Історія України. Підручник

3. Етногенез слов’ян

Проблему походження слов’янського етносу остаточно не вирішено. Однією з теорій є дунайська, автором якої називають Нестора-Літописця, котрий у «Повісті временних літ» писав: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — де сіли, на котрому місці». Ця концепція протягом ХІІІ—ХV ст. домінувала в працях польських та чеських хроністів. Її підтримували й розвивали також російські історики ХІХ ст.: С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський. У середньовіччі виникла скіфо-сарматська (азійська) теорія, викладена на сторінках Баварської хроніки (ІХ ст.), яка називає предками слов’ян скіфів і сарматів. Загалом до кінця ХVІІІ ст. всі спроби вирішити проблему етногенезу слов’ян були пов’язані з їхнім ототожненням з народами, відомими за творами античних та ранньосередньовічних авторів.

На початку ХХ ст. було розширено базу досліджень, комплексно використовувалися писемні, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян між балтами, германцями та іранцями. Як наслідок, з’явилося кілька якісно нових теорій щодо етногенезу слов’ян. Чеський славіст П. Шафарик вважав прабатьківщиною слов’ян землі Волині, Поділля, Галичини. Його співвітчизником Л. Нідерле працею «Слов’янські старожитності» (1902) започаткував вісло-дністровську теорію. Л. Нідерле стверджував, що у ІІ тис. до н. е. існувала балто-слов’янська спільність, після її розпаду виникли слов’яни, прабатьківщиною яких була територія між Віслою і Дністром. Теорію підтримували М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та інші. Наступною теорією була вісло-одерська, авторами якої виступили польські вчені Ю. Косташевський, Я. Чекановський, Т. Лер-Сплавинський і яка датується 1930—1940-ми рр. Вона пов’язує етногенез слов’ян з лужицькою культурою і обмежує територію їхнього розселення річками Віслою та Одером. Згодом М. Артамонов, В. Гензель, Б. Рибаков, П. Третяков, розширили означену територію і висунули дніпро-одерську теорію, яка називала прабатьківщиною слов’ян землі між Дніпром і Одером та пов’язувала слов’ян з тшинецько-комарівською культурою. Цю теорію підтримують і такі сучасні дослідники, як В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський.

Загалом більшість учених вважає датою формування праслов’янської спільноти ІІ тис. до н. е., коли завершилось розселення індоєвропейських племен, репрезентантами яких були племена тшинецько-комарівської культури (ХV—ХІ ст. до н. е.), що перебували на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Наддністрянщини, Південної Білорусі, Північної України. Ця спільнота не була однорідною. На півночі та північному сході праслов’яни контактували з прабалтами і праугро-фінами; на півдні — з прафракійцями, праіллірійцями й індоіранцями, що спонукало до запозичення зразків духовної та матеріальної культури.

На межі ІІ—І тис. до н. е. праслов’яни розділилися на дві гілки: західну і східну. Репрезентантами східної частини були племена білогрудівської культури (ХІ—ІХ ст. до н. е.) (Білогрудівський ліс біля м. Умані Черкаської обл.). Вважається, що на її основі утворилися східні слов’яни. Білогрудівська культура займала лісостеп України від Дніпра до Збруча, концентруючись на Східному Поділлі.

Наступницею білогрудівської була чорноліська культура (ІХ—VІІ ст. до н. е.), яка складалася з об’єднаних у союзи племен і займала територію між Дніпром і Дністром, на півночі сягала Прип’яті, на заході — Дністра, а на сході — Ворскли. Наприкінці ІХ ст. до н. е. посилилася експансія кіммерійців на чорноліські племена, що спричинило частковий відхід останніх на північ і Лівобережну Україну. Перебуваючи під загрозою постійних нападів, праслов’яни вдосконалювали військову організацію, започатковували фортифікаційну розбудову, у них відбувалася політична й етнічна консолідація.

Західними наступниками тшинецько-комарівської культури були племена лужицької культури, яка перебувала на заході України у ХІІ—Х ст. до н. е. Населення займалося землеробство, скотарством, мисливством і рибальством. Добре розвинутим було гончарство.

У Х—VІІ ст. до н. е. на зміну лужицькій прийшла висоцька культура, племена якої займали територію між західним Бугом і Стиром.

З VІІ ст. до н. е. в історії України розпочинається скіфський період, який значно вплинув і на ґенезу слов’янського етносу. Зазнаючи тиску скіфів, праслов’янські лісостепові племена, починаючи з VІІ ст. до н. е., кількома хвилями мігрували на захід: Поділля, Наддніпрянщину, Буковину, Галичину, Волинь, Закарпаття. Відбулося швидке та мирне злиття з місцевими праслов’янськими племенами та конфронтація з фракійцями, яких було витіснено на Покуття та в Карпати або асимільовано. Звісно, племена, які мігрували, привнесли до місцевих культур елементи скіфського типу, що віддзеркалилося в озброєнні, прикрасах, поховальному обряді. На Західному Поділлі нова праслов’янська культура мала фракійські та скіфські риси.

Праслов’янські племена перебували також на Волині. Через цю територію пролягала окраїна шляху з Азії в Європу, що призводило до менш різких змін серед населення. На заході Волині (в Надбужжі) помітним був вплив лужицької культури.

Праслов’яни проживали в VІ—V ст. до н. е. у верхів’ях Дністра та Західного Бугу. Поблизу сіл Черепина та Лагодова на Львівщині досліджено велике поселення та кремаційний могильник, що належали цим племенам.

З VІ ст. до н. е. частина праслов’ян потрапила під скіфський вплив. Вони займали землі дніпровського лісостепового Правобережжя та Лівобережжя і північного Надбужжя. Північніше й західніше розселилися праслов’янські племена, незалежні від скіфів. Деякі праслов’янські народи Геродот називає скіфами-орачами та скіфами-землеробами. Але існує припущення, що саме грецькі автори, яким були знайомі праслов’яни, пов’язували їх зі скіфами, беручи до уваги політичну залежність, впливи у матеріальній культурі, мистецтві, мові, релігії. Водночас між Скіфією та праслов’янськими племенами простежуються вкрай напружені відносини: споруджувалися прикордонні фортеці, нові величезні городища.

На лівому березі Дніпра жили близькі до скіфів гелони. За твердженням Геродота, вони походили від еллінів. Але сучасні дослідження дають можливість стверджувати, що це утворення було симбіозом праслов’ян, прабалтів (будинів) і гелонів, домінували в якому останні. Цікавою пам’яткою цих племен було грандіозне укріплення площею до 40 км2, споруджене для захисту від скіфів-кочівників. Геродот називає це місто Гелоном. Існує припущення, що його залишками є Більське городище на Ворсклі, розкопки якого підтверджують описи Геродота. Означене укріплення, за свідченнями Геродота, спалили перси під час війни зі скіфами. Подібними фортецями були Жаботинське, Мотронинське, Немирівське, Пастирське і Трахтемирівське городища.

На останньому етапі існування Великої Скіфії на території сучасної Польщі (між Віслою й Одером та в басейні Західного Бугу) утворилось племінне об’єднання пшеворської культури (ІІ ст. до н. е. — ІV ст. н. е.). До його складу входили германські племена лугіїв і слов’янські — венедів. Перша згадка про венедів міститься у «Природничій історії» Плінія Старшого (23—79), який визначав проживання цих племен територією північного сходу від Карпат, між германцями та сарматами. Таціт (55—120) локалізував їх між землями, які населялися угро-фінськими племенами, й Нижнім Дунаєм. У «Географії» Птолемея (ІІ ст.) венедів розміщено далі на північ, до Балтійського моря, яке названо Венедською затокою. Певтінгерові таблиці розміщують венедів на північ від Карпат і між Дунаєм та Дністром. Археологічні ж дослідження стверджують, що протягом перших століть нашої ери слов’яни заселяли Полісся, Волинь, Поділля та Середню Наддніпрянщину. На заході їхні території межували з германцями, а на півдні — з сарматами. Протягом ІІ—ІІІ ст. венеди заселили землі між Дністром і Дунаєм, що підтверджено й лінгвістичними студіями.

Потрібно відзначити, що майже синхронно з пшеворським сформувалося племінне об’єднання зарубинецької культури (ІІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.). На початковому етапі воно займало територію Середньої Наддніпрянщини, південної частини правобережних Полісся та Лісостепу. Основою об’єднання були місцеві праслов’янські племена, за впливу іраномовного і балтомовного союзів. У І ст. племена культури почали виділятися з об’єднання венедів, що призвело до його остаточно розпаду. На його основі утворилися племена склавінів і антів. Склавіни проживали в межиріччі Дністра й Дунаю, анти — на схід від них. У ІV ст. анти вже мали державне об’єднання, яке займало лісостепову зону від Дону до Балкан. Антські племена провадили активну зовнішню політику. У ІІ ст. вони налагодили союзницькі відносини з готськими племенами і в ІІІ ст. спільно воювали проти Римської імперії й захопили частину Дунайської рівнини, яку зайняли слов’янські племена. Подальшому розвитку перешкодила навала гуннів, які в 375 р. завдали удару по володіннях Готського королівства. Анти виступали на боці гуннів у війні з готами і в 385 р. знищили військо царя готів Вінітарія, але вже наступного року зазнали нищівної поразки. У відповідь гуннський цар Баламбер розгромив готів. Гунни, концентруючись у Придунайській рівнині, вели спустошливі війни з сусідніми державами. Лише в 451 р. об’єднане військо римського полководця Аеція та готського короля Теодоріха Великого остаточно перемогло гуннів. Після смерті царя Аттіли в 453 р. держава гуннів розпалася, що призвело до змін у Європі й Малій Азії. Припинили існування Західна Римська імперія й Гуннське царство. Домінантами на означеній території стали Візантійська імперія й антський союз. Анти боролися з Візантією за сфери впливу в Придунайській рівнині та на Балканах, що викликало початок «балканських війн». Як наслідок, було завойовано нижньодунайське лівобережжя. Іншим напрямом слов’янської експансії були Балкани. Подальше розширення зупинила навала аварів, які в 558 р. розгромили аланів, племена Північного Причорномор’я, прорвалися до Дунаю і в Трансільванії заснували Аварський каганат на чолі з царем Бояном. Підкоривши склавінів, авари почали боротьбу з антами. Перебуваючи в союзі з Візантією, анти успішно протистояли нападникам, але в 602 р. зазнали поразки від аварів, яких очолював цар Апсих. Саме відтоді про антів не згадують давні автори. Антська спільність розпалася.

Першою з антського союзу почала виділятися київська культура (ІІІ — перша пол. V ст.), племена якої перебували на території Середньої і Верхньої Наддніпрянщини до Посейм’я. У V—VІІ ст. виділилися як самостійні празька, колочинська і пеньківська археологічні культури. Племена празької культури розселялися на землях уздовж Прип’яті до Верхньої Вісли й через Середній Дністер та Прут до Дунаю; племена колочинської культури — у басейнах Десни, Сейму, Сожу, племена пеньківської культури — у Середній і Нижній Наддніпрянщині, в басейні Південного Бугу й Дністра. На території празької культури проживали древляни, волиняни, дуліби; колочинської — поляни, уличі, тиверці.

Слід відзначити, що головну роль серед передруських східнослов’янських племен відігравали поляни, які жили на середній Наддніпрянщині. Центром племінного об’єднання було м. Київ. Береги Бугу заселяли дуліби, бужани і волиняни. Саме в басейні Бугу розміщувався політичний центр дулібських племен — Зимнівське городище. Існують різні відомості щодо ареалу поширення означених племен: сучасна Західна Волинь або землі між середньою течією Дніпра і басейном Західного Бугу. Бужани та волиняни з’явилися дещо пізніше і були пов’язані з містами Буськом і Волинем. На Східній Волині між волинянами на заході і полянами на сході проживали древляни з центром у м. Іскоростені. На схід від полян на лівому березі Дніпра перебували племена сіверян. Південну частину східнослов’янських земель займали племена тиверців і уличів. Уличі мешкали на Південній Наддніпрянщині до середини Х ст., коли змушені були відійти у межиріччя Південного Бугу та Дністра. Тиверці розташовувалися в Середньому Подністров’ї та межиріччі Дністра і Пруту. Східні хорвати на початковому етапі своєї історії входили до племінного союзу, який займав Східне Прикарпаття, Польщу, Словаччину та Угорщину. В результаті нападів аварів, об’єднання розпалося і хорвати відійшли на Балкани і до Центральної Європи. Певна їхня частина залишилася на Прикарпатті й проникла на південну частину Закарпаття.

Характеризуючи вірування слов’ян, потрібно відзначити, що в означений період було створено власне слов’янський язичницький пантеон. Нині важко визначити, хто саме був верховним божеством. Зокрема, окрім Перуна — бога блискавки, ним міг бути Род — бог землеробства; Сварог, Дажбог, Хорс — боги сонця; Стрибог — бог вітру; Велес — бог тваринництва; Симаргл — бог рослинництва. Можливо, у різних племен могли домінувати різні язичницькі боги.

Аналізуючи заняття східних слов’ян, варто зауважити, що основною галуззю їхнього господарства було землеробство. Скотарство та промисли відігравали допоміжну роль. В означений час вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес та інші зернові культури. Також було поліпшено технічне оснащення: запроваджено залізні наральники, серпи, коси-горбуші, мотики, ручні жорна. Також існувала двопільна система обробітку землі.

Вдосконалилися й ремесла: залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та інші. На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), ускладнюється технологія, підвищується якість продукції.

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну товарів як між общинами, так і всередині общин. Це стимулювало розвиток торгівлі, зокрема й зовнішньої. Було налагоджено торгівельні відносини з Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами.

Розвиток виробництва та торгівлі сприяв соціальному розшаруванню, що призвело до розкладу родово-общинного ладу та формування феодальної системи. Військова і племінна знать концентрувала матеріальні цінності, використовувала працю рабів та залежних общинників. Поступово землевласники перетворилися на феодалів, а бідні общинники — на феодально залежне населення.

У V—VІ ст. суспільний лад слов’ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Основоположною була система військової демократії: реальна влада належала племінним зборам.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній усе частіше переходили у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розпадаються родові патріархальні зв’язки і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Таким чином, поява першої людини на теренах сучасної України близько 1 млн. років тому започаткувала історію первісного суспільства. Людина розширювала сфери своєї діяльності, опановувала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці, суспільну організацію. У кам’яну добу (за еволюційною теорією) з’являється людина сучасного фізичного типу. Первісна людина навчилась виготовляти знаряддя праці, видобувати вогонь, будувати житла. Зароджуються мова, релігійні уявлення, мистецтво. Виникли сім’я, рід та плем’я. Важливим етапом розвитку первісного людства стала неолітична революція. З добою неоліту та енеоліту пов’язується культурний вибух (одомашнення тварин, освоєння землеробства, гончарства, ткацтва, винайдення колісного транспорту, гончарного круга, поява нових культів, пов’язаних, насамперед, з магією родючості). Географічне положення території сучасної України як «великого шляху» між Азією та Європою спричинило часті етнокультурні зміни.

Яскравою ілюстрацією розвитку первісних людських цивілізацій на території України були досягнення трипільської культури. Саме її репрезентанти багато досягли у розвитку матеріальної та духовної культури, землеробства, містобудування. Все це ставило трипільську культуру на один щабель з цивілізаціями Месопотамії, Єгипту, Кріту.

Важливим елементом історії України часів первісності було протодержавне утворення Скіфії та кіммерійські і сарматські племінні об’єднання. Вони мали важливе значення для тогочасної світової політичної історії, оскільки були потужною військовою одиницею. Можемо також твердити про тісні зв’язки населення сучасної території України з еллінською цивілізацією, міста-колонії якої розміщувалися у Північному Причорномор’ї. Торговельні зв’язки між праслов’янськими племенами і греками значно збагатили місцеве населення передовими досягненнями античної культури.

Поряд із цим, слов’янське населення мало самобутній шлях розвитку. Починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Правобережжя зароджується праслов’янський етнічний масив. Ґенеза східнослов’янських племен була складною. Її апогеєм стало утворення могутньої держави — Київської Русі.

Хронологія

2—2,5 млн. років тому — поява первісних людей на Землі.

1,5 млн. років тому — поява первісних людей на території України.

1,5 млн. — 10 тис. років тому — період палеоліту.

1,5 млн. — 150 тис. років тому — період раннього палеоліту.

150—35 тис. років тому — період середнього палеоліту.

35—11 тис. рр. тому — період пізнього палеоліту, характеризується появою homo sapіens, або людини розумної.

Х—VІ тис. до н. е. — епоха мезоліту.

VІ—ІV тис. до н. е. — епоха неоліту

ІV—ІІІ тис. до н. е. — епоха енеоліту (мідно-кам’яний вік).

Друга половина І тис. до н. е. — епоха бронзи.

ХV—ХІ ст. до н. е. — поширення тшинецько-комарівської культури на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Наддністрянщини, Південної Білорусі, Північної України.

ІХ — середина VІІ ст. до н. е. — кіммерійський період давньої історії України.

VІІ—ІІІ ст. до н. е. — домінування в Північному Причорномор’ї скіфських племен.

513 р. до н. е. — скіфо-перська війна.

339 р. до н. е. — Філіпп Македонський завдав поразки військам Атея.

331 р. до н. е. — похід намісника Олександра Македонського — Зопіріона до Скіфії та розгром його війська. Початок занепаду Скіфської держави.

110 р. до н. е. — понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор завдав поразки скіфам.

ІІІ ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е. — домінування на території Північного Причорномор’я сарматів.

ХІ—ІХ ст. до н. е. — розвиток на території лісостепової зони України білогрудівської культури, на основі котрої утворилися східні слов’яни.

Х—VІІ ст. до н. е. — поширення чорноліської культури між Дніпром на сході, Прип’яттю — на півночі, Дністром — на заході, Ворсклою — на півдні.

ХІІ—ХІ ст. до н. е. — домінування лужицької культури на заході України.

ХVІІ ст. до н. е. — розвиток висоцької культури на території між Західним Бугом і Стиром (Львівська і захід Тернопільської обл.).

ІІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е. — зарубинецька культура на Середній Наддніпрянщині, півдні Полісся та лісостепу.

І—ІІ ст. — перші згадки про слов’ян у творах римських учених.

Кінець ІІ ст. — перша половина III ст. — поява готів у Північному Причорномор’ї.

375 р. — навала гуннів у Північне Причорномор’я. Розгром Боспорського царства, готів і Малої Скіфії.

ІІІ ст. — перша пол. V ст. — київська культура, племена якої перебували на Середній і Верхній Наддніпрянщині.

ІV—VІІ ст. — антський період історії слов’ян.

ІV—VІІІ ст. — східнослов’янські державні союзи племен — Славія, Куявія, Артанія.

V ст. — заснування Києва.

Словник термінів

Автохтон — корінний мешканець, абориген, тубілець.

Автохтонний — той, що виник, зародився на місці його сучасного проживання.

Анімізм — віра в існування душі та духів, що управляють світом, одухотворення сил і явищ природи.

Антропоморфний — людиноподібний.

Артефакти — археологічні матеріали.

Асиміляція — злиття одного народу з іншим, що супроводжується уніфікацією самосвідомості насильницьким нав’язуванням, звичаїв, мови панівного народу.

Варвари — назва, яку стародавні греки і римляни давали народам і племенам, що не належали до греко-римської цивілізації та стояли на нижчому рівні культурного розвитку.

Геррос — місце поховання царських скіфів, розташоване у Нижній Наддніпрянщині.

Горит — футляр для лука і стріл у скіфів.

Доместикація — одомашнення диких тварин.

Екзогамія — за первіснообщинного ладу звичай, що забороняв шлюби між членами однієї родової групи.

Екстенсивний спосіб виробництва — пов’язаний лише з кількісним (без поліпшення якості) розширенням виробництва.

Ендогамія — за первіснообщинного ладу звичай, коли шлюби дозволялись тільки між членами однієї родової групи.

Етногенез — походження, формування того чи іншого народу.

Катафрактарії — важкоозброєна сарматська кіннота, що справила помітний вплив на формування середньовічного рицарства.

Культура — в археології — поняття, що визначає спільність археологічних пам’яток, які стосуються одного часу, певної території та відзначаються місцевими особливостями. Часто археологічна культура відзеркалює етнічну спільність її носіїв.

Курган — насип над одним або кількома похованнями; зазвичай має напівсферичну форму.

Магія — сукупність прийомів та обрядів, пов’язаних з чаклунством, віщуванням, вірою в надприродні сили людини.

Неолітична (виробнича) революція — перехід від привласнювальних (збиральництва і мисливства) до відтворювальних (землеробства і скотарства) форм господарювання.

Пантеон — сукупність усіх божеств у певній політеїстичній релігії.

Патріархат — останній період первіснообщинного ладу, що замінив матріархат; характеризувався веденням родоводу за батьківською лінією, панівною роллю чоловіка в господарстві, суспільстві, сім’ї.

Пектораль — коштовна металева нагрудна прикраса, ознака влади.

Поліс — античне місто-держава.

Тотемізм — одна з первісних форм релігійних вірувань, для якої характерна віра в спільного для конкретного колективу предка зі світу тварин чи рослин.

Персоналії

Атей (?—339 до н. е.) — скіфський цар. За повідомленнями Стратона, у IV ст. до н.е. зосереджував у своїх руках владу над більшістю скіфських племен. Карбував власну монету. Спочатку був союзником македонського царя Філіппа ІІ, а потім вів проти нього війну, в ході якої і загинув, а поразка скіфів стала початком занепаду Скіфії.

Атілла (?—453) — вождь гуннів (434—453). За час його правління гуннський союз племен досяг піку могутності.

Бож (? — близько 375) — князь племінного союзу антів. У 70-х рр. ІV ст. очолював боротьбу антів проти готів, яких очолював король Вінітарій. У 375 р. потрапив у полон. Страчений разом зі своїми синами.

Іданфірс — скіфський цар, який разом зі Скопасисом та Таксакисом здобув перемогу над військом персів під керівництвом Дарія І у 513 р. до н. е.

Лігдаміс — цар сарматів. У 676—674 рр. до н. е. в союзі з Урарту розгромив Фрігію, потім завоював Лідію, здійснював походи на праслов’янські племена.

Філіпп Македонський — цар Македонії, у великій битві в 339 р. до н. е. завдав поразки військам Атея, що призвело до послаблення Скіфії.