повідомлення про громадсько-культурне життя в Наддніпрянській Україні, зокрема про створення в Києві Кирило-Мефодіївського товариства та діяльність Т. Шевченка.

Революція 1848—1849 рр. дала поштовх активному театральному рухові, в якому широко використовувалися культурні надбання Наддніпрянщини: п’єси «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка та ін. Визначними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині української читальні в Коломиї та заснування 1849 р. (з ініціативи Головної руської ради, на народні кошти) Народного дому у Львові.

У 1817 р. Галицький митрополит М. Левицький видав для розповсюдження меморіал (пам’ятну записку) «В обороні державного управління і самостійності української мови».

Церковний та культурно-освітній діяч Галичини І. Могильницький із позицій національно свідомого патріота доводив, що українську («руську») мову започатковано ще в Київській Русі, і навіть написав з цього приводу науково-публіцистичну розвідку «Відомість о руськом язиці». Він підготував і видав для народних (парафіяльних) шкіл низку підручників: «Буквар славено-руського язика» (1816, 1817, 1819, 1826, 1827), «Правила школьнії» (1817), «Наука християнська» (1817), «Катехизис малий» (1817). І. Могильницький був ініціатором заснування і першим ректором дяко-вчительського інституту в Перемишлі, де викладав логіку, засновником і керівником першого в Галичині освітнього товариства священиків (1816). Він уклав «Граматику язика словено-руського» (1823) — першу в Галичині граматику книжної української мови.

На Закарпатті 1830 р. побачила світ граматика української мови, яку написав латиною місцевий греко-католицький священик М. Лучкай. Його земляки, також священики, І. Кутка і В. Довгович українською мовою, щоправда з багатьма церковнослов’янськими домішками, видали головний збірник християнської моралі —»Катехізис». Та найбільш плідно в національно-культурному напрямі у Закарпатті працював О. Духнович. Він подбав про те, щоб закарпатські українці мали молитовник рідною мовою, а початкові школи було забезпечено українськими підручниками. Сам написав і видав буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів.

Історик, етнограф і архівіст Д. Зубрицький написав низку наукових праць: «Про пісні галицького народу» (1823), «Історичне дослідження про русько-слов’янські друкарні в Галичині» (1835), «Хроніка міста Львова» (1844), «Летописи Львовского Ставропигиального братства» (1849—1850) та ін.

У мистецтві західноукраїнських земель особливо славились художні полотна Л. Долинського (1750—1824), який здобув фахову освіту у Відні (закінчив Академію мистецтв) і згодом працював у Львові. Він виконав ікони для собору св. Юра, церков — П’ятницької та св. Онуфрія, очолював роботи з оформлення Успенського собору в Почаєві, Домініканського костьолу в Підкамені та ін.

Говорячи про здобутки в музичній культурі, слід відзначити, що при кафедральному храмі св. Юра у Львові діяли хор і оркестр, які брали участь у церковних відправах. Осередком музики був і Перемишль. Тут єпископ І. Снігурський заснував перший постійний церковний хор, відкрив музичну школу (1845).

Як уже зазначалося, «Клерикальне товариство» в м. Перемишлі та «Руська трійця» у Львові сприяли не лише зростанню національної свідомості українців та активізації національних процесів, а й культурно-освітньому розвитку в Західній Україні.

Життя народу без усяких прикрас віддзеркалювала усна народна творчість. Перекази, пісні, думи і легенди присвячувалися найголовнішим подіям. Прославлялися Олекса Довбуш, Лук’ян Кобилиця та інші керівники народних повстань. Багатий фольклор частково опубліковано в «Русалці Дністровій», пісенних збірках З. Доленги-Ходаковського, Б. Залеського, М. Максимовича та в інших працях.

