Історія України у питаннях та відповідях

5.4. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЇ (кінець XVIII — перша половина XIX ст.)

На кінець XVIII - початок XIX ст. автономія України була повністю ліквідована, більшість верхівки українського народу - дворяни - колишні козацькі старшини й шляхтичі, великі купці та інші перейшли в табір польський або російський. Здавалось, що настав кінець українському культурному життю, що українська народність уже повністю денаціоналізується і зникне з історичної арени. Проте, в Україні розпочинається національно-культурне відродження, яке вписується до трьох-етапної схеми: фольклорно-етнографічний, культурницький або літературний та політичний.

1. Козацька старшина хоча й перетворювалась на російських дворян і русифікувалась, але не відірвалась повністю від української національної стихії. Її кращі представники виявляли інтерес до історії України, до рідної минувшини, до козацької слави. Цей інтерес наприкінці XVIII ст. підсилювався й практичними потребами багатьох колишніх козацьких старшин, за якими герольдія не визнала дворянства і наказала виключити з дворянських родовідних книг. А таких старшин налічувалося близько 23 тис. із 100 тис. претендентів. їм загрожували повернення в стан козаків або селян і втрата дворянських прав і привілеїв.

З-поміж нащадків козацьких старшин виділилася ціла група любителів української минувшини (А. Чепа, В. Полетика тощо), які пильно збирали різноманітні пам’ятки старовини (літописи, гетьманські статті, універсали, дипломатичне листування тощо) і на їх основі писали свої твори, в яких прославляли минуле України.

Особливо велику роль у національному відродженні відіграла «Історія русів» - історично-літературний, гострополітичний твір анонімного автора, що став відомий у 20-х роках XIX ст. Весь виклад історії України з давніх часів до 1769 р. автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами. «Історія русів» просякнута ідеєю українського патріотизму. Значним кроком у розвитку української історіографії була «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського. Це - перша узагальнююча праця з історії України, написана з широким використанням архівних матеріалів. Велику роль у національному вихованні українського суспільства відіграла п’ятитомна «Історія Малоросії» (1842-1843) М. Маркевича.

2. Для розвитку українського національного відродження велике значення мало видання в 1798 р. в Петербурзі поеми І. Котляревського «Енеіда», написаної українською народною мовою. «Енеіда» започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну українську мову. У 1819 р. на сцені Полтавського театру вперше були поставлені п’єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані українською народною мовою.

Українському національному пробудженню сприяв романтизм з його ідеєю народності. Ідея народності стала основним девізом романтиків - письменників, художників, учених. Романтики своїм покликанням вважали вивчення життя народу - його історії, культури, мови, поезії, психології, побуту. Розгорталися етнографічні дослідження, збирання й публікація пам’яток народної творчості. Були видані збірки українських народних дум і пісень, підготовлені М. Цертелевим (1819), М. Максимовичем (1827, 1834, 1849).

Центром українського романтизму і національно-культурного відродження в перші десятиліття XIX ст. став Харків, де в 1805 р. турботами В. Каразіна почав працювати університет. Саме в Харкові в 1812 р. стала видаватися перша в Східній Україні газета «Харьковский еженедельник». У 1833-1838 pp. у Харкові Срезневський видав шість книжок фольклорно-історичної збірки «Запорожская старина», яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму.

Одночасно з розгортанням етнографічних студій і оприлюдненням пам’яток народної творчості у перші десятиліття XIX ст. розвивалася нова українська література. Найвидатнішими її творцями були І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Шашкевич. Для їхньої творчості характерним було дальше впровадження в літературу української народної мови, широке відображення народного життя й світосприйняття, ґрунтування на народнопоетичній, фольклорній основі, великий інтерес до минулого, його опоетизування, створення романтизованого образу рідного народу.

Українське національно-культурне відродження, започатковане наприкінці XVIII - у першій третині XIX ст., продовжувало розвиватися і в 40-і роки XIX ст. Найважливіше значення мало опублікування в 1840 р. «Кобзаря» і в 1841 р. «Гайдамаків» Т. Шевченка. У другій половині 30-х років розпочав літературну й наукову діяльність М. Костомаров.

Велике значення для національно-культурного відродження і формування національної самосвідомості українського народу мало збирання і публікація історичних джерел. Значну роботу в цьому напрямку провела Київська Тимчасова Комісія для розгляду давніх актів (1843). Її співробітники зібрали велику кількість історичних матеріалів, у 1852 р. заснували в Києві історичний архів, видавали серію збірників «Пам’ятники».

3. Національно-культурне відродження вело до дедалі глибшого зростання національної самосвідомості передусім серед патріотично настроєної частини української інтелігенції. Це зумовило розгортання українського національного руху. Його учасники поступово стали усвідомлювати необхідність не тільки розвитку української мови й культури, а й потребу політичних змін у державному і суспільному ладі країни. На цій основі створюється перша українська таємна політична організація - «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846). її організаторами стали М. Костомаров (1817-1885), М. Гулак (1822-1899) та В. Білозерський (1825-1899). Безпосередніми учасниками Кирило-Мефодіївського товариства були 12 чол., більшість з них - вихідці зі збіднілих дрібномаєткових або і безмаєткових дворян, представники інших станів (Шевченко - із селян, Пильчиков - із міщан, Куліш - син козака-хуторянина тощо).

Кирило-Мефодіївське товариство посідає чільне місце в історії суспільно-політичного руху в нашій країні. Його програма була антикріпосницькою, антицаристською і республіканською, спрямованою на ліквідацію кріпосництва, самодержавства, визволення слов’янських народів і об’єднання їх у дружну всеслов’янську федерацію. Вона передбачала ліквідацію гноблення України царизмом і її рівноправне існування в слов’янському союзі.

Щодо шляхів здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців повної єдності не було. Частина з них - Костомаров, Білозерський, Куліш - виступали проти революційних методів боротьби, вважали можливим перетворити в життя свої ідеї шляхом реформ, розповсюдження освіти, мирної пропаганди ідей товариства в дусі християнської моралі. На радикальних позиціях стояли Шевченко, Гулак, Навроцький: повалення царизму, знищення кріпацтва, ліквідації соціального й національного гноблення українського народу.

Однак широкої діяльності Кирило-Мефодіївське товариство розгорнути не змогло. У березні 1847 р. за доносом провокатора товариство було викрито, його члени покарані.

Царський уряд посилив утиски в галузі літератури й освіти. Були заборонені твори Шевченка, Костомарова, Куліша, ще більш жорстокою стала цензура, за законом 1849 р. перебудована навчальна робота в гімназіях, зменшено в них цикл гуманітарних дисциплін, навчання мусило мати більш матеріальний напрямок.

Нові терміни і поняття

Герольдія — установа в Росії, заснована у 1722 р. державна структура. Відала дворянськими справами, складала дворянські списки, спостерігала за державною службою дворян, складала герби тощо.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.