Історія України. Підручник

3. Україна після Зборівського договору

Зборівський договір не влаштовував жодну зі сторін — козацьку верству, бо повертав у підданство селян, які проливали нарівні з козаками кров у боях і вважали себе вільними. Визначений угодою 40-тисячний реєстр навіть наближено не відповідав реальній кількості козацтва та покозаченого простолюду, а тим часом усіх не вписаних до реєстру Зборівський договір автоматично обертав на підданих. Усе це загрожувало вибухом незадоволення широких народних мас. Так само непросто схвалювався Зборівський договір польським сеймом, де розгорнулися гострі дебати між прибічниками поміркованої та войовничої позицій. Наприкінці літа 1650 р., коли коронний гетьман Микола Потоцький, повернувся з татарського полону і закликав воювати, аж доки вся земля почервоніє від козацької крові, прихильники силової політики здобули перевагу.

19 лютого 1651 р. польська армія на чолі з польним гетьманом Мартином Калиновським перейшла в наступ: атакувала м. Красне, захопила Мурафу, Шаргород, Чернівці та Ямпіль на Поділлі. Завершивши мобілізацію 220-тисячної армії, в червні того самого року поляки підійшли під Берестечко. Хан Казі-Ґірей розпочав переговори з Польщею про можливості укладення миру. Бої під Берестечком велися з перемінним успіхом, аж поки в результаті домовленостей з поляками орда зрадила українське військо. Найманій поляками німецькій піхоті вдалося прорватися до ставки хана, в результаті чого вибухом було поранено в ногу Іслам-Ґірея, загинув його брат, калґа Крим-Ґірей, зазнав тяжкої рани Тугай-бей, татари почали відступати. Богдан Хмельницький з кількома старшинами кинувся за татарами, аби зупинити їх. Хан Іслам-Ґірей та мурзи відмовилися вступати в бій, мотивуючи це тим, що їхні коні мокрі, перевтомлені й голодні, а в той час був іще й байрам, коли мусульманам узагалі воювати заборонено. Найгіршим же стало те, що Іслам-Ґірей підступно захопив гетьмана, позбавивши козацьке військо генерального командування.

Зазнаючи поразки, козацька армія відступила до р. Пляшівки, притоки Стиру, де були болото й хащі. Там обложені успішно відбивали штурми й здійснювали бойові вилазки, проте становище в таборі погіршилося. Давалися взнаки незгоди між старшиною, нестримувані твердою рукою гетьмана. Бракувало питної води. Наростали тертя між селянами й козаками. Кальницький полковник Іван Богун, який перейняв на себе командування армією, створив переправу. Проте, коли селянська частина війська довідалася про початок відходу переправою (Богун спершу вивів козацьку кінноту, аби забезпечити збройне прикриття прориву), обложених охопила паніка: вони були впевнені, що старшина з козаками навмисне залишає їх у пастці, відвертаючи увагу противника. Селяни кинулися до переправи, топлячи одне одного, а заразом і мости. У боях та паніці загинуло близько 8 тис. чоловік. Повністю було винищено й козацький ар’єргард, що прикривав відступ. Саме з ним пов’язаний легендарний епізод Берестецької битви, коли близько 300 козаків стримували кількагодинну облогу одного з острівців на переправі. На пропозицію дарувати їм життя, якщо складуть зброю, смертники демонстративно повитрушували у воду гроші з гаманців і боронилися далі. Мужність останнього з них, котрий, як писали свідки, «сам протидіяв усій польській армії», отримавши 14 ран, вразила Яна Казимира. Король запропонував герою помилування, однак той гордо відповів, що про життя вже не дбає і хоче померти як воїн.

Польська й литовська армії до початку вересня 1651 р. окупували північні, центральні й західні райони козацької України. Почалася партизанська боротьба. Переговорна комісія, очолена з польського боку Адамом Киселем, а з козацького — Іваном Виговським, засідала в Білій Церкві з 15 по 28 вересня. Укладений 28 вересня 1651 р. Білоцерківський договір зводив нанівець автономію України. Її територія обмежувалася Київським воєводством, кількість реєстровиків зменшувалася до 20 тис., пани здобули право повертатися до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана.

