Історія України. Підручник

4. Культурне життя в Україні другої половини ХVІІ ст.

Руйнація та нестабільність другої половини ХVІІ ст. негативно вплинули на динаміку розвитку культурного життя в Україні, поглибилися і її регіональні відмінності. Цей період характеризується різними умовами культурного життя в окремих воєводствах, землях, повітах України з одночасною стійкістю селянина-козака, за своєю природою хліборобською, до відстоювання землі й волі зі зброєю в руках. Відбувався і культурний синтез у містах через залучення до них традицій та звичаїв селянства.

На заході й у північній частині центрального регіону дедалі посилювався кріпосницький визиск селян. На південному сході розвинулось українське козацтво. Поступове впровадження в Україні і в Білорусі латини, спочатку в адміністративну сферу, а згодом — і в освіту та літературну творчість, означало, що якимось аспектом свого культурного і політичного розвитку країна увійшла в той регіон (Західна і Центральна Європа), де латина тривалий час залишалася мовою юридичних актів, школи й науки, багатьох жанрів літератури. Однак з часом латинська мова і пов’язаний з нею тип освіти дедалі більше стали асоціюватися виключно з західним, католицьким світом.

Поширеною була початкова освіта, переважно школи існували при церквах, а вчителями були дяки. Школи були і при полках, наприклад при чотирьох слобідських полках діяло 124 школи. Значно складніше було з початковою освітою на Правобережжі: шляхта спольщувалася, зникали братські школи. Головним освітнім і науковим осередком і надалі був Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він переживав тяжкі часи: багато студентів пішли до війська, загинули під час епідемій або просто розійшлися. Київ і Лівобережжя відігравали важливу роль у поширенні в Росії системи освіти, орієнтованої на західні зразки. Але виїзд за кордон освічених людей мав негативні наслідки для рівня культурного розвитку самої України.

Набрала подальшого розвитку історична наука через твори С. Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистянського та інших. Козацьке літописання представляють літописи «Самовидця» (Р. Ракушки), Г. Грабянки, С. Величка тощо. В літературі був поширений церковно-полемічний стиль: релігійні вірші, проповіді, богословські трактати.

У другій половині XVII ст. розвивається український фольклор. Найважливіші фольклорні твори віддзеркалюють історичну свідомість народу. Постать героя-козака, захисника Вітчизни стала провідним образом українських пісень, героїчного епосу, народного малярства, козацька тема — головною в українській національній історіографії. Це впливало і на початки формування професійної музики. По-справжньому народними стали рукописні «кантики» (співанки) та ірмологіони (збірники традиційних святкових співів). Провідне місце займали вокальні концерти. В художньому мистецтві утверджувалися ренесансні впливи.

Риси національного архітектурного стилю особливо яскраво проявилися в дерев’яному будівництві. Ренесансне будівництво можна було побачити в «ідеальному» місті Жовкві, вежі Корнякта у Львові, замках у Збаражі й Підгірцях.

У період Руїни в Україні було два митрополити: на Правобережжі — Діонісій та на Лівобережжі — Лазар Баранович, який, попри затвердження його на посаді митрополита гетьманом, звертався й слав посольства за наказами до царя. Однак він був змінений царем на Максима Філімоновича (Методія). Митрополит доби П. Дорошенка Йосиф Нелюбович-Тукальський заборонив поминати російського царя і наказав поминати лише гетьмана. 1685 р. Київська митрополія остаточно перейшла в підпорядкування Московського патріархату. А в результаті «Вічного миру» 1686 р. між Москвою і Польщею, перша отримала право «опікуватися» православною людністю ще й на Правобережжі.

Хронологія

1657 р. — початок гетьманування І Виговського.

6 вересня 1658 р. — підписання І. Виговським Гадяцького трактату.

1660—1663 рр. — розкол козацької держави. Утворення лівобережного та правобережного гетьманатів.

1660 р. — Слободищенський договір Ю. Хмельницького з Польщею.

1663 р. — «Чорна Рада» в Ніжині. Розкол України на Правобережну і Лівобережну. Проголошення гетьманом на Лівобережжі І. Брюховецького.

1665—1676 рр. — гетьманування П. Дорошенка.

30 січня 1667 р. — підписання Андрусівського перемир’я між Росією й Річчю Посполитою. Початок суспільно-політичної стабілізації в Лівобережній Україні.

18 жовтня 1672 р. — Бучацький мирний договір між Польщею і Туреччиною.

6 травня 1686 р. — укладення «Вічного миру» між Польщею і Росією.

16 січня 1699 р. — підписання Карловицького трактату між Річчю Посполитою і Туреччиною.

Словник термінів

Березневі статті — угода, укладена між представниками Війська Запорозького та Московської держави й оформлена статтями й жалуваними грамотами козацькому стану, гетьману та іншим суб’єктам суспільних відносин у березні (звідси походить їхня назва) 1654 р. Угодою передбачалося збереження чинної в Гетьманаті системи влади, управління, судочинства, суспільних відносин і військово-політичного устрою. «Статті» оформлювали відносини протекторату московського царя над Військом Запорозьким на договірних засадах.

Військо Запорозьке — самоназва державного утворення, що виникло під час козацької революції середини XVII ст. (в історичній літературі на його позначення також вживаються назви Гетьманщина, Українська козацька держава) на теренах частини Правобережної України, Поділля, Лівобережжя й Наддніпрянщини.

«Вічний мир» — трактат, укладений 6 травня 1686 р. Річчю Посполитою і Московською державою, що мав антитурецьке спрямування. Окрім затвердження низки воєнно-політичних акцій проти Туреччини, трактат обумовлював поділ українських територій між Польщею (Правобережна Україна) та Росією (Лівобережна Україна разом із Запорожжям). Не припинивши змагань право- та лівобережних гетьманів за територіальну цілісність Української козацької держави, договір закріпив розмежування більшості етнічних українських земель між Польщею та Росією аж до кінця XVIII ст.

Гадяцький трактат — угода, укладена 6 вересня 1658 р. гетьманом І. Виговським з польським королем, згідно з якою Українська козацька держава входила до складу Речі Посполитої як рівноправний автономний складник. Положеннями угоди передбачалося збереження дореволюційного становища української шляхти поряд з козацькими станово-адміністративними свободами.

Гетьман — титул найвищого урядника в Українській козацькій державі (Війську Запорозькому), що поєднував функції найвищої військової, адміністративної та судової влади. Протягом XVII ст. владні повноваження гетьмана змінювалися, згідно з характерними особливостями державного устрою Польщі або Росії, до складу яких входили право- та лівобережний гетьманати.

Гетьманщина — усталена в науковій літературі назва української національної держави, яка постала внаслідок Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького.

Зборівський трактат — договір, укладений 8 серпня 1649 р. між представниками Війська Запорозького й польським королем після Зборівської битви, згідно з яким встановлювалася територіально-адміністративна юрисдикція козацького стану в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, визначався 40-тисячний реєстр козацького війська. Фактично, основними положеннями трактату було започатковано існування Української козацької держави.

Протекторат — форма залежності однієї держави від іншої, коли основні питання суспільно-політичного життя і зовнішню політику регулює на свій розсуд протектор, а залежна держава зберігає лише деяку самостійність у внутрішніх справах.

Руїна — період в історії Української козацької держави другої половини XVII ст., що характеризується поєднанням громадянської війни, викликаної внутрішніми суспільно-політичними суперечностями, з серією зовнішніх втручань найближчих сусідів України, зацікавлених у відторгненні її територій.

Універсал — розпорядчий акт адміністративно-політичного характеру, який видавав гетьман.

Персоналії

Виговський Іван (?—1663) — гетьман Війська Запорозького. Фактичний наступник Б. Хмельницького. Походив з української шляхти Київського воєводства. Після здобуття освіти в Київському колегіумі служив у судових установах Київського воєводства, де був одним із неформальних лідерів наддніпрянської шляхти. На початку Хмельниччини виступав на боці коронного уряду, згодом перейшов на бік повстанців. З 1649 р. обіймав уряд генерального писаря Війська Запорозького. За участю Виговського було укладено низку угод з Туреччиною, Кримським ханством і Швецією, що забезпечили зовнішньополітичну самостійність Української козацької держави. Вершиною політичної діяльності гетьмана Виговського виявився Гадяцький трактат 1658 р., який повертав гетьманат до складу Польщі як рівноправного члена польсько-українсько-литовської федерації.

Дорошенко Петро (1627—1698) — гетьман Правобережної України (1665—1676). Стрижнем політичної діяльності П. Дорошенка було прагнення до відновлення територіальної цілісності Гетьманщини у тих межах, в яких вона сформувалася за Хмельниччини. Ця обставина зумовила його розрив з Польщею, яка 1667 р. підписала з Росією Андрусівське перемир’я, закріпивши територіальний розкол Гетьманщини. Прагнучи заручитися підтримкою в боротьбі проти Польщі й Росії та для реалізації своїх планів, Дорошенко схилив прибічників під турецьку протекцію, прийняття якої ухвалила в 1669 р. Корсунська рада. Спираючись на військово-політичну підтримку Туреччини й скориставшись із антимосковського повстання на Лівобережжі, Дорошенко на певний час зумів об’єднати під своєю булавою право- та лівобережний гетьманати. Втім, розбіжності в політичних настроях лівобережної та правобережної еліт дуже швидко спричинили розпад держави Дорошенка. Розчарувавшись у союзі з Туреччиною, гетьман у першій половині 70-х рр. XVII ст. шукав підтримки в Росії й у 1676 р. добровільно зрікся влади. Вивезений до Москви, протягом 1679—1692 рр. посідав уряд в’ятського воєводи.

