Історія України. Підручник

4. Культура України 90-х рр. XVII — початку XVIIІ ст.

У культурі України кінця ХVІІ — середини ХVІІІ ст. виразно проявляється господарська специфіка регіонів України. Так, Гетьманщина славилася вирощуванням конопель (особливо Чернігівщина) і тютюну. На Слобожанщині тютюн продавали за кордон. Значно зріс розвиток садівництва. Наприклад, підскарбій Маркович одної весни посадив 1 тис. нових кущів сливи і спробував садити персики. Українські ремісники виробляли переважно дрібний сільськогосподарський реманент з дерева, вози, колеса, човни тощо. Одягалися українці у XVIII ст. більше так, аби відрізнятися за своїм соціальним станом. На Гетьманщині розвивалося ткацтво (виготовляли тонке полотно й мистецькі рушники), килимарство. Розширювалися та залюднювалися міста. У найбільших з них велася жвава торгівля — там діяли щоденні ярмарки та торги. Зовнішню торгівлю козацька старшина розвивала з Гданськом, Москвою, Кримом.

Шкільна освіта здавна розвивалася в містах — при церквах і монастирях. Тому нею відали дяки або священики. Є дані, які свідчать, що з початку XVIII ст. школи були в кожному селі як Галичини, так і Гетьманщини. Українці виїжджали навчатися у закордонні університети Лейпцига, Кенігсберга, Страсбурга тощо.

Набула розвитку бібліотечна справа. Книгозбірні тримали шляхетські роди, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи. Найпопулярнішим у царині природничих наук був Феофан Прокопович. Захоплювалися медициною, метеорологією та іншими науками. Так, генеральний підскарбій Маркович цікавився метеорологією й щоденно впродовж 40 років записував у щоденник стан погоди. У XVIII ст. розвинулася геодезія. Наприклад, Ханенко цікавився планами місцевостей і згадував «мапу полків малоросійських», яку тоді було створено вперше. Тривалий час точні науки розвивалися на примітивному рівні. Лише на початку XVIII ст. математиці почали приділяти достатньо уваги: вивчали тригонометрію, цікавилися логарифмами тощо. Вчителем математики був відомий І. Фальковський, який вивчав її в Угорщині. Ф. Прокопович у 1720 р. зазначав: «Наука — це корінь і насіння й основа всякої користі, як батьківщини, так і Церкви». Розвивалася друкарська справа. Велику роль у ній відіграли василіани-уніати Почаєва, де вийшов друком «Ірмолой», що містив народні релігійні пісні.

Після доби Руїни гетьманську столицю було перенесено з Чигирина на Правобережжі до Батурина на Лівобережжі. Гетьмани мешкали в батуринському замку. Мазепа побудував собі фортецю на Гончарівці під Батурином, де все було влаштовано на західний зразок. Француз Балюз, який гостював у Батурині 1704 р., описував бібліотеку гетьмана, повну латинських книг, та колекцію зброї як найкращу, яку бачив у своєму житті. Від 1708 по 1760 р. гетьманська столиця було перенесено до Глухова. Там мешкали гетьмани Скоропадський, Апостол і К. Розумовський, який побудував собі нову садибу 1757 р., але згодом переніс столицю знову до Батурина.

