Історія України у питаннях та відповідях

7.9. ВИНИКНЕННЯ ОУН. ДІЯЛЬНІСТЬ У ПЕРЕДВОЄННИЙ ЧАС

Українське населення в Польщі боролося за свої права різними шляхами. Політичні партії, товариства, економічні групи використовували легальні методи. Однак, частина молоді, особливо колишні вояки, які брали участь у Першій світовій війні та національно-визвольних змаганнях, не змирилися з поразкою, виступали проти політики репресій. Ставку вони зробили на нелегальні силові методи боротьби.

Особливо спиралися на силові методи боротьби представники Української Військової Організації (УВО), яку було засновано у 1920 році. Саме з утворенням цієї організації фахівці пов’язують народження українського націоналізму. Очолював УВО колишній командир Українських січових стрільців Євген Коновалець. УВО влаштувала замахи на життя маршала Ю.Пілсудського (1921 р.), львівського воєводи К.Грабовського (1921 р.), президента Польщі С.Войцеховського (1924 р.) та деяких інших політичних діячів.

У січні-лютому 1929 р. у Відні на базі УВО та окремих націоналістичних угруповань («Асоціація української націоналістичної молоді», «Група української національної молоді», «Легія українських націоналістів») виникла Організація Українських Націоналістів (ОУН). Головою Проводу ОУН став Є.Коновалець. Головною метою діяльності вважалася революційна боротьба до встановлення суверенітету на українських землях. Ідеологічним підґрунтям нової організації був «інтегральний націоналізм», основи якого були розроблені Д.Донцовим. Відповідно до його ідей українська нація визнавалася абсолютною цінністю, передбачалося встановлення національної диктатури, особливе значення приділялося соборності (національній єдності). Донцов відкидав політичну спадщину попереднього покоління духовних лідерів України на чолі з М.Драгомановим, І.Франком, М.Грушевським. Підкреслював, що саме соціал-демократичні ідеї останніх були причинами поразки національно-визвольних змагань.

Всю увагу ідеологи ОУН сконцентрували на тому, що український народ має право на власну державність. Вони бачили Україну етнократичною державою на чолі з верховним провідником. Політична система мала бути побудована таким чином, що керівник української держави займав у ній місце, яке займали фюрер у німецьких нацистів, дуче в італійських фашистів. Оунівці вбачали для себе найкращим політичним взірцем націонал-соціалістів Німеччини. Слід нагадати, що ще у 1922 р. Є.Коновалець зустрівся з А.Гітлером, а штаб-квартира УВО знаходилася у Берліні.

Досить часто оунівці вдавалися до терору. Вони не вважали його єдиним правильним шляхом. Проте намагалися стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння». На це були спрямовані на початку 30-их років сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств. Найбільш відомі вбивства комісара львівської поліції Є.Чеховського, радянського дипломата невисокого рангу О.Майнова (це була помста за голодомор 1932-1933 рр.), міністра внутрішніх справ, керівника кампанії пацифікації Б.Перацького і директора української академічної гімназії у Львові І.Бабія. Своїми ворогами оунівці вважали тих, хто виступав за нормалізацію відносин з польським урядом. Жертвами націоналістів нерідко ставали українці, які не бажали з ними співпрацювати.

У другій половині 30-их років ОУН стала проводити масове вербування до своїх лав, щоб поширити свій вплив на українське суспільство. Чисельність зростала, а з нею й можливість проникнення в організацію поліцейських агентів. Після вбивства Б.Перацького були ув’язнені у Березі Картузькій сотні оунівців. Серед них найбільш активні діячі галицького проводу - С.Бандера, МЛебедь, Я.Стецько, І.Климів, М.Климишин.

В організації все більше поширювалися чутки про зраду, про зростання в її лавах поліцейських агентів. Здебільшого це не відповідало дійсності, але відчуження між молодими бойовиками, які діяли на території Польської держави, і старшими за віком представниками, що переважно перебували в еміграції, почало невпинно зростати.

Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб, хоча окремі дослідники вказують на 40 тис. членів. Посиленню ОУН сприяли піднесення національної свідомості, розчарування в легальних методах боротьби, західних демократіях, радянській системі. У 1938 р. Є.Коновальця було вбито радянським агентом П.Судоплатовим. Наступним лідером організації став Андрій Мельник, який мав надію на те, що боротьба гітлерівської Німеччини з СРСР допоможе українському національному рухові здійснити свої плани.

Фактично після вбивства Є.Коновальця ОУН розпалася на дві частини. Радикальні національні сили, очолювані С.Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за українську державність, маючи орієнтиром західні країни. Прихильники А.Мельника намагалися довести, що створення підпільної армії може викликати каральні заходи з боку фашистської Німеччини. У серпні 1939 р. прибічники А. Мельника провели свою конференцію в Римі, на якій його офіційно було проголошено керівником ОУН.

У лютому 1940 р. прихильники С.Бандери організували конференцію в Кракові. Рішення Римської конференції було визнано таким, що не відповідає дійсності. Націоналістична молодь оголосила себе законним керівництвом, отримавши назву ОУН — Р (революціонери) або ОУН — Б (бандерівці). Прихильники А. Мельника стали називатися мельниківцями.

Незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського керівництва в «українському питанні», процес асиміляції українського народу продовжувався. Могли змінюватися темпи, методи та засоби впровадження тих чи інших урядових заходів, але сутність від того не змінювалася. Виникнення і діяльність ОУН стало своєрідною відповіддю на цей процес. Діяльність ОУН проявлялася у різних формах, використовувалися різні засоби, але, враховуючи постійний урядовий тиск, українські націоналісти здебільшого застосовували нелегальні засоби боротьби. Поступово у міжвоєнний період ОУН стане чинником, який не враховувати офіційній владі вже неможливо. Ця організація дестабілізувала внутрішню ситуацію в Польщі та підтримувала в українському народі войовничі та революційні настрої.

Нові терміни і поняття

Націоналізм — психологія, ідеологія та політика в національному питанні, основою яких є визнання пріоритету національних особливостей у суспільному розвитку, перебільшена оцінка значення ролі власної народності, нації аж до ідеї національної винятковості.

Соціал-демократичні ідеї - ідеї, що базуються на теорії захисту інтересів найманих працівників, при цьому приватна власність на засоби виробництва не заперечується, а узгодження інтересів працівників та власників мають здійснюватися шляхом реформ.

Націонал-соціалісти (нацисти) — члени німецької націонал-соціалістичної робітничої партії, яка діяла в Німеччині в 1919-1945 роках.

Радикали - члени політичних партій, які у своїх програмах вимагають реформ у рамках існуючого ладу; прихильники кардинальних перетворень, а також рішучих заходів у вирішенні різноманітних питань.