Отже, соціальні зміни, які відбулися на західноукраїнських землях, позначилися на культурному житті, зумовивши його особливості, збагативши духовне життя суспільства. Культурний розвиток у західноукраїнських землях став важливим чинником українського національного відродження. Кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст. — суперечлива, перехідна епоха, в якій поєднувалися настрої соціального песимізму і пафос оновлення всіх сфер суспільного життя, коли перегруповувалися культурні сили, змінювалася орієнтація культурного розвитку, нагромаджувалися духовний та інтелектуальний потенціали, відповідні до вимог часу. В зазначений період національна свідомість соціальної еліти переорієнтовувалася з соціально-політичних, релігійних чинників на етнічні. Поступово формувалися уявлення про єдність етнічної території та етнічного типу українців, розмовна українська мова піднімалася до рівня літературної. Більше того, з початком українського відродження відбувся історичний перелом у традиційній поступовій громадській думці щодо шляхів масового поширення й утвердження національної ідеї як засобу згуртування українського суспільства в ім’я його остаточної мети у майбутньому — досягнення державної незалежності.

В результаті утвердження капіталістичних відносин у економіці, формування мови посилювалися об’єктивні тенденції до возз’єднання всіх українських земель, насильницьки розмежованих державними кордонами монархій Романових і Габсбургів. Об’єктивний процес формування нації відбувався на всій території споконвічного проживання українського етносу. Під впливом революційно-демократичних ідей та національного руху в Наддніпрянській Україні на західноукраїнських землях поступово формуються національно-патріотичні сили, які ставлять за мету звільнитися з-під австрійського гноблення, усвідомлюють себе як органічну, невід’ємну частину єдиного українського народу.

Хронологія

1772 р. — перший поділ Речі Посполитої.

7 травня 1775 р. — Константинопольська конвенція, за якою Буковина входила до складу Австрії, Хотинська райя з фортецею залишалась під владою Туреччини.

1777 р. — засновано шкільний фонд Буковини.

1782 р. — скасування австрійським урядом особистої залежності селян.

1783 р. — у Львові відкрито україномовну греко-католицьку духовну семінарію.

1786 р. — до складу Галичини на правах окремого округу ввійшла Буковина.

1786 р. — обмеження австрійським урядом панщини.

1793 р. — другий поділ Речі Посполитої.

1795 р. — третій поділ Речі Посполитої.

1802—1803 рр. — відновлено право землевласників застосовувати тілесні покарання стосовно селян.

1805 р. — передання у Східній Галичині народних шкіл до відання церковних консисторій.

1808 р. — відкрито першу гімназію в Чернівцях.

1813 р. — народні школи Буковини змінено на народно-католицькі.

1810—1825 рр. — опришківський рух охопив Галичину, Буковину, Закарпаття.

1814 р. — завершено будівництво Семигородського шляху (Снятин — Чернівці — Сучава — Кимполунг — Угорщина) завдовжки 267 км 720 м.

1816 р. — у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація «Товариство священиків».

1818 р. — цісарський дозвіл про використання української мови в початковій школі.

1817—1822 рр. — селянські заворушення охопили територію Східної Галичини.

1817 р. — заснування у Львові науково-дослідного інституту «Оссолінеум».

1817 р. — заснування у Львові Реальної (торговельної) академії.

1817—1830 рр. — рух опришків на Буковині під керівництвом М. Штолюка.

1818 р. — відкрито акушерське училище в Чернівцях.

1820 р. — відкриття ліцею в Чернівцях.

1827 р. — в Чернівцях відкрили Теологічний інститут.

1831 р. — «холерні бунти» у Закарпатті.

1833 р. — вихід рукописного збірника «Син Русі».

1833—1837 рр. — діяльність «Руської трійці».

1834 р. — вийшов збірник пісень, оригінальних творів, історичних та публіцистичних матеріалів «Зоря».

1835 р. — відкрито залізоробний завод у Чернівцях.

1836 р. — М. Шашкевич підготував «Читанку» — підручник для молодших класів українською мовою.

1836 р. — вийшла в світ збірка «Русалка Дністрова».

1838 р. — 39 громад Чортківщини (Східна Галичина) відмовилися відбувати панщину та додаткові роботи.