Зміна характеру української літератури виявилася в мові. Церковнослов’янська мова стала книжною. Популярні були панегірики, вірші, думи. Національні та державні почуття знаходили вияв у козацькій історіографії. Історичні твори, що вийшли зі старшинського середовища кінця XVII — початку XVIII ст., традиційно мають назву «козацько-старшинські літописи». Метою цих творів було обґрунтувати Гетьманщину як законну «отчину» Війська Запорозького, тобто легітимізувати свою державу. Це фіксується в творі Григорія Грабянки «Дії презєльної брані» (1710 р.) та двох книгах Самійла Величка, згодом об’єднаних під умовною назвою «Літопис» (їх було написано між 1715—1728 рр.). Автори пройшли однаковий шлях: навчалися в Києво-Могилянській колегії та наприкінці 1680-х — на початку 1690 р., розпочали службові кар’єри: Граб’янка — козацьку (дослужившись у 1730 р. до рангу гадяцького полковника), Величко — канцелярську (близько 1700 та в 1705 р. став канцеляристом Генеральної військової канцелярії). Після падіння Мазепи Величко, запідозрений у співчутті мазепинцям, упродовж 1708—1715 рр. перебував в ув’язненні. У їхніх творах простежується подібність концепції: головним суб’єктом історії виступає «козацький народ», що заслужив владу. Козаки завжди «шляхетно уроджені», тобто рівні з воїнами-шляхтою Речі Посполитої. Ба більше, шляхом прямого ототожнення понять «сармати» й «хозари» Величко з’єднує докупи обидві легенди, сарматську та хозарську, називаючи предків руського воїнства то «сарматсько-козацькими», то «сарматсько-хозарськими». Життєвий простір козацької спільноти, за Величком, це Київська, Галицька, Львівська, Холмська, Белзька, Подільська, Волинська, Перемишльська, Мстиславська, Вітебська й Полоцька землі. (В іншому місці — «від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська».) Обґрунтування законності козацького повстання проти короля-помазаника, Грабянка вбачає у релігійних кривдах, Величко — у лицарському «праві на опір».

І. Мазепа — людина західноєвропейської культури — сприяв остаточному утвердженню в архітектурі стилю «українського бароко». Це Спаська церква Мгарського монастиря, Богоявленська церква на Києво-Подолі, Миколаївський собор архітектора Ф. Старченка на Печерську. Світське будівництво доби Мазепи представлено «будинком Мазепи» в Чернігові, первісним будинком Могилянської академії. Розвивалися малярство й гравіювання, що прийшли на додаток до іконопису. Бароко змінилося на стиль рококо — церква в Сорочинцах, створена Данилом Апостолом, дзвіниця і брама київського митрополита Рафаїла Заборовського в Софії Київській, церква Св. Андрія в Києві, Святоюрський собор у Львові. В напрямі збереження певних рис українського бароко творили архітектори Й. Шедель та І. Григорович-Барський. Найстаршою будівлею у стилі класицизму є палац К. Розумовського в Почепі роботи українського будівничого Яновського. Цей стиль проіснував на теренах України до середини ХІХ ст.

Золотою добою розвитку української народної музики став початок XVIII ст. — пісні чумацькі, бурлацькі, рекрутські, парубоцькі та любовні. Музичне мистецтво було вокальним із застосуванням різних музичних інструментів (кобза, бандура, цимбали, сопілка тощо). Розвивається церковна музика.

Отже, розвиток України в кінці ХVІІ — на початку ХVІІІ ст. тісно пов’язаний з життям і діяльністю гетьмана І. Мазепи. Але його державницька діяльність наштовхнулася на все більшу міць Російської самодержавної імперії. Демократизм поглядів І. Мазепи щодо української державності суперечив бюрократичній, централізаторській політиці Петра І. Спробу гетьмана створити незалежну державу було ліквідовано поразкою союзника Мазепи — шведського короля Карла ХІІ — під Полтавою та смертю гетьмана в еміграції. Продовжив справу І. Мазепи П. Орлик, який створив першу демократичну конституцію, але реалізувати її положення не вдалося. Одночасно зі змінами в політичній сфері відбуваються зміни в економічних процесах, які царат спрямовує відповідно до інтересів і вигод імперії. Поглиблюється диференціація суспільства: козацька верхівка все більше набуває рис феодальних власників, а селяни все більше втрачають свободу. На середину ХVІІІ ст. селяни остаточно стають кріпаками, що призводить до поширення невдоволення, яке віддзеркалилося в гайдамацькому русі, коліївщині, опришківщині. Адміністративний устрій Слобожанщини, Лівобережжя та Правобережжя поступово підпорядковується загальноімперським законам, посилюється контроль Москви за управлінням, проводиться переселенська політика.

