Історія України. Підручник

ЛЕКЦІЯ 5.

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

1. Формування українського козацтва. Утворення Запорозької Січі.

2. Козацькі повстання в кінці ХVІ — на початку ХVІІ століття.

3. Культура України в ХVI — першій половині ХVІІ століття.

1. Формування українського козацтва. Утворення Запорозької Січі

У ХV-ХVІ ст. в Україні сформувалася нова соціальна верства — козацтво, — яке згодом перетворилося на провідну рушійну силу суспільного та політичного життя України. Цей об’єктивний процес був зумовлений посиленням феодального визиску селянства, активізацією господарського освоєння нових земель, потребою їхнього захисту від турецько-татарських нападів.

Посилення феодального та релігійно-національного гноблення, наступ на права селянства, міщанства та інших верств населення призвели до того, що багато люду втікало на незаселені території України — порубіжні степи Брацлавщини, Уманщини, Канівщини, Черкащини. Таким чином, саме Південна Україна, що відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських володарів, стала колискою козацтва. Однак слідом ішли феодали, яким королі та князі видавали грамоти на володіння цими землями. Просуваючись під тиском феодалів далі на південь, простий люд знову спускався вниз по Дніпру, в незалюднені степи. Ватаги уходників (звідки й походить термін «уходництво») осідали тут, полювали на звірину, ловили рибу, бортникували, закладаючи в балках і на островах зимовища та хутори.

Щоб вижити на новій території, переселенцям доводилося захищатися від нападів татар і турків. З часом члени промислових «ватаг» набували військового досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч раптовому нападу, а й самі починали громити татарські улуси.

Поступово козацтво перетворилося з нестійких напівгосподарських, напіввійськових ватаг на потужну силу, яка змусила рахуватися з собою не лише монархів Речі Посполитої, а й інші держави.

Саме слово «козак» має тюркські корені і в перекладі означає «самотній», «схильний до завоювання», «страж», «конвоїр». З плином часу це поняття набуло іншого значення — »вільна озброєна людина». Вперше термін «козак» вживається у Початковій монгольській хроніці 1240 р. як назва людини самотньої, не пов’язаної ні з домівкою, ані з сім’єю. Згодом це поняття можемо зустріти у словнику половецької мови від 1303 р., де слово «козак» трактувалося як «страж», «конвоїр». В додатку до грецького збірника житія святих — »Синаскаря» — від 1308 р. подається інформація про вбивство козаками Альмачі. Ну, а першим писемним джерелом, яке згадує цей термін стосовно українських земель, є «Польська хроніка» Мартина та Йоахима Бєльських, у якій слово «козак» вживається під 1489 р. Поступово українське населення почало вкладати в поняття «козак» значення «незалежна, вільна, мужня й хоробра людина, захисник України й оборонець православної віри».

Існує низка версій походження козацтва. Польські історики П. Пясецький і В. Коховський виводили назву козаків від слова «коза»: на їхню думку, козаки були такі швидкі, як кози. Козацький літописець Г. Граб’янка вважав, що вони були нащадками хозар. У зв’язку з тим, що козаків у ХVІІІ ст. в офіційних документах називали ще «черкасами», автор «Истории Малой России» виводив козаків від черкесів, що переселилися з Кавказу в Україну. Вже у ХVІІ ст. деякі письменники і науковці, як наприклад французький інженер Боплан, були переконані, що козаки — це частина місцевого населення. Проте і в ХІХ ст. серед істориків не було єдиного погляду на походження козаків. Сучасні нам історики, О. Д. Бойко та В. Й. Борисенко у своїх студіях подають такі теорії: хозарську — за якою козаки ототожнюються з хозарами; чорно-клобуцьку — за якою козаки вважаються нащадками племені чорних клобуків, яке за часів Київської Русі проживало на Пороссі; черкаську — яка виводить родовід козацтва від черкес, або черкасів, які мешкали на території Тмутараканського князівства; татарську — за якою козацтво пов’язане з появою на території Київщини за часів Вітовта татарських поселень, де шляхом злиття з місцевим населенням з’явилося козацтво; автохтонну — яка доводить, що козацтво є продовженням вічових громад Київської Русі, що трансформувалися у військові формування, які підпорядковувалися великому литовському князеві; болохівську — що пов’язує феномен козацтва з існуванням болохівців, які після встановлення монголо-татарського іга прийняли протекторат Орди і вийшли з-під юрисдикції місцевих князів; бродницьку — за якою козацтво пов’язане зі слов’янським степовим населенням періоду Київської Русі, яке проживало в пониззі Дунаю; уходницьку — за якою козацтво пов’язане з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, які прибували на промисли; захисну — за якою поява козацтва пояснюється потребою в організованій відсічі татарським набігам; соціальну — за якою поява козацтва пов’язана з посиленням економічного, політичного, національного та релігійного гніту українського населення.

