Історія України: Посібник

§ 6. Міжнародне становище Російської імперії. Кримська війна й реформи 1850-1870-х рр.

У XIX ст. Російська імперія увійшла з дуже великими територіальними прирощеннями. У XVIII ст. Російська імперія зіштовхувалася із слабшими державами, ніж вона сама - ослабленими війнами й внутрішніми проблемами Польщею та Османською імперією.

Ситуація змінилася з 1830-х рр., коли промислово розвинуті Британія і Франція, які конкурували між собою, об’єдналися задля того, аби не допустити подальшої територіальної експансії Росії.

У Кримській війні 1853-1855 рр. головним театром воєнних дій став Крим. Російські царі мріяли про загарбання «Другого Рима» - Константинополя - й захоплення Чорноморських проток. Тому Росія напала на Туреччину. За Османську імперію, що слабшала й розкладалася, заступилися Англія й Франція. До них незабаром приєдналося й королівство Сардинія.

Супротивник, що висадився біля Євпаторії й Сак, завдав поразки російським військам на р. Альмі й обійшов Севастополь зі сходу. Англійці захопили Балаклаву й розташували там свій флот, а французи розбили табір в Очеретяній бухті. Організувавши бази для постачання своїх військ, союзники почали готуватися до штурму Севастополя. 5 жовтня 1854 р. вони розпочали перше бомбардування міста. 24 жовтня Росія зазнала поразки під Інкерманом. Російська армія послідовно втратила обох командувачів - під час бомбардування загинули адмірали Корнілов і Нахімов. У травні 1855 р. англійці захопили Керч. 4 серпня 1855 р. російські війська зазнали поразки в бою на Чорній річці, а 27 серпня впав Малахів курган. 28 серпня 1855 р. російська армія залишила Севастополь.

18 березня 1856 р. було підписано Паризький мирний договір, за яким Росія втратила право мати на Чорному морі військовий флот, будувати фортеці й військово-морські бази. Також Росія повернула Туреччині Південну Бесарабію й фортецю Каре на Кавказі.

Під час війни була продемонстрована стійкість в обороні солдатів Російської імперії. Значну їх частину становили українці. Понад половина «народних» героїв оборони Севастополя (не офіцерів) були вихідцями з України: Петро Кішка, Гнат Шевченко (обоє родом із сучасного Гайсинського р-ну на Вінниччині), боцман Буденко та ін. П. Кішка прославився тим, що в нічних вилазках, у які ходив наодинці, захопив у полон численних ворожих солдатів і офіцерів, здобував зброю. Під час своїх відчайдушних вилазок розвідник був неодноразово поранений. Також і командувач оборони Севастополя адмірал Павло Нахімов походив із роду українських реєстрових козаків Охтирського полку на Слобожанщині.

Незважаючи на героїзм захисників міста, оборона Севастополя стала низкою поразок армії й країни, заснованої на рабовласницькому кріпацькому ладі. Російська імперія мала значні переваги над ворожим експедиційним корпусом (транспорт, близькість комунікацій, істотну перевагу в живій силі), однак не витримала бою на своїй власній території.

Під час Кримської війни в Україні у 1855 р. розгорнувся селянський рух, що дістав назву «Київська козаччина». У цей час під впливом воєнних поразок Росії серед селян Київщини поширилися чутки, що кожен, хто запишеться у козаки і зголоситься воювати, буде навічно звільнений з кріпацтва разом із землею та повернутий до козацького стану. Селяни відмовлялися виконувати будь-які повинності та почали записуватися в козаки. Повстання поширилося на 500 сіл. На придушення «Київської козаччини» російський уряд кинув регулярні війська. У кількох місцевостях сталися криваві сутички селян з військами, найбільші з них - у містечках Корсуні (нині районний центр на Черкащині) й Таганчі (нині Канівський р-н Черкащини), а також у сучасних Білоцерківському, Сквирському й Васильківському р-нах Київщини. На Півдні та Лівобережжі України селяни також відмовлялися виконувати повинності.

Поразка в Кримській війні, що засвідчила військову слабкість імперії, «Київська козаччина» та заворушення в інших регіонах імперії змусили царя скасувати кріпосницький лад і почати реформи. У 1856 р. цар Олександр II заявив представникам дворянства, що кріпацтво має бути скасоване і ліпше зробити це «згори, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу».

19 лютого 1861 р. цар проголосив маніфест про скасування кріпацтва. Звільнення селян мало відбутися тільки через два роки. Селяни діставали персональну свободу, незалежність від поміщика та двір із садибною землею, але орну землю мали одержати тільки через 20 років, після викупу її у поміщика. При звільненні селян не було встановлено однакового земельного наділу: його розмір коливався у різних губерніях залежно від якості землі, щільності населення, розмірів поміщицького маєтку тощо.