Зрозуміло, все це не могло задовольнити ні український уряд, ані населення козацької України. До того ж насправді Білоцерківська угода залишилася на папері, оскільки польський сейм навесні 1652 р. її не ратифікував — уперше в історії польсько-литовського парламентаризму сейм було зірвано одним зі шляхтичів, який наклав вето на проект сеймової ухвали. Україною тим часом котилися чутки про скорочення реєстру. Вкрай напружена ситуація склалася на теренах Чернігівського й Брацлавського воєводств. Несхвалення сеймом угоди розв’язувало руки Богданові Хмельницькому, який у квітні 1652 р. оповістив старшину про підготовку до нової війни. Формальним приводом для початку бойових дій став похід гетьманича Тимоша Хмельницького на чолі козацько-татарського загону до Молдови.

Поява на початку березня 1652 р. на Лівобережжі підрозділів польської армії викликала новий спалах боротьби. Розпочалося масове переселення мешканців Чернігівського воєводства на територію Миргородщини, Полтавщини, Гадяччини. Серед радикальної старшини визрів задум зміщення Богдана Хмельницького. Виникла загроза вибуху громадянської війни, що могла знищити молоду державу. Тому з кінця квітня гетьман розпочав для виступу проти поляків, які стали табором на правому березі Південного Бугу під Батогом на Поділлі (нині Вінницька область), мобілізацію полків. У червні війська Богдана Хмельницького (12—15 тис. козаків та 15—20 тис. татар), скориставшись несконцентрованістю польської армії Мартина Калиновського (19 тис.), почало атаку й розгромило поляків. Після перемоги до початку липня відновилося функціонування національних органів влади козацької держави. Проте наприкінці 1652 р. Річ Посполита активізувала підготовку до нового наступу, довівши чисельність війська до 34 тис. У лютому 1653 р. польська армія атакувала Погребище, Кальник, Монастирище й інші міста Брацлавщини, вторглась в Умань. Лише після поразки від Івана Богуна під Монастирищем поляки відступили з території Української держави.

Гетьман, намагаючись залучити Молдову до антипольського союзу, домігся одруження (серпень 1652) сина Тимофія з донькою молдавського господаря Василя Лупу Розандою (Роксандрою). Волар Молдови, прізвище якого в перекладі означає «Вовк», підтримував відносини з Чигирином з жовтня 1648 р. Нагодою тісніше прив’язати Молдову до української політики став літній похід 1650 р. калґи-султана Крим-Ґірея на молдовські землі — нібито для покарання за напади молдавських загонів на татар. Богдан Хмельницький як союзник хана був зобов’язаний брати участь у цій експедиції (принаймні, помітно наголошував на цьому в своїх листах). Переправившись разом з татарами через Дністер, гетьман у вересні 1650 р. зненацька зайняв Ясси, а далі в ультимативній формі зажадав укладення союзу, запорукою чого мав стати шлюб доньки Василя Лупу Розанди з сином Хмельницького Тимошем. Прив’язуючи Молдову до України, цей шлюб водночас вводив би козацького ватажка до кола легітимних володарів, протегованих османами. Далекоглядна політична комбінація гетьмана давала змогу потенційно претендувати на молдавський престол (Лупу не мав синів), а з іншого боку —шанс досягти нейтралітету в українсько-польському конфлікті через фактичного володаря Литви Януша Радзивілла, одруженого зі старшою донькою Василя Лупу.

На україно-молдавський союз негативно відреагувала Османська імперія та володарі Валахії і Трансільванії, які пішли на зближення з Річчю Посполитою. В травні розпочалося оформлення антиукраїнської коаліції в складі Речі Посполитої, Валахії, Трансільванії та Молдови (після державного перевороту). 21 серпня 1653 р. 6—8-тисячне українське військо під проводом Тимофія оточили в Сучаві молдавсько-валасько-трансільвансько-польські підрозділи, а старший син Хмельницького був поранений і помер від ран. Тіло його привезли в Україну й поховали в Чигирині.