Соціальною основою формування козацтва були селяни та міщани, які втікали від феодального визиску на вільні незаселені території. Щоправда, в середовищі козаків перебували й шляхтичі, які вступали до ватаг або задля боротьби проти набігів татарських загонів, або ж уникаючи покарання з боку магнатів та коронного уряду.

Як окрема суспільна верства козацтво сформувалося на рубежі ХVІ—ХVІІ ст. Уже в 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей повідомляв великого князя литовського Олександра про напад загону козаків з Києва та Черкас на турецьку галеру під Тягинею. Інша писемна пам’ятка датується 1499 р.: у Привілеї великого литовського князя Олександра Києву зазначалося, що міщани мають брати мито з козаків за риболовлю.

Досить важливим чинником, що стимулював розвиток козацтва, були військовослужбовці. Для оборони краю від татарських набігів при місцевій владі створювали спеціальні загони військових. Такі загони були й у маєтках магнатів. Вже на початковому етапі свого розвитку козацькі загони, фактично, виконували роль живого щита, який захищав українське населення від набігів кримських татар. А тому не дивно, що місцеві посадові особи шукали серед козацтва союзників для відсічі зовнішньої загрози. Так, Костянтин Острозький, маючи у складі свого війська козацькі загони, понад шістдесят разів зупиняв татарські набіги. Староста черкаський та канівський Остафій Дашкевич разом з козаками не лише боронив українські землі а й здійснив кілька походів на Кримський півострів. Староста хмільницький Предслав Лянцкоронський у 1516 р. здійснив похід на Акерман. А в 1540 р. барський староста Бернард Претвич розгромив татарський загін під Хмільником. Козаки виступали союзниками репрезентантів відомих магнатських родів Вишневецьких, Заславських, Збаразьких, Корецьких. У джерелах ХVІІ—ХVІІІ ст. цих можновладців називали організаторами козацтва, першими гетьманами. Насправді ж урядовці приховували факти спільних дій з козаками, оскільки це призводило до ускладнення державних стосунків з Кримським ханством і тому загрожувало монаршою немилістю.

Поступово козаки почали об’єднуватися у великі загони і будувати укріплені поселення, перші з яких розміщувалися на островах Хортиці та Томаківському. Перші дерев’яні фортеці, які козаки будували з лози, називались «січі». Вони стали прототипом справжньої Запорозької Січі, яка виникла трохи згодом, але вже не на старих місцях понад середнім Дніпром, а нижче за пороги, подалі від контролю та втручання представників королівської адміністрації.

Якісно нового статусу козацтво набуло за гетьманування князя Дмитра Вишневецького, старости черкаського та канівського. І хоча перша згадка про Запорозьку Січ у «Всесвітній хроніці» Мартина Бєльського датується 1551 р., саме з іменем Дмитра Вишневецького пов’язано заснування столиці козацького руху. На основі більш раннього укріплення на о. Хортиця він протягом 1552—1556 рр. спорудив кам’яну фортецю, що стала форпостом формування козацтва та твердинею оборони українських земель від набігів татар. Саме звідси на чолі козацьких загонів він здійснив чимало походів на татарські володіння. Ця фортеця і стала прототипом майбутніх січей на Запорожжі.

