Історія України. Підручник

2. Іноземна експансія та внутрішня боротьба в українських землях у другій половині ХVІІ ст.

Після смерті Богдана Хмельницького загострилася боротьба за владу між наказним гетьманом Г. Лісницьким та Іваном Виговським (вихідець зі шляхетного стану Поділля). 4 вересня 1657 р. в Чигирині відбулася старшинська рада, яка до повноліття Юрія Хмельницького поклала гетьманські обов’язки на генерального писаря І. Виговського; ще через місяць це рішення схвалила велика рада в Корсуні за участю рядових козаків, міщан і духівництва. Присутніми на ній були й посли іноземних держав: Швеції, Семигорода, Австрії, Туреччини, Кримського ханства, Молдови та Волощини, що додавало авторитету регентству Виговського. Тоді ж гетьман-регент (уже від власного імені) продовжив переговори з королем Яном Казимиром, підтвердив «приязнь» ханові та султану й оформив союзний договір зі Швецією, а до російського царя було відряджено посольство з проханням визнати нового гетьмана.

Прихід до влади І. Виговського збігся з загостренням суперечностей. Ще навесні 1657 р., зі звісткою про хворобу Б. Хмельницького, запорозьке «товариство» відкрито заявило про незгоду з новими порядками, погрожуючи «йти на гетьмана, і на писаря, і на полковників». Серед запорозьких козаків ширилося невдоволення через те, що вибори нового гетьмана відбулися не на чорній раді, тобто без участі запорожців. Окрім того, частина козаків і старшини незлюбила І. Виговського за роздавання земель Миргородщини та Полтавщини старшині, яка його обрала гетьманом. Антигетьманські настрої проникли й на Січ, їхніми центрами стали Запорожжя й Полтавський полк. Цим вирішили скористатися кошовий Запорозької Січі Яків Барабаш і полтавський полковник Мартин Пушкар, які створили сильну опозицію й послали цареві донос на І. Виговського про його пропольську політику. Москва цим скористалася, бо в новому гетьмані небезпідставно вбачала прибічника антимосковського курсу, окресленого впродовж останніх місяців життя Б. Хмельницького (цар довго не визнавав Виговського за гетьмана). Тому, декларативно підтримавши Виговського як законного гетьмана, після його звернення про допомогу Москва одночасно запевняє М. Пушкаря в царській милості. Виговський на переговорах з царським посланцем Хитрово погоджується за допомогу. Московії на введення воєвод у міста, виведення козацьких військ з Білорусі, утримання російських ратних людей коштом місцевих податків, але Московська держава не поспішає допомагати. Після облоги Полтави Виговському разом з татарами вдалося розгромити у червні 1658 р. козацько-запорозько-селянське військо М. Пушкаря і Я. Барабаша, Пушкар загинув, Барабаша було спіймано і згодом повішено. Жорстокі розправи з опозицією принесли неочікувані результати: вони ще більше посилили антигетьманські настрої в Лівобережній Україні.

У зовнішній політиці до початку 1658 р. І. Виговський проводив курс, спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки до відновлення союзницьких відносин з Кримом та порозуміння з Портою; 16 жовтня того року укладено договір зі Швецією, що передбачав створення військово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України. Наприкінці лютого — на початку березня 1658 р. гетьман уклав договір з Кримом, що передбачав надання І. Виговському військової допомоги в боротьбі з опозицією.

Велика увага приділялася врегулюванню відносин з Річчю Посполитою: в жовтні було домовлено не розпочинати воєнних дій та дотримуватися кордону по річці Горині. Гетьман І. Виговський та його права рука — Юрій Немирич — повернулися до ідеї про ймовірне входження козацької України до Речі Посполитої як суб’єкта рівноправної федерації. Після тривалих переговорів гетьман зібрав 16 вересня 1658 р. під Гадячем козацьку раду, на яку прибули й комісари Речі Посполитої. Рада схвалила Гадяцьку угоду, за якої Річ Посполита перетворювалася на федерацію трьох держав — Польського королівства, Великого Князівства Литовського і Великого Князівства Руського (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства). Всі три частини федерації мали об’єднуватися особою вибраного короля, спільним сеймом та зобов’язанням погоджених воєнних дій проти зовнішнього ворога. Органом законодавчої влади на території Великого Князівства Руського оголошувалися Національні збори, тобто виборний парламент, а виконавча влада належала б довічно обраному й затвердженому королем гетьманові. Князівство мало б власну скарбницю, свій найвищий судовий орган та підпорядковану гетьману армію у складі 30-тисячного Війська Запорозького й 10-тисячного найманого війська. Православна Церква урівнювалася в правах з римо-католицькою. Обумовлювалося заснування двох університетів: Києво-Могилянської академії, зрівняної у правах з Краківською, та новоствореної вищої школи зі статусом університету; по всій території держави дозволялося без обмежень засновувати колегії та гімназії з викладанням латиною, оголошувалася повна свобода друку (зокрема й щодо питань, дотичних до релігії).

