Історія України у питаннях та відповідях

ПЕРЕДМОВА

Історія як наука архаїчна, але мудрість її довічна.

(авт.)

У системі сучасної освіти особливе місце належить нормативній навчальній дисципліні «Історія України», оскільки професійний і інтелектуальний рівень людини визначається не лише глибокими спеціальними знаннями, уміннями і навичками, а й високими якостями свідомого, добре вихованого громадянина і патріота своєї Вітчизни.

Античні мислителі стверджували, що «...історія є вчителькою життя», і радили любити її як свою родину та батьківщину, і безперечно мали в тому рацію. Любити свою Батьківщину можна по-різному: сліпо, тобто за те, що ти саме тут народився і мешкаєш, чи свідомо, коли ти дізнався про історію і шануєш її, починаючи з історії свого роду, своїх батьків, друзів, знайомих і просто людей, з ким вчився, працюєш, спілкуєшся, живеш поруч. Нарешті, знаєш і шануєш історію своєї держави і коли не тільки пам’ятаєш про кращі вікові історичні норми, правила, звичаї і традиції, а й намагаєшся їх дотримуватися у своєму повсякденному житті, розвивати, вдосконалювати, зберігати та прищеплювати іншим. Отже, йдеться про формування обов’язкової історичної культури кожної людини, без якої не може відбутися людина інтелігентна, людина особистість у високому сенсі. Будь-яка людина, як правило, починається і стає особистістю настільки, наскільки юна досконало ознайомилася і знає своє минуле, тобто свою історію. Бо кожна людина по-одинці створює свою особисту історію, а всі люди разом - історію своєї держави та всього світу.

З вищевикладеного випливає, що історія України — це більше, ніж навчальний предмет. Вона є виключно актуальною і потужною наукою, яка безпосередньо впливає і формує індивідуальні і національний світогляди, а також є складовим чинником виховання загальної культури кожної окремої людини і суспільства загалом. Зазначені якості набувають особливого значення, коли йдеться про молоде покоління і, зокрема, студентство. «Історія, — як підкреслюється в одному з античних висловлювань, — добуває для юності мудрість старості».*

З переходом України на початку 90-х років XX ст. до самостійного розвитку нашим співвітчизникам відкрилися нові можливості щодо отримання і опанування історичних знань. Вистраждане багатовікове і оптимістичне бажання народу України нарешті пізнати свою дійсну історію - здавна надихалося багаточисельними афоризмами, висловлюваннями, приказками тощо, створеними у різні часи: мудрецями античності, середньовіччя, нової історії та нашими сучасниками. їх діапазон різноманітний: від серйозних і повчальних до гумористичних. Ось лише деякі з них: «Хто не замислюється над далекими труднощами, того чекають близькі неприємності» (Конфуцій); «Історія — це нескінченна п’єса, яку грають нові і нові покоління» (укр. радіо, 2008 р.); «Історичні праці є корисними вже тому, що вчать нас сумніватися у тому, що викладено, і продовжити пошук істини» (авт.); «Факти історії педантичні і буденні, але висновки її — доречні і сьогоденні» (авт.); «Правдива любов історика до своєї Вітчизни виявляється лише у суворій правді до історії» (М.І.Костомаров); «Шанувати історію — не значить ретушувати» (авт.).

* Цит.за Литвин В.М., Смолій В.А., Шпакуватий М.І. Ілюстрована історія України. - К.: Альтернативи, 2001. - С.З.

У процесі розбудови Української держави в 90-х роках XX ст. з’явилося чимало фундаментальних історичних досліджень, де об’єктивно і неупереджено висвітлювалися сторінки минувшини і сучасність. Поряд з тим написано і надруковано чимало суб’єктивних праць з української історії, підготовлено і захищено значну кількість магістерських, кандидатських і докторських дисертацій з малоактуальних, штучно вигаданих, до того ще і заполітизованих історичних тем. Подібні праці, на жаль, ще зустрічаються і нині, що стає серйозною підставою щодо їх аналізу за давно існуючими і новоствореними афоризмами, висловлюваннями тощо. Найбільш характерними серед них є такі: «Написану історію можна фальшувати скільки завгодно, але реальне життя, яке витікає із дійсної історії, сфальшувати неможливо» (В.Липинський); «Правда історії завжди одна, але у деяких істориків вона своя» (авт.); «Таке враження, що у нашій українській колимазі — жодного справного колеса історії» («Панорама», 2006 р.); «В Україні історичне минуле підносить не менше сюрпризів, ніж майбутнє» (з преси); «Нерідко історія пишеться за принципом — а як пану треба?» (авт.); «Брехливих істориків доцільно страчувати як фальшивомонетників» (Сервантес Сааведра).