1838 р. — селянські заворушення охопили Буковину.

1839 р. — відкрито перший черепичний завод у Чернівцях.

1843—1844 рр. — виступ селян під проводом Лук’яна Кобилиці.

1844 р. — заснування Технічної академії у Львові.

1846—1848 рр. — антикріпосницькі виступи селян Східної і Західної Галичини.

Квітень 1848 р. — у Львові утворено Центральну Раду Народову.

Травень 1848 р. — у Львові виникла перша русько-українська організація — Головна Руська Рада

15 травня 1848 р. — у Галичині скасовано кріпосне право.

9 серпня 1848 р. — скасування кріпосного права на Північній Буковині.

1848 р. — заснування культурно-освітнього товариства «Галицько-Руська матиця».

1848 р. відкриття у Львові Народного дому.

1848—1852 рр. — видання першої у Львові газети українською мовою — «Зорі Галицької».

1849 р. — створення у Львівському університеті кафедри української мови.

Словник термінів

Абсолютизм — форма правління, що характеризується необмеженою владою глави держави (монарха); розвивається в добу розквіту-занепаду феодалізму й зародження індустріального суспільства.

Абсолютна монархія — остання форма феодальної держави, яка виникає за часів розкладу феодалізму й зародження капіталістичних відносин. Характеризується тим, що глава держави виступає головним джерелом законодавчої і виконавчої влади, встановлює податки і розпоряджається державними фінансами.

Адміністративно-територіальний устрій — система територіальної організації держави, на основі якої утворюються і діють органи державної влади та управління.

Буковина — Північна — територія сучасної Чернівецької області, Південна — на території Румунії.

Бургомістр — голова міського самоврядування.

Дистрикт — адміністративна чи судова одиниця, підрозділ провінції, кантону тощо.

Еволюція — процес зміни, розвитку, що відбувається природним шляхом, без зовнішнього насильницького втручання.

Еміграція — добровільне або вимушене переміщення населення з країн (місця) постійного проживання в інші країни (місця).

Етнічний — той, що належить до якогось народу, його культури і традицій.

Західна Галичина — землі північної частини Краківського, Люблінського і Сандомирського воєводств між Західним Бугом, Віслою і Піліцою, Руського й Белзського воєводств та Холмської землі, які за третім поділом Польщі (1795) було приєднано до Галичини.

Катехізис — сповідання віри, виклад основ християнського віровчення.

Комітат — одиниця адміністративно-територіального поділу в Угорщині.

Конституція — основний закон держави, який визначає суспільний і державний устрій, систему державних органів, порядок їхнього створення й діяльності, права й обов’язки громадян; основа всього законодавства держави.

Магістрат — адміністративний орган управління містом, яке мало грамоту на самоврядування.

Національно-визвольна боротьба — боротьба народів за своє національне і соціальне визволення; масовий рух представників різних станів за релігійну, соціальну і політичну свободу всього народу.

Окіл — адміністративно-територіальна одиниця, округ, зокрема на Буковині.

Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, Буковині, Закарпатті проти феодально-кріпосницького гніту польської та української шляхти, австрійських, угорських і молдавських поміщиків у ХV — першій половині ХІХ ст.

Парафіяльні школи — початкові школи при церковних парафіях.

Посесор — а) власник посесійного підприємства; б) той, хто орендує землю, маєток і т. ін.

Промисловий переворот — процес розвитку продуктивних сил суспільства, який уособлює перехід від мануфактурного до машинного виробництва, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосування парових двигунів та системи машин.

Реалізм — 1) напрям у літературі й мистецтві, метою якого є найбільш повне, правдиве віддзеркалення дійсності; 2) чітке розуміння й урахування об’єктивних умов під час здійснення чого-небудь.

Революція — докорінна, глибока якісна зміна в розвитку явищ природи, суспільства, пізнання; переворот у будь-якій галузі життєдіяльності суспільства.

Реформа — нововведення, перетворення, зміна.

Сейм, сойм — станово-представницький орган за часів Австро-Угорщини.

Сервітути — сервітут (від лат. servitus — повинність, зобов’язання) — звичаєве чи встановлене законом право користуватися (частково чи спільно) чужою власністю. На правах сервітуту селяни спільно з поміщиками користувалися лісами, пасовищами, луками та ін.

Соціальне визволення — боротьба за ліквідацію підневільного становища й поліпшення умов життя людей у суспільстві.

Соціальні стани — великі групи людей, які різнилися між собою правами і політичним становищем у суспільстві.

Східна Галичина — історико-географічна область на заході України. У докиївські часи тут мешкали східнослов’янські племена дулібів і білих хорватів. У ХІІ ст. на цій території утворилися Галицьке, Звенигородське, Перемиське і Теребовльське князівства. У ХІІІ ст. вони об’єдналися в Галицько-Волинське князівство. У другій половині ХІV ст. більша частина останнього потрапила до складу Речі Посполитої і була поділена на землі: Галицьку, Львівську, Перемиську, Саноцьку, Холмську і Белзьку. В середині ХV ст. перші чотири землі було об’єднано в Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. Після першого поділу Польщі (1772) Східна Галичина опинилась у складі Австрійської імперії.

Толока — форма селянської взаємодопомоги для виконання термінових і важливих робіт, які потребували значної кількості робочих рук (збирання врожаю, зведення будинку, косовиця тощо); на Буковині — клака.

Юридики — земельні ділянки міської території, що належали магнатам і шляхті.

Юрисдикція — правове та адміністративне підпорядкування.

Персоналії

Вагилевич Іван (1811—1866) — громадський діяч, учений, письменник, один з організаторів «Руської трійці» та упорядників альманаху «Русалка Дністрова». Походив з родини священика. З 1829 р. до кінця життя мешкав, навчався й працював у Львові: духовна семінарія, університет, бібліотека Оссолінських, міський архів. Провадив історичні, етнографічні й археологічні дослідження. Розвідки про гуцулів, бойків, лемків, «Хроніка» опришківського руху, лінгвістичні праці й словники української та польської мов залишилися в рукописах. Писав польською, чеською та українською мовами. Під час революції 1848 р. увійшов до складу Руського собору, редагував його друкований орган «Dnevnik Ruskyi». Польською мовою переклав «Повість временних літ», українською — «Слово о полку Ігоревім». Брав участь у виданні історично-документальної збірки «Акти гродські й земські» та «Словника польської мови» С. Лінде, який донині вважається шедевром слов’янської лексикографії.

Головацький Яків (1814—1888) — письменник, історик, літературознавець, етнограф, лінгвіст, бібліограф, лексикограф, педагог. Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Закінчив Львівський університет (1841). З 1848 до 1867 р. був першим професором української мови та літератури цього університету, у 1849 р. став його ректором. У 1867 р. переїхав до Вільна, де очолював археографічну комісію. В 1832 р. разом із М. Шашкевичем та І. Вагилевичем створив літературний гурток «Руська трійця», що видав перший галицький альманах «Русалка Дністрова» українською мовою (1837). Найважливіші праці: «Три вступительные преподавания о русской словесносте» (1849), «О первом литературно-умственном движении русинов в Галиции» (1865), «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878). Багато зусиль присвятив дослідженню української мови. Головні філологічні праці: «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях» (1848), «Граматика руської мови» (1849). Пропагував ідею єдності українського народу, висвітлював його етнокультурні взаємозв’язки з іншими слов’янськими народами, закликав вивчати його історичне минуле. В 1850-х рр. став прихильником слов’янофільських ідей.

Духнович Олександр (1803—1865) — письменник, педагог, культурний діяч. Закінчив 1827 р. Ужгородську богословську семінарію. Працював архіваріусом і нотаріусом при канцеляріях Пряшівської та Мукачівської єпархій, з 1843 р. — канонік Пряшівської єпархії. Належав до «будителів» — літературно-громадських діячів Закарпаття, які виступали за розвиток освіти і культури.