21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії під м. Жванцем (нині Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл.) над р. Дністром навпроти Хотина. Сил для вирішальної битви бракуволо кожній зі сторін, і тоді Іслам-Ґірей III узяв на себе роль посередника, не заінтересованого в надмірному піднесенні будь-кого з противників. У результаті розпочалися переговори, на яких хан вимагав поновлення Зборівського договору, сплати «упоминків» і дозволу брати ясир на території Польського королівства аж до р. Вісли. Але на козацькій Україні відновлювалися не умови Зборівського договору, як це часто стверджується в історіографії, а лише передбачені ним права і вольності козацтва. Переговори між татарами й поляками були досить дивними: завершилися усним погодженням, а не письмовою угодою, не відбулося й зустрічі коронованих осіб, хоча і хан, і король перебували на позиціях. Окрім того, королівські комісари не наполягали на присязі козаків, а сам Хмельницький послав на переговори полковників. Проте ця двозначна ситуація задовольняла всі три сторони. Татари досягли рівноваги сил між виснаженими сусідами, отримавши ще й величезну суму «упоминків» та вигоди від ясиру. Польська коронна верхівка тішилася ілюзією, бо Зборівська угода залишилася непідтвердженою, а Богдан Хмельницький робив ставку вже на Московське царство. Перед гетьманом постала гостра проблема: просити військово-політичну допомогу в Порти чи у Московії.

З 1651 р. відбувається деяке потепління в московсько-українських відносинах, адже Зборівський мир не спрацьовував (бо цей компроміс не влаштовував жодну зі сторін). Проте васалами турецького султана на той час були всі найближчі сусіди України, володарі невеликих держав причорноморсько-карпатського регіону: молдавський і волоський господарі, кримський хан та князь Трансільванії. Стамбул обіцяв гетьману навіть більші права, ніж у хана, а формула васалітету передбачала лише часткове обмеження зовнішньої політики та сплату до скарбниці Османської імперії певної щорічної данницької суми. Натомість султан брав на себе обов’язок захищати Україну від зовнішнього ворога. Однак чергові усобиці між претендентами на молдавський господарський престол, у яких козацька армія підтримала не турецького ставленика, а його противника, відстрочили вирішальний акт об’єднання з Портою. А зближення з Московією зробило українсько-турецький союз неактуальним.До того ж султан і Туреччина були неспроможні надати Україні допомогу, бо в цей час вели війну з Венецією, могло йтися лише про допомогу від Порти силами кримського хана. У зв’язку з цим більшість старшини віддавала перевагу московському варіанту через належність до православного віросповідання Богдан Хмельницький зазнавав дедалі активнішого ідеологічного тиску збоку високих ієрархів Східної Церкви, які гостро таврували зближення з «невірними». За словами Єрусалимського патріарха Паїсія, Хмельницький доручив йому особисто клопотатися перед царем, аби той «зволив Військо Запорозьке держати під своєю государя рукою», тобто цілком можливо, що саме патріарх став ініціатором переговорів з московським урядом разом з назаретським митрополитом Гавриїлом, Константинопольським патріархом Афанасієм та Коринфським митрополитом Йоасафом, який навіть привіз гетьманові меча, освяченого на Гробі Господньому. Врешті, всі вони, засуджуючи «братерство» козаків з татарами й турками, намовляли гетьмана й старшину до спілки з царем-одновірцем задля користі «праведній вірі», апелюючи до наявності в історичній пам’яті українського народу спогадів про спільну політичну долю за часів княжої Русі, браку в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькості мови й культури, давніх зв’язків Запорозької Січі з Москвою. Адже ще від часів Байди Вишневецького цар підтримував запорозьке козацтво як потенційного охоронця не лише польсько-українського, а й російського кордону від татарських набігів. Такі настрої зумовлювалися й військово-політичною слабкістю Московії порівняно з Османською імперією, що давало надію на збереження Україною повнішої державної самостійності. Не менш традиційними були й контакти запорожців з донськими козаками. Донці разом із запорожцями садили на московський престол Дмитра Самозванця і воювали у війську Лжедмитрія; великий донський загін був у Війську Запорозькому під час Хотинської війни 1621 р.; у 1637 р. відбувається спільний похід на турецьку фортецю Азов. Майже регулярними були також спільні морські походи на турецьке узбережжя.

