Історія України у питаннях та відповідях

5.3. ДЕКАБРИСТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. самодержавно-кріпосницький режим у Росії, а, отже, і в Україні досяг свого апогею і став головним гальмом на шляху прогресу країни. Навіть найбільш далекоглядні вищі царські сановники розуміли необхідність кардинальних змін у державному і суспільному ладі країни. У глибокій таємниці виношувались проекти реформ і навіть проект конституції, які мали перетворити необмежене самодержавство в конституційну монархію. Але ні цар, ні вищі урядові бюрократи не наважились на реформування Росії. В умовах краху реформаторства Олександра І передові дворяни - патріоти Росії, захоплені демократичними ідеями Заходу, - заснували таємні політичні товариства і стали на боротьбу проти царизму. Перший збройний виступ проти царизму був здійснений дворянами-революціонерами у 1825 р. Оскільки цей виступ відбувся в грудні (рос. «декабрь»), його учасників названо декабристами.

Поряд з російськими губерніями декабристським рухом широко була охоплена і Україна. Але зв’язок декабристів з Україною не обмежувався лише тим, що багато з них тут народилися, жили або служили (Муравйов-Апостол (Полтавська губернія), Давидов (Київська); Якубович, Шимков, Андрієвич, Краснокутський, Бечаснов і Лісовський (Полтавська), Мозалевський (Чернігівська), брати Борисови (Слобідсько-Українська); Юшневський, Тизенгаузен, Вигодовський (Подільська губернія) тощо.

Перша відома опозиційна царизму організація офіцерів виникла у Кам’янці-Подільському під назвою «Залізні персні» (1815-1816). У 1816 р. у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація «Союз порятунку, або Товариство істинних і вірних синів вітчизни». Члени «Союзу порятунку», хоч серед них і не було одностайності, загалом ставили своєю метою добитися в Росії скасування кріпосного права і заміни самодержавства конституційною монархією. У 1818 р., після ліквідації «Союзу порятунку», у Москві був створений «Союз благоденства». Одночасно з осередками в Москві і Петербурзі філія (управа) «Союзу благоденства» була й в Україні, в Тульчині, її очолював П. Пестель. Але ця організація проіснувала недовго. У січні 1821 р. на з’їзді в Москві, за умов внутрішніх незгод, поміркована частина керівників добилася її ліквідації.

У березні 1821 р. засідання Тульчинської управи, не погодившись із рішенням Московського з’їзду про розпуск таємного товариства, вирішило створити нову організацію, яка була названа Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з’їзді в Києві. Директорами товариства були обрані П. Пестель, О. Юшневський і представник Петербурга М. Муравйов. Крім Тульчинської управи були створені ще дві управи - в 1822 р. Кам’янська - на чолі з В. Давидовим та С. Волконським і в 1823 р.- Васильківська управа, керівниками якої стали С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін. Восени 1822 р. у Петербурзі офіцери, колишні члени «Союзу благоденства», створили таємне Північне товариство. До нього входили М. Муравйов, С. Трубецькой, Є. Смоленський, І. Пущин тощо.

Обидва товариства об’єднувала єдина політична мета - знищення самодержавства і кріпосного права, демократизація державного й суспільного ладу. Однаковою була й тактика - тактика військового перевороту.

Ставлячи своєю метою ліквідувати абсолютну монархію, кріпацтво й покласти край безмежному свавіллю поміщиків, члени Південного й Північного товариств розробляли й обговорювали конституційні проекти. Найважливішими документами були «Руська правда» Пестеля і «Конституція» М. Муравйова. Більш радикальною була «Руська правда», яка передбачала ліквідацію станів, перетворення всіх людей у державі на громадян, рівних перед законом, знищення кріпацтва. Росія мала стати республікою. Право на самовизначення визнавалося тільки за поляками (українцям та іншим народам Росії відмовлялося в ньому).

У 1823 р. у Новоград-Волинському виникло третє таємне товариство, яке дістало назву Товариства об’єднаних слов’ян. Його організаторами були офіцери-артилеристи Борисови. Дізнавшись про існування Південного товариства, члени Товариства у вересні 1825 р. на зборах у с. Ліщині під Житомиром вирішили з ним об’єднатися.

19 листопада 1825 р. у Таганрозі помер цар Олександр І. Настало міжцарів’я, яким і вирішили скористатися керівники Північного товариства. Поспішати їх змушувало й те, що про існування таємних товариств через провокаторів дізнався уряд. 14 грудня 1825 р., в день присяги новому цареві Миколі, декабристам удалося підняти на повстання на Сенатській площі лейб-гвардії Московський полк, лейб-гвардії Гренадерський полк і Гвардійський морський екіпаж, всього близько 3 тис. солдатів і 30 офіцерів. Але повсталі були відірвані від народу, керівники повстання діяли неорганізовано й нерішуче. Микола наказав стріляти в повсталих картеччю, і на вечір повстання було придушено.

Дізнавшись про арешт Пестеля і про поразку повстання 14 грудня в Петербурзі, керівники Васильківської управи С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін, спираючись на Чернігівський полк і сподіваючись залучити на свій бік інші військові частини, вирішили почати повстання негайно.

Повстання почалося 29 грудня в с. Трилісах, де стояла 5-а рота Чернігівського полку, та у с. Ковалівці. Наступного дня повстанці увійшли до Василькова, приєднали до себе ще три роти й заволоділи штабом полісу. Проте, С. Муравйов-Апостол діяв недостатньо швидко, оперативно і навально. Замість того, щоб негайно рушити на Київ або Житомир, раптовим ударом спробувати їх захопити і цим сприяти приєднанню до Чернігівського полку тамошніх військових частин, С. Муравйов-Апостол оголосив з нагоди Нового року 1 січня днівку і цим прогаяв час, давши можливість царським властям опам’ятатися і підтягти вірні полки. З січня біля с. Устимівка вони зіткнулися з каральним загоном, який розсіяв повсталих картеччю. Загинуло й було поранено близько 50 повстанців. 895 солдатів, унтер-офіцерів, музикантів і денщиків було арештовано й відправлено до Білої Церкви. Отже, повстання Чернігівського полку, як і повстання 14 грудня в Петербурзі, зазнало поразки.

Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. П’ятьох їх керівників 13 липня 1826 р. було повішено. 121 особу заслано до Сибіру на каторгу й поселення.

Таким чином, декабристський рух та Україна були тісно пов’язані. Із трьох декабристських товариств два - Південне і Товариство об’єднаних слов’ян - були створені й діяли в Україні, причому ці товариства були найбільш радикальні й революційні. Саме тут була розроблена «Руська правда» - найважливіший програмний документ декабристського руху. На Київщині відбулося повстання Чернігівського полку. Із п’яти страчених царизмом провідників декабристського руху три — П. Пестель, С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін - були керівниками Південного товариства. Отже, оскільки декабристи не ставили й не розв’язували українського національного питання, немає підстав вважати декабристський рух специфічно українським. Це був рух загальноросійський, що охопив і Україну.

Нові терміни і поняття

Каторга - примусова каральна праця на користь казни як засіб покарання, що поєднувався з засланням. В Російській імперії існувала з XVIII ст. до 1917 р.