О. Духнович заснував «Літературну спілку Пряшівську», видавав альманах «Поздравление русинов», написав підручник «Книжиця читальная для начинающих» (1847), історичні праці: «Історія Пряшівської єпархії» (1846), «Істинная історія карпаторосов, ілі угорських русинов» (1853) та ін. Пропагував ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом. Творчість О. Духновича розпочала період нової української літератури на Закарпатті.

Зубрицький Денис (1777—1862) — український історик, етнограф і архівіст. Народився в с. Батятичах у Галичині. Здобув гімназійну освіту у Львові, працював службовцем магістрату в Березові біля Сянока. З 1809 р. — секретар повітового управління в Перемишлі. У 1820-х рр. переїхав до Львова. У 1829 р. став працівником Ставропігійського інституту. Склав його перший інвентарний опис, а згодом використав свої нотатки для кількох наукових праць, зокрема для «Історичного дослідження про русько-слов’янські друкарні в Галичині» (1835), «Хроніки міста Львова» (1844), «Летописи Львовского Ставропигиального братства» (1849—1850) та ін. Підтримував російську схему давньоруської історії московського історика М. Погодіна, стояв біля витоків москвофільства у Галичині. Під час «весни народів» 1848—1849 рр. став членом Головної Руської Ради у Львові. Член-кореспондент Санкт-Петербурзької Археографічної комісії (з 1842) і Петербурзької АН (з 1855), почесний член Київської Археографічної комісії (з 1844), Московського товариства історії і старожитностей (1846).

Кобилиця Лук’ян (1812—1851) — ватажок селянського антикріпосницького руху на Буковині. У 1843 р. очолив виступ селян проти поміщиків, придушений австрійськими військами в березні 1844 р. Під час революції 1848—1849 рр. в Австрії обраний до австрійського парламенту. Належав до депутатів, які виступали за скасування кріпацтва. В 1848 р. очолив селянський рух, що виник на Буковині під впливом революційних подій у Відні. У 1850 р. Л. Кобилицю заарештовано й засуджено до заслання.

Куземський Михайло (1809—1879) — український церковний політичний діяч. Народився в с. Шибалині Бережанського округу в Галичині. Закінчив Бережанську гімназію, Львівський університет (богослов’я). З 1833 по 1836 рр. — священик у м. Заліщиках на Тернопільщині. Пізніше обіймав різні посади в управлінні Львівської греко-католицької архієпархії. Відаючи шкільництвом, сприяв заснуванню цілої низки народних (парафіяльних) шкіл у Галичині. 1848—1849 рр. — заступник голови, 1849—1851 рр. — голова Головної руської ради у Львові. Ініціатор скликання І з’їзду української інтелігенції у Львові (1848), заснування Галицько-Руської матиці (був її першим головою), відкриття Народного дому у Львові (1848). Після смерті митрополита М. Левицького управляв митрополією (1858—1860). Від 1861 р. — депутат Галицького крайового сейму. 1868—1871 рр. — останній Холмський греко-католицький єпископ. З 1871 р. жив у Львові, згодом — у с. Ляшках Горішніх.