У результаті тривалих переговорів (у червні 1653 р. було використано посольство кримського хана, яке привезло Богдану Хмельницькому атрибути васальної влади: булаву, шаблю, бунчук і каптан, аби пришвидшити прийняття рішення царем); 2 липня 1653 р. цар Олексій Михайлович видав грамоту, в якій ішлося про прийняття України «під нашої Царської Величности високу руку», аби Військо Запорозьке не стало «ворогами Хреста Христового». Формальності завершилися 11 жовтня 1653 р., коли Земський собор у Москві вирішив також прийняти Військо Запорозьке «під свою государеву високу руку» й розпочати війну проти Речі Посполитої. 19 жовтня того року посольство Василя Бутурліна виїхало в Україну для юридичного оформлення цього акту гетьманом і старшиною. В такий спосіб Московія прагнула запобігти небезпечному для себе зближенню України з Портою й небажаному зміцненню Польщі в разі поразки України.

Вибір місцем церемоніального акту незначного Переяслава, а не Києва деякі дослідники вважають невипадковим: замість сакрально освяченої столиці «всієї Русі» — козацький полковий Переяслав, замість декларованого вічного союзу з царем-одновірцем — збройна козацька угода, продиктована ситуацією. Скликана 8 січня 1654 р. Переяславська рада ухвалила рішення про прийняття протекції царя Олексія Михайловича, але за умови царської присяги козацтву. Ситуація загострилася, коли посольство Бутурліна відмовилось присягати козакам від імені царя, який «холопам не присягає». Хоча старшина й залишила Переяславську раду, проте відкритий розрив з Московією був неможливий. Тоді й було запропоновано послати посольство до Москви і підписати проект письмового договору. Присягнувши цареві, козаки підготували текст угоди, яку Золотаренко з «товариством» відвезуть до Москви, де документ буде перероблено, й зараз він відомий під назвою «Березневі статті», що складалися з 11 пунктів. Вони передбачали цілковите збереження за козацькою Україною створених у ній форм правління й устрою, інституцій політичної влади, території, суду й судочинства, армії (60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративного поділу, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності у проведенні внутрішньої політики; підтверджувалися всі права й привілеї козацтва, шляхти, духівництва й міщанства. Богдан Хмельницький ставав пожиттєвим гетьманом. Суверенітет України частково обмежувався в царині зовнішньополітичної діяльності (заборонялися самостійні відносини з Річчю Посполитою й Портою), були також зобов’язання сплачувати податки до московської скарбниці. Московія зобов’язувалася розпочати війну проти Речі Посполитої й надати Україні допомогу у відбитті нападу Кримського ханства.

В основі зовнішніх проявів у будь-якій сфері діяльності людей лежить внутрішній духовний стрижень. Релігійні мотиви, що домінували в цей період у свідомості людей, надавали легітимності діям учасників як Тридцятилітньої, так і Національно-визвольної війни. Козацтво саме в цей період стає символом захисту православ’я, «грецької віри». Належність до православ’я стала ознакою належності до руськості, а значить — до повстання. Хоча сама духовна ідея фіксується в документах української революції лише після Жовтоводської та Корсунської перемог (травень 1648 р.) і долучення до повстання представників української православної шляхти. Тісно пов’язані в масовій свідомості XVII ст. етноконфесійні та соціальні ознаки (католик — поляк — пан; іудей — єврей — орендар) вказували на образ ворога. Досить частими в роки Хмельниччини були напади повсталих на католицькі монастирі. Про те, що «козаки б’ються з поляками за віру», одностайно твердили французький посол де Брежі, московські ченці та служилі люди, які побували в Україні у 1648 р. Але зближення козацької верхівки з київським православ’ям відбулося лише в кінці 1648 — на початку 1649 рр. Єрусалимський патріарх Паїсій відіграв важливу роль у творенні православної ідеології козацького повстання: він зустрічав Хмельницького у Києві та сприяв усвідомленню гетьманом своєї місії в православному світі. У 1649 р. під Зборовом серед релігійних вимог Б. Хмельницький висував вимогу скасування унії, усунення з керівних посад католиків, ліквідації ордену єзуїтів. Після 1654 р. союз України з Московською православною державою ніс потенційне обмеження прав Київського митрополита, що не могло не викликати негативної реакції з боку Сильвестра Косова. Перше непорозуміння виникло відразу після Переяславської угоди, коли московський посол боярин Бутурлін довідався, що митрополит не склав присяги на вірність цареві.

