Історія України. Підручник

3. Соціально-економічний розвиток України

Економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії відзначався відсталістю сільського господарства: головним у системі землеробства залишалося трипілля, використовувалося рутинне знаряддя (плуг, рало), а сіяли вручну. Врожайність була невисокою, інтенсивно розширялися посівні площі Таврійської, Катеринославської губерній. Найбільше посівів під зернові — озима пшениця стає основною товарною культурою. З технічних культур переважали цукрові буряки (Чернігівська і Київська губернії), льон, коноплі (Південь), тютюн (Полтавська, Чернігівська губернії).

Тваринництво стає товарним у поміщицьких господарствах — на початку 40-х рр. ХІХ ст. в Катеринославській та Херсонській губерніях налічувалося 600 кінних заводів і 1800 ферм великої рогатої худоби. На Півдні розводили тонкорунних овець. У селах розвивалися товарне городництво, садівництво, полотняні промисли.

З першої половини ХІХ ст. розпочинається низка реформ. У 1803 р. було видано закон про вільних хліборобів, за яким поміщики за бажанням могли відпускати селян із землею. У 1837—1841 рр. за ініціативи графа Кисельова проведено реформу управління державними селянами, щоб поліпшити управління селянами й перевести державного селянина з подушного оброку на податок за землю і за промисли. Створено міністерство державних маєтностей і губернські палати державних маєтностей, які здійснювали керівництво державними селянами. Державні селяни отримали певне право на самоврядування — вони обирали сільські чи волосні суди. Збільшувалися наділи для сімей державних селян за державний кошт. Проте ця реформа не розв’язувала головних проблем. 1842 р. закон про право поміщиків дозволяти селянам виходити з кріпацтва за деякі повинності не було реалізовано через небажання його втілювати самими поміщиками. У 1844—1848 рр. Таємний комітет розробив низку законів, за якими поміщики могли відпускати селян на волю без землі, якщо вони розорюються, і право на придбання кріпаком земель з дозволу поміщика.

У 1841 р. губернатор Малоросії Д. Бібіков здійснив у Волинській, Київській та Подільській губерніях так звану «інвентарну» реформу. Спеціальний комітет виробив перелік селянських повинностей, збільшувати які поміщики не мали права. Згідно з «Інвентарними правилами», наділи селян залишалися в їхньому довічному користуванні; панщина не мала перевищувати трьох днів для чоловіків та одного дня для жінок з «тяглового» господарства й відповідно двох днів для чоловіків та одного для жінок у господарствах, що не мали тяглової худоби. Всі інші повинності ліквідовано, заборонено використання жінок на тяжких роботах. Поміщики могли перевести залежних селян з панщини на роботу в мануфактурі, однак вони вже не мали права самостійно віддавати селян у рекрути, засилати до Сибіру, примусово одружувати.

У 1847—1848 рр. «інвентарну» реформу проведено на Правобережжі — селяни й інвентарі регламентувались, тобто поміщик мусив вести інвентарні книги, де вказувався селянський оброк і кількість повинностей. Якщо селянин був «тягловий» і мав 1 гектар землі, то відбував 3 дні панщини. Селяни з 10 га. землі відбували на тиждень 2 дні піші і 1 жіночий день. Городні селяни за користування городом відбували 24 дні панщини на рік. А всі ці категорії разом відбували 8 будівних, 12 літніх змін і 2 рази на місяць охороняли маєток. Було видано правила до проведення цієї реформи.

Незважаючи на реформи, в Росії до середини XIX ст. зберігалося натуральне господарство, яке в Європі почало руйнуватися ще у ХVІ—ХVІІІ ст. Землі в Україні належали українським, польським та російським дворянам. Феодально-кріпосницька система Росії мала дві основні ознаки: а) власність поміщика на землю і особисту залежність селянина від поміщика; б) організацію землекористування, згідно з якою селянин виконує певні повинності за виділену поміщиком ділянку орної землі. Отримуючи угіддя за цивільну та військову службу царю, дворяни-поміщики ставали довічними власниками і землі, і селян, які на ній мешкали. Особиста залежність селян, юридично оформлена самодержавством, спричинила появу цілого стану — кріпаків. Повна особиста безправність посилювалася соціально-економічною залежністю. Поміщик надавав селянам ділянки землі, за що ті виконували грошові (оброк) або натуральні (панщина) повинності. Праця на поміщицьких угіддях (панщина) сягала на Лівобережній Україні 4, а на Правобережній — 6 днів на тиждень (хоча існувала урядова рекомендація дотримуватися 3-денної панщини). У Південній Україні, де панщину було запроваджено лише з 1796 р., селяни виходили на панщину двічі на тиждень.

Поміщики вважали кріпаків живим інвентарем і могли зробити з ними все, що заманеться: продати чи подарувати іншим землевласникам, обміняти на щось, покарати, перевести з землі до маєтку. В останньому випадку селяни, виконуючи обов’язки служників, покоївок, стайничих, їздових, артистів тощо, втрачали господарство. Частину селян поміщики позбавляли землі і використовували їхню дешеву працю на власних мануфактурах. Інколи таких селян залучали до сезонних сільськогосподарських робіт (посівна, збирання врожаю, заготівля сіна тощо). Окрім грошового й натурального оброку та панщини, кріпаки мусили виконувати інші повинності: ремонтувати шляхи, мости, брати участь у будівництві.