Левицький Михайло (1774—1858) — український греко-католицький церковний діяч. Народився у Ланчині на Покутті (тепер Івано-Франківської обл.). У 1790 р. закінчив Станіславську гімназію, згодом — теологічний факультет Віденського університету. Здобув наукову ступінь доктора богослов’я. З 1797 р. — префект Львівської духовної семінарії, пізніше — викладач пасторального богослов’я у Львівському університеті. З 1808 р. — канонік Галицької митрополії у Львові, з 1813 р. — єпископ перемишльський. 17 серпня 1815 р. австрійський імператор Франц І призначив М. Левицького Галицьким митрополитом, а папа римський затвердив це рішення 8 березня 1816 р. З 1848 р. — примас Галичини. Учасник Віденського конгресу 1815 р. У 1856 р. М. Левицький став першим кардиналом Української греко-католицької Церкви. На посаді перемишльського єпископа й у перші роки перебування в сані митрополита дбав про заснування народних (парафіяльних) шкіл і видання для них підручників, підтримав створення освітнього товариства священиків у Перемишлі (1816), дяко-вчительського інституту (1817). Спільно з І. Могильницьким домагався запровадження викладання українською мовою в школах Східної Галичини. Згодом визначився як консерватор, близький до польсько-шляхетських кіл, противник модерних віянь у громадському й культурному житті. Став одним із ініціаторів цензурної заборони альманахів «Зоря» і «Русалка Дністрова», що їх видала «Руська Трійця». У 1839 р. виступив з протестом проти ліквідації російським урядом унії на Правобережжі, Волині та в Білорусі. Під час революції 1848—1849 рр. в Австрійській імперії підтримав створення Головної Руської Ради, заохочував духовенство до праці над просвітою народу, виявляючи, однак, непослідовність у ставленні до інтриг польської політичної верхівки. Похований в Уневі на Львівщині.

Лозинський Йосип (1807—1889) — український учений, етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження. Народився у с. Гурку біля Перемишля (тепер Польща). У 1830 р. закінчив богословський факультет Львівського університету. Був священиком у с. Лісках, Радохинцях, Медицях та в Яворові. Одним із перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в письменстві. Автор укладеної «Граматики руської (малоруської) мови» (1845) та рукописного «Букваря» (1838). Визнавав провідну роль для Галичини культури Наддніпрянської України. У 1848 р. — заступник голови Перемишльської руської ради, учасник І з’їзду української інтелігенції у Львові. У 50-х рр. ХІХ ст. також відстоював народну мову і фонетичний правопис у письменстві.

Лучкай Михайло (справжнє прізвище — Поп; 1789—1843) — український мовознавець, фольклорист та історик. Народився у Великих Лучках на Мукачівщині (тепер Закарпатської обл.). Гімназійну освіту здобув у Ужгороді та Великому Варадині (тепер — Румунія). Навчався в духовній семінарії у Відні (1812—1816), відвідував лекції в університеті. Був учнем відомих славістів В. Копітара та Й. Добровського. 1816—1817 рр. — священик у с. Великих Лучках, 1817—1827 рр. — архіваріус та керівник консисторії Мукачівського єпархіального управління, директор міської школи в Ужгороді. У 1829 р. виїхав до Італії, де був придворним парохом герцога Карла Людовіка Бурбона. У 1830 р. повернувся на Закарпаття, був священиком в Ужгороді (1830—1843). У 1830 р. видав «Граматику слов’яно-руську» — першу в Закарпатті українську граматику з широким використанням народної розмовної мови та фольклору. Рішуче виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, вказував на спорідненість закарпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини. М. Лучкай — автор шеститомної «Історії карпатських русинів», «Церковних бесід на всі неділі року» (1831).

Могилянський Арсеній (світське ім’я — Олексій; 1704—1770) — український церковний діяч, митрополит Київський (1757—1770). Народився у Решетилівці на Полтавщині. Навчався у Київській академії (1721—1727) та Харківському колегіумі (1727). У 1741—1743 рр. викладав у Московській академії, з 1744 р. — архімандрит Троїцько-Сергієвої лаври, пізніше — єпископ (з 1747 р. — архієпископ) Переяслав-Залеського монастиря. Був членом Синоду. Після обрання на митрополичу кафедру обстоював перед російським урядом права Київської митрополії та інтереси Київської академії. Провів низку реформ для вдосконалення системи навчання й управління Київською академією, зокрема запровадив вивчення математики й геометрії та встановив раду академії, яка обирала ректора і професорів навчального закладу. За А. Могилянського відбулися вибори до «Комісії для складання нових законів», яка уклала 1767 р. «Пункти о вигодностях малоросійського духовенства». У 4 пунктах ставилась вимога відновлення автономних прав Української церкви: збереження титулу «митрополит Київський, Галицький та Малої Росії», відновлення традиції обрання митрополитів з місцевих кандидатів, затверджувати єпископів та ігуменів в Україні мав митрополит, а не Синод та ін.

