Історія України: Посібник

§ 17. Антимосковське повстання 1667-1668 рр. Діяльність Петра Дорошенка

Виявившись співучасником розподілу України, Москва перекреслила для України сенс союзу з Московією. На Лівобережжі спалахнуло Антимосковське повстання 1667-68 рр. Воно почалося в Переяславі, у якому за півтора десятиліття до того відбулася Переяславська рада, що звістила про укладення українсько-московського союзу.

Гетьман Іван Брюховецький, відчуваючи загальне обурення діяльністю московської адміністрації в Україні, вирішив не чекати, доки його повалять, а самому виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668 р. старшинська рада в Гадячі підтримала ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Цю ідею свого часу підтримував ще Богдан Хмельницький, маючи перед очима приклад васальних щодо Туреччини християнських Молдови й Волощини. Брюховецький надіслав до Стамбула велике козацьке посольство. У травні 1668 р. українські війська, повиганявши московські залоги з більшості українських міст, вирушили визволяти містечко Котельву (нині на Полтавщині), яке обложила московська армія під командуванням боярина Григорія Ромодановського. А вже на початку літа 1668 р. на Лівобережну Україну вступили козацькі полки під проводом гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка (1665-1676 рр.).

Ще у вересні 1667 р. об’єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р. Горині. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа 1668 р. на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, щоб підтримати антимосковське повстання. У кількох боях Дорошенко переміг залоги московських воєвод.

У Переяславі на Лівобережжі місцеві козаки й міщани знищили московський гарнізон разом із воєводою та перейшли під владу Дорошенка. Рушивши з переяславцями до м. Золотоноші (нині на Черкащині), війська Петра Дорошенка після незначного спротиву розбили московський корпус князя Щербатова та захопили його в полон, а далі звільнили від московських військ більшість міст і містечок Лівобережжя.

Козаки Дорошенка пішли назустріч військам Брюховецького, які стояли табором під м. Опішнею (тепер Зіньківський р-н Полтавщини). Дізнавшись про підхід військ П. Дорошенка, лівобережні козаки виступили проти Брюховецького і вбили його, а самі визнали зверхність Петра Дорошенка. 7 червня 1668 р. біля м. Диканьки (нині Полтавщина) відбулося об’єднання військ Лівобережної і Правобережної України. Довершило перемогу України вигнання московського війська під проводом боярина Григорія Ромодановського від Котельви.

Таким чином, єдність України було відновлено. У країні практично не лишилося іноземних військ, уся вона визнала владу гетьмана Петра Дорошенка. Гетьман походив зі старовинного козацького роду. Його дід Михайло Дорошенко ще у 1620-х рр. був гетьманом реєстрових козаків. Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго.

Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні, сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву - запорізького писаря Петра Суховієнка. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем’яна Многогрішного, був змушений повернутися на Правобережжя. На початку 1669 р. Дорошенкові за допомогою запорожців під проводом знаменитого кошового Івана Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його союзників - кримських татар. Відсутністю Дорошенка у Лівобережній Україні скористалися супротивники гетьмана, які в середині березня 1669 р. у м. Глухові проголосили гетьманом Дем’яна Многