Історія України у питаннях та відповідях

8.2. РАДЯНІЗАЦІЯ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНИ В ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД. ЗБРОЙНА БОРОТЬБА ОУН-УПА ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ. ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛА»

Після закінчення Другої світової війни, при вирішенні територіальних питань відбувалося форсоване інтегрування західноукраїнських земель у СРСР. Для цього зі східних областей УРСР та з РРФСР у вказані землі направлялися тисячі спеціалістів, партійно-радянських працівників. Підпорядковуючи все єдиній меті - уніфікації соціально-економічної і суспільно-політичної сфер буття людей, радянське керівництво байдуже ставилося до місцевих особливостей, традицій, звичаїв. На виробництві, в державних установах, в торгівлі, на транспорті, в системі освіти впроваджувалася російська мова. Лише невелика частина номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону (12,1 %) обіймалася місцевими кадрами. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів, але вже у 1953 р. навчання у всіх вузах регіону велося переважно російською мовою.

Відбулися значні зміни в економіці Західної України. У 4-й п’ятирічці здійснено суттєву реконструкцію старих заводів, відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості за п’ятирічку зріс у 3,2 рази. Темпи промислового розвитку регіону перевищували відповідний показник Сходу України. З’явилися нові галузі промисловості (машино-і приладобудування, взуттєва та ін.), відкривалися родовища корисних копалин, місцевий газ почала отримувати Москва (1951 р.). Вади західноукраїнської індустріалізації були традиційними для СРСР: відставання легкої і харчової промисловості; домінування кількісних показників над якісними; відсутність закінченого технологічного циклу; залежність від центру тощо. Методи колективізації, проведеної у східних регіонах України, були повністю повторені в західноукраїнських землях. Із західних областей УРСР за 1944-1951 рр. було вивезено за межі республіки понад 200 тис. селян.

Згідно з постановою ЦК КП(б)У «Про заходи щодо посилення масово-політичної та ідеологічної роботи в західних областях України» від жовтня 1946 р. все доросле населення регіону було взято під тотальний контроль. Для його посилення заборонили греко-католицьку (уніатську) церкву, її приєднали до руської православної церкви. Греко-католиків радянське керівництво намагалося використати у боротьбі з ОУН-УПА. Відмова церкви від співпраці з владою стала приводом для її ліквідації. До того ж, її звинуватили у співробітництві з фашистським окупаційним режимом. Багато діячів церкви було засуджено до багаторічного ув’язнення, вислано майже кожного третього священика греко-католицького віросповідання. Закарпатські єпархії теж навернені у православну віру (1949 р.). Розпочався «катакомбний» період існування греко-католицької церкви, яка пішла у підпілля. Грубий тиск на церкву викликав глухий протест більшості уніатів.

Однак, не тільки пасивні форми протесту мали місце в західноукраїнських землях. Активні політичні і воєнні акції проти сталінського режиму здійснювала ОУН-УПА, чисельність якої за офіційними даними навесні 1945 р. складала 90 тис. осіб. Армію очолював головнокомандувач Р.Шухевич. До складу УГІА входили групи: Північна (Волинь, Західне Полісся), Південна (Правобережжя Дніпра), Західна (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття і Закерзоння), Східна (північ Житомирської, Київської, часткою Чернігівської областей). У своїй діяльності УПА більше використовувала несподівані напади на адміністративні центри, нищила комунікації, здійснювала замахи на представників партійно-радянського апарату, пропагувала ідеї ОУН. Можна виокремити періоди діяльності УПА: 1944-1946 рр., 1947 - перша половина 50-х років. На першому етапі УПА намагалася контролювати значні території, вела бойові дії за допомогою мінометів та артилерії. У воєнних протистояннях спочатку з Радянською Армією, а потім з військовими групами НКВС, чисельність УПА тільки за 1944-1946 рр. зменшилася більше ніж на половину. Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА. Сподівання її керівництва на радянсько-американську війну чимдалі стають ілюзорнішими. Тому на другому етапі тактика змінилася. Проти бійців НКВС діяли оперативні самостійні підвідділи (10-50 осіб). Дрібні загони керувалися партизанськими методами боротьби. Близько 10 тис. повстанців під проводом М.Лебедя у 1947-1948 рр. з боями через територію Чехословаччини пробилися у Західну Німеччину. На новій території вона отримали статус «Закордонних частин ОУН».

У боротьбі бандерівців (так здебільшого їх називала офіційна пропаганда) з радянською системою найбільше програвало населення західноукраїнських земель, бо, як правило, вдень господарювала радянська влада, а вночі - бандерівці. За лояльність по відношенню до антагоністів та чи інша сила не жаліла селян. Важливо відзначити, що спалені й обезлюднені хутори і села — це справа рук як бандерівців, так і бійців похідних груп НКВС. При цьому, не маючи значної підтримки ззовні, повстанський рух продовжувався до середини 50-х років, а в окремих районах і пізніше. Це можна було зробити тільки за умови підтримки руху місцевим населенням. Після загибелі 5 березня 1950 р. головнокомандувача УПА Р.Шухевича повстанський рух іде на спад. Наступник Шухевича — В.Коваль (Крук) у 1954 р. був схоплений органами держбезпеки. За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів. Проте, курс ОУН-УПА на масовий опір західноукраїнського населення радянському режиму давав привід керівництву СРСР для широкомасштабних каральних акцій у регіоні.

Ще 9 вересня 1944 р. польський Тимчасовий комітет національного визволення та уряд УРСР підписали угоду, відповідно до якої українці, що проживали в Закерзонні (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина), мусили переїхати до Радянської України. Фахівці поділяють цю масштабну міграцію на три етапи. На першому етапі (вересень 1944 — серпень 1945 рр.), який відбувався здебільшого на добровільній основі, в УРСР переселилося 81 тис. осіб. На другому (вересень 1945 - серпень 1946 рр.) - панувала насильницька депортація. 482 тис. осіб переселилося в УРСР під тиском польських військових. Мали місце спалення українських сіл, вбивства жителів. Сутність третього етапу насильницького переселення, який має назву операція «Вісла», зводилася до «очищення» теренів Південно-Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковитої асиміляції українців-переселенців у польському середовищі. Було депортовано не менше 140 тис. осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3,8 тис. осіб, а вбито понад 650 осіб.

Таким чином, задля тотальної радянізації Західної України керівництво СРСР провело швидкими темпами колективізацію, індустріалізацію, культурну революцію в русифікованому варіанті, ліквідувало українську греко-католицьку церкву та збройні формування ОУН-УПА.

Нові терміни і поняття

Уніфікація — зведення до одноманітності, до єдиної форми чи системи. У цьому контексті мається на увазі зведення до єдиних, затверджених радянською владою зразків.

Українська Головна Визвольна Рада — підпільний орган, створений у 1944 р. представниками частини українських політичних партій і організацій для керівництва визвольним рухом. Президент — К.Осьмак, голова Генерального секретаріату - Р.Шухевич.

Асиміляція — поглинання, злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, звичаїв, культури.