Після зруйнування турецько-татарськими загонами Хортицької Січі столиця козацької держави перебувала на о. Томаківці (1560-ті рр. — 1593), р. Базавлуку (1593—1638), Микитиному Розі (1638—1652), р. Чортомлику (1652—1709), р. Кам’янці (1709—1711), в Олешках (1711—1734), на р. Підпільній (1734—1775).

Аналізуючи історію Запорізької Січі, ми можемо говорити про існування козацької державності з притаманною їй системою органів влади та установ, які виконували функції державної влади; законодавством; територією, на яку поширювалася юрисдикція цього державного утворення.

Кордони козацької держави змінювалися відповідно до політичної ситуації. Столицею була Січ, яка розташовувалася у природно укріплених місцях.

Січ була укріпленою фортецею з майданом, церквою та стовпом для покарання всередині. На території Січі розміщувалися курені, кількість яких досягала 38, канцелярія, церква, склади, арсенал тощо. Запорізька Січ також мала підвладні території — паланки (від 5 до 8 в різний час): Бугогардівську, Інгульську, Кальміуську, Кодацьку, Орельську, Прогноїнську, Протовчанську, Самарську.

Запорозька Січ мала власну адміністрацію. Найвищим органом влади була січова рада, яка вирішувала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, здійснювала судочинство, розподіляла землі та угіддя. На січовій раді обиралася й військова старшина. Січ очолював кошовий отаман, який зосереджував у своїх руках усю повноту влади, особливо під час бойових дій. До складу старшини входили: суддя — проводив судочинство, відав скарбницею, в разі потреби виконував повноваження кошового отамана; писар — керував військовою канцелярією; осавул — відав організацією військових загонів; обозний — мав у підпорядкуванні артилерію та відповідав за постачання. Нижню ланку командно-адміністративного апарату займали курінні отамани та паланкові старшини.

Чисельність козаків на Січі не була сталою і не перевищувала 15—20 тис. Переважно, козаки мешкали за межами Січі на зимівниках. Лише у випадку виборів старшини та під час підготовки до походу Січ мобілізовувала всі свої сили.

Саме козацтво не було однорідною соціальною верствою. Майнова нерівність у козацькому середовищі існувала від самого початку його виникнення. Окрім голоти, на нові землі з різних причин приходили також заможні селяни, міщани, а нерідко й нижче духовенство та збідніла шляхта.

Поступово Запорозька Січ перебрала функції репрезентанта інтересів українського народу і перетворилася на могутню силу, захисника не лише від зовнішньої татарсько-турецької агресії а й від феодального визиску простого населення з боку магнатсько-шляхетського прошарку.

З часом потенціал козацтва став зрозумілим і польському уряду. Владні кола Польщі та Литви розглядали козацьке свавілля як фактор дестабілізації внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин. Прагнучи приборкати козацтво, польські й литовські урядовці водночас вважали за доцільне використати його можливості в інтересах Речі Посполитої. Зокрема Сигізмунд І першим висловив ідею організації козацького війська, яке могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи. Однак за життя цього володаря проект залишився нереалізованим. Разом з тим, польські королі та литовські великі князі намагалися підпорядкувати козацтво собі. Таким чином, влада мала на меті отримати додаткові сили для захисту кордонів та, насамперед, розколоти саме козацтво, що почало ставати потужною силою. Ці причини і призвели до початку формування реєстрового козацького війська.

Зокрема у 1572 р., за розпорядженням Сигізмунда ІІ Августа, з 300 козаків було сформовано перший реєстровий загін, на чолі якого став польський шляхтич Ю. Язловецький. До обов’язків реєстровців належали захист південних кордонів Речі Посполитої та участь у каральних походах урядових військ проти повсталих козаків та селян. Проте цей загін досить швидко розпався.