Отже, відстоювання економічних, політичних і культурно-релігійних прав українського народу вилилося в середині XVII ст. в Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. Головним її результатом було відновлення української державності на значній частині етнічних земель. В основі української державної території були землі колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Переломним моментом війни став Зборівський мирний договір, за яким Україна фактично здобула незалежність, хоч номінально входила до складу Речі Посполитої. Незважаючи на те, що козацька держава існувала на обмеженій частині етнічної України, документи підтверджують тогочасне розуміння, зокрема гетьманом Б. Хмельницьким, єдності всіх українських земель і прагнення поширити на них свою владу.

В ході війни козацький військово-адміністративний устрій трансформувався в державний територіально-адміністративний устрій України. Зберігаючи основні елементи територіально-адміністративної структури козацтва, функціональна структура органів управління зазнала певних змін, зумовлених новим статусом України. Перш за все це пов’язано з тим, що нові органи влади стали не тільки становими (козацькими), а перетворилися в загальноукраїнські. Двоступенева адміністративна структура, в поєднанні з переважною виборністю посад забезпечувала ефективне виконання прийнятих ухвал, демократизм управління, визначала народний характер держави. Певним недоліком такої системи можна вважати збереження рис військової організації, відсутність чітких зв’язків з міським і громадським самоуправлінням.

Дипломатичні відносини Української держави 1648—1654 рр. були досить різноманітними. Але, виходячи з реалій тогочасних умов, гетьман і його оточення прийняли рішення про укладення воєнного союзу з Московією. Переяславська угода встановлювала лише номінальний васалітет, а Україна залишалась автономною і не приєднувалася до Росії, отримуючи надійного союзника, але набуваючи могутнього ворога — Кримське ханство. Політична свідомість населення зростала, його енергією було спрямовано на юридичне закріплення і утвердження нових територіально-адміністративних утворень. Однак складне воєнно-політичне становище, зовнішня агресія і суспільна нестабільність не дали змоги реалізувати ці тенденції.

На час смерті Б. Хмельницького Україна стала однією з могутніх держав Європи і за розмірами вже дорівнювала своєму основному політичному конкурентові й противникові — Речі Посполитій. Проте помітно обмежувало державу гетьмана перебування західних районів (особливо Галичини, Холмщини) в залежності від іноземних урядів, що ускладнювало зв’язки з іншими країнами Європи.

Хронологія

Жовтень — листопад 1646 р. — група козаків і Б. Хмельницький розпочали підготовку до повстання проти поляків.

16 травня 1648 р. — вирішальний бій біля р. Жовті Води між польськими військами та військами Б. Хмельницького.

Січень 1648 р. — початок Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького.

18 червня 1648 р. — Б. Хмельницького обрано гетьманом.

21 вересня 1648 р. — битва під Пилявцями.

8—26 жовтня 1648 р. — облога Львова.

6—21 листопада 1648 р. — облога Замостя.

Липень 1649 р. — облога Збаража.

Червень 1649 р. — Богдан Хмельницький ухвалив «Статті про устрій Війська Запорозького».

8 серпня 1649 р. — укладення Зборівської угоди. Започаткування козацької станово-адміністративної автономії.

червень 1651 р. — бої під Берестечком.

28 вересня 1651 р. — Білоцерківський договір.

січень 1654 р. — україно-російські переговори в Переяславі й прийняття Гетьманщиною московської протекції.

Словник термінів

Диктатура (від лат. dictatura — необмежена влада) — здійснення влади в державі недемократичними методами, автократичний політичний режим.

Лівобережна Україна — історична назва частини України, що охоплює територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, частини східних районів Київської (з м. Київ) та Черкаської обл.

Правобережна Україна — історична назва частини України, що охоплює територію сучасних Київської, Черкаської, Кіровоградської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Рівненської та Волинської обл.

Генеральна старшина — найвище військове і цивільне керівництво Війська Запорозького, з середини XVII ст. перетворилося на державну адміністрацію Гетьманщини. Складалася з гетьмана, генерального обозного, генерального писаря, генерального судді, генерального підскарбія, генерального осавула, генерального хорунжого. Полкова і сотенна старшини були зменшеними копіями генеральної. Проте на чолі їх замість гетьмана стояли, відповідно, полковник та сотник, які одночасно керували полком і сотнею як військовою й адміністративно-територіальними одиницями.