Отже, Гадяцький договір скасовував Переяславську угоду, хоч він і не містив антиросійських мотивів, проте Московія сприйняла його негативно. На початку жовтня 1658 р. російські війська вступають на Гетьманщину. В боях на Лівобережжі козацькі війська змушують російські відступити до Бєлгорода. Навесні 1659 р. князь О. Трубецькой на чолі 100-тисячної російської армії після кількох боїв із козаками Ніжинського та Чернігівського полків відтіснив 5-тисячний козацький загін полковника Г. Гуляницького до Конотопа й узяв його в облогу. І. Виговський зібрав на допомогу 16-тисячне військо, підкріплене майже 30-тисячною татарською кіннотою під проводом хана Мегмед-Ґірея і кількатисячним загоном найманців: поляків, сербів, німців та румунів. Влучним маневром армія Виговського 9 липня 1659 р. завдала царським воєводам поразки. В Москві почалася паніка, але похід Виговського на Москву зірвав Іван Сірко, який напав на Крим.

Тим часом політична ситуація в Україні загострювалася. Сейм Речі Посполитої урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди. Зокрема було заперечено право Великого Князівства Руського карбувати власну монету; вибирати гетьмана мали шляхом подання на затвердження короля не однієї, а чотирьох кандидатур; обмежувалася дипломатична самостійність гетьмана, якому заборонялося приймати іноземні посольства; зменшувався реєстр Війська Запорозького. Це викликало невдоволення серед козацтва. Опозиційні сили зосередилися навколо Ю. Хмельницького. І. Виговський прибув до Германівки під Києвом, де був Юрій, і скликав чорну раду. За дорученням І.Виговського П.Верещака та І.Сулима мали ознайомити присутніх зі змістом Гадяцького договору, але козаки не захотіли вислухати їх, і невдовзі Виговський відіслав Хмельниченкові гетьманські клейноди — бунчук та булаву — а сам виїхав до Польщі. На Білоцерківській чорній раді наприкінці вересня 1659 р. гетьманом обрано Ю. Хмельницького. Зміна гетьмана, як аргументовано стверджує сучасна дослідниця періоду Руїни Тетяна Яковлева, не означала тріумфу антипольських настроїв, як досі традиційно вважалося, — навпаки, на згаданій старшинській раді вперше виразно окреслилися цілком самостійницькі позиції Ю. Хмельницького: не бути ні під владою короля, ані під владою царя.

Гетьман Юрій Хмельницький (1641—1685), який не виступав на жодному боці під час громадянської війни і не належав до антимосковського напряму, спробував, як вважав М. Потоцький, налякати короля царем і навпаки — царя королем, щоб зберегти незалежність Гетьманщини. Він виступав за збереження союзу з Кримом, задекларував зверхність Польського королівства, а у відносинах з Москвою спробував балансувати і досягнути порозуміння, виславши посольство до московського воєводи князя Олексія Трубецького. Посли повезли з собою проект так званих «Жеврдівських статей», де пропонувалося, зокрема, щоб московські залоги перебували лише в Києві, війська в Україні підлягали командуванню гетьмана, царський уряд не брав до уваги жодних листів, не засвідчених печаткою гетьмана, а на всіх зовнішніх переговорах, дотичних до інтересів України, були присутні її представники з правом голосу. Це свідчило про неабиякий досвід козацької старшини та її готовність захищати Гетьманщину.

Однак князь О. Трубецькой, вдавшись до військового шантажу, відхилив ці статті й домігся на скликаній 27 жовтня 1659 р. Генеральній раді, оточеній 40-тисячним московським військом, ухвалення нового Переяславського договору, що складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на той час втратила) та додаткових статей. Відповідно до нього, Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, на обох берегах Дніпра мали перебувати по одному судді, осавулу та писарю. Гетьман втрачав право призначати та звільняти полковників, карати смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу. Заборонялися дипломатичні відносини з іншими країнами. Московські воєводи здобули право перебувати разом із залогами у Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані. Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріарху тощо. Отже, Українська держава втрачала самостійність. Це обурило козаків і старшину Правобережжя. Тим більше, що 7 правобережних полковників не були запрошені на раду. 1659 р. уряд Ю. Хмельницького шле до Москви посольство, очолюване П. Дорошенком, для скасування частини обмежень нового Переяславського договору, але цього досягти не вдається. У цей час польський уряд відряджає до гетьмана посольство Беньовського, який пропонує зверхність короля.

А становище України стрімко погіршується. На початку лютого 1660 р. 10-тисячне польське військо на чолі з коронним гетьманом Станіславом Потоцьким намагається захопити Могилів-Подільський. Зазнавши 20 лютого поразки, воно спробувало оволодіти Брацлавом, Ладижином та Уманню, але також безуспішно. Зазнавши великих втрат, С. Потоцький відступив. Уклавши мирний договір зі Швецією (перша половина травня 1660 р.) й заручившись підтримкою кримського хана, польський уряд пішов на зрив переговорів з Москвою і почав підготовку до нового наступу.

Для протидії польсько-татарським військам російську армію під командуванням Василя Шереметьєва було поділено на 2 частини: московське військо та лівобережні полки наказного гетьмана Т. Цицюри виступили проти польської армії, а Ю. Хмельницький з правобережними полками — проти татар. Польське військо 14 вересня 1660 р. оточило російсько-українські полки неподалік Любара, а після їхнього відходу 27 вересня до Чуднова — заблокувало. Тим часом Ю. Хмельницький (на чолі 20—тисячного війська) діяв повільно й нерішуче, що зумовлювалося бажанням частини старшини розпочати переговори з поляками. На початку жовтня українське військо відступило до містечка Слободища на схід від Чуднова, де група старшин (Г. Лісницький, Т. Носач, П. Тетеря та ін.), всупереч настроям основної маси вояків домоглася від гетьмана згоди на переговори з польним гетьманом Юрієм Любомирським. 17 жовтня 1660 р. Ю. Хмельницький уклав так званий Слободищенський трактат («Чуднівський трактат») з Польщею, за яким поновлювалася Гадяцька угода 1658 р. (щоправда, без статті про створення Великого Руського князівства). Після переговорів В. Шереметьєв змушений був капітулювати, погоджуючись на виведення війська з України, велику контрибуцію та відмову від протекції над гетьманом. Згодом козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні полки на чолі з Яковом Сомком і Василем Золотаренком не погодилися з умовами договору.

Зрив домовленостей розпочався відразу — Москва не визнала жодної угоди, а до неї приєдналася більшість лівобережного козацтва й старшини, яка перестала визнавати владу гетьмана Ю. Хмельницького. На Правобережжі теж швидко зростало невдоволення встановленням польсько-шляхетських порядків, свавіллям жовнірів, знехтуванням Варшавою умов Чуднівського трактату. Зазнавши влітку 1662 р. серйозної поразки під час нового походу на Лівобережну Україну, Ю. Хмельницький склав повноваження гетьмана (був кволим та замолодим, страждав на епілепсію, у критичних ситуаціях губився й панікував) і оголосив, що йде в монастир. У січні 1663 р. київський митрополит Діонісій Балабан особисто постриг екс-гетьмана в ченці під іменем Гедеона.

У першій половині січня 1663 р. на скликаній у Чигирині козацькій раді основна боротьба розгорілася між Григором Гуляницьким і Павлом Тетерею. Завдяки підтримці татар, переміг П. Тетеря (близько 1620—1622 — квітень 1671), який виношував ідею соборності України. Її реалізацію він вбачав у розв’язанні двох завдань: досягнення взаєморозуміння з найвпливовішою старшиною Лівобережжя та віднайдення союзника за межами України для нейтралізації потенційних недругів Української держави. П. Тетеря походив з роду остерських замкових зем’ян Тетер-Моржковських, пов’язаних з козаками, його хрещеним батьком був Богдан Хмельницький, тому припускають, що його батько Іван Тетеря належав до тодішньої старшинської верхівки Війська Запорозького. Напередодні козацької революції П. Тетеря служив канцеляристом у Володимирі, після став писарем Переяславського полку, а пізніше — й полковником цього полку. Аж до смерті Б. Хмельницького залишався його найдовіренішим послом. За гетьманування І. Виговського Тетеря був генеральним писарем (саме він готував текст Гадяцького трактату); пізніше одружився з дочкою Б. Хмельницького Оленою, вдовою молодшого гетьманового брата Данила Виговського. При Юрії Хмельницькому був його головним радником. П. Тетеря спирався на підтримку польського короля Яна Казимира та Кримського хана, намагаючись об’єднати Україну, він разом з польсько-козацьким військом та союзниками-татарами захопив майже все Лівобережжя, але поведінка поляків на українських землях викликала цілу низку народних заворушень. Саме на придушення цих повстань і повернув свої війська П. Тетеря. Долаючи внутрішню анархію, він спирається на козацтво й православну шляхту, але, розбитий одним з ватажків повстанців Дрозденком, зрікається булави та 1665 р. втікає до Польщі. Там приймає католицьку віру й отримує посаду брацлавського, ніжинського та чигиринського старости.

На Лівобережжі у 1662 р. Москва дала згоду на скликання Чорної ради й відправила для організації її проведення князя Д. Велико-Гагіна з 8 тис. ратних людей. На раді 27—28 червня 1663 р. під Ніжином більшість козацтва обрала гетьманом Івана Брюховецького (1623—1668), який мав підтримку Січі та московського воєводи князя Г. Ромодановського, а його опонентів — полковників Якова Сомка та Василя Золотаренка — ув’язнили. Тоді ж було цілком замінено апарат влади: Іван Брюховецький передав посади своїм прибічникам із Січі. Московський уряд був дуже задоволений таким перебігом подій, адже посередником між Москвою та козацькою масою став той, хто не прагнув установити власні порядки на підвладній йому території. Складалася сприятлива ситуація для поділу Української держави між Москвою та Річчю Посполитою. Брюховецький перший із гетьманів їде до Москви, за що отримує титул боярина і дружину з роду Долгоруких, а 1 листопада 1665 р. укладає «Московські статті», за якими передбачалося розмістити воєвод і московські залоги в усіх великих містах України; передати збирання податків московським воєводам; проводити вибори гетьмана лише царському представнику; гетьманові заборонялася зовнішньополітична діяльність тощо. Досягти порозуміння зі старшиною Брюховецькому не вдалося. Влітку 1666 р. починається втілення «Московських статей», а разом з тим розгортаються конфлікти з прибулими воєводами, підняття податків, що посилюється протистоянням з духівництвом через прибуття до Києва московського митрополита. Увірвався терпець навіть запорожцям: у листі з Січі кошовий Іван Рог писав: «Почули ми, що Москва буде на Кодаку, але її нам не треба. Погано робиш, що починаєш з нами сваритися. Хоч ти від Царської Величности дістав пожалування, однак достоїнство своє отримав від Війська Запорозького, Військо ж не знає, що таке боярин, знає тільки гетьмана».

Упродовж літа 1664 — весни 1665 р. правобережна Гетьманщина перетворилася на арену війни, де зійшлися полки І. Брюховецького, загони місцевих повстанців, запорожці, виведені кошовим І. Сірком з Січі, московські ратні люди, полки П. Тетері, підсилені татарами й коронним військом. Навесні 1665 р. польське військо відступило й П. Тетеря зрозумів, що його становище безнадійне, тому зрікся гетьманства й доживав вік на Волині в Колках (нині Волинської обл.) як шляхтич-землевласник.

Новий лідер Правобережжя Петро Дорошенко, реально оцінюючи обстановку, вважав за першочергове завдання домогтися зміцнення своєї влади на правому березі. Т. Шевченко називав його «Сонцем руїни». Дорошенко здобув освіту в Києво-Могилянській колегії й обіймав значні старшинські посади. Скликана на початку березня 1666 р. розширена старшинська рада підтвердила його гетьманські повноваження й ухвалила вирядити до польського короля посольство. П. Дорошенко налагодив добрі стосунки з новим ханом Аділь-Ґіреєм, а в липні — серпні 1666 р., коли на Лівобережжі спалахнуло велике повстання Переяславського полку проти І. Брюховецького, намагався поширити свою владу й на Лівобережжя. Восени 1666 р. гетьман фактично розриває стосунки з Польщею і йде на зближення з Портою, що прискорило укладення 13 січня 1667 р. Андрусівського перемир’я між Московією і Річчю Посполитою, яке передбачало закріплення за Москвою Сіверщини й Лівобережної України та на 2 роки Києва, а за Річчю Посполитою — земель Білорусі й Правобережної України. Запорожжя потрапляло в спільне володіння монархів обох країн.