Хронологія

1687 р. — початок гетьманування І. Мазепи.

1700—1721 рр. — Північна війна.

26 вересня 1701 р. — надання Київському колегіуму статусу академії.

Липень 1702 р. — серпень 1704 рр. — серія козацьких повстань у Правобережній Україні.

Жовтень 1708 р. — перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Підписання шведсько-української угоди про протекторат.

27 червня 1709 р. — Полтавська битва.

Квітень 1710 р. — обрання на гетьманство П. Орлика. Затвердження «Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького».

1708—1722 р. — гетьманування П. Скоропадського.

Квітень 1722 р. — запровадження Малоросійської колегії.

1734 р. — початок діяльності «Правління гетьманського уряду».

1750 р. — початок гетьманування К. Розумовського.

1764 р. — скасування Гетьманщини Катериною ІІ і відновлення Малоросійської колегії.

1775 р. — зруйнування Запорозької Січі.

1781 р. — ліквідація полкового устрою Гетьманщини.

1786 р. — підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.

Словник термінів

Генерал-губернатор — найвища посада місцевої адміністрації Російської імперії 1703—1917 рр. Мав цивільну і військову владу, з 1775 р. очолював генерал-губернаторство (адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії 1779—1917 рр., що включала одну чи кілька губерній, областей).

Генеральна старшина — збірна назва найвищих (генеральних) урядників у Війську Запорозькому. Уряди старшини відповідали військовим посадам козацького війська, що сформувалися протягом кінця XVI — середини XVII ст. До них належали генеральний обозний(керівник служби постачання й артилерії), генеральний писар(керував діяльністю Генеральної військової канцелярії, фактично зосереджуючи у своїх руках управління цивільною сферою й зовнішньою політикою), генеральний осавул(відав веденням козацьких реєстрів, політичною безпекою, плануванням бойових дій), генеральний суддя(організовував роботу Генерального суду, здійснював загальний нагляд за функціонуванням судової системи), генеральні бунчужний та хорунжий (не маючи усталеного кола обов’язків, виконували різноманітні військово-адміністративні й дипломатичні доручення гетьманів, виступали гетьманськими намісниками). З утворенням у ході Хмельниччини гетьманату генеральна старшина перетворюється на управлінську й військово-адміністративну верхівку держави, її політичну еліту. Генеральні урядники утворювали при гетьманові спеціальну раду, без схвалення якої не приймали жодного важливого рішення. Рада генеральної старшини спільно з гетьманом виробляла зовнішньополітичний курс Гетьманщини, приймала іноземні посольства, розробляла плани воєнних кампаній, готувала генеральні козацькі ради. Спочатку виборні, посади генеральних старшин з часом почали заміщуватися за волею гетьмана, а їхнє здобуття ставало предметом політичної боротьби в середовищі козацької верхівки.

Генеральна військова канцелярія — вища управлінська та військово-адміністративна установа Гетьманщини. Створена в 1649 р., постійно перебувала в гетьманських столицях: Чигирині, Гадячі, Батурині й Глухові. Координував роботу канцелярії генеральний писар, а безпосереднє керівництво здійснював регент, якому підпорядковувалися штати канцеляристів, що спеціалізувалися в різних сферах державного управління, судочинства та зовнішньої політики й відповідній документації, а також — штати технічного персоналу (писарів, копіїстів, протоколістів, перекладачів, кур’єрів).

Імунітетні грамоти (від лат. immunitas — звільнення, позбавлення) — грамоти, що давали особливі права і привілеї власникові (недоторканність особи чи власності, непідсудність тощо).

Іррегулярні війська (від середньовічного лат. irregularis — неправильний) — війська, що не мали єдиної і постійної організації або мали відмінності від регулярних військ у системі комплектування, проходження служби тощо. У ХVІІІ—ХХ ст. в Російській імперії до них належали козацькі війська.

