Історія України у питаннях та відповідях

2.6. КИЇВСЬКА РУСЬ ТА КОЧОВІ НАРОДИ СТЕПУ (ХОЗАРИ, ПЕЧЕНІГИ, ПОЛОВЦІ)

Першою тюркською державою на території сучасної України був Хозарський каганат (середина VII-X ст.ст.), який займав степи і підгір’я Дагестану та Прикубання, приазовський і почасти причорноморський степ, більшу частину Криму. Данниками хозарів були північнокавказькі, мордовські, приволзькі та слов’янські племена. У Хозарії досить швидко довкола укріплених зимовищ кочовиків, особливо коли ті опинялися на торгових шляхах, почали виникати поселення міського типу, заселені етнічно строкатим ремісничим та купецьким людом. Зокрема, власне так із зимовища-фортеці кагана виросло й столичне місто Ітиль у гирлі Волги, а в нижній течії Дону великим населеним пунктом став Саркел. З другої половини VIII ст. відродилися і зруйновані гунами старі грецькі міста на чорноморському узбережжі. Мешканці каганату були невдовзі втягнуті у міжнародну транзитну торгівлю, оскільки контролювали шляхи, які зі Сходу і Візантії вели на землі балтів, фінів та слов’ян. Водночас у містах інтенсивно розвивалося ремісництво, а в провінціях — землеробсько-скотарське господарство. За віруваннями населення Хозарії було строкатим: поряд з язичниками в містах мешкали християни, мусульмани та іудеї. Прийняття каганом та столичною знаттю іудаїзму як державної релігії на початку IX ст. протиставляло їх решті аристократії, що мешкала у далеких кочів’ях. Тож невдовзі розпочалася внутрішня війна, в якій провінціали об’єдналися з мусульманами та християнами.

Скориставшись хаосом, у хозарський степ зі сходу увійшли нові кочові племена - мадяри, мішаний союз племен, який виник близько 830 р., охоплюючи народи фіно-угорського і тюркського кореня. Мадяри затрималися в хозарському степу ненадовго - вже близько 850 р. їх примушують відкочувати на захід приаральські степові племена печенігів, ймовірно — тюркізованих іранців. За даними середини X ст., протяжність кочовищ восьми печенізьких племен охоплювала простір від Дунаю до Дону, а стосовно Києва знаходилась на відстані денного кінного переходу.

Перша згадка про печенігів у руських літописах датується 915 р. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала зі своїми степовими сусідами 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок; у 968, 1017 і 1036 роках печенізькі орди підходили до самого Києва, а в 972 р. хан Куря у засідці біля порогів розбив загін Святослава й зробив з княжого черепа окуту золотом чашу для пиття. Воюючи з печенігами, Русь почала набувати навичок опору набігам людей Степу, передусім - характерній для них тактиці ведення війни. Легка кіннота кочовиків, які не застосовували ні щитів, ні списів, користуючись переважно луками, тобто зброєю дальнього бою, головну ставку робила на ефект раптовості. Про стрімкість пересування поділеного на невеликі групи степового війська нераз згадують візантійські автори, називаючи його кінноту летючими людьми. Відтак, традиційними методами відкритого зустрічного бою рейди стрімкої кінноти печенігів зупинити було неможливо. Тож наприкінці X ст. зароджується нова форма захисту - спорудження високих і довгих деревоземляних стін-укріплень, які тяглися кількома смугами, відділяючи руське порубіжжя від Степу.

У набагато пізніші часи фрагменти таємничих насипів, що оточували Київську землю з боку степу, спричинили появу легенди про Змійові вали. Згідно з нею, ковалі-святі Кузьма і Дем’ян приборкали величезного Змія, який пожирав місцевий люд, і, викувавши плуг та запрягши в нього чудовисько, примусили його проорати межу, за яку він не смів переступати; грунт, вивернутий з-під лемеша, нібито й витворив вали, що кількома півкружжями обіймають Київ та прилеглі до нього терени. Насправді ж, досліджуючи численні рештки валів, збережені донині, фахівці датують їх спорудження кінцем Х-ХІІ ст.ст., а саму появу пов’язують з потребами захисту порубіжжя від печенігів, а згодом - і від половців. Вали насипалися, як правило, або вздовж річок, або на їх перетині, і оточувалися внутрішніми та зовнішніми ровами, чим витворювалася кількаступенева лінія перешкод, нездоланна для кінноти. Сам же насип являв собою стіну заввишки і завширшки до 3-3,5 м з перекладених навхрест колод або чотиригранних зрубів, засипаних землею.