За якими ж принципами і з якою метою створено навчальний посібник, який ви взяли в руки, шановний читачу?

Перш за все треба відзначити, що після проголошення незалежності України вітчизняними істориками та політичними діячами було переглянуто чимало сторінок української історії, по-новому оцінено і політичні явища та події, і діяльність провідних представників минулого. З’явилися ґрунтовні наукові дослідження з різних проблем вітчизняної історії. І, як наслідок, ми нині маємо чималу кількість підручників і навчальних посібників (принаймні понад два десятки), у яких по-різному викладено історію нашої країни. Більшість з них об’єктивно, з сучасних методологічних позицій висвітлює пройдений українським народом історичний шлях. Але є і такі, де фактичний матеріал викладено вкрай схематично, стисло, неповно, або навпаки, багатослівно, коли дуже докладно висвітлені другорядні події, а зроблені в них висновки або не враховують усього спектру історичних фактів, або не витікають з викладеного в них матеріалу.

Вказані та інші обставини значною мірою ускладнюють процес підготовки студентів до здачі підсумкового контролю знань, що відбувається в університеті у формі екзамену або заліку. Нерідко навіть добре підготовленим студентам важко узагальнити отриману з багатьох підручників і посібників різноманітну, навіть протилежну інформацію, і особливо скласти лаконічні, логічні, повні і вірні відповіді на конкретні питання з навчального курсу «Історія України».

Виходячи з вищевикладеного, автори навчального посібника поставили за мету надати практичну допомогу студентам на завершальному етапі вивчення історії України — у процесі їх підготовки до складання модульного і підсумкового контролю знань, як це і передбачено навчальним процесом згідно з вимогами Болонської системи освіти.

На сторінки цього навчального посібника, звичайно ж, перенесено не всю історію України. У ньому зроблено спробу відібрати найпоказовіші і найважливіші події, сформулювати їх у формі конкретних і часто проблемних питань і дати відповідну коротку узагальнюючу інформацію - відповідь з урахуванням різноманітних трактувань, точок зору і методологічних підходів (про що йшлося вище) та сформулювати відповідні висновки.

Хронологічно посібник охоплює курс історії України від найдавніших часів до сьогодення. У ньому на базі численних історичних джерел та узагальнення кращих здобутків історіографії осмислюються головні проблеми вітчизняної історії. Автори прагнули відкинути застарілі або нав’язані суспільству заангажовані концепції історії України. При цьому головну увагу приділено історії українського національно-визвольного руху та історії української державності.

У посібнику використано також останні досягнення суміжних з історією наук (філософії, соціології, політології, економічної теорії, етнографії, культурології тощо). У низці випадків при викладенні матеріалу даються історіографічні огляди складних або суперечливих питань, висловлюються авторські точки зору. Автори намагались уникнути категоричної однозначності суджень щодо драматичних сторінок нашої історії, прагнучи осмислити їх у контексті часу.

Матеріал посібника скомпоновано за тематико-хронологічним принципом у IX темах, згідно з певними періодами історії України. Основою запропонованої періодизації курсу є суспільно-політична проблематика,

у тому числі політичні, соціально-економічні та етнокультурні зміни у розвитку українського суспільства на сучасному етапі. Своєрідність структурної побудови посібника полягає у тому, що поряд з традиційною тематикою зміст усіх викладених матеріалів насичено новими фактами, а також виділено і розтлумачено зміст нових понять і термінів, що мусить полегшити сприйняття і розуміння поданого матеріалу. Крім того, після кожної відповіді на поставлені питання пропонуються списки джерел та літератури, рекомендованих для поглибленого вивчення розглядуваного питання, вказані конкретні сторінки для читання, а також адреси відповідних сайтів Інтернету, де розміщено цю літературу.