Казенні заводи — заводи, зазвичай військові чи гірничо-металургійні. Виникли у ХVІІ ст. як мануфактури, поширилися в ХVІІІ ст. Робітниками були державні селяни.

Київська (Києво-Могилянська) академія — перший вищий навчальний заклад на території України. Утворений у вересні 1632 р. внаслідок злиття Лаврської школи, заснованої київським митрополитом Петром (Могилою) (звідси й назва «Могилянська») в 1631 р., та Київської братської школи. Спочатку мав статус колегіуму, а після царських указів 1694 та 1701 р. — академії. Програма навчальних курсів складалася з «семи вільних мистецтв» (базових дисциплін західноєвропейських університетів): граматики, поетики, риторики, арифметики, геометрії, астрономії та музики, до яких згодом долучилися філософія й теологія. Поєднання у викладанні церковнослов’янської, української і латинської мов підносило освітню модель вищої школи на якісно новий рівень, паритетний європейському. Викладачами академії в різні періоди її діяльності були видатні представники вітчизняної науки й культури: Ф. Прокопович, І. Гізель, С. Яворський, С. Тодорський, І. Фальковський та ін. У середині XVII—XVIII ст. академія відігравала роль центру православної культури в Україні, продукування світських і духовних кадрів для багатьох слов’янських країн. Роль академії поступово занепадає наприкінці XVIII ст., обмежуючись переважно рамками духовної освіти.

Малоросійські колегії — органи виконавчо-розпорядчої влади Російської держави в Лівобережній Гетьманщині XVIII ст. Першу Малоросійську колегію було сформовано в 1722 р. з призначених царськими указами цивільних і військових урядовців для контролю над діяльністю українських центральних та місцевих установ і впорядкування їхньої роботи відповідно до інтересів російської політики. Існувала до 1727 р. Другу Малоросійську колегію засновано після скасування інституту гетьмана в 1764 р. Її діяльність поширювалася на всі сфери державного управління Гетьманщини; сприяла остаточній ліквідації українських автономій (політичної, адміністративної, військової та ін.). Ліквідована 1786 р. в ході реорганізації українських адміністративних установ.

Маніфест (від пізньолат. manifestum — заклик) — особливий акт глави держави, звернений до населення. Приймається у зв’язку з якоюсь важливою політичною подією, святом тощо.

Намісник — посадова особа, яка очолює місцеве управління. Голова намісництва в Російській імперії.

Паж (фр. page) — в середньовіччі так називали хлопчика з дворянської родини, який служив як особистий слуга у знатної особи. Це — перший ступінь до посвяти в лицарі.

Турецький паша — титул вищого посадовця в Османській імперії. До середини ХІХ ст. його носили візири та володарі провінцій.

Персоналії

Мазепа Іван (1639—1709) — гетьман Лівобережної України (1687—1709). Походив з української шляхти Київського воєводства. Народився в с. Мазепенцях під Білою Церквою у 1629 р. (існує 4 варіанти дати його народження: 1623, 1632, 1639, 1644 рр.). Його батько — Адам-Степан Калитинський — військовий шляхтич православної віри, який служив королю під покровительством Петра Могили, а мати — Марина Мокрицька — дочка козацького полковника. Отримав освіту в Києво-Могилянській академії і єзуїтській колегії у Варшаві (за іншими даними — в Полоцьку). Служив пажем при дворі польського короля Яна Казимира ІІ, потім навчався у Нідерландах військово-артилерійській справі. У 1663 р. повернувся в Україну і після смерті батька одержав посаду чернігівського підчашого (1665 р.). Був послом за гетьмана П. Тетері, очолював охорону гетьмана П. Дорошенка. Незабаром став генеральним писарем. Згодом вступає на службу до лівобережного гетьмана І. Самойловича. Саме на Лівобережжі Мазепа досягає найвищого становища в колі старшинської аристократії, посідаючи уряд генерального осавула, а з 1687 р. — гетьмана. Послідовно дотримуючись проросійського курсу в зовнішній політиці, Мазепа з початку XVIII ст., коли під впливом петровських реформ ставляться під сумнів основні гарантії автономного устрою Гетьманщини, починає шукати нового протектора для козацької України. 1705 р. він зав’язує відносини з польським королем Станіславом, а за його посередництва — з головним політичним суперником Петра І — шведським королем Карлом XII. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобережжя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська переходить на бік короля і підписує угоду про оформлення шведського протекторату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська підтримки значної частини старшини й козацтва, гетьман був змушений спиратися переважно на шведів. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом XII переховувався в турецьких володіннях, де й скінчив своє життя.