Могильницький Антін (1811—1873) — український поет-романтик і громадський діяч. Народився в с. Підгірках (нині Калуського р-ну, Івано-Франківської обл.). У 1848 р. закінчив богословський факультет Львівського університету. Був священиком у с. Хітарі, Зборі, Комарові, Бабчі на Прикарпатті. Літературна діяльність розпочалась 1838 р. Автор балади «Русин-вояк» (1849), поеми «Скит Манявський» (1854), вірша-послання «Ученим членам» «Руської Матиці» та ін. Як послідовник «Руської трійці» відстоював право на вживання в літературі народної мови. У 1861 р. обраний послом Галицького крайового сейму у Львові та депутатом Державної ради у Відні. Виступав за надання українській мові у навчальних закладах і навчальних установах рівних прав з мовами інших слов’янських народів, що входили до складу Австро-Угорщини.

Могильницький Іван (1777—1831) — український учений-філолог, культурно-освітній і церковний діяч, один із провісників національного відродження в Галичині. Закінчив богословський факультет Львівського університету. Від 1800 р. був парафіяльним священиком в с. Дроздовичах і нижанковицьким деканом (Самбірщина). Згодом обіймав різні посади в управлінні Перемишльської греко-католицької єпархії: референта з питань шкільництва (з 1815), каноніка та члена капітули (з 1816), верховного інспектора шкіл (з 1817), кустоса (хранителя) (з 1818). Відаючи шкільництвом, заснував велику кількість народних (парафіяльних) шкіл, підготував і видав для них підручники: «Буквар славено-руського язика» (1816, 1817, 1819, 1826, 1827), «Правила школьнії» (1817), «Повинності підданих ку їх монарші» (1817, 1827), «Наука християнська» (1817) і «Катехизис малий» (1817). Був ініціатором заснування в Перемишлі дяко-вчительського інституту і його першим ректором, викладав там логіку, заснував перше в Галичині освітнє товариство священиків (1816) і став його керівником. Спільно з єпископом, а згодом митрополитом, М. Левицьким домагався викладання українською мовою в школах Галичини. Для повнішої аргументації уклав «Граматику язика словено-руського» (1823) — першу в Галичині граматику книжної української мови, а як передмову до неї — наукову працю «Відомість о руськім язиці» (1829, 1837, 1848), в якій спростував поширені у той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської та аргументовано визначив її як одну з реальних східнослов’янських мов.

Снігурський Іван (1784—1847) — український греко-католицький церковний діяч, філантроп і меценат. Народився у с. Берестянах на Самбірщині в родині священика. У 1800 р. закінчив гімназію в Самборі. Вивчав теологію у Львівському університеті та Віденському конвікті. З 1808 р. — священик церкви св. Варвари у Відні. У 1812 р. здобув ступінь доктора богослов’я, з 1817 р. — декан богословського факультету Віденського університету. 1818—1847 рр. — перемишльський єпископ. З його іменем пов’язане заснування дяко-вчительського інституту (1818), єпархіальної друкарні (1829), запровадження хорового співу в кафедральній церкві та відкриття музичної школи, заснування четвертого курсу богослов’я духовної семінарії (1845). Разом з А. Могильницьким сприяв заснуванню народних шкіл (1833 р. було 380 парафіяльних, 24 тривіальні і 2 головні школи). Виявляв жвавий інтерес до національно-культурного життя. Дбав про комплектування новими виданнями і утримання єпархіальної бібліотеки; запровадив викладання для перемишльських богословів церковнослов’янської мови і був ініціатором створення її граматики; заохочував людей зі свого оточення вживати в повсякденному житті українську мову; надавав матеріальну і моральну підтримку літераторам (Й. Левицькому, Й. Лозинському, Я. Головацькому, А. Добрянському). У своєму заповіті виділив кошти на утримання дяко-вчительського інституту, 50 стипендій для бідних учнів, заснував фонд для убогих вдів та сиріт. Підтримував дружні взаємини з видатним славістом, прихильником національної незалежності українців В. Копітаром, виступав посередником у його контактах з українськими філологами І. Лаврівським, Й. Левицьким, Й. Лозинським, істориком Д. Зубрицьким та ін. Ініціативи І. Снігурського сприяли створенню атмосфери високої духовності та сформуванню в Перемишлі культурно-освітнього осередку, який започаткував українське національне відродження у Галичині.