П. Дорошенко розпочав підготовку до визвольного походу в Західний регіон, щоб прилучити його до Великої України. В травні 1667 р. на допомогу гетьманові підійшли татари, яких він відіслав у західні райони Поділля та на Волинь, але в серпні запорожці атакували Очаків і спустошили Крим. Дізнавшись про це, в середині жовтня 1667 р. Крим-Ґірей пішов на укладання угоди з поляками. П. Дорошенко змушений був також підписати цей договір, що передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків тощо. Дії запророжців помітно ускладнили відносини гетьмана з ханом, тим більше, що в середині листопада того року І. Сірко на чолі 6 тис. козаків знову напав на Крим. Внаслідок цього посли П. Дорошенка, які в грудні прибули до Аділь-Ґірея, потрапили під арешт. Водночас кримська верхівка прихильно зустріла польське посольство.

Чимало уваги наприкінці 1667 та на початку 1668 рр. Петро Дорошенко приділив переговорам з Москвою. При цьому він підкреслював, що мало відбутися об’єднання не лише Правобережної України з Лівобережною, а й усіх етнічних земель України (в минулому — всієї території княжої Русі, включно з Перемишлем, Ярославом, Львовом, Галичем і Володимиром). Значних зусиль правобережний гетьман докладав до пошуків порозуміння з Запорожжям та І. Брюховецьким. Важливо відзначити, що протягом 1665—1667 рр. у ставці лівобережного гетьмана відбулася еволюція політичних поглядів: з палких прихильників московської орієнтації старшина стала її противниками. Тому вона схвально сприйняла пропозицію П. Дорошенка розпочати підготовку повстання проти московських залог з тим, щоб розірвати Московський договір 1665 р. і прийняти протекцію Порти. В січні 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. До середини березня більшу частину території Лівобережжя було звільнено з-під влади московського уряду. Тим часом стали рішучішими дії Порти, спрямовані на встановлення протекції над Україною. У березні того самого року великий візир Мустафа-паша попередив уряд Речі Посполитої, що султан бере козаків під свою опіку й не дозволить їх кривдити. У квітні, прийнявши послів І. Брюховецького, уряд Порти погодився взяти під протекцію й Лівобережну Україну, якщо на її території не буде російських залог. У червні 1668 р. гетьмани Дорошенко і Брюховецький зустрілися, в результаті останнього було вбито за неправильно витлумаченим знаком і П. Дорошенко об’єднав Правобережжя і Лівобережжя.

Уряди Москви, Речі Посполитої й Криму рішуче виступили проти возз’єднання Української держави. Довідавшись про вторгнення польських військ на Брацлавщину, 18 липня 1668 р. гетьман залишив Лівобережжя й повернувся на Правобережжя. А на Лівобережну Україну знову посунуло московське військо, і чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний та й більшість старшин перейшли на бік Москви. Скликана у березні 1669 р. в Глухові рада обрала гетьманом Д. Многогрішного і схвалила новий договір з Росією, т. зв. «Глухівські статті». Вони були кроком уперед порівняно з «Московськими статтями» І. Брюховецького, але все-таки істотно обмежували права Української держави (в межах Лівобережжя). Умови «Глухівських статей» передбачали залишення в 5 містах московських воєвод, хоч вони й не мали права втручатися в місцеве управління й очолювали тільки залоги; закріплювали збирання податків до російської скарбниці за українською адміністрацією; встановлювали чисельність козацького реєстру в 30 тис.; забороняли гетьманському урядові проводити зовнішню політику тощо.