Орлик Пилип (1672—1742) — гетьман Правобережної України в 1710—1714 рр., голова української політичної еміграції (1714—1742). Народився в Косуті, недалеко від Вільна. Походив з родини чеських дворян, котрі осіли у Великому Князівстві Литовському, полонізувалися. Освіту здобув у Віленській єзуїтській колегії, згодом — у Києво-Могилянській академії, звідки у 1693 р. був прийнятий на службу до канцелярії митрополита Київського, а незабаром — до Генеральної військової канцелярії, де пройшов шлях від канцеляриста до регента (управителя) справами генеральної гетьманської військової канцелярії. Його ім’я вперше згадується в козацьких документах 1698 р. Того ж року одружується з донькою полтавського полковника Герцика. За протекцією гетьмана І. Мазепи 1706 р. став генеральним писарем. Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьманського війська й старшини виїжджає до Бендер, де після смерті Мазепи Орлика обирають новим гетьманом. Наслідуючи політику І. Мазепи, намагався через укладення системи військово-політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобережну та Правобережну Україну з-під московської влади. Після поразки своїх планів і втрати підтримки союзників у супроводі кількох старшин був змушений виїхати спочатку до Швеції, Австрії, Греції, а згодом — до Молдови. Орлик виношував проекти створення антиросійської коаліції, написав кілька політичних трактатів і відозв до європейських монархів: «Вивід прав України» (1712), «Маніфест до європейських урядів» (1712).

Прокопович Феофан (1681—1736) — церковний діяч (світське ім’я — Єлеазар, при хрещенні був названий Єлисієм). Народився Феофан Прокопович 8 червня 1681 р. в Києві, у родині купця. Рано осиротів, і його забрав до себе дядько по матері (Феофан Прокопович). У 1684 р. семирічного Єлеазара було віддано до початкової школи при Братському монастирі, де він навчався впродовж трьох років. А восени 1687 р. вступив до Києво-Могилянської колегії. Після її закінчення їде до Львова, де стає греко-католиком, прибравши ім’я Самійло. Тут протягом двох років викладає поетику та риторику в місцевій школі, а згодом стає її префектом. Одержавши від митрополита рекомендаційні листи, вирушає до Рима, де 1698 р. вступає до колегії св. Афанасія. Навчаючись у Римі й мандруючи країнами Європи, Прокопович переймається ідеями гуманізму, Просвітництва й Реформації, які потім проповідує все своє життя, студіює риторику, поезію, філософію, вивчає церковні старожитності, уважно приглядається до організації та системи управління Ватикану. Набутий досвід знадобиться йому в майбутньому при здійсненні реформ православної Церкви. Провчившись у Римі три роки, Самійло 1702 р. прибуває до Почаєва, де знову стає православним, а 1704 р. повертається до Києва. Тут при вступі до Київського братства постригається в ченці, прибираючи ім’я свого дядька Феофана Прокоповича. 1705 р. він — уже професор поетики Києво-Могилянської академії. З 1706 р. викладає риторику, а впродовж 1707—1709 рр. — філософію, фізику, геометрію. Прокоповича було призначено ігуменом Братського монастиря та ректором Києво-Могилянської академії. Він пропагує філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, роз’яснює вчення Коперника і Галілея. Визнаючи Бога як основу всього сущого, Прокопович водночас вважав, що матерія розвивається на основі власних законів, вона не створюється й не знищується. За період читання курсу богослов’я у Києво-Могилянській академії з 1712 по 1716 р. Ф. Прокопович написав сім трактатів, у яких намагався викласти основні богословські догми. Одним з перших у Росії Прокопович використовував мікроскоп, телескоп. На початку 1716 р. Феофан стає найближчим радником Петра І з питань освіти і Церкви, науки, культури, права тощо. 2 червня 1718 р. Ф. Прокоповича призначено єпископом Псковським. Він одразу зайняв позицію, яку зумів утримати до кінця свого життя. Схвалював і підтримував реорганізацію державного й церковного управління, дбав про розвиток науки, літератури, архітектури, мистецтва. 14 лютого 1721 р. відкрився найсвятіший Синод, одним з віце-президентів якого було призначено Ф. Прокоповича. Після смерті царя Петра І Прокопович виступив на боці Катерини І, коли та посіла престол, і тому, мабуть, його вплив на церковні й світські справи залишився міцним. Саме Катерина І у червні 1725 р. призначила Прокоповича новгородським архієпископом, а в липні того самого року в Троїцькому соборі всенародно оголосила його віце-президентом Синоду. Помер Феофан Прокопович у Петербурзі 8 березня 1736 р. Похований у Новгородському Софійському соборі.

