Історія України. Підручник

5. Культура України наприкінці ХVІІІ — в першій половині ХІХ ст.

Українська культура наприкінці XVIII — в першій половині ХІХ ст. розвивалася в досить складних і суперечливих умовах. Територія України входила до складу різних держав: Росії та Австрії, уряди яких проводили колонізаторську політику, спрямовану на денаціоналізацію, знищення української культури, віри, звичаїв. Цариця Катерина II заявляла, що Україну, Ліфляндію та Фінляндію «надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть как волки в лесу».

У другій половині XVIII ст. Лівобережна й Слобідська Україна відзначалися письменністю. В гетьманській Україні на високий рівень було поставлено початкову освіту. Майже кожне село мало свою школу. Сільська громада сама запрошувала вчителів, давала їм приміщення під школу та утримувала. Для дітей старшини та чиновництва створюються спеціальні закриті навчальні заклади — пансіони, інтернати тощо. Важливу роль у розвитку освіти в Україні відігравали колегіуми, які працювали в Харкові, Чернігові, Переяславі. Було чимало проектів заснування в Україні університетів. К. Розумовський намагався відкрити університет у Батурині. Граф Рум’янцев планував заснувати університети в Києві та Чернігові. Однак імперський уряд не дозволяв Україні мати університети. Молодь, яка прагнула здобути вищу освіту, почала виїжджати навчатися до Москви та Петербурга, а також до університетів Німеччини, Італії, Франції тощо. У багатьох навчальних закладах та школах більшість викладачів мали українське походження. Наприклад, у Слов’яно-греко-латинській академії в Москві з 1701 по 1762 р. працювало 95 викладачів з Київської академії. Коли за наказом царя, в Петербурзі було засновано Медико-хірургічну академію, для неї не вистачило студентів і їх набрали з Києво-Могилянської академії.

У першій половині ХІХ ст. в Україні існували станові навчальні заклади різних розрядів. Для нижчих верств населення створювалися парафіяльні двокласні школи, для дітей дворян, купців, службовців і заможних міщан — повітові училища, гімназії, ліцеї та університети. В цей час було проведено реформи освіти, спрямовані на її уніфікацію і впорядкування. Так, 1835 р. створено навчальні округи — Київський, Одеський, Харківський — на чолі з попечителями. У селах державних селян початкові школи створюють підприємства державних маєтностей. Існували кантонійські школи — початкові школи для військових поселенців, ланкастерські школи взаємного навчання, коли навчають найздібніші учні, та дяківські школи. Проте матеріальне забезпечення початкової ланки освіти було незадовільним. На середину XIX ст. в Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській та Полтавській губерніях з населенням 7 млн. чоловік було 10 тис. учнів. Лише третина з них були дітьми селян, нижчих верств.

Вищу освіту в Україні здобували в ліцеях та університетах. У 1805 р. було засновано Харківський університет, першим ректором якого став І. Рижський. За 1805—1861 рр. в цьому університеті здобули вищу освіту 2800 студентів. 1834 р. перших 56 студентів прийняв Київський університет св. Володимира, першим ректором якого був М. Максимович. Вищу освіту надавали й ліцеї, де вчилися 7—10 років: Кременецький ліцей (1805—1832), Рішельєвський в Одесі (з 1817 по 1862 випустив 596 ліцеїстів), Волинський (з 1805); Ніжинська гімназія вищих наук (з 1820).

Україна залишається одним із провідних центрів книгодрукування. Найважливішими видавничими центрами були друкарні Києво-Печерської лаври, Чернігівського та Почаївського монастирів. Наприкінці XVIII ст. чимало нових друкарень створено на Лівобережжі й Півдні України. Але, як і раніше, книги коштували надзвичайно дорого. За них платили великі суми і зберігали як найцінніші речі. Важливою подією у видавничій справі стало впровадження «гражданського» шрифту, що збільшило кількість світських видань. Перша друкарня, що випускала книжки таким шрифтом, з’явилася 1764 р. в Єлисаветграді, згодом гражданські друкарні з’являються в Катеринославі, Харкові та інших містах. Кирилиця тепер вживалася тільки для церковних видань, а «гражданка» — для світських книжок. До Російської імперії завозилася велика кількість літератури, виданої в Україні: шкільні підручники, церковні книги, наукові праці тощо.

Видатне місце в розвитку культури XVIII ст. посідала творчість мислителя й просвітителя, мандрівного філософа Г. Сковороди. За життя твори Сковороди не видавалися. Перші публікації з’явилися до 100 -річчя від дня смерті. Метою життя людини він визнавав її щастя. Байки, притчі, різноманітні поезії, в яких викривалися несправедливість, неробство, марнотратство панів, їхня жорстокість до простих людей, хабарництво, були дуже популярні й швидко розходились Україною. Ширилися в Україні природничі та математичні знання. Підручники з математики, складені видатними українськими педагогами Київської академії Ф. Прокоповичем та І. Фальковським, стали справжнім досягненням вітчизняної науки. У XVIII ст. в Україні з’являються медичні установи. 1754 р. українець І. Полетика одним із перших одержав звання професора Медичної академії в німецькому м. Кілі. Вагомий внесок у боротьбу з епідеміями холери, чуми, у військову медицину зробили українські лікарі. Методи боротьби з епідемією чуми, які винайшов лікар Д. Самойлович, було схвалено російською та багатьма зарубіжними академіями.

Активно займалися науковою роботою викладачі Київського університету. М. Максимовичбув автором понад 100 різнопланових за проблематикою праць з археології, етнографії, фольклористики, ботаніки, філології. Він також сприяв широкому залученню аматорів і спеціалістів до вивчення минулого Києва. З його ініціативи 1835 р. розпочав роботу Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей, на основі якого у 1843 р. створено Тимчасову комісію з розгляду давніх актів, яка видала 32 томи «Архівів Південно-Західної Росії».

Велику популярність у кількох поколіннях українців мала «Історія Русів» — від Київської Русі до Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, де відстоювалася ідея самостійності українського народу. Її автором вважали архієпископа Г. Кониського або полтавського поміщика Г. Полетику. Дуже популярними були видання, написані мандрівниками чи паломниками. Серед паломницької літератури виділяється твір «Подорож» В. Григоровича-Барського, який описав свої враження від мандрівки країнами Європи та Близького Сходу. Великий інтерес викликав твір перекладача Генеральної військової канцелярії С. Дівовича «Разговор Великороссии з Малороссиею». Сюжет твору дуже оригінальний: протягом віршованого діалогу Росії та України остання доводить своє право на суверенність. Схожою за формою була «Ода на рабство» В. Капніста, який різко виступив проти закріпачення селян України (1783).

У першій половині XIX ст. розвивається нова українська література з різними методами художнього змалювання дійсності: сентименталізм, романтизм, реалізм. Слід назвати поему І. Котляревського «Енеїда»(повністю вийшла 1842), п’єси «Наталка Полтавка»(1835) та «Москаль-чарівник» (1841), поезії та байки П. Гулака-Артемовського, твори Г. Квітки-Основ’янека«Пан Халявський», «Сватання на Гончарівці» та ін. Т. Шевченко став однією з найяскравіших постатей української літератури XIX ст. У творах поета читач бачить засудження самодержавного політичного ладу й поневолення людини; саркастичне змалювання влади, відстоювання демократичних ідей; гострий осуд соціального гноблення, трагізм становища солдат; проблеми сирітства; відстоювання принципів гуманізму («І мертвим, і живим...», «Кавказ», «Сон»). Т. Шевченко віддавав шану видатним історичним особам: Дорошенку, Полуботку, Гордієнку, Хмельницькому. Водночас він не ідеалізував історичного минулого, не схвалював Переяславської угоди з Росією, що разом з Полтавською битвою та ліквідацією Запорізької Січі призвело до занепаду України, втрати нею незалежності. Шевченко вірив у силу всеслов’янського єднання («Єретик», «Гайдамаки»). Його провідною ідеєю було політичне визволення України з-під влади чужинців. Його ідеал Української держави складався поволі й сформувався у 1843—1847 рр., знайшовши висвітлення у збірці «Три літа», де є такі рядки: «Я прозрівати став потроху...». У 40-х рр. за дорученням Київської археографічної комісії Т. Шевченко робив замальовки, ескізи пам’яток української історії та архітектури. Він був відданий ідеї визволення України до кінця життя.

Значної популярності в народі набули історичні пісні, думи, балади. Найбільше з них було присвячено улюбленим героям: Богданові Хмельницькому, Іванові Богуну, Семенові Палію, Олексі Довбушу, Максимові Залізняку, Іванові Гонті. Як і раніше, Україною мандрували кобзарі, бандуристи, лірники, пісні яких були зрозумілі й популярні серед простих людей. Справжнім музичним центром України був Глухів, резиденція гетьмана Кирила Розумовського. Тут виконувалась італійська музика та ставились італійські опери. Поширеним явищем стали «кріпацькі капели», які існували при панських маєтках. Особливого розвитку в цей час набуває шкільна драма, її центрами стають Київська академія, Харківський і Чернігівський колегіуми. Студенти академії мандрували містами й селами України, ставили спектаклі, освічували народ. На ярмарках і базарах актори влаштовували балаган — імпровізований тимчасовий театр, який відвідувало багато людей. У XVIII ст. виник кріпосний театр, у якому пани збирали найталановитіших селян-кріпаків. Справжньою подією театрального життя України було відкриття 1789 р. в Харкові першого постійного театру.

Далеко за межами України була відома творчість випускників Київської академії М. Березовського та А. Веделя. Твори Березовського «Вірую» та Веделя «На ріках вавилонських» були надзвичайно популярні. Доля цих двох талановитих українських композиторів склалася трагічно. Інтриги царедворців довели до самогубства Березовського. За антидержавну діяльність потрапив під суд і помер у в’язниці Ведель. Велику музичну спадщину залишив композитор, хоровий диригент Д. Бортнянський:45 концертів та інших музичних творів. Написав опери «Креонт» (1777), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779), поставлені на італійській сцені. Є автором понад 100 творів хорової церковної музики. Його музикою захоплювалися Берліоз і Бетховен. Творчість Бортнянського належить до вершин світової музичної культури.

Наприкінці XVIII ст. в українській архітектурі панує стиль бароко, що вирізняється пишністю, багатством оздоблення: ліпленням, різьбленням, позолотою тощо. Зводяться величні архітектурні споруди. У 1747—1753 рр., за наказом імператриці Єлизавети, за проектом архітектора В. Растреллі в Києві було збудовано одну з найяскравіших пам’яток тієї епохи — Андріївську церкву, а в 1750—1755 рр. — царський палац (Маріїнський). У 1731—1745 рр. під керівництвом Й. Шеделя, який раніше працював у Петербурзі та Москві, було збудовано 93-метрову дзвіницю Печерської лаври. Учнем Шеделя був І. Григорович-Барський, автор численних київських будівель. У першій половині XIX ст. провідним стилем стає класицизм. Відбувається зміна в забудові міст, де головним стає центр. З’являються нові споруди — школи, промислові підприємства. Реконструювалися міста Слобожанщини та Наддніпрянщини. У Києві було споруджено пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права (архітектор А. Меленський), церкву на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі. За проектами відомого архітектора В. Береттізбудовано Київський університет, будинок Інституту шляхетних дівчат.

Розвивається український живопис. Переважає в цей час портретний жанр: митець реалістичного напряму К. Павлов, художники-кріпаки, зокрема І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексєєв, живописець В. Тропінін («Портрет українця», «Дівчина з Поділля»), Т. Шевченко (130 портретів, серед них — Є. Гребінки, Коцебу, Л. Толстого, серія картин «Живописна Україна»). Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко («Хлопчики-рибалки», «Пейзаж»)реалістично змальовлювали багату природу рідного краю. Одним з найвідоміших художників того часу був Д. Левицький. Під керівництвом Левицького працював певний час В. Боровиковський. Йому, видатному українському живописцю, академіку, належало близько 160 портретів, серед них: «Цар Давид», портрети Лопухіної та Капніста.

Поряд із творами професійних митців розвиваються такі види декоративно-вжиткового мистецтва, як художнє ткацтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, килимарство, народний розпис тощо. Найпоширенішим видом народного мистецтва була вишивка, характерні ознаки якої — чітка композиція, різна техніка виконання (хрестиком, гладдю, мережкою), регіональні особливості орнаментального оздоблення. Так, у вишивках з Буковини й Галичини переважав геометричний орнамент, а в полтавських і чернігівських вишивках — рослинні узори.

Отже, після остаточної ліквідації в 1783 р. полково-сотенного устрою як ознаки автономності Лівобережну Україну було насильно включено до російської політичної системи. Починаючи з XVII ст., прямо пропорційно до розширення кордонів Росії, її державний лад набував характеру абсолютної монархії, не обмеженої жодними представницькими органами. Нові зміни територіально-адміністративного устрою спричинила участь Росії в поділах Польщі наприкінці ХVIIІ ст., внаслідок чого до складу імперії відійшло Правобережжя України. У результаті складних міждержавних відносин і територіальних перетворень, на початку XIX ст. більша частина українських історичних і етнічних земель опинилася в складі Російської держави. Утвердившись і стабілізувавшись у непростих умовах російської дійсності, українська етнічна територія простяглася суцільною смугою від Західного Бугу до Дону, перериваючись землями Війська Донського, а далі охоплюючи широкі території на Північному Кавказі. Таким чином, українські землі входили до складу таких губерній і областей: Київської, Харківської, Чернігівської, Полтавської, Волинської, Подільської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської, Чорноморської, а також, частково, Люблінської, Сідлецької, Гродненської, Кубанської, Мінської губерній, Бессарабської і Війська Донського областей.

Великі розміри територіально-адміністративних утворень визначалися російськими інтересами, які загалом суперечили українським. Місцеве управління українських земель оформилося в своєрідний царський бюрократично-поліційний режим.

Важливим державним завданням залишалось освоєння Українського Причорномор’я. Південна політика уряду спрямовувалася на формування таких військово-адміністративних структур, які якнайповніше забезпечили би інтереси централізованого правління і підготували б плацдарм для посиленого впливу в Криму і на Балканах.

Невідповідність етнічних і адміністративних кордонів — не просто результат ігнорування національного принципу організації територіально-адміністративного устрою, а наслідок політики позбавлення права українського народу на державний і національно-культурний розвиток. Проте, незважаючи на підневільне становище, саме наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. активізувалося політичне, економічне і науково-культурне життя України, відбулося самоусвідомлення українським народом величі й етнічної єдності своєї землі. Видатну роль у цьому процесі відіграли такі українські вчені, громадські та культурні діячі, як Г. Сковорода, В. Григорович-Барський, Т. Шевченко та інші.

Хронологія

1728—1734 рр. — гетьманування Д. Апостола.

1734—1750 рр. — діяльність Правління гетьманського уряду.

1750—1764 рр. — гетьманування К. Розумовського.

1764—1786 рр. — діяльність другої Малоросійської колегії.

1768—1774 рр. — І Російсько-турецька війна за Катерини ІІ.

Серпень 1775 р. — маніфест про скасування Запорозької Січі.

3 травня 1783 р. — імператорський указ про закріпачення селян.

Квітень 1783 р.— рескрипт Катерини II про включення Криму до складу Росії.

1780 р. — скасування полкового устрою на Лівобережжі, створення Новгород-Сіверського, Чернігівського та Київського намісництв.

1796 р. — утворено Малоросійську губернію на території колишньої Гетьманщини.

1787—1791 рр. — ІІ Російсько-турецька війна за Катерини ІІ.

1812 р. — вторгнення наполеонівської армії в Росію.

1817—1857 рр. — існування військових поселень.

1828—1829 рр. — Російсько-турецька війна.

14 грудня 1825 р. — повстання декабристів у Петербурзі.

1847—1848 рр. — створення та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

Словник термінів

Декабристи — члени різних таємних товариств, що утворилися в Російській імперії за часів царювання Олександра І (з 1816), існування яких було викрито повстанням у Петербурзі 14 грудня 1825 р. Переважно декабристами були молоді дворяни-офіцери, поміщики.

Інвентарні правила (від пізньолат. inventarium — опис майна) — у Російській імперії — законодавчі акти 1847—1848 рр. Визначали розміри наділів і повинності поміщицьких селян південно-західних губерній. Прийняті для запобігання знеземеленню селян і послабленню впливу польських землевласників.

Інтеграція (від лат. integratio — відновлення, поповнення) — це процес зближення і зв’язку певних галузей, що відбувається поряд з процесами їхньої диференціації, урізноманітнення. Або поняття, що означає стан зв’язаності окремих частин у щось цілісне.

Карабінери — вид піхоти і кавалерії. З’явився у ХV ст. в Іспанії як відбірні стрільці в піхоті й кінноті (карабени). У ХVІ—ХІХ ст. становили піхотні і кавалерійські частини в ряді європейських країн. У Російській імперії існували кінні, у ХVІІІ ст., і піхотні, у ХІХ ст., карабінерні полки.

Натуральне господарство — тип господарства, в якому продукти праці виробляються для задоволення потреб самих виробників, а не для продажу.

Рекрут — особа, яка приймається на військову службу за наймом або повинністю. У російській армії 1705—1874 рр. це особа, яку зарахували в армію згідно з рекрутською повинністю. З 1874 р. цей термін було замінено на «новобранець».

Російсько-турецькі війни — 1) 1735—1739 рр. — союз Росії та Австрії проти Туреччини за вихід до Чорного моря і для знешкодження кримських татар. Російські війська під командуванням Б. Мініха і П. Ласі зайняли Азов, Очаків, Хотин, Ясси. 2) 1768—1774 рр., розпочата Туреччиною після відмови вивести війська з Польщі. Російські війська П. Рум’янцева розгромили турків і уклали вигідний Кючук-Кайнарджийський мир. 3) 1787—1791 рр., розпочата Туреччиною для повернення Криму. Перемогу здобули російські війська під командуванням О. Суворова, Г. Потьомкіна та інших. Закінчилася Ясським миром. 4) 1806—1812 рр., розпочата Туреччиною для повернення втрачених володінь у Північному Причорномор’ї та на Кавказі. Перемогу здобули російські війська, очолювані М. Кутузовим, і призвели до укладення Бухарестського миру. 5) 1828—1829 рр., внаслідок кризи Османської імперії, що викликала грецьку революцію 1821—1829 рр. Російські війська захопили Закавказзя, перемогли турецькі війська у Болгарії і підійшли до Константинополя. Ці успіхи було закріплено у Адріанопольському мирному договорі. 6) 1877—1878 рр., викликана піднесенням національно-визвольного руху на Балканах, що завершилася Сан-Стефанським миром.

Секуляризація (від пізньолат. saecularis — мирський, світський) — перетворення державою церковної власності на світську (зазвичай, земельної власності).

Тяглове господарство — тип господарства ХV — початку ХІХ ст., за ведення якого платяться грошові та натуральні повинності державі або поміщику.

