Історія України у питаннях та відповідях

9.11. ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Після розпаду Радянського Союзу Україна мала самотужки вирішувати питання етнонаціонального характеру. Національні питання за часів Сталіна вирішували «просто», на весь світ проголошували відсутність міжнаціональних проблем в СРСР. Починаючи з середини 30-х років на теренах СРСР проводилася політика русифікації. Національні мови не мали змоги активно розвиватися. За часів Л.Брежнєва було висунуто гасло про формування нової історичної спільності людей — єдиного радянського народу. Тих, хто захищав національні інтереси, розглядали як буржуазних націоналістів.

За даними перепису 1989 р. в Україні проживало 72,6 % українців, 22 % росіян, євреї, білоруси, поляки, угорці, румуни, молдовани, болгари, татари та інші складали - 5,4 %. З утворенням незалежної України змінилося політичне становище росіян південно-східних регіонів та Криму. За рахунок важкої соціально-економічної ситуації в республіці, представники інших етнічних груп болюче сприймали різні питання, зокрема етнополітичного характеру. Як вважають фахівці, налагодження взаємовідносин між титульною нацією та етнічними меншинами визначає й ще довго визначатиме українську державність як етнополітичну систему.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. визначалося, що громадяни всіх національностей становлять її народ. 1 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Декларацію прав національностей України, в якій зазначалася важливість утвердження рівноправності всіх етнічних груп, бо «... на території України проживають громадяни понад 100 національностей». У ст. 2 цієї Декларації закріплювалися гарантування державою всім національностям права на збереження їх традиційного розселення і забезпечення існування національно-адміністративних одиниць, а також обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Національно-культурному відродженню народів України значно сприяло проведення в м. Одесі Першого Всеукраїнського міжнаціонального конгресу. Провідними принципами на конгресі були визначені рівність перед законом усіх громадян, право кожної людини на однаковий доступ до посад у державних установах, дотримання засад Загальної декларації прав людини.

25 червня 1992 р. з метою гарантування національним меншинам в Україні права на вільний розвиток Верховна Рада прийняла Закон України «Про національні меншини в Україні». У ньому було чітко визначено, що будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом (ст. 18). Конституція 1996 р. закріпила гарантії усім національностям та право на вільний національно-культурний розвиток.

За роки незалежності були створені численні національно-культурні товариства, які відігравали і відіграють важливу роль у національно-культурному відродженні національних меншин. Тільки на початок 2002 р. їх діяло близько 300. Серед них німецьке товариство «Відродження», товариство російської культури «Русь», татарське ім. Г.Тукая, румунське ім. М.Емінеску. В Ужгороді діє центр з вивчення угорської культури. Видається щорічний журнал «Акта Хунгаріка». В Україні створена широка мережа єврейських товариств різних спрямувань, які об’єднані у всеукраїнські організації. У Криму відновлено культурно-освітню мережу, яка обслуговує кримських татар. Багато історичних назв повернуто містам і селам, які свідчили про те, що на цій території проживали колись або проживають сьогодні греки, німці, поляки, чехи тощо.

Пильна увага приділяється питанням підготовки кадрів національної інтелігенції. Так, у 1993 р. в м. Маріуполі (Донецька область) було створено гуманітарний інститут. В цьому вищому навчальному закладі вивчалася і вивчається новогрецька мова, історія і культура Греції. Підготовки кадрів грецької інтелігенції потребує грецьке населення, яке компактно мешкає в південних районах Донецької області. В м. Берегове (Закарпатська область) у 1996 р. було створено Закарпатський угорський педагогічний інститут, в якому акцентувалася увага на вивченні історії і культури Угорщини, угорської мови. За роки незалежності у різних містах України були створені філіали Міжнародного Соломонова університету, в якому значна увага приділялася вивченню історико-культурного розвитку єврейського народу.

Позитивні зрушення в період незалежності відбулися у відродженні мов і культур національних меншин. В Україні працювали понад 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання, 107 - румунською, 67 - угорською, 11 - молдавською, 9 - кримськотатарською, 3 - польською. У 2,3 тис. шкіл навчання відбувалося двома і трьома мовами. Крім того, більш розвинутою стала система національних бібліотек, преси, наукових центрів, радіо і телебачення, театрів, творчих груп та колективів.

Саме в 90-х роках XX - на початку XXI ст. в українському суспільстві, особливо на Сході і Півдні, все більше стали говорити про необхідність оголошення російської мови другою державною. Окремі політичні сили спробували використати цей момент у своїх політичних цілях. На думку видатного українського історика С.Кульчицького, у відносинах з «внутрішньою Росією» українська держава мусить виявляти розуміння, толерантність та витримку. Він наводить дані моніторингу, проведеного

Інститутом соціології HAH України. Так, на питання «Чи вважаєте ви за необхідне надати російській мові статус офіційної в Україні?» дали ствердну відповідь 52 % опитуваних у 1995 р. та 48,6 % - у 2005 р. На це ж питання негативно відповіли відповідно 32,6 % і 34,4 %. Отже, з точки зору С.Кульчицького, суспільство більше схиляється до надання російській мові статусу офіційної, але надання російській мові статусу державної може завадити процесу формування української політичної нації.

В етнонаціональній політиці держави важливої уваги потребує проблема Криму. Нагадаємо, що на 700 тис. українського населення Криму до 1990 р. не було жодної національної школи. На початку 1990-х рр. у Криму було відновлено автономію. Нині на території півострова проживають українці, росіяни, кримські татари тощо. Про надання статусу автономії ще у 1990 р. заговорили на Закарпатті. Організатори цієї акції пропагували погляди про існування окремого народу — підкарпатських русинів.

Як бачимо, етнонаціональна політика української держави у період незалежності характеризувалася зваженістю до громадянства й прав національних меншин. Проте, нині існують проблеми міжнаціонального характеру, які призводять до сепаратистських тенденцій в окремих регіонах України.

Нові терміни і поняття

Русифікація — сукупність умов, дій та заходів у національних неросійських республіках колишнього СРСР або в окремих регіонах Російської Федерації щодо звуження вживання рідної мови, користування здобутками культури свого народу, вивчення своєї історії та винесення на перший план знання російської мови, культури, історії Росії.

Етнічна група — стійка спільність людей, споріднених між собою мовою, територією проживання, культурою.

Нація — стійка історична спільність людей, що характеризується спільною територією, культурою, мовою, побутом, традиціями.