Особливістю навчального посібника є також те, що в ньому використовується значний краєзнавчий матеріал про роль Донбасу та його людей на різних етапах історичного розвитку України.

Посібник логічно завершено повним списком джерел і літератури, які було використано при його створенні, що дає можливість всім, хто зацікавиться більш глибокими знаннями з будь-якого питання, швидко віднайти його.

Отже, запропонований навчальний посібник без сумніву стане чудовою підмогою студентам у процесі їхньої підготовки і здачі модульного контролю, заліку або екзамену з навчального курсу «Історія України».

Книга «Історія України: навчальний посібник з підготовки до модульного контролю знань студентів неісторичного фаху» підготовлена авторським колективом висококваліфікованих викладачів трьох вищих навчальних закладів Донбасу: кандидата історичних наук, професора кафедри історії слов’ян Донецького національного університету з 36-річним стажем викладання історії Масальського Василя Івановича (керівник) та його учнів - колишніх аспірантів, нині кандидатів історичних наук, доцентів: Бєлікова Олександра Володимировича (Донецький інститут штучного інтелекту); Бєлікової Наталі Юріївни (Донецький національний університет); Мишечкіна Геннадія Валерійовича (Донецький інститут туристичного бізнесу) і розрахована у першу чергу для студентів цих ВНЗ. Посібник відповідає типовій навчальній програмі курсу, яку затверджено Міністерством освіти і науки України.

Сподіваємося, що сумлінне студіювання цієї праці, багатьом додасть знань, нагадає призабуте, відкриє обшир нового, сприятиме вихованню і підготовці студентської молоді до успішного майбутнього.

Щасти на тому шляху!

Від авторів — професор кафедри історії слов’ян ДонНУ, академік Української Технологічної академії, Василь Іванович МАСАЛЬСЬКИЙ

ОБ’ЄКТ, ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ», ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Об’єктом курсу історії України є історія суспільного життя на території сучасної України з найдавніших часів до сьогодення.

Предметом історії України є закономірності виникнення й розвитку політичного, економічного, соціального, культурного і духовного життя народу України.

Завданнями курсу історії України є: вивчення конкретних фактів, подій, явищ; визначення причинно-наслідкових зв’язків між ними; виявлення основних етапів історичного розвитку України; дослідження досягнень матеріальної та духовної культури народів, що мешкали та мешкають на її території; оцінка діяльності видатних особистостей тощо.

Періодизація історії України:

1) давня історія України: з найдавніших часів до IX ст.;

2) князівський період: IX — 40-і роки XIV ст.;

3) литовсько-польський період: 40-і роки XIV - середина XVII ст.;

4) козацько-гетьманський період: середина XVII ст. — 1764 р.;

5) імперський період: 1764—1917 рр.;

6) революційний період: 1917-1920 рр.;

7) радянський період: 1920-1991 рр.;

8) період незалежності - з 1991 р.

Історичні джерела та література з історії України.

При вивченні минулого необхідно чітко розрізняти поняття «історичне джерело» й «історична література». Джерело - це носій історичної інформації, що відображає певний бік людського життя, юно містить безпосередні сліди історичних процесів і подій. Історична література є наслідком наукової творчості істориків, результатом їх розумової діяльності.

Типи джерел з історії України:

• археологічні (ширше - матеріальні) - важливість цих джерел особливо велика в дописемний період історії України. До них відносяться предмети побуту, зброя, одяг, збіжжя, залишки жител, поселення, поховання та багато чого іншого, що виявляють археологи при розкопках. У більш широкому сенсі до матеріальних джерел відносяться речі й неархеологічного походження (архітектурні споруди, книги, меблі тощо);

• етнографічні - особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу (можуть бути речовими, письмовими, усними). Умовно до цього ж типу можна віднести фольклор;

• лінгвістичні - передусім, це дані з історії розвитку мови (мовні запозичення свідчать про співіснування певних народів протягом часу, наприклад, слова «піп», «хрест» - прийшли в українську чи російську мову з готської, «собака», «бог», корінь «Дон» у назвах річок - Дунай, Донець, Дніпро тощо - зі скіфської);

• фоно-, фото-, кіно-, відео документи;

• найбільш інформативними є письмові джерела.

Види письмових джерел:

а) літописи (наприклад, XII ст. - «Повість минулих літ»; XIV-XVI ст.ст. - «Короткий Київський літопис» і «Літопис Биховця»; XVI-XVII ст.ст. - Густинський, Львівський, Острозький літописи; XVII-XVIII ст.ст. - козацько-старшинські літописи Самовидця, Граб’янки і Величка та інші);

б) актові документи (грамоти, протоколи, накази, універсали, збірки законів - «Руська правда», Литовські статути, Конституція України тощо;

в) документи особистого походження (щоденники, листи, спогади - наприклад, листування Б.Хмельницького з російським царем Олексієм Михайловичем або щоденник П.Д.Апостола);

г) літературні та публіцистичні твори, наукові твори давніх авторів (наприклад, «Слово о полку Ігоревім», «Історія» Геродота);

д) статистичні дані (переписи населення);

е) ненаукова періодика, тобто газети та журнали (наприклад, «Голос України» або «Донецкий кряж»);

є) інтернет-сайти (наприклад, офіційний сайт Української православної церкви).

До речі, слід підкреслити, що в Інтернет-ресурсах можна знайти практично усі різновиди письмових джерел, а також історичну літературу.

Наукове вивчення історії України почалося в XIX столітті. Першим українським професійним істориком вважається Д.Бантиш-Каменський («Історія Малої Росії», 1822 р.). Автором багатьох історичних праць був перший ректор Київського університету М.Максимович, який започаткував так званий народницький напрям в українській історіографії. Видатним істориком й продовжувачем народницького напряму був М. Костомаров (серед його чисельних робіт — «Богдан Хмельницький», «Мазепа», «Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей»).

Засновником Київської історичної школи був професор Київського університету В.Антонович, чиї наукові інтереси були зосереджені на історії Правобережжя, козацтва, гайдамаччини, шляхетства (автор понад 300 праць з історії, археології й етнографії України, в тому числі «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії»), 3 цієї школи вийшли видатні українські історики XX століття: Д. Багалій (понад сто розвідок з історії Лівобережної України та Слобожанщини, серед яких «Украинская старина», «Історія Слобідської України»), Д. Яворницький («Історія запорозьких козаків»), О.Єфименко («Історія України та її народу»), Д. Дорошенко («Нарис історії України»), Н. Полонська-Василенко («Історія України»), В.Липинський (засновник «державницького» напрямку в українській історіографії, серед робіт - «Україна на переломі 1657-1659»), М. Грушевський (автор 1800 статей з історії, етнографії, археології, літератури, кількох загальних курсів історії України: «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», «Історія України-Русі» в одинадцяти томах, творець цілісної концепції українського історичного процесу та власної історичної школи).

Серед українських істориків радянської доби необхідно згадати передусім І. Крип’якевича («Богдан Хмельницький», «Галицько-Волинське князівство»), В. Голобуцького («Запорожское казачество»), М. Брайчевського («Походження Русі», «Утверждение християнства на Руси»), Серед авторів, що досить плідно працюють у сучасній Україні (хоча багато з них розпочали творчу діяльність ще раніше, у радянський час): Я.Ісаєвич, П.Толочко, М. Котляр, В. Баран, В. Верстюк, С. Кульчицький, В.Смолій, В.Степанков, О.Реєнт, О.Гуржій, Н. Яковенко, Ю.Шаповал, А.Слюсаренко і багато інших.

Нові терміни і поняття

Періодизація історії - поділ історичного процесу на великі проміжки часу, які характеризуються важливими змінами в житті суспільства, у розвитку господарства, суспільно-політичних форм, релігії, мистецтва тощо. Залежно від методології підходів існують різні схеми періодизації.

Етнографія (від грец. «етнос» - народ та «графос» - опис) - народознавство, наука, що вивчає побутові та культурні особливості народів світу, проблеми їх походження, розселення та культурно-історичних взаємин.

Лінгвістика, (від лат. «лінгва» — мова) — мовознавство, наука про загальні закони будови, розвитку та функціонування людської мови.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст