Історія України у питаннях та відповідях

7.2. ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ В СРСР

У ході громадянської війни більшовицьке керівництво відтворило на уламках колишньої Російської імперії конгломерат формально незалежних держав. За межами царської Росії залишилися п’ять її складових частин - Фінляндія, Польща, Естонія, Латвія і Литва. Вказані держави здобули реальну, хоч історично нетривку (за винятком Фінляндії), незалежність.

Суспільно-політичний устрій радянських республік конституційно декларував функціональний і територіальний поділ влади, та фактично у країні панувала диктатура державної партії - РКП(б). Державні права пригноблених народів були тимчасово визнані більшовиками, щоб відвернути або послабити національно-визвольний рух. Насправді державне утворення, яке в 1919-1922 рр. не мало офіційної назви, залишалося майже таким же унітарним і централізованим, як і дореволюційна імперія. Партія більшовиків тримала під своїм контролем усе суспільне життя, економіку, силові відомства і засоби пропаганди. Кожна республіканська партійна організація становила невід’ємну частину єдиного партійного організму з чітко окресленою ієрархічною структурою. У РКП(б) одним з головних принципів існування був принцип демократичного централізму, відповідно до якого нижчі партійні ланки повинні були безумовно підкорятися рішенням вищих партійних органів.

У грудні 1920 р. між Росією й Україною було підписано договір про воєнний і господарський союз. Згідно з ним передбачалося об’єднання семи наркоматів обох держав та входження їх до складу уряду Російської Федерації. Хоча на V Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти цього договору виступили представники опозиційних партій, з’їзд договір ратифікував. Подібні угоди були укладені радянською Росією й з іншими республіками, а сформована система відносин отримала назву «договірна федерація».

Певний час українському радянському урядові вдавалося зберігати автономні права, наприклад, при укладанні міжнародних договорів, здійсненні зовнішньої торгівлі тощо. Однак, український уряд не міг розпоряджатися власним бюджетом і здійснювати грошову емісію, тому втратив можливість самостійно вирішувати фінансові питання. Центр контролював національні республіки двома централізованими силами: Червоною Армією і РКП(б). Складовою останньої була КП(б) України. Аналогічна ситуація виявилася в інших республіках. Задля вдосконалення федеральних відносин при ЦК РКП(б) було створено спеціальну комісію, яку очолив нарком у справах національностей РСФРР і нещодавно призначений Генеральним секретарем ЦК РКП(б) Й.В.Сталін. Від України до її складу увійшли Х.Г. Раковський і Г.І.Петровський.

Сталінський план побудови нової держави, який стисло називають планом «автономізації», передбачав входження радянських республік у Російську Федерацію на правах автономії. Комісія ЦК РКП(б) підтримала сталінські пропозиції. Вважаючи, що кожна республіка повинна мати незалежний статус, Голова Раднаркому УСРР Х.Раковський виступив проти сталінського плану. Арбітром в цій справі судилося стати В.Леніну, який на той час хворів. Дізнавшись про результати роботи комісії, він гостро розкритикував принцип «автономізації» республік та запропонував ідею їх добровільного об’єднання, включаючи РСФРР, у новій федерації. Ленін погодився, щоб слово «Росія» зникло з назви єдиної держави. На початку грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з’їзд Рад підтримав ленінські умови створення нової держави.

30 грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад. На ньому було затверджено Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Російська Федерація, Україна, Білорусь і Закавказька Федерація (Азербайджан, Вірменія, Грузія) увійшли до складу нової союзної держави. Створювався об’єднаний Центральний Виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з головами ЦВК чотирьох союзних республік. Від України до нього увійшов Г.Петровський. З утворенням СРСР Україна остаточно втратила суверенітет.

Незважаючи на те, що де-юре СРСР було сформовано на федеративних засадах, Сталін та його прибічники почали втілювати в життя ідею автономізації. В липні 1923 р. було прийнято рішення, що всі економічні та фінансові питання уряди союзних республік повинні погоджувати з Раднаркомом СРСР.

26 січня 1924 р. відкрився II з’їзд Рад СРСР. На ньому 31 січня цього року було затверджено першу союзну конституцію. По радянській лінії можна було говорити про поділ владних повноважень, але по партійній - влада була монолітною. Конституція СРСР проголошувала державні права національних республік, їх рівність з Російською Федерацією. Кожна республіка мала право виходу зі складу СРСР. Крім того, стверджувалося, що території республік не можуть бути зміненими без їхньої згоди.

Однак, Конституція Радянського Союзу посилювала централізаторські тенденції. Права союзних республік, у тому числі України, обмежувалися. За своєю сутністю СРСР перетворювався в унітарну державу. Хоча УСРР формально вважалася національно-територіальним утворенням з власними кордонами, своїм адміністративним (обмежена компетенція) апаратом, все ж її статус був кроком назад у порівнянні з українською державністю 1917-1920 років.

Новий текст Конституції УСРР, пристосований до її статусу союзної республіки, було затверджено в травні 1925 р. на IX Всеукраїнському з’їзді Рад. Затверджена у 1929 р. нова Конституція УСРР визнавала перевагу союзних органів над республіканськими, утворення у складі УСРР Молдавської АСРР. Закріплювалися нерівні, багатоступеневі, з відкритим голосуванням вибори, позбавлення частини виборців виборчих прав за класовою ознакою.

Отже, входження УСРР до складу Радянського Союзу призвело до втрати республікою залишків суверенітету, перетворення її на частину унітарної держави. Утворення СРСР, незважаючи на певні декларативні положення Конституції, реалізовувалося у річищі сталінської «автономізації».

Нові терміни і поняття

Автономія — самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавними законами (чи конституцією).

Суверенітет — верховенство народу, нації, держави у внутрішній і зовнішній політиці, що забезпечує незалежність розвитку суспільства.

Декларація — офіційне проголошення державою (політичною партією, міжнародними організаціями) головних принципів їхньої діяльності, програмних позицій, повідомлення про суттєву, принципову зміну в їхньому статусі.

Федерація — форма державного устрою, союзна держава, що складається з декількох державних утворень, кожне з яких, разом із загальнофедеральними, має власні законодавчі, виконавчі і, як правило, судові органи. Водночас, компетенція центральних органів достатня, щоб забезпечити державну єдність.

Унітарна держава — форма державного устрою, за якою адміністративно-територіальні одиниці, що її складають, не мають державного суверенітету, політичної самостійності й керівництво належить централізованим органам.