У дещо кращому становищі перебували «оброчні» селяни. Зобов’язуючись регулярно сплачувати поміщику визначену суму грішми (оброк), вони здобували право поселятися в обраному місці і часто переходили в міста, де працювали ремісниками, візниками, обслугою. У 30-х рр. XIX ст. зростає кількість селян, що не мали наділів і перебували на утриманні свого поміщика. У 40-х рр. на Лівобережжі така категорія селян (їх називали «місячниками») становила 25% від загальної кількості кріпаків.

Окрім поміщицьких, у Російській імперії існували й інші категорії селян — монастирські та державні. Монастирські були прикріплені до угідь, що належали Церкві й монастирям, а державні здебільшого використовувалися на мануфактурах. Державні селяни мали вільний час і громадянські права. Їх було 2 групи: оброчні (шляхова, будівельна повинності) та ті, які були на господарському утриманні (повинність на користь орендаря).

Внаслідок посилення кріпацтва поміщицьке господарство на початку XIX ст. здебільшого було натуральним, орієнтуючись на власні, внутрішні потреби. Тому не існувало стимулу для обміну продукцією, адже практично в кожному маєтку вироблялося те саме. Внутрішній ринок був малорозвинутий і не активізував виробництво товарів на продаж. Ручна праця на поміщицьких мануфактурах була малопродуктивною, а вироби призначалися для внутрішнього використання. На продаж ішли тільки надлишки виробленої продукції. Потреби держави у сільськогосподарських і промислових товарах зростали, та прагнення уряду до конкурентоспроможності на європейському і світовому ринках, а також до нарощування військової могутності наштовхнулося на низьку здатність заснованого на позаекономічному примусі поміщицького господарства пристосовуватися до нових потреб.

Наявність сировини і дешевої робочої сили сприяли бурхливому розвитку суконної, винокурної й тютюнової промисловості в Україні. Загалом у переробній галузі підросійської України на то час було задіяно понад 70 тис. робітників. Промисловість у містах спочатку орієнтувалася на задоволення потреб населення у товарах повсякденного вжитку. Дрібнотоварне виробництво, організоване міщанами й купцями, постачало мило, свічки, оброблену шкіру, інші товари. На Півдні України з’явилися великі підприємства з переробки поташу, вовни тощо. Новою галуззю промисловості стало суднобудування.

Активна зовнішня політика російського уряду, часті війни сприяли підвищеному попиту на продукцію військової промисловості. Постачальниками російської армії стали київський завод «Арсенал», луганський чавуноливарний, шосткинський пороховий, миколаївські канатний і суднобудівний заводи.

Після того як у районі Донецького кряжу було знайдено гігантські запаси кам’яного вугілля, а поблизу Кривого Рогу — поклади залізної руди, в Україні закладаються залізоробні підприємства. На кінець 50-х рр. тут діяло близько десятка чавуноливарних і залізоробних заводів. Промисловий переворот супроводжувався поступовим зміщенням центру промислового виробництва з сільської місцевості у міста, де були постійний резерв найманої робочої сили, інженерно-технічний персонал, транспортна мережа, джерела енергії. Завдяки міграційним процесам (масова зміна місць проживання) зростає міське населення України: у період 1811—1858 рр. — з 513 тис. до 1,5 млн. чол. У містах Лівобережжя кількість мешканців зросла у 2 рази, на Правобережжі — у 2,7 раза, на Півдні — в 4,5 раза.

Поглиблення суспільного поділу праці, підвищення попиту на товари сільського господарства і промисловості, зростання міст створили підґрунтя для розвитку торгівлі. Показником, що ілюструє цей процес, є кількість ярмарків, на яких здійснювався безпосередній обмін товарами, а також укладалися торговельні угоди. У 40-х рр. дві тисячі з чотирьох тисяч ярмарків Російської імперії відбувалися в Україні. Найбільші з них — Контрактовий у Києві, Петропавлівський у Катеринославі, Георгіївський у Кіровограді, Покровський у Харкові. На деяких із них укладалися й міжнародні торговельні контракти з купцями великих європейських країн. Українські підприємці й купецтво втягувалися в орбіту всеросійського ринку. Однак обмін між центральними російськими губерніями з розвиненою промисловістю та українськими товаровиробниками, що пропонували здебільшого продукцію аграрного та переробного секторів, був нерівноправним. Дешеві промислові товари з Росії підривали українську промисловість, знижували її конкурентну спроможність. Основною формою торговельних перевезень в Україні стало чумацтво. В кінці 60-х рр. чумаки транспортували 75% зерна з центральних губерній в Одеський порт. Чумацький промисел забезпечував ринок сіллю. У 50-х рр. ХІХ ст. чумаки перевозили в рік 800 тис. возів солі. З появою пароплавів українські річки стають важливими транспортними магістралями. Перший пароплав на Дніпрі з’явився 1823 р., а через 15 років судноплавна компанія мала 17 річкових суден.

Розвиток судноплавства сприяв розширенню зовнішньоторговельних зв’язків. З України експортували зерно, цукор, вовну, худобу, птицю, шкіру, посуд, смолу, рибу, плуги, а імпортували меблі, машини, тютюн, каву, цитрусові, горіхи, вина. Частка українських товарів у загальноросійському експорті становила 70%, вовни — 60%.