Скоропадський Іван (1646—1722) — гетьман. Народився 1646 р. в м. Умані. Добре освічена людина, з великим життєвим досвідом. Життя діда майбутнього гетьмана — Федора — припало на першу половину XVII ст. Він загинув у битві під Жовтими Водами у 1648 р. Батько Ілля жив в Умані, мав трьох синів. Свою кар’єру І. Скоропадський починав з писаря, потім служив у військовій канцелярії гетьмана Самойловича. Там він виявив себе як тямущий штабний офіцер та здібний дипломат, що не раз виконував делікатні доручення гетьмана, брав участь у переговорах у складі різних делегацій. Призначення Івана Скоропадського в 1706 р. полковником Стародубського полку для 60-річного офіцера було, по суті, почесною відставкою. Немає жодних свідчень стосовно того, що Скоропадський був принциповим противником політики Мазепи чи його особистим ворогом. 6 листопада 1708 р. відбулася козацька рада, на якій гетьманом України було обрано Скоропадського. Літній, навчений життям, поміркований і не схильний до авантюр І. Скоропадський здався цареві найприйнятнішим для такої посади. Він сам звернувся до Петра І з вимогою повернути Україні її давні автономні права, шанувати її козацькі звичаї, дати гетьманові змогу відродити місцеву адміністрацію, яку дедалі наполегливіше витісняло російське чиновництво. Звісно, цар не задовольнив жодної з цих вимог, а сам гетьман опинився під сильною підозрою росіян як прихований «мазепинець». І. Скоропадський так і не зміг домогтися ліквідації Малоросійської колегії. Глибоко вражений цією невдачею, стомлений літами й далекою дорогою, гетьман повернувся в Україну і невдовзі (3 червня, за іншими даними — у липні 1722 р.) помер.

Апостол Данило (1654—1734) — гетьман. Народився 4 грудня 1654 р. в козацькій сім’ї. Його батько — Павло Єфремович — походив з Молдови і належав до старовинного знатного роду. Оселившись на Лівобережній Україні, він записався до козацького війська, 1658 р. став сотником, через рік — полковником Гадяцького, а згодом і Миргородського полків. Під час походів його не раз обирали наказним гетьманом. Один із синів Павла Данило у 1682 р. очолив Миргородський полк. Данило — освічена людина, знавець військового мистецтва, дипломат. Освіту він здобув у Києві або Чернігові. Належав до однодумців І. Мазепи. 1689 р. Апостол супроводжував Мазепу до Москви, а в 1708 р. миргородський полковник зі своїми козаками відкрито, хоч і на короткий час, перейшов на бік Мазепи. Однак після роздумів і сумнівів у листопаді 1708 р. повернувся до Петра І, здобув його прихильність. Апостол брав участь у прутському й перському походах, у війнах Росії в Лівонії та Польщі. Наближалася російсько-турецька війна 1724 р., тому козацька старшина виступила з проханням обрати нового гетьмана. Ініціатором цих вимог став найавторитетніший полковник Д. Апостол. Але цар не погодився на вибори нового гетьмана. Всіх кинули до Петропавлівської в’язниці. Після смерті Петра І малолітній онук царя Петро II та його радник князь Олександр Меншиков, який мав на Лівобережжі величезні володіння й ворогував із Малоросійською колегією, дозволив вибори нового гетьмана. У 1727 р. в м. Глухові гетьманом Лівобережної України став 73-річний Д. Апостол. Гетьман упорядкував державну скарбницю, запровадив точний облік видатків, допоміг повернути запорожців на батьківщину після зруйнування 1709 р. Запорозької Січі. 1733 р. Апостола паралізувало. Нова російська цариця Анна Іоаннівна, яка вороже ставилася до України й була налякана здобутками гетьмана в утвердженні автономії, не дочекавшись його смерті, усунула козацьку старшину з уряду і владу над Україною передала князеві О. Шаховському. 17 січня 1734 р. 80-літній гетьман помер.

Розумовський Кирило (1728—1803) — останній гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф (1744), камергер (1745), генерал-фельдмаршал (1750), сенатор (1762) Російської імперії, президент Російської академії наук (1745—1765). Походив з родини городового козака Козелецької сотні Чернігівського полку Григорія Розума. Народився у 1728 р. на козацькому хуторі Лемеші на Чернігівщині. Вирішальну роль у житті Кирила відіграв його старший брат Олексій. У дитинстві Олексій виявив здібності до граматики, допомагав дячкові сусіднього села правити службу і співав у церковному хорі, проте здебільшого пас батьківську та сусідську худобу з меншим братом Кирилом. 1731 р. російський полковник Ф. Вишневський, проїжджаючи селом, почув чудовий голос юнака і забрав його до Петербурга. Там Олексій Розум незабаром став Розумовським, графом і фаворитом цариці Єлизавети, управителем її маєтків і царського двору. Кирило Розумовський ріс і здобував освіту під протекцією брата, який знайшов йому опікуна — академіка графа Г. Теплова. У його супроводі Кирило, після відповідної підготовки в Петербурзі, 1743 р. вирушив за кордон, де слухав лекції в Берлінському та деяких інших університетах, побував у Франції та в Італії, вивчав німецьку, французьку та латинську мови, географію, історію тощо. Навесні 1746 р. Кирило повертається з-за кордону і стає улюбленцем царського двору. 18-річного юнака призначають президентом Петербурзької Академії наук. Сама імператриця посватала за нього свою троюрідну сестру Катерину Наришкіну. До столиці прибула українська старшина, запрошена на весілля, яка з подачі О. Розумовського порушує клопотання про відновлення гетьманства в Україні. У травні 1747 р. цариця «ощасливила» їх указом про відродження гетьманату та призначенням гетьманом К. Розумовського. Спочатку новий гетьман досить серйозно взявся розбудовувати Українську державу. Ним було створено генеральний суд, а відтак відроджено й українську судову систему; упорядковувався адміністративно-територіальний устрій. Загалом гетьманування К. Розумовського характеризується як часи панування козацької старшини. Постійним місцем перебування гетьмана залишалися Петербург і Москва. Нова імператриця Катерина II, проголосивши себе наступницею справи Петра І, запропонувала К. Розумовському добровільно зректися гетьманства, що той і зробив. 10 листопада 1764 р. вийшов царський указ про ліквідацію гетьманства. К. Розумовський отримав чин генерал-фельдмаршала, пожиттєве гетьманське жалування, а також м. Гадяч з навколишніми селами, Биківську волость і палац у Батурині. Помер 9 січня 1803 р.