В Україні імперська влада вирішила під виглядом звільнення з кріпацтва позбавити селян їхньої землі та поділити дорогі українські чорноземи між землевласниками. У всіх губерніях України наділи селян після реформи були різко зменшені. Приміром, у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали за результатами реформи 40% свого попереднього наділу, у Харківській - 31%.

Наслідком реформи було різке збільшення кількості малоземельних селянських господарств, тобто тих, що мали до 3-х десятин землі. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3%, у Південній Україні - 27,6%.

Попри це, звільнення від кріпацтва стало суттєвим кроком уперед у соціальному розвитку країни. Ліквідація кріпацтва позбавила мільйони українців дикунських форм особистої залежності від поміщиків, запроваджених Російською імперією в 1783 р.

Однак економічне становище українців лишалося вкрай тяжким. Станом на 1897 р. етнічні українці серед буржуазії в Україні становили лише 28%, або 74,6 тисяч. Імперський уряд свідомо створював перешкоди для формування національного капіталу в Україні. Попри це, чимало українців, які все ж досягали соціального успіху, відчували свій обов’язок перед Батьківщиною і провадили широку меценатську діяльність. Найбільшими меценатами в Україні, які підтримували українську справу, стали родини Яхненків, Терещенків, Симиренків та ін.

В другій половині XIX ст. в Російській імперії почав поширюватися рух «народництва», прихильники якого наголошували на необхідності просвіти населення та ліквідації російського самодержавства. У Чигиринському повіті було зроблено спробу селянського повстання (так звана «Чигиринська змова» на чолі з організацією «Таємна дружина»). Очолював організацію, яка налічувала 2 тисячі членів, отаман Є. Олійник. Це була наймасовіша «народницька» організація в усій імперії. Її було викрито царською охранкою за лічені дні до запланованого повстання.

Для зміцнення імперії царат також здійснив фінансову, земську, міську, судову та військову реформи, які мали на меті наблизити Росію за соціальним розвитком до рівня держав Європи.

У 1864 р. було впроваджено так зване «земське самоуправління». У ньому брало участь все населення, яке мало земельну власність. Його функції поширювалися на ті сфери, які уряд не здатен був ефективно контролювати - початкову освіту, охорону здоров’я тощо. Оскільки більшість великих землевласників в Україні були іноземцями (поляками або росіянами), у земствах був не надто сильний український вплив. Хоча в окремих регіонах, де збереглися землеволодіння нащадків української шляхти, існували винятки. Земства у 1864 р. були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. На Правобережжі, де діяли польські загони під час польського повстання 1830-1831 рр. і яке щойно пережило чергове польське повстання 1863 р., земства поширилися лише в 1911 р. Уряд боявся дати можливість польським землевласникам впливати на самоврядування регіонів. У 1870 р. була проведена міська реформа, за якою в містах засновувалися міські ради - «думи». Членів міських «дум» обирало населення, що платило податки, тобто власники будинків, крамниць, підприємств тощо. Виконавчим органом «дум» були управи на чолі з міськими головами.

У 1874 р. було запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків у віці 21 року, а термін військової служби зменшено з 25 до 6 років.

Реформування армії, а також зміна геополітичної ситуації в Європі (зокрема, різке загострення відносин Франції й Німеччини) дали Росії можливість відігратися за поразку в Кримській війні. У російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. Росія досягла значних успіхів, міцно укріпившись на Балканах в результаті укладення Сан-Стефанського мирного договору. Десятки тисяч українців брали участь у визволенні Болгарії від турецького гноблення у складі російської армії. Проте спільна погроза Австро-Угорщини й Великої Британії почати війну проти Росії змусили царський уряд на Берлінському конгресі 1878 р. відмовитися від більшості завоювань.

До 1864 р. в цілому була завершена кровопролитна Кавказька війна (1817-1864 рр.), яка велася за завоювання Російською імперією земель північнокавказьких горців. У ході цієї війни кілька народів було винищено. У більшості північнокавказьких народів кількість населення зменшилася у 3-10 разів. Найбільше потерпіли черкеські народи, які заселяли західну частину Північного Кавказу. У ході війни вони втратили 90% своєї чисельності, а більшість з тих, що залишилися, були депортовані в Туреччину. Кавказька війна також призвела до численних жертв серед українців, які змушені були воювати в імперській армії.

Події XIX ст. засвідчили, що Росії, попри значні територіальні придбання ХУІІІ ст., не вдалося подолати відсталість від провідних європейських держав. Російська імперія, попри її великі ресурси, лишалася суттєво слабшою за промислово розвинені держави Європи. Водночас територіальна віддаленість Росії та наявність невразливого тилу на сході й півночі дозволяли цій країні грати помітну роль у Європі.