Втім, взаємини Русі з печенігами не зводилися тільки до конфронтації. Наприклад, у 943-944 рр. Ігор Старий використовував печенізький загін під час походу на Візантіїо, а в самому Києві вже наприкінці X ст. мешкали вихідці з Печенгїї. Про це свідчить згаданий у літописі епізод облоги Києва 968 р., коли якийсь київський юнак, аби повідомити дружину, що перебувала за Дніпром, про критичний стан обложених, вийшов з міста і ходив серед печенігів, запитуючи: «Чи ніхто не бачив коня?» - бо він умів по-печенізькому, і вони вважали його за одного зі своїх. У 1036 р. печеніги зазнали нищівної поразки від Ярослава Мудрого під стінами Києва, після чого частина з них відкочувала за Дунай і звідти - на Балкани, де згодом змішалася з місцевим людом, а решта, що лишилася на своїх попередніх кочів’ях, через два десятиліття змушена була звернутися за допомогою до Києва, бо в приазовсько-причорноморський степ вступили нові господарі — половці.

Словом «половець» у руських джерелах позначали тюркські племена кипчаків, інакше куманів (куман дослівно перекладається як білий, жовтий, звідси руське - половий, половець). Вийшовши у IX ст. з теренів сучасної Киргизії та Казахстану, вони спершу витіснили печенігів з Приаралля, а в першій половині XI ст. розпочали наступ на Причорномор’я. Відступаючи, печеніги та зближені з ними племена торків і берендеїв попросили захисту київського князя. Тож після 1060 р. їх було прийнято на поселення в прикордоннях Київської та Переяславської земель, причому чоловіча частина збройно служила київському князю. За цією своєрідною захисною лінією зі «своїх» кочовиків пролягало безмежне Половецьке поле (Дешт-і-Кипчак), розтягнуте від Волги до Дунаю. Ця територія була розподілена між окремими родами, кожен з яких кочував у визначених межах, облаштовуючи тут постійні укріплені зимовища.

Перший удар половців на Русь припадає на 60-і роки XI ст.: у 1061 р. вони вступили в Переяславську землю, завдавши поразки князю Всеволоду Ярославичу, а в 1068 р. Всеволод та його брати зазнали повторного розгрому на р.Альті. Загалом ж до початку XIII ст. степовики здійснили 46 великих походів на Русь, під час яких руські землі зазнавали нещадних господарських розорень і людських втрат, оскільки щоразу половці забирали з собою багато полонених. Тож не дивно, що половецька тема дуже швидко перетворилася на одну з центральних у руському письменстві, де раз у раз згадуються лиха і спустошення від них. Походи проти степовиків, що регулярно повторювалися впродовж майже двохсот років, стали головним тлом героїчних діянь князів, які здобували собі славу, «переломивши копіє об землю Половецьку». Тоді ж, у потребах узгодженої колективної оборони, зародилися перші патріотичні гасла з закликом спільної боротьби за землю Руську.

З іншого боку, територіальна близькість половецького світу, торгові контакти, а особливо - регулярні перехресні шлюби, якими скріплювалися перемирні угоди між князями і тими чи іншими ханами, призводили до поступового пом’якшення гостроти протистояння. За умов інтенсивного родичання не дивно, що вже з XII ст. половецькі хани на запрошення своїх руських двоюрідних братів, свояків і родичів беруть активну участь у міжкнязівських усобицях, усе ближче переймаючись внутрішніми проблемами Русі.

Дуже показово, що й спробу відбити перший удар монголо-татар у 223 р. (битва на р. Калка) руські та половецькі правителі здійснюють разом.

Нові терміни і поняття

Зимовище — сезонні поселення кочових народів, де вони мешкали у зимовий період, коли не здійснювали кочівель.

Каганат — форма ранньофеодальної держави у тюрків, термін утворено від «каган» — титула глави держави у давніх тюркських народів (авар, печенігів, хозар).