Історія України у питаннях та відповідях

4.11. ПОСИЛЕННЯ НАСТУПУ РОСІЙСЬКОГО ЦАРИЗМУ НА УКРАЇНСЬКУ АВТОНОМІЮ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ.

Особливістю перебування Лівобережжя та Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був безперервний наступ самодержавства на права України. Офіційна російська політика цього періоду в українському питанні пройшла кілька етапів:

1. 1708-1728 рр. - форсований наступ на українську автономію;

2. 1728-1734 рр. - повернення Україні частини її прав та вольностей;

3. 1734-1750 рр. — нове посилення імперського тиску.

1. З 1708 р. починається період експансії Росії на Україну, що характеризується відкритим ігноруванням Переяславсько-Московського договору, перетворенням українських земель у частину Російської імперії. У 1708-1709 рр. в Україні почав запроваджуватися губернський адміністративний устрій: Лівобережна Україна ввійшла до складу Київської, Слобожанщина - Азовської губерній на чолі з призначеними царем губернаторами. Суть імперської політики полягала у посіянні незгоди між старшиною і гетьманом. Найсуттєвіших обмежень зазнавала влада гетьмана. Гетьман І.Скоропадський жорстоко контролювався спеціальним царським представником. Гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, й оточили двома російським полками. Указом Петра І 1719 р. Україні заборонялося торгувати пшеницею з Західною Європою через південні порти. Царський наказ установлював маршрути перевезень — через Ригу й Астрахань. У 1720 р. вийшов указ про заборону друкарства українською мовою. Уперше при Петрові І російські офіцери почали призначатися на полковничі посади, а дворяни одержувати земельні наділи в Україні. Тисячі козаків залучалися до каторжних робіт (будівництво каналів Ладозького, Царицинського, укріплень вздовж Тереку), до військових дій (понад 10 тис. козаків воювало з Персією). Наступним кроком, спрямованим на обмеження автономних прав України, було створення у 1722 р. Малоросійської колегії. Колегія приймала від населення скарги на українські суди, контролювала фінанси, стежила за стосунками старшини та козацтва.

У травні 1710 р. залишки козацького війська у вигнанні обрали гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика (1672-1742 рр.). Гетьман уклав з козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». Вона передбачала повну незалежність України; гетьманство, обмежене козацьким парламентом; затверджувалися права православної церкви під верховенством константинопольського патріарха. У січні 1711 р. Орлик із запорозькими козаками і кримськими татарами брав участь у поході в Україну, але зазнав поразки й емігрував до Європи.

Після смерті І.Скоропадського, наказним (тимчасовим) гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724 рр.). Полуботок намагався на основі старих юридичних документів відновити втрачені автономні права України. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини й зняти напругу в суспільстві, Полуботок почав активно усувати недоліки державного життя: провів судову реформу, розгорнув боротьбу з хабарництвом. Проте, він був заарештований разом з 15 старшинами і ув’язнений до Петропавлівської фортеці, де і помер.

2. До 1727 р. вибори гетьмана були заборонені. Верховним органом влади в Україні стала Малоросійська колегія. Збирання податків колегія зосередила в своїх руках, чим відсунула козацьку старшину від одного з основних джерел збагачення. Зібрані податки відправлялися в царську казну, внаслідок чого відбувалося неприховане пограбування України. Тільки підготовка до нової російсько-турецької війни змусила царський уряд піти на поступки українській старшині: Малоросійську колегію було скасовано, новим гетьманом обрано (насправді призначено імператором Петром II) Данила Апостола (1727-1734 рр.). У 1728 р. було затверджено конституцію Гетьманщини («Решительные пункты»), відповідно до яких зовнішньополітичні питання переходили під контроль російського намісника, військові - під контроль російського фельдмаршала, російський уряд залишив за собою контроль за фінансами, запровадив нову систему контролю за діяльністю гетьмана та козацької старшини. Таким чином, це було лише формальне поновлення української автономії. Незважаючи на це, Апостолу вдалося добитися позитивних зрушень: ревізія землеволодіння (1729-1730 рр.) дала змогу поповнити державний земельний фонд, було засновано скарбницю, під владу гетьмана повернуто Київ, отримано дозвіл на відновлення Запорозької Січі. Загалом за гетьманування Апостола внутрішнє життя України стабілізувалося.

3. Після смерті Д.Апостола російський уряд не дозволяв обрання нового гетьмана під приводом пошуку відповідного кандидата. Було призначено «Правління гетьманського уряду» (1734-1750), до якого входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О.ПІаховський. Сфера впливу цього «Правління» поширювалася й на Слобожанщину. Російські чиновники втручалися в усі сфери суспільного життя. Ситуація ускладнилася ще й російсько-турецькою війною (1735-1739 рр.). Україна стала постачальником матеріальних і людських ресурсів.

Нові терміни і поняття

Малоросійська колегія (1722-1786) — урядовий орган стосовно керування українськими землями, що входили до складу Російськой імперії. Колегія складалася з президента, шести членів й прокурора і підпорядковувалася Сенату. В 1727-1764 рр. М. к. була замінена гетьманством, у 1764-1786 рр. відновлена для остаточної ліквідації автономії України. Скасована 20(31) серпня 1786 р. після створення на території України намісництв і підпорядкування всіх українських місцевих закладів центральним колегіям.

«Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» (Конституція Пилипа Орлика) — скорочена назва пам’ятки політико-філософської та правової думки, створеної у 1710 р. Повна назва документа — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою». Сучасна поширена назва походить від скороченої латинської назви — Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis.

Наказний гетьман — на Україні у XVII-XVIII ст.ст. особа, що тимчасово обіймала посаду гетьмана (отамана). Наказного гетьмана обирала козацька старшина чи призначала генеральна старшина, як правило, зі свого складу в разі смерті (в цьому випадку Наказний гетьман виконував обов’язки до обрання постійного гетьмана) або тривалої відсутності гетьмана (отамана). Призначали Наказного гетьмана (найчастіше з полковників) також для очолення у поході козацького війська, коли гетьман залишався у своїй резиденції.

Призначення Наказного гетьмана оформлялося універсалом, а з 20-х років XVIII ст. — царським указом. Деякі наказні гетьмани очолювали державу по кілька років: Я.Сомко (1660-1663), П.Полуботок (1722-1724).