П. Дорошенко вів запеклу боротьбу з П. Суховієм, котрого підтримували Крим, частина полковників, особливо уманський — М. Ханенко, а також Ю. Хмельницький. Лише 8 листопада 1669 р. гетьман завдав вирішальної поразки своїм противникам. Петро Суховій (Суховієнко, з Полтавщини, свого часу був кошовим отаманом на Запорозькій Січі) та Михайло Ханенко втекли, а Ю. Хмельницький потрапив у полон до білгородських татар і згодом був відісланий до Стамбула, де жив до 1677 р. Коли турецька армія розпочала 1677 р. війну з Річчю Посполитою, султанські радники згадали про «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». А коли потреба в гетьмані-маріонетці відпала, Хмельниченка 1681 р. знову повернули до Стамбула. Два останні роки свого життя він провів у Немирові (нині Вінницької обл.), урядуючи з допомогою турецької залоги. Одна з розправ, яку вчинили за його наказом над родиною багатого тутешнього купця-єврея за несплату мита, викликала скаргу до Стамбула, де на суді Юрія, за вироком султанського намісника, публічно задушили мотузком.

П. Дорошенко послідовно захищав національні інтереси України — вів курс на зміцнення гетьманської влади, хоча для надання легітимності своїм рішенням впроваджував їх через ухвали старшинських рад. Він прагнув відновити принцип спадковості влади, клопотався про утвердження в державі козацького типу господарства й перешкоджав поверненню до маєтків панів і урядовців, підтримував ідею створення окремого українського патріархату. Протягом першої половини 1671 р. намагався встановити політичні контакти з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, поліпшити відносини з Москвою і порозумітися з Д. Многогрішним, зокрема пропонував йому укласти «братерську приязнь», щоб разом захищати «суспільне добро і цілісність». Цілком імовірно, що гетьманам вдалося досягти певного взаєморозуміння.

Лівобережний гетьман Многогрішний не втримав гетьманської булави довго. З 1668 р. він висуває вимоги до царя про збереження козацьких прав як це було за Б. Хмельницького, повного виведення російських ратних людей із Правобережної України та амністії учасникам антимосковських повстань. Його гострі висловлювання щодо московського правління, доволі незалежна позиція, а особливо — неприхована симпатія до Дорошенка, за здоров’я якого Д. Многогрішний дозволяв собі привселюдно пити на бенкетах, давали добру поживу для доносів, що незабаром посипалися в Москву. Невдоволені діями Д. Многогрішного старшини змістили його за підтримки московського посла Г. Ромодановського в березні 1672 р. та обрали (в червні) гетьманом Лівобережжя Івана Самойловича. Д. Многогрішного засудили у Москві до страти, яку замінили засланням до Сибіру. Там він створив Забайкальське козацьке військо.

У серпні 1671 р. польський уряд, стурбований зміцненням влади П. Дорошенка, вирішив розпочати воєнні дії, і до кінця жовтня того року Яну Собєському вдалося окупувати Брацлавщину. Цьому сприяв перехід М. Ханенка, І. Сірка, М. Зеленського та інших старшин із частиною козаків на бік коронного гетьмана. П. Дорошенко й татари розпочали бої з польською армією під Ладижином, Уманню, Тростянцем. На початку червня 1671 р. 120-тисячна армія Мегмеда ІV вирушила на підмогу своєму васалові Дорошенку проти «Лехістану», так розпочалася польсько-турецька війна. П. Дорошенко дочекався підходу частини кримської орди і також перейшов у наступ. 1672 р. розгромив 5-тисячне польське військо, здобув Кам’янець-Подільський та Львів. Поразки Речі Посполитої змусили її розпочати переговори з турками в Бучачі (нині — Тернопільська обл.). За укладеним там 18 жовтня 1672 р. договором, Подільське воєводство відходило до Туреччини, передбачалося визнання Польщею «Української держави» у «давніх кордонах», з її території виводилися всі польські залоги. Підписання Бучацького договору знаменувало відмову польського уряду від Правобережної України, але сейм цієї угоди не ратифікував, тому, хоча військові дії вщухли, про кінець війни не могло йтися. Турки ж у відвойованих володіннях частину церков і костьолів обернули на мечеті, коїли безчинства, викликаючи жах у населення. Люди масово мігрували на лівий берег Дніпра та на Слобожанщину, що призвело до знелюднення округ, винуватцем чого вважали Дорошенка, який «запродав Україну в турецьке ярмо».

На початку 1673 р. російський уряд доручив І. Самойловичу розпочати відповідні переговори з П. Дорошенком, який вимагав возз’єднання України на чолі з єдиним гетьманом, збереження всіх прав і вольностей Війська Запорозького (цар мав присягнути), встановлення кордону між Річчю Посполитою та Україною; виведення з Києва залог і спрямування на допомогу українцям для боротьби з турками сильної армії. Оскільки Москва відхилила його пропозиції, переговори припинилися, але на початку 1674 р. війська І. Самойловича та Г. Ромодановського, оволоділи основними містами Правобережжя і 27 березня того року в Переяславі оголосили І. Самойловича гетьманом України «обох сторін Дніпра». П. Дорошенко залишається в Чигирині й кличе татар.

У липні 1674 р. кримська орда перейшла Дністер і спустошила землі між Дністром і Південним Бугом (Брацлавщину). Штурмом було захоплено Вінницю, Стіну, Косницю, інші міста. Г. Ромодановський та І. Самойлович відступили на Лівобережжя. Опір туркам і татарам вчинили мешканці Ладижина та Умані. За Самовидцем, «юже по улицах з дворов билися так, же кров текла ріками, аж усі полегли, а інших по льохах, соломи понаволікавши, турки подушили». Після того як турки пішли, польський король Ян Собєський захопив Брацлавщину. П. Дорошенко висунув вимоги обов’язкового відокремлення України в удільну державно-політичну одиницю; допомоги Україні з боку Польщі в боротьбі з ворогами; підтвердження всіх прав і вольностей Війська Запорозького; заборони державцям і старостам польським прибувати до міст; скасування унії. Оскільки король відмовився схвалити головні з цих вимог, переговори зазнали невдачі й П. Дорошенку довелося у вересні 1676 р. капітулювати перед російськими підрозділами, що підійшли до Чигирина.

У 1676 р. турецька армія переправилася через Дунай і рушила в Україну, плануючи захопити Чигирин, а потім Київ. Проти турецьких і татарських загарбників під Чигирин підійшли російські війська під командуванням Г. Ромодановського та українські козацькі полки (Київський, Чернігівський, Ніжинський, Лубенський, Гадяцький, сердюцький і компанійський) на чолі з гетьманом І.Самойловичем. Заздалегідь було укріплено Чигирин і поповнено його гарнізон. У серпні 1677 р. 110—тисячна турецька армія Ібрагіма-паші з Ю. Хмельницьким підійшла до Чигирина й почала облогу. Протягом чотирьох тижнів захисники міста мужньо оборонялися. Не витримавши натиску російських і козацьких полків, турецькі й татарські війська, що прибули на допомогу своїм загонам до переправи в с. Бужині під Чигирином, відступили від Бужина, а на полі битви залишилось 10 тис. убитих. Поразка під Бужином деморалізувала турецьку армію й кримських татар, вони припинили облогу, залишили обоз і в паніці кинулися втікати. 5 вересня до зруйнованого Чигирина вступили російські ратні люди й українські козаки.

У 1678 р. 200-тисячне військо йде у другий Чигиринський похід. Після боїв, що точилися близько місяця, гарнізон Чигирина залишив місто. У серпні поблизу Бужина відбулася семиденна битва, в результаті якої турецька армія, втративши третину своїх сил, відступила. Втрати турків були більшими, ніж у московитів, але Московія припиняє бойові дії, і гетьманом Правобережжя ненадовго стає Ю. Хмельницький. Між Османською імперією і Московською державою 13 січня 1681 р. було укладено Бахчисарайський мирний договірна 20 років, за яким Південна Київщина, Брацлавщина, Поділля залишалися за Портою, а інші території входили до складу Московії, окрім нейтральної зони між Бугом та Дністром. Починаються змагання між Польщею та Портою за Правобережжя.

На кінець 80-х рр. ХVІІ ст. Лівобережжя та Слобожанщина перебували в складі Московії, Правобережжя належало Речі Посполитій, а його частина перебувала під протекторатом Туреччини. Трактат про «Вічний мир» від 26 квітня 1686 р. між Московією і Польщею підтвердив попереднє рішення про поділ України. Він не лише юридично, а й фактично, остаточно закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною. Польща відмовилася від протекторату над Запорозькою Січчю. За трактатом, південну межу краю було окреслено по р. Орелі. Південно-західний рубіж володінь Війська Запорозького й Речі Посполитої пройшов від Січі вгору Дніпром та гирлом річки Тясмин, а звідти до Чигирина й далі до Чорного лісу. Нейтральною незаселеною зоною оголошувалися Південна Київщина та Брацлавщина, спустошені польсько-шляхетськими військами та турецько-татарськими нападниками. Західноукраїнські землі, Волинь і Північна Київщина поверталися Речі Посполитій, а Поділля залишалося під протекторатом Туреччини.

Отже, за умовами трактату про «Вічний мир» між Росією і Польщею царський уряд розірвав мирні відносини з Портою. Російська держава приєдналася до антитурецької «Священної ліги», створеної західноєвропейськими країнами — Австрією, Венецією та Польщею, — і зобов’язалася виступити проти Кримського ханства. Російські війська прибули в Україну й дислокувалися в Охтирці, Сумах і Красному Куті. В травні 1687 р. російська армія під командуванням князя Василя Голіцина та 50-тисячне військо українських козаків на чолі з гетьманом І. Самойловичем рушили на південь, але цей похід завершився без битви: татари підпалили степ, армії забракло продовольства, води, фуражу. Російське командування прийняло рішення припинити похід і повернуло військо на Полтавщину. Вдосконаливши озброєння, створивши рухливий обоз із продовольством та боєприпасами у 1688 р., навесні 1689 р. російська армія (112 тис. чол.) під командуванням князя В. Голіцина разом з 40-тисячним козацьким військом на чолі з гетьманом Іваном Мазепою знову рушила на південь. Вигравши битви в урочищі Зелена Долина та біля Каланчака, російські війська й українські козацькі полки підійшли до Перекопа, за яким зосередилися війська кримського хана. Але відірваність армії від баз постачання, потенційна загроза з боку татарських гарнізонів, зосереджених у фортецях на пониззі Дніпра, брак підтримки з боку союзників, знову змусили російське командування прийняти рішення не штурмувати Перекоп і припинити похід.

У 90-х рр. XVII ст. царський уряд запланував здобути турецьку фортецю Азов. Водночас як маневр для відвернення уваги у січні 1695 р. було оголошено про підготовку походу на пониззя Дніпра. Головні сили російської армії рушили на Азов, а інша частина і українські козацькі полки пішли на пониззя Дніпра. В Азово-Дніпровському поході 1695 р. найуспішнішим виявилося здобуття російськими й українськими козацькими полками нижньодніпровських турецько-татарських фортець: Кизикермена, на правому березі Дніпра, Таванської (Мустриткермена), Асламкермена (Арслана, Орслана) і Мубереккермена (Шагінкермена) у гирлі річки Конки. Здобуття цих фортець відкривало водний шлях до Чорного моря. Однак невдачі на головному театрі війни — під Азовом — змусили російське командування припинити воєнні дії й на пониззі Дніпра.

Восени 1695 р. московський уряд розпочав підготовку до другого походу на Азов, деголовна роль відводилася морському флоту. У квітні 1696 р. армія і флот під командуванням самого царя Петра І вирушили на Азов (тоді ця фортеця називалася Озів, а колись м. Танаїс, що входило до Тьмутараканського князівства Київської держави, тепер місто називається Азов і входить до Ростовської обл. РФ). На пониззя Дніпра направлялося військо Б. Шереметьєва, на яке покладалося завдання відвернути на себе сили кримських татар і здобути турецьку фортецю Очаків. 19 липня 1696 р. Азов було захоплено, в чому неабияку роль відіграли українські козаки під командуванням наказного гетьмана Якова Лизогуба: Чернігівський, Прилуцький, Гадяцький, Лубенський і два мисливські полки (всього близько 15 тис. чол.). У результаті Азово-Дніпровських походів зросла безпека південних рубежів Московської держави.

Наприкінці XVII ст. Австрія і Річ Посполита погодилися на сепаратний мир з Туреччиною. Враховуючи це, Росія в січні 1699 р. уклала Карловицьке перемир’я з Туреччиною на два роки, а 3 липня 1700 р. — Константинопольський мирний договір.Згідно з умовами договору, Азов переходив до Росії і припинялася виплата данини Кримському ханству. Водночас уряд Петра І на вимогу Туреччини погодився зруйнувати дніпровські фортеці, відбудовані в попередні роки. Територія від Запорозької Січі до Очакова і в районі Азова залишалася незаселеною. Російська держава позбавлялася права на вільне судноплавство Чорним морем.

Таким чином, перші кроки Російської держави в боротьбі за вихід до Чорного й Азовського морів і звільнення Північного Причорномор’я принесли тільки частковий успіх. Здобути вихід до Чорного моря ще не вдалося.