В 1578 р. Стефан Баторій знову сформував реєстровий козацький загін у кількості 600 чоловік для охорони кордонів. Козаки отримали й низку привілеїв: вони виводилися з-під юрисдикції місцевих органів влади та звільнялися від податків і повинностей. Реєстрові козаки мали право власності на землю, могли займатися різними промислами та торгівлею, а за службу отримували певну винагороду.

Реєстровцям надавалося право на володіння містечком Трахтимировим, місцевим монастирем та землями від цього населеного пункту до м. Чигирина для задоволення власних потреб. Реєстровці отримали і військові клейноди: хоругву, бунчук, печатку, герб, гармати, труби, литаври. За старшиною було закріплено земельні наділи на правах рангових маєтностей. Було визначено і назву реєстравих загонів — »Низове», або «Зопорозьке військо». Для козаків встановлювався власний «присуд», тобто вони виводилися з-під юрисдикції місцевої адміністрації та підпорядковувалися «старшому і судді над всіма низовими козаками». Цей судовий імунітет поширювався не тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, а й на тих, що виходили з Низу «на волость» (державну територію Речі Посполитої). Таким чином, козацтво набуло певних організаційних форм і водночас його було інкорпоровано до тогочасної станової структури.

Згодом з реєстровців було сформовано сотні та полки. На початковому етапі ці підрозділи носили імена своїх командирів. А в 1625 р. було офіційно затверджено військово-адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового. Реєстрових козаків було поділено на 6 полків по 1 тис. чоловік у кожному. Ці полки отримали назви найбільших міст на території їхнього дислокування: Білоцерківський, Канівський, Київський, Корсунський, Переяславський та Черкаський.

Однак становище основної маси реєстровців було складним. На території вздовж Дніпра, яку займало реєстрове військо, козацькі хутори межували з державними, магнатськими й шляхетськими володіннями. Це спричиняло напруженість у стосунках між власниками маєтків і реєстровцями, оскільки протистояння між шляхтою і козацтвом тривало. До того ж бажання здобути права та привілеї реєстровців ставало метою багатьох селян, які вбачали в цьому можливість позбавитися гноблення з боку шляхти, й спонукало до відмови підкорятися своїм панам і до спроб записатися в реєстр. Проте, якщо селяни й не домагалися цього, то нерідко залишали маєтки й самовільно проголошували себе козаками.

Негативно впливала на становище реєстрового козацтва й непослідовна політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд закликав до його складу всіх охочих, зокрема й селян. Коли потреба у великій кількості реєстровців відпадала, більшість із них не лише виписували з реєстру, а й змушували повертатися до попередніх володарів.

Як наслідок, польський уряд так і не зміг розколоти козацтво створенням його привілейованої частки — рестровців. Реєстрові козаки болісно переживали зростання національно-релігійного гноблення. А тому не дивно, що вони систематично брали участь у козацько-селянських заворушеннях, виступаючи проти польських коронних та магнатських загонів.

Козаки уславилися тривалою і мужньою боротьбою проти агресії Туреччини та Кримського ханства. На легких суднах-чайках вони вирушали в походи на Чорноморське узбережжя, атакуючи татарські та турецькі укріплення. Перший такий напад датується 1538 р., коли козацька флотилія частково зруйнувала турецьку фортецю Очаків.

Знаком визнання сили й боєздатності Запорозького війська стало укладення у 1595 р. угоди між Січчю й Австрією про спільний виступ проти турецьких військ у Молдові.

У першій чверті ХVІІ ст. козаки здійснювали великі морські й сухопутні походи. Вони визволяли невільників з ворожого полону, здобували багаті трофеї. Основними напрямами козацького наступу на турецькі й татарські володіння були Північне Причорномор’я та береги Наталії й Малої Азії. Ставилося завдання послабити військову силу ворога, зруйнувати найважливіші порти та фортеці, а також визволити бранців.