Запорозька Січ — військово-адміністративний центр козацтва, що існував за порогами Дніпра з середини XVI ст. до 1775 р. Тут перебував найвищий орган управління Січі — Кіш. Столицею Запорозької Січі було місто-фортеця, яке кілька разів змінювало місце розташування. Відомо такі Січі: Хортицьку (1553—1557), Томаківську (1560-ті — 1593), Базавлуцьку (1593—1638), Микитинську (1638—1652), Чортомлицьку (1652—1709), Кам’янську (1709—1711, 1728—1734), Олешківську (1710—1734), Нову Січ (Підпільненська, Покровська — 1734—1775).

Коронний гетьман — верховний головнокомандувач війська Речі Посполитої.

Монархія — держава, главою якої є монарх. Є необмежені (абсолютні) і обмежені (конституційні) форми монархій.

Низове козацтво — козаки, які мешкали на Січі. Рухлива, опозиційна до уряду частина козацтва.

Полк — військова (з середини XVII ст. — військово-адміністративна) одиниця, що об’єднувала козаків, які проживали на певній території. Тактичним підрозділом була сотня, що поділялася на курені. Перші полки сформував з реєстрових козаків у 20-ті рр. XVII ст. М. Дорошенко.

Персоналії

Хмельницький Богдан (1595—1657) — перший гетьман Української козацької держави (Війська Запорозького). Народився близько 1595 р. в Чигирині. Походив з покозаченої шляхти. Його батько Михайло — чигиринський сотник (за деякими даними, підстароста), шляхтич з давнього литовського роду, що згодом став литовсько-польсько-українським. За старанну службу польський магнат Я. Данилович 1616 р. наділив Михайла пущею на правому березі р. Тясмина неподалік від Чигирина, де новий власник заклав хутір Суботів. Король призначив Михайла Хмельницького чигиринським старостою. Спочатку Богдан Хмельницький навчався в елітарній Київській братській школі, де опановували науку діти з небагатьох найвельможніших родин. Коли в 1608 р. польський канцлер, ревний єзуїт Станіслав Жолкевський заснував у Львові єзуїтську колегію, він запропонував Михайлові Хмельницькому віддати до неї сина. Майже 5 років провчився Богдан у Львові. У 1620 р. він бере участь у битві проти турків під Цецорою. В ній героїчною смертю загинув Михайло Хмельницький, а сам Богдан потрапив у полон, звідки його було викуплено. У 1625 р. він одружився з Ганною Сомківною, сестрою майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка. Протягом 30-х рр. XVII ст. обіймав ряд ключових посад у реєстровому козацькому війську. Після повернення Б. Хмельницький дізнається, що чигиринський підстароста Чаплинський захопив його хутір Суботів і за його відсутності тероризував сім’ю, забив наймолодшого сина. Дружина смертельно захворіла і невдовзі померла. Спроби знайти захист у короля не допомогли, і Богдан разом зі старшим сином Тимофієм та найближчими товаришами у грудні 1647 р. подався на Запорожжя. В січні 1648 р. на Генеральній раді Запорозької Січі Богдана обрали гетьманом повсталого козацтва. За правління Богдана Хмельницького було проведено кілька переможних воєнних кампаній, які дали українському козацтву змогу унезалежнитися від влади польського короля в межах Наддніпрянської України. В результаті воєнних успіхів армії Хмельницького було укладено низку важливих угод Війська Запорозького з Польщею, Туреччиною та Росією, що визначили суспільно-політичний вектор та зовнішньополітичні обставини розвитку козацького гетьманату в середині XVII ст. Навесні 1656 р. Богдан Хмельницький тяжко захворів. Помер гетьман 27 липня 1657 р. в Чигирині.

Богун Іван (?—1664) — кальницький полковник (1650, 1651, 1653—1657), один з видатних військових діячів національно-визвольної війни 1648—1676 рр. Ймовірно, походив з української дрібної шляхти. З початку 40-х рр. XVII ст. брав участь у боротьбі донських і запорозьких козаків проти турецьких та татарських нападників. У Зборівському договорі Криму з Польщею 1649 р.його згадано серед старшини полкової сотні Чигиринського полку. 1650 р. призначений кальницьким полковником. У 1651—1653 рр. виявив неабиякі здібності як військовий стратег і тактик у боях з польською шляхтою під Вінницею, Монастирищемі Жванцем, брав участь у поході до Молдови. В ході Берестецької битви 1651, коли через зраду союзника — кримського хана Іслам-Ґірея ІІІ —і захоплення ним у полон (або, за іншою версією, відвернення уваги) Б. Хмельницькогоукраїнське військо опинилося в оточенні противника, козаки обрали Богуна наказним гетьманом. Завдяки його мужності й винахідливості оточення було прорвано і козацьким загонам вдалося відступити до м. Білої Церкви. У1654—1657 рр. успішно діяв під Брацлавом, Уманню, Охматовим (нині село Жашківського району Черкаської обл.), громив кінноту татар, яка для грабунків періодично вдиралася в межі України. Ще до Переяславської ради 1654 р. Богун виступав проти союзу з російським царем, застерігав про можливі негативні наслідки такого акту. Богун відмовився скласти присягу на вірність російському монархові. Після смерті (1657) Б. Хмельницького у 1658 р. підтримав гетьмана І. Виговськогов боротьбі за вихід України зі складу Російської держави. Проте незабаром засудив пропольську політику Виговського і виступив одним з організаторів повстання проти нього на Правобережжі. 1659 р. козацькі полки І. Богуна, І. Безпалого, запорожці на чолі з кошовим отаманом І. Сірком об’єднались з частинами російської армії й розгромили військо гетьмана. 1662 р. після тривалого переслідування польській владі вдалося захопити Богуна і кинути до в’язниці Марієнбург (нині м. Мальборк, Польща). 1663 р. король Ян IIКазимир Ваза звільнив його, розраховуючи на участь Богуна у військовому поході на Лівобережну Україну.Проте за підозрою у зносинах з росіянами і гетьманським урядом І. Брюховецького Богуна було заарештовано в лютому 1664 р. і розстріляно біля м. Новгорода-Сіверського.

Нечай Данило (?—1651) — козак, прибічник Б. Хмельницького. До війська приєднався з самого початку повстання і незабаром уже командував полком. 1648 р. гетьман призначив його полковником брацлавським, тобто урядовцем території, суміжної з тією, що перебувала під контролем Польщі й обтяженої постійною прикордонною небезпекою. Його полк прославився в битві під Пилявцями, Зборовом, а сам Нечай вразив усіх мужністю під час штурму Меджибізького замку. Полк Данила Нечая поповнювався новими ватагами повстанців, допоміжними загонами і невдовзі виокремився в спеціальний корпус, що діяв здебільшого самостійно, звільняючи від польської окупації простори Поділля й Волині. На початку 1649 р. постала загроза вторгнення в Україну литовської армії під командуванням гетьмана Януша Радзивілла. Для нейтралізації військ Радзивілла гетьман Хмельницький спрямував проти нього значні військові сили, зокрема два кінних корпуси, якими командували Данило Нечай і Йосип Глух. Знесилюючи вороже військо, Нечай організовано відійшов на територію України. Одночасно з ним успішно діяли корпуси Івана Богуна, що дійшов аж до Бреста, та Мартина Небаби, який нищив литовсько-польські гарнізони в районі Лоєва. Особливо гостро Данило Нечай критикував невигідний для України Зборівський договір. На певний час його корпус вийшов з-під контролю гетьмана Хмельницького, оскільки не виконував умов Зборівського договору і наказу гетьмана припинити бойові дії проти польських військ та не чинити опору магнатам, яким дозволено було повертатися до своїх маєтків та замків. На початку 1651 р. полковник Нечай вирішив підняти на Поділлі велике повстання, щоб не допустити повернення поляків у цей край. Після кількох доволі вдалих сутичок з передовими загонами поляків нечаївці відійшли вглиб своєї території і відзначали масницю (це свято 1651 р. припадало на 3—9 лютого за ст. ст.). Втратили пильність, а загін поляків гетьмана Калиновського оточив Данила Нечая і його козаків. Нечай загинув разом з усім загоном.