Історія України у питаннях та відповідях

Тема 5. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

5.1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ-ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

Початок ХІХ ст. ознаменувався спробами уряду Олександра І реформувати внутрішнє життя Російської імперії. Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру над окраїнами, русифікувати неросійське населення.

Українські землі в складі Російської імперії поділялися на 9 губерній і 1 область (Бессарабську). З 1802 р. були введені генерал-губернаторства: Київське (Київська, Волинська, Подільська губернії); Малоросійське (розділене у 1835 р. на Полтавське та Чернігівське) поєднувало Харківську, Полтавську та Чернігівську губернії; Новоросійсько-Бессарабське (Херсонська, Катеринославська, Таврійська губернії та Бессарабська обл.). Населення України в складі Росії складало приблизно 13,5 млн. осіб.

Основою економіки України було сільське господарство. Близько 70 % земельних угідь знаходилося у власності феодалів. Селяни України поділялися на групи, що відрізнялися одна від одної ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей тощо. Основною групою селян були кріпаки (5,3 млн.). Панщина офіційно була обмежена трьома днями на тиждень, але на практиці поміщики збільшували час робіт. Панщина доповнювалася натуральними та грошовими поборами. Селяни відбували й рекрутську повинність. Окрему групу складали державні селяни, які вважалися вільними. За користування казенною землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту. Кількість державних селян постійно зростала й на 1858 р. досягла 50,1% усього селянства. Існувала невелика група удільних селян, що належала царській родині й за своїм статусом наближалася до поміщицьких. Особливістю розвитку селянського господарства в Україні було те, що 80 % селян Правобережжя і 70 % Лівобережжя вели своє індивідуальне господарство на відміну від центральних районів Росії, де 50 % селян жили громадами.

На початку ХІХ ст. погіршується стан майже усіх категорій селянства - спостерігається деградація й занепад господарств, активно йдуть процеси обезземелення. Сільськогосподарське виробництво було малоефективне в силу рутинного стану техніки та системи землеробства. Лише частина поміщиків, особливо на півдні, прагнула до поліпшення засобів обробки земель, вводили у своїх маєтках парові машини. Уряд також намагався перекласти тягар утримання армії на плечі селянства. Голова департаменту військових справ О.Аракчєєв почав з 1817 р. насаджувати військові поселення (до 1825 р. в Україні було розміщено 16 кінних і 3 піхотні полки).

Селяни одночасно займалися військовою службою та вели своє господарство. Проте муштра, жорстока експлуатація призвели до чисельних повстань, і уряд 1857 р. ліквідував військові поселення.

З ростом попиту на хліб і сировину для промисловості сільське господарство України починає набувати капіталістичних рис - зростали його товарність та спеціалізація. Так, у Полтавській і Чернігівській губерніях вирощували коноплі й тютюн, в Катеринославській і Херсонській - льон і пшеницю; на Правобережжі та Лівобережжі - цукровий буряк. Найбільшого успіху в цьому процесі досягай південні, а з 30-х роках і правобережні губернії, але загалом товарність їх була низькою через панування натурального господарства. Поряд з товарним землеробством розвивалося товарне скотарство (конярство, вівчарство і т.д.), продукцією якого забезпечувалися місцеві та російські фабрики.

Одним з найважливіших показників розвитку капіталістичних відносин у першій половині XIX ст. був розвиток промисловості. Розпочинається кількісне збільшення промислових підприємств: з 650 у 1825 р. до 2330 у 1860 р.

У першій чверті XIX ст. домінували поміщицькі та державні мануфактури (цукрові, горілчані, сукняні), засновані на ручній праці кріпаків і примітивній техніці. З 40-х рр. становище починає змінюватися. Це пов’язано з початком технічного перевороту в промисловості; збільшенням кількості підприємств, що використовують найману працю. Переважно це були підприємства, засновані на купецьких капіталах. Якщо в 1828 р. в Україні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 % купецьких підприємств, то до 1861 р. - відповідно 5,8 % та 94 %. Збільшується кількість вільнонайманої праці з 25 % до 74 %.

Нагальна потреба в техніці прискорила розвиток машинобудівної промисловості. Перше механічне підприємство на українських землях заснував у Катеринославі у 1835 р. купець А. Заславський. До 1859 р. в Україні з’явилося до 20 механічних заводів. Машинобудування стимулювало розвиток металургійної промисловості. Наприкінці 50-х років діяло не менше 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Зріс видобуток вугілля у Донбасі. Підприємства фабричного типу складали 15 % від кількості підприємств, але саме вони разом з великими мануфактурами робили основну масу товарної продукції.

Суттєві зміни відбувалися і в транспорті. Перше парове судно було збудоване в 1823 р. в маєтку князя М. Воронцова в с. Мошни Київської губернії. На українських корабельнях м. Миколаєва у 1828 р. було започатковано створення морського пароплавства.

Зростання на ринках збуту сільськогосподарської та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Збут і купівля товарів здійснювалися через широку мережу ярмарків (12 тис.). Найвідомішими були: Введенський (Суми), Контрактовий (Київ) тощо. Зовнішня торгівля здійснювалася через чорноморсько-азовські порти. Основними продуктами експорту були: пшениця, вовна, цукор, тютюн, льон. Протягом першої половини XIX ст. обсяг вивезення через ці порти зріс з 6,7 млн. до 57,3 млн. крб.

Нові процеси, що проходили в економічному житті України, повного мірою відбилися й на суспільстві. З одного боку, починає втрачати свою силу дворянство, формується буржуазія. Формування торговельно-промислового прошарку буржуазії відбувалося за рахунок купців, чисельність яких протягом 1816-1859 рр. зросла з 18,2 до 104 тис. У середині XIX ст. купцям-капіталістам належало вже понад 90 % заводів.

Криза кріпосницької системи супроводжувалася загостренням соціальних суперечностей, посиленням антикріпосницької боротьби. Головною рисою соціального протесту цього періоду виявилася пасивна боротьба селян (відмовлення відбувати панщину, оброк, втечі). Почастішали відкриті виступи проти гнобителів. Протягом 1797-1825 рр. в Україні відбулися 103, а протягом 1800- 1860 рр. - 2400 виступів селян. Найбільшими були Бузьке повстання державних селян 1817 р., Базалїівське 1817-1818 рр. та ін. У першій чверті століття розгорнулася тривала боротьба селян Поділля під проводом Устима Кармалюка (1787-1835 рр.). Цей рух охопив понад 20 тис. селян.

Зниження продуктивності роботи залежних селян, розширення та поглиблення капіталістичних відносин, постійні виступи селян підштовхнули царат до проведення низки реформ і прийняття законодавчих актів, що збільшували економічну самостійність селян і знімали соціальну напруженість. У 1828 р. було обмежене право поміщиків засилати селян у Сибір, з 1833 р. заборонялося продавати селян з публічного торгу з роздробленням родин. У 1845 р. поміщикам дозволялося відпускати двірню на волю без землі. З 1848 р. селяни за згодою поміщиків мали право здобувати нерухому власність. У 30-40 роках були проведені селянські реформи, але вони носили бюрократичний характер і не враховували місцевих особливостей, викликали невдоволення селян.

Нові терміни і поняття

Генерал-губернаторство - адміністративно-територіальна одиниця в Росії в 1775-1917 рр. Включало одну або кілька губерній, областей; керувалося генерал-губернатором.