Історія України у питаннях та відповідях

8.3. ЛІКВІДАЦІЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ У 40-Х РОКАХ XX СТ.

Одним з елементів радянізації західноукраїнських земель та встановлення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була заборона греко-католицької (уніатської) церкви, а також приєднання її до руської православної церкви. Радянська влада активно боролася з Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ) тому, що остання була одним з важливих чинників суспільно-політичного життя західноукраїнського регіону. В умовах української бездержавності УГКЦ поступово перетворилася на традиційного посередника між українцями і офіційною владою, духовну опору національно-визвольного руху. Коли почали формуватися перші загони УПА, митрополит А.Шептицький благословив справу та розпорядився надіслати до загонів священиків-капеланів. Останні мали організовувати богослужіння для повстанців і виконувати іншу духовну опіку.

До встановлення радянської влади в Західній Україні УГКЦ складалася із 3040 парафій, 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл і 127 монастирів. Греко-католицька церква об’єднувала понад 5 млн. віруючих. Поки тривала війна, радянська політика відносно греко-католиків була поміркованою. У листопаді 1944 р., одразу після смерті митрополита А.Шептицького, на спеціальну вимогу радянського керівництва їздила делегація греко-католицької церкви на чолі з ігуменом К.Шептицьким. Про те, що радянська влада поважала А.Шептицького, свідчить хоча б той факт, що на його похоронах був вінок й від радянської влади.

Загострення відносин між Заходом (перш за все США) і Сходом (перш за все СРСР) переросло у «холодну війну». Наступник А.Шептицького митрополит Й. Сліпий намагається знайти спільну мову з радянським режимом. Під час зустрічі з представниками влади греко-католики проголошують звернення Й.Сліпого «До духовенства і віруючих», де містилися заклики до учасників оунівського руху «вернутися з неправильного шляху». Крім того, передали 100 тис. карбованців у фонд Червоного Хреста на оборону країни. Представники УГКЦ певною мірою засвідчили свою лояльність до радянської влади, але зауважили, що у західноукраїнському регіоні будь-які нововведення необхідно робити поступово і обережно.

Сталін та його оточення планувало використовувати греко-католицьку церкву в боротьбі радянського режиму з ОУН-УПА. Відмова церкви піти на співробітництво стала формальним приводом для її ліквідації. Радянське керівництво прийняло рішення ліквідувати провідну конфесію

Західної України. 15 березня 1945 р. було схвалено пропозицію Ради у справах Російської православної церкви при Раднаркомі СРСР про організацію у Львові за рахунок греко-католицької церкви православної єпархії, якій було передано спочатку один з греко-католицьких соборів. У ніч на 12 квітня органами НКВС були заарештовані митрополит Й.Сліпий, єпископи М.Будка, М.Чарнецький, Г.Хомишин, І.Лятишевський. З метою послаблення впливу церкви на віруючих продовжувалися арешти інших церковних діячів.

Також у квітні 1945 р. в газетах «Радянська Україна» і «Вільна Україна» було надруковано статтю В.Росовича (псевдо Я. Галан) під назвою «З хрестом чи ножем», яка у гострій формі критикувала уніатів, й зокрема покійного А.Шептицького. Уніатську церкву звинуватили у співпраці з німецько-фашистським окупаційним режимом та так званими українськими буржуазними націоналістами (мається на увазі ОУН-УПА). Відзначимо, що Я.Галан був ідейним комуністом, але іноді достатньо жорстко критикував радянську владу за посилення насильницької русифікації в регіоні.

Наступний крок було зроблено знову за допомогою преси. У травні 1945 р. в пресі з’явився відгук «Ініціативної групи з возз’єднання греко-католицької з православною церквою». Цей захід очолив греко-католицький священик, професор Львівської духовної академії Г.Костельник. У цьому напрямі було розгорнуто роботу. На сьогодні більшість істориків вважає створення цієї «ініціативної групи» справою найвищого радянського керівництва, яке спочатку спробувало розкласти церкву зсередини.

8-10 березня 1946 р. у Львові відбувся собор Української греко-католицької церкви. У соборі св. Юра зібралися 216 делегатів-священиків (за іншими даними - 214) і 19 мирян. Головне рішення собору зводилося до наступного: «... відкинути настанови Берестейського Собору з 1596 р., ліквідувати унію, відірватися від Ватикану і повернутися до нашої батьківської святої православної віри і Руської православної церкви». Уніатські приходи було передано православній церкві (на початок 1949 р. - 73 храми). З огляду на канонічне право, собор не мав правочинності, оскільки на ньому не було жодного єпископа.

Одним з рішень вказаного вище собору передбачалося кожному священику дати письмову згоду на перехід до православної церкви. Їм розіслали відповідні повістки. Хто не погодився, того арештовували органи МВС-МДБ та депортували до Сибіру. Фахівці підрахували, що майже кожного третього священика-уніата було вислано.

Після того, як поза законом опинилася греко-католицька церква Галичини, радянське керівництво почало проводити подібну кампанію в Закарпатті. У повоєнний період до липня 1947 р. від української єпархії цього регіону відібрали 73 церкви, 15 священиків вислали до Сибіру, трьох убили, 36 втекли. У цьому ж році вчинили замах на мукачівського українського єпископа Г.Ромжу. Влаштована автокатастрофа «не допомогла», тому єпископа пізніше отруїли в лікарні. В Мукачівській єпархії закрили усі греко-католицькі церкви. Наслідком цих акцій було те, що Ужгородську унію 1646 р. анулювали, а місцеву єпархію навернули у православне віросповідання. Рішення про це закріпили Мукачівським собором від серпня 1949 р., на якому в урочистій обстановці проголосили «добровільне возз’єднання мукачівської єпархії з російською православною церквою».

Радянська влада не цікавилася думками і бажаннями віруючих греко-католицького віросповідання. Переважна більшість віруючих протестувала, але цей протест не переходив у активні форми. Уніатська церква, перебуваючи у непростому становищі, не зникла, а перейшла в підпілля. Дослідники називають період діяльності греко-католиків з 1946 по 1989 рр. «катакомбним».

Ліквідувавши УГКЦ, радянське керівництво виконало один з головних пунктів плану, головна мета якого спрямовувалося на організацію всебічної і активної відсічі римо-католицькому Ватикану та зміцненню радянської влади на Західній Україні. Спочатку греко-католицька церква була ослаблена у повоєнний період, а потім і ліквідована.

Нові терміни і поняття

Митрополит — другий після патріарха у православній і після папи римського у греко-католицькій церквах сан, глава великої єпархії.

Парафія — нижча церковно-адміністративна організація, що об’єднує віруючих (парафіян), яких обслуговують церковнослужителі одного храму.

Конфесія — релігійне об’єднання, що має своє віровчення, культ і організацію.

Єпархія — церковна адміністративно-територіальна одиниця на чолі з архієреєм (єпископом).

Єпископ — вищий духовний чин у християнській церкві.