Чумаки — українські торговці-перевізники, які їздили на волах до Чорного та Азовського морів за сіллю і рибою, розвозячи ці товари по ярмарках. Паралельно доставляли інші товари та вантажі. До проведення залізниць це був досить значущий промисел. Через небезпеку під час перевезень дніпровськими порогами, чумаки об’єднувались у ватаги, аби боротися з нападами гайдамаків та татар. Чумаки обирали досвідченого отамана, який вказував шлях, призначав сторожів тощо. Вибирали з чумацької громади й кухаря. В першій половині ХІХ ст. чумацтво стало мирним і отамана вже не вибирали.

Персоналії

Калнишевський Петро (1690—1803) — останній кошовий отаман Запорозької Січі, полководець, дипломат. Народився в с. Пустовійтівці (Сумської обл.), біля узбережжя р. Сули, притоки Дніпра. Походив з козацького старшинського роду. П. Калнишевський був найстаршим сином козацької вдови Агафії. Батько Іван загинув у ході військової сутички. За легендою, коли Петро у 8 років пас сусідську череду, то козаки, які проїжджали неподалік, забрали його з собою і привчили до люльки. Так він потрапив на Запорозьку Січ. Побував у Парижі, де здобув освіту. Перед урядами Петра III та Катерини II послідовно відстоював економічні й політичні інтереси Запорозької Січі, тричі брав участь у козацьких посольствах до Петербурга. 1755 р. Калнишевський разом з делегацією козаків у Петербурзі клопотався про повернення козацьких земель, відданих поселенцям. У 1762 р. стає кошовим отаманом і зустрічається в Петербурзі з Катериною ІІ, яка усуває його з посади. Проте його обирають і далі — ще 10 років поспіль. Тільки через розпочату Росією війну з Туреччиною імператриця змирилася із непокорою козаків. Під час російсько-турецької війни (1768—1774) кошовий отаман проявив себе талановитим полководцем ібезстрашним воїном, за що нагороджений золотою медаллю на Андріївській стрічці та званням генерал-лейтенанта. Як далекоглядний політик і господар, Калнишевський дбав про поширення хліборобства й торгівлі на запорозьких землях, культурний розвиток цього краю. Він створив 62 населених пункти, поширив на Січі «хуторні зимівники» — фермерський тип господарства, який вели козаки, збудував православні храми свв. Петра і Павла у Межигір’ї, церкву в м. Ромнах, Троїцьку церкву в Пустовійтівці, якій подарував цінний іконостас, прикрашений 30 кг золота і 50 кг срібла, та Євангеліє І. Равича за 600 крб. золотом. Він збудував загалом 38 церков. За ініціативи Калнишевського на Січі створено 3 спеціальних і 16 парафіяльних шкіл. У його часи була поширена приказка: «Як був кошовим Лантух — не було хліба для мух, а як став Калниш, то лежав цілий книш». У травні — червні 1775 р. Січ було зруйновано російськими військами. П. Калнишевський за порадою священика січової церкви В. Сокальського і зі згоди козацької ради здався без пролиття християнської крові. Імператриця обґрунтувала свій вчинок тим, що Січ була, на її думку, гніздом мародерів, які перешкоджали торгівлі та культурі. Князь Потьомкін, який називав Калнишевського «батьком», заарештував його і за наказом Катерини II отамана заслали до Соловецького монастиря. Сам князь за це отримав 100 тис. десятин землі. Понад 22 роки провів у колодках в одиночній камері Микільської башти без права листування. На утримання його царський уряд видавав по 1 коп. в день, половину з якої Петро віддавав на ремонт даху. 1801 р. указом Олександра І 110-річного сліпого Калнишевського було звільнено з монастирської в’язниці, але він за власним бажанням залишився в монастирі, де незабаром і помер. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.

Сковорода Григорій (1722—1794) — поет, педагог, мислитель, філософ, який заклав основи української класичної філософії. Прозваний «українським Сократом», закликав людей: «пізнай себе!», «поглянь у себе!» Народився 3 грудня 1722 р. в бідній козацькій родині в с. Чорнухах Полтавської губернії. У 1738—1741 рр., 1744—1750 рр. отримав освіту в Києво-Могилянській академії, а у 1742—1744 рр. перебував у Петербурзі, де співав у придворній капелі і спостерігав за столичним життям. Він досконало володів латиною, церковнослов’янською, німецькою та польською мовами; вивчав філософські твори античних та сучасних авторів. Подорожував країнами Західної Європи (1750—1753) у складі посольської місії. Побував в Угорщині, Австрії, Словаччині, можливо, Польщі, Німеччині, Італії. Після повернення викладав поетику в Переяславському колегіумі, працював домашнім учителем. Тут почав українською та латинською мовами писати вірші, які стали основою його поетичноїзбірки «Сад божественних пісень». 1759 р. запрошується до викладання в Харківському колегіумі, проте 1769 р. остаточно стає мандрівним учителем, оскільки це давало йому змогу зберегти свободу духу. До самої смерті (9 листопада 1794) Г. Сковорода ходив пішки Слобожанщиною та Лівобережжям, писав діалоги, читав і дарував їх друзям та всім, хто цікавився філософією життя. Незадовго до смерті склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 перекладених, 4 з яких досі не знайдено). Заповів вибити такий напис на своїй могилі: «Світ ловив мене, але не спіймав». Помер Григорій Сковорода 9 листопада 1794 р. на Харківщині. Власним життям Сковорода стверджував високі моральні принципи: волелюбність, гідність, щирість, прагнення до мудрості, надійність, любов до ближнього.

Григорович-Барський Василь (1701—1747) — мандрівник та письменник ХVІІІ ст. Народився в Києві на Печерську. Освіту отримав у Київській духовній семінарії, втікши таємно від батька до Феофана Прокоповича. Сам Василій визнавав, що в науці не був першим. У 1723 р. вирушив до Львова, де йому вдалося вступити до єзуїтської академії під вигаданим ім’ям Барського, але монахи здогадалися про його православне віросповідання і вигнали його. Під час паломництва до Рима по святих місцях вирішив мандрувати й описувати стародавні монастирі, святі місця православ’я. Побував у Кафі, Кефалонії, Занті, Хіосі, Солуні, Афоні. Відвідав Палестину, Сирію, Аравію, Єгипет. Деякий час перебував у Константинополі, а через Румунію, Польщу потрапив до Києва, де й помер. Написав чотиритомну працю «Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 р.». Зібрав близько 150 планів та малюнків визначних місць.

Шевченко Тарас (1814—1861) — поет, художник. Народився у с. Моринцях (нині — Черкаська обл.) у родині селянина-кріпака. Змалечку пас овець і прислуговував у панському будинку П. Енгельгардта. Першими наставниками були сільські дяки. Пан хотів зробити з нього маляра й віддав хлопця до малярних справ цехового майстра у Петербург. Там Тарас знайомиться з І. Сошенком — слухачем Петербурзької Академії мистецтв, за сприяння якого Шевченка викупили з кріпацтва. Перші вірші — роздуми над своєю долею («Думка»), над долею батьківщини. 1840 р. з’являється збірка «Кобзар». Він працює в усіх відомих на той час поетичних жанрах: балади, ліричні пісні, ліро-епічні поеми, послання тощо. 1843 р. повертається в Україну, де багато малює («Живописна Україна»). Стає членом Кирило-Мефодіївського братства, але його заарештовують 1847 р. і засилають у солдати до Оренбурзького краю. Звільнений у 1857 р., він здобуває визнання і підтримку ліберально-демократичних кіл. Помер Тарас Шевченко в Петербурзі.