Історія України у питаннях та відповідях

7.5. ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ. УКРАЇНІЗАЦІЯ ТА її НАСЛІДКИ

З 1923 року (XII з’їзд РКП(б)) в Україні розпочалася політика коренізації. Відповідно до основних гасел більшовиків, народам, які проживали на теренах СРСР, надавалася певна «національно-культурна автономія». Коренізація була потрібна більшовицькій партії для того, щоб заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення. Проте, важливим завданням поставало здійснювати національне відродження у колишніх національних окраїнах Росії в соціалістичному річищі. На практиці це означало продемонструвати приклади вирішення національного питання колоніальним народам. З урахуванням того, що в цей період частина українських земель входила до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини, проведення політики коренізації мало створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік.

На згадуваному вище з’їзді партії були чітко окреслені головні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет, журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У середині 20-х років 80 % населення республіки становили українці. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіло лише 797 осіб. На республіканському рівні цей показник був ще менший. Тому треба було зняти протиріччя між народними масами та партійним, радянським, господарським апаратом.

Здійснення політики коренізації в Україні (українізації) розпочалося після декретів Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (надалі - ВУЦВК) від 27 липня та 1 серпня 1923 року. В них проголошувалась рівність мов, надання допомоги розвиткові української мови, піднесення її до рівня російської. Керівництво та координацію політики українізації втілювала в життя спеціальна комісія на чолі з В.Затонським. До складу комісії входили також В.Чубар, М.Скрипник, О.Шумський, Л.Каганович, О.Шліхтер та інші партійні і державні діячі.

Результати українізації 20-х рр. були достатньо вагомими. Так, за 1923-1927 рр. частина українців серед державного апарату зросла з 35 до 54 %. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50 %, у складі ЦК КП(б)У — 35 %, Політбюро ЦК КП(б)У — 66 %. У 1927/28 навчальному році українці становили майже 50 % студентів республіки. При цьому одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак, у вищій школі не вистачало підручників, особливо з природничих дисциплін. 78 % шкіл і 39 % технікумів, 34 % дитячих будинків були україномовними. З ініціативи М.Скрипника національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — 23. У цьому ж році з 5 млн. підручників українською мовою було видано 4 млн.

Видатні представники української національної інтелігенції, які у минулому очолювали визвольний рух і будували національну державу, знайшли застосування своїм силам саме в процесі українізації. На думку фахівців, у цьому полягає одна з головних причин здобуття вагомих досягнень на даному етапі національно-культурного розвитку.

Прискорення розвитку національної культури є також заслугою невеликого числа відповідальних працівників КП(б)У, яких ще називали націонал-комуністами. Вони гуртувалися навколо наркома освіти М.Скрипника. За постаттю Скрипника проглядається інша - генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича. Саме при Кагановичі політика українізації набула найбільшого розвитку. Він навіть вивчив українську мову, якої раніше не знав. У боротьбі за владу Й. Сталіну потрібна була підтримка республік. У цьому полягає друга головна причина поширення української мови та прискорення розвитку національної культури.

У процесі українізації не відбулося примусової денаціоналізації національних меншин. Потреби представників інших національностей теж задовольнялись. Комісія у справах меншостей при ВУЦВК ( 1924-1930 рр.) провела національне районування території республіки. Було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських, польських), 167 російських, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких, 24 болгарських національних сільрад. У 1924 р. утворено Молдавську Автономну СРР у складі УСРР. У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин. Активно проводилася політика щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади.

Враховуючи, що для Сталіна українізація була лише засобом для втілення в життя своїх планів, радянське керівництво у той період організовувало кампанії, спрямовані на боротьбу з «націонал-ухильництвом», «буржуазними націоналістами». Серед головних напрямів, що були персоніфіковані - «хвильовизм», «шумськизм», «волобуєвщина», «скрипниківщина».

Офіційно про припинення політики українізації ніколи не казали. Однак, фахівці-історики вказують на 1938 рік як на час остаточного завершення цієї політики. Хоча фактично вона закінчилася значно раніше, але саме цього року вийшла постанова Раднаркому УРСР, у якій вказувалося на обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах. До того ж, відповідно до постанови Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради» національні адміністративно-територіальні утворення на теренах України ліквідовувалися, а згідно з іншою постановою «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» створення навчальних закладів національних меншин вважалося кроком до «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей».

Отже, політика українізації була не метою більшовиків, а лише засобом привернути на свій бік більшість громадян із національних республік. Коли тоталітарний режим остаточно було встановлено, українізацію припинили. Незважаючи на це та на достатньо стислий термін існування, політика українізації принесла багато позитивних результатів.

Нові терміни і поняття

Декрет — постанова, що має силу закону.

Денаціоналізація — насадження мови пануючої нації, поглинання національних культур культурою панівної нації.

Буржуазні націоналісти — традиційний ярлик радянської системи, який застосовували до тих, хто виступав за збереження національної мови, культури, звичаїв, історичних традицій рідного краю.