У 1604 р. козаки напали на Варну — могутню турецьку твердиню на Чорному морі. У 1608 р. під їхніми ударами впав Перекоп. У 1609 р. було спустошено Кілію, Ізмаїл, Акерман. У 1614 р. козаки штурмували Трапезунд.

Добою героїчних походів, що мали загальноєвропейське значення, історики назвали першу чверть ХVІІ ст., коли здійснювалися морські й сухопутні козацькі експедиції.

У новий етап розвитку Запорозьке військо вступило за правління гетьмана Петра Сагайдачного (1616—1622 рр.). Слави талановитого ватажка він зажив після участі в морських і сухопутних походах проти Туреччини і Кримського ханства, що набули розголосу в Європі у перші два десятиліття ХVІІ ст. Особливо уславився він як видатний полководець у 1616 р., коли козаки під його проводом захопили штурмом Кафу — центр работоргівлі в Криму — і визволили тисячі бранців. П. Сагайдачний багато зробив для перетворення окремих ватаг і загонів на дисципліноване, маневрене, боєздатне козацьке військо.

Окрім виняткового таланту військового лідера козацтва, П. Сагайдачний проявив себе і як непересічний державний діяч, який доклав чимало зусиль до розвитку української нації. Здобувши освіту в Острозькій школі, П. Конашевич-Сагайдачний чудово розумів важливість знань і розвитку культури, роль православ’я в Україні. За його участю в Києві було засновано братську школу, що згодом перетворилася на колегію і започаткувала майбутню Києво-Могилянську академію. Для підтримки діяльності Київського братства П. Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким увійшов до його складу. Під впливом П. Сагайдачного було повністю відновлено церковну ієрархію, фактично втрачену в 1596 р. Козаки взяли під свою охорону Єрусалимського патріарха Феофана, який, маючи відповідні повноваження від Константинопольського патріарха, таємно висвятив київського митрополита (ним став Іов Борецький), п’ятьох єпископів і архієпископа полоцького.

У відносинах з польською владою П. Сагайдачний нерідко йшов на компроміси, але рішуче боронив самостійність Війська Запорозького. Погоджуючись з Вільшанською угодою 1617 р. на скорочення козацького реєстру, гетьман розумів, що це — тимчасове явище, і незабаром сам польський уряд проситиме козацької допомоги. І справді, вже в 1618 р. королевич Владислав, який брав участь у боротьбі за владу в Москві, опинився в скрутному становищі й зажадав негайної допомоги. П. Сагайдачний з 20-тисячним військом вирушив у похід, дійшов до Москви і визволив королевича.

Незабаром козацтво знову прийшло на допомогу Речі Посполитій, приєднавшись до польської армії у боротьбі з Туреччиною. У 1620 р. турецька армія розбила під Цецорою військо польського гетьмана С. Жолкевського. Щоб остаточно розгромити Річ Посполиту, в 1621 р. 150-тисячне військо на чолі з султаном Османом ІІ рушило у похід. Польський уряд був змушений звернутися по допомогу до запорожців. У вирішальній битві під Хотинською фортецею разом із 35-тисячним польським військом виступило 40-тисячне козацьке військо під проводом П. Сагайдачного.

Бойові дії тривали понад місяць. Турки втратили близько 80 тис. чоловік і не здобули перемоги, їм довелося в жовтні 1621 р. укласти мир із поляками. П. Сагайдачний у битві був важко поранений і помер у 1622 р. Незважаючи на вирішальну роль у перемозі під Хотином, козацтво так і не дочекалося від короля виконання обіцянок. Натомість, за умовами договору з турками, поляки брали на себе зобов’язання заборонити козакам судноплавство Дніпром і не допускати їхніх походів на турецькі володіння.