Устиянович Микола (псевд. — Дротар, Николай з Николаєва, Николай син Николая; 1811—1855) — український поет, прозаїк, громадський діяч. Народився у м. Миколаєві (тепер Львівської обл.). Здобув гімназійну освіту. Навчався у Львівському університеті та греко-католицькій духовній семінарії (1832—1837). У студентські роки був близький до «Руської трійці», спадкоємець і популяризатор її ідей. Був священиком у с. Вовкові, Славську та Сучаві. У 1847 р. в альманасі «Вінок русинам на обжинки» надруковано кілька його поезій. Пізніше твори М. Устияновича часто з’являються на сторінках українських періодичних видань Галичини — «Зоря Галицька», «Галичо-Руський вісник». У жовтні 1848 р. — один з ініціаторів проведення І з’їзду українських діячів науки, освіти і культури у Львові. У 1861—1866 рр. — посол Галицького сейму. Автор близько 80 поезій і 6 повістей. Серед них: «До Перемишлян», «Руська думка», «Наддністрянка», «Похід Русі на Царгород», «Хрещення великої княгині Ольги», «Віче в Києві», «Київ» та ін. М. Устиянович долучився до становлення художньої прози на західноукраїнських землях: «Месть верховинця. Повістка з правдивого случаю», «Страсний четвер. Повість верховинська, з місцевих поговорок» та ін. Відстоював народну мову як основу літературної. Змалював національне відродження українців Галичини і визначив провідну роль у ньому «Руської трійці». Перекладав з польської, чеської, латинської, хорватської, німецької, російської мов.

Шашкевич Маркіян (1811—1843) — громадський та культурно-освітній діяч, письменник. Найактивніший діяч «Руської трійці», ініціатор і найплідніший автор «Русалки Дністрової». Походив з родини греко-католицького священика. Навчався у Львові (університет, духовна семінарія). За патріотичну діяльність переслідувався світськими та духовними властями. З 1838 р. до кінця життя — священик у селах Львівщини. У віршах та оповіданнях оспівував боротьбу українського народу за національне та соціальне визволення, виступав за єдність населення Галичини й Наддніпрянщини. Науково-полемічний трактат М. Шашкевича «Азбука чи абецадло» (1836) спрямований проти спроб латинізувати українську абетку. Інтенсивно працював над складанням граматики і словника української мови, підготував до друку «Читанку для діточок в народних училах руських» (побачила світ у 1850).

Яхимович Григорій (1792—1863) — український церковний і громадсько-політичний діяч, учений-теолог, греко-католицький митрополит Галицький. Народився у с. Підбірцях поблизу Львова. Навчався у Львівській гімназії. Богословську освіту здобув у Відні. У 1818—1819 рр. служив у парохії св. Варвари у Відні, одночасно навчаючись в інституті св. Августина. Отримав ступінь доктора богослов’я, філософії і вільних мистецтв. У 1819 р. повернувся у Львів і був професором теології та педагогіки в університеті, обирався його ректором. Виконував обов’язки директора Львівської духовної семінарії. У 1841 р. папа римський Григорій VI призначив Г. Яхимовича єпископом-помічником митрополита Львівського. У 1848 р. призначений єпископом Перемишльської єпархії. Під час революції 1848 р. очолив Головну Руську Раду. Брав участь у роботі Собору руських учених. Добивався запровадження викладання української мови в школах Галичини, вимагав від духовенства вживання української мови під час проповідей. З 1860 р. — Львівський митрополит.