Немирич Юрій (1612—1659) — видатний дипломат, політичний діяч і мислитель, канцлер Великого Князівства Руського. Походив зі старовинного панського роду Київщини і був одним із найбагатших аристократів Речі Посполитої. Отримав блискучу освіту протягом 1631—1634 рр.: спершу в социніянській академії у польському Ракові, далі — в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа й Сорбонни. У складі коронного війська брав участь у польсько-московській війні 1632—1634 рр., посідаючи в 40-х рр. впливовий уряд голови київського підкоморського (межового) суду. З початком Хмельниччини його обрано полковником київського посполитого рушення (шляхетського ополчення), у цьому званні він перебував до 1657 р., беручи участь у найбільших кампаніях проти повстанців. Неухильно дотримуючись аріанства, Немирич обстоював віросповідні й політичні права українських шляхтичів-протестантів. Через конфлікти на цьому ґрунті з польським урядом у 1655 р. перейшов на бік шведів, що вели війну з Польщею. Спочатку козацьку революцію Немирич сприйняв вороже, однак у липні 1657 р. переїхав до Чигирина, де отримав титул козацького полковника. Виступаючи посередником у переговорах шведів з Хмельницьким, прийняв православ’я, а незабаром перейшов на гетьманську службу і став найближчим дорадником Виговського. Немирич планував за участю України широкомасштабну коаліцію протестантських держав Європи (Швеції, Трансільванії та Бранденбургу), спрямовану проти Московії та Польщі. 1657 р. Гетьманщина підписала підготований ним договір зі Швецією, тоді ж Немирич виступив одним з основних авторів Гадяцького трактату, очолював українське посольство на Варшавський сейм, котрий мав його ратифікувати. Автор латиномовного воєнно-політичного трактату «Роздуми про війну з московитами» (1634).

Сірко Іван (?—1680) — козак, вінницький (кальницький) полковник. Родом був із селища Мерефи (нині — містечко поблизу Харкова), походив з давнього козацького роду. Отримати освіту йому не довелося. Все життя Іван Сірко провів у походах проти Туреччини, Криму, Речі Посполитої. Упродовж 1645—1680 рр. активно діяв в Україні й на Запорожжі. За цей час він брав участь принаймні у 55 великих битвах (1658—1660). Брав участь у Переяславській раді: за нього, неписьменного, розписався у присяжному списку сам гетьман. Уперше його було обрано кошовим отаманом у 1663 р., відтоді — ще вісім разів. 1668 р. Іван Сірко з’явився у Слобідській Україні. Козаки обрали його полковником Зміївського полку. Після усунення з гетьманства й заслання Дем’яна Многогрішного (1672) Іван Сірко вирішив домагатися гетьманської булави. Царський уряд звинуватив його у підбурюванні козаків до повстання і відправив до Сибіру. Навесні 1672 р. турки загрожували спустошити Україну, Річ Посполиту та Росію. Зваживши на складну ситуацію, російський уряд звільнив Сірка. Запорозьке військо під проводом Івана Сірка завадило постачанню турецьких і татарських орд під час їхніх чигиринських походів (1677—1678), перешкоджало вторгненню на Лівобережжя та Слобожанщину. Неспокійне життя і старість далися взнаки: влітку 1680 р. І. Сірко занедужав і невдовзі помер.

Хмельницький Юрій (1641—1683) — молодший син Богдана Хмельницького. 1657 р. Юрієві минуло лише шістнадцять років, коли його обрали гетьманом. Вважається, що він був слабкої волі й не вельми гострого розуму. Дехто з дослідників зауважує, що і сам Б. Хмельницький не мав твердого наміру передавати владу Юрієві, оскільки бачив, що то була не найкраща кандидатура. Та все-таки піддався на умовляння найближчого оточення, маючи на увазі, що регентом при Юрієві буде досвідчений у політичних справах генеральний писар Іван Виговський. Юрій отримав освіту в Київській духовній академії. 9 жовтня 1659 р. на раді, що відбулась у Переяславі, його проголошено гетьманом. На тій самій раді, у присутності російських воєвод, обраний гетьман склав присягу російському цареві, але згодом порушив її, уклавши угоду з Польщею. Після перемог у військових кампаніях проти Московії передає гетьманську владу Павлові Тетері, а сам постригається в ченці. У червні 1678 р. до Чигирина підступила велика орда з Ю. Хмельницьким, який підписувався «Гедеон-Георгій-Венжик Хмельницький, князь сарматський і гетьман запорозький». Він почав катування, страти, введення надмірних податків, що змусили навіть турків замислитися про його здоровий глузд. За одними даними, турки вивезли його до Стамбула і там стратили. За іншими — ніхто його у Стамбулі не страчував, а сам він прийняв іслам і помер по кількох роках від хвороб.