Історія України у питаннях та відповідях

5.2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ I ПОЛІТИЧНИЙ СТАН УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ АВСТРІЇ (КІНЕЦЬ XVIII-ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТ.)

Західна Україна (Галичина, Буковина, Закарпаття) з кінця ХVIIІ ст. входила до складу Австрійської імперії. Галичина і Буковина до 1849 р. були об’єднані в єдину адміністративно-територіальну одиницю - «Королівство Галичини і Лодомерії» з центром у Львові (Лемберзі). Закарпаття входило до складу Угорського королівства. Населення західноукраїнських земель до поч. XIX ст. складало близько 3,5 млн. осіб. З них 2,4 млн. осіб були українці (у своїй більшості селяни). Панівне місце в керуванні західними землями належало німцям, а також польському, румунському й угорському дворянству. Шляхті дозволялося збирати сейм із правом дорадчого голосу. На місцях адміністративна та поліцейська влада належала поміщикам. Повнота влади належала губернатору, якого призначав сам австрійський імператор. Австрійський уряд проводив політику понімечення, денаціоналізації й асиміляції українського народу з метою знищення української національної культури і мови.

Західноукраїнські землі були економічно найбільш відсталою областю, що штучно підтримувалося Австрійською імперією. Ці землі розглядалися як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії. Кріпосництво заважало розвиткові промисловості та сільського господарства. Панщина доходила до 6 днів на тиждень. 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім’ї. Сільське господарство носило екстенсивний характер з низькою культурою землеробства і низькою врожайністю. Середня тривалість життя українських селян не перевищувала 40 років, а рівень народжуваності поступався рівню смертності.

Розвиток промисловості у Західній Україні відбувався вкрай повільно. Розвивалися тільки видобувна й обробна галузі, що було обумовлено колоніальною політикою Відня. Імперія прагнула перетворити західноукраїнські землі на ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили. Панувало ремісниче виробництво. Мануфактур у 1841 р. нараховувалося 183, що складало близько 4 % від їхньої загальної кількості в Австрії. Виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п’ять разів нижчим, ніж в інших землях імперії. Із середини XIX ст. починає розвиватися нафтова промисловість у Галичині. Тільки у 1861 р. була проведена залізнична лінія Львів - Краків, що стимулювало ріст внутрішньої торгівлі.

Буржуазно-демократична революція 1848 р., яка охопила низку європейських держав, в т. ч. й Австрію, змусила Віденський уряд провести декілька демократичних реформ: внести в конституцію низку буржуазно-демократичних свобод. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та бажаючи відколоти селян від революційного табору, офіційна влада йде на скасування кріпосного права (17 квітня 1848 р.). Суть селянської реформи зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика (одержували особисту волю); наділення селян землею, яка переходить у їх власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей. Селяни також позбавлялися права користуватися лісами та луками. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицький селянин сплачував суму утричі більшу, ніж чеський, і в п’ять разів більшу, ніж німецький. Однак, скасування влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав сприяли перетворенню селянства на самостійну політичну силу, відкривало шлях до переходу аграрного сектора на капіталістичні рейки.

Польська ліберальна буржуазія та поміщики 13 квітня 1848 р. утворили у Львові Центральну раду народову, яка мала на меті перетворення Галичини в Польську автономну провінцію. Галицька інтелігенція рішуче виступала проти намагань поляків і створила власну політичну організацію - Головну руську раду у Львові, яка прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення.

У виборах до першого австрійського парламенту українці мали 39 депутатів на 96 послів із Галичини (більшість з них селяни). Навесні та влітку 1849 р. масові виступи охопили понад 100 сіл Галичини. Селянський депутат Лук’ян Кобилиця організував загін й вирушив у визвольний похід по Буковині. Діючи нібито за уповноваженого монарха, він у кожному сілі організовував вибори органів місцевої громадської влади, оголошував власністю народу землі, ліси и пасовища. Повстанці відбирали у панів майно й роздавали його селянам. Півтора року австрійська влада боролося з повстанцями і тільки регулярна армія змогла придушити повстання. Захопленого у полон Кобилицю закатували. Коли революція була придушена в 1849 р., то велика частина оголошених свобод було скасовано. На поновлення кріпосного права австрійський уряд не зважився.

Обезземелювання, убогість і безробіття змушувало українських селян до еміграції. Поряд з цим існували величезні поміщицькі латифундії, у яких селяни працювали за наймом чи за оренду землі. Незважаючи на всі негативні риси, скасування кріпосного права було прогресивним кроком для розвитку інституту дрібної власності та капіталістичних відносин.

Таким чином, можна зробити висновок, що існували відмінності в соціально-економічному розвитку західних та східних українських земель, що було пов’язано з їх перебуванням у складі різних держав. Однак, для усіх була характерною одна головна тенденція - поступовий перехід від феодальних форм господарювання до капіталістичних.

Нові терміни і поняття

Лодомерія або Ладімірія (лат. Lodomeria, Ladimerie) - латинська назва руського Волинського князівства, складової Галицько-Волинського князівства в 13—14 століттях. Вперше «Лодомерія» згадується у титулах угорського короля Андрія II, який прагнув захопити західноруські землі Галичини і Волині. Незважаючи на те що угорці ніколи не володіли Волинським князівством, їх претензії на нього були закріплені у титулах усіх угорських монархів 13—18 століття у формі «король Галіції і Лодомерії». Після успадкування Габсбургами угорської корони у 18 столітті, австрійські цісарі стали носіями титулу «королів Галіції та Лодомерії». Завершивши розподіл Речі Посполитої, вони утворили на землях колишнього Галицько-Волинського князівства і Кракова нову адміністративну одиницю - Королівство Галіції і Лодомерії, яке проіснувало з 1772 по 1918 роки.

Центральна рада народова — польська політична ліберальна організація у Галичині. Створена 13.4.1848 у Львові. Була керівним органом польського національно-визвольного руху. Домагалася перетворення Галичини в польську автономну провінцію у складі Австрії та проведення демократичних реформ. Займала ворожу позицію щодо українського національно-визвольного руху.

Головна руська рада - політична організація, що була створена частково за ініціативою австрійської влади 2 травня 1848 р. у Львові під час революційних подій, й проіснувала до 1851 р., коли була розпущена. Організація представляла інтереси проавстрійськи орієнтованих галицької української інтелігенції та вищих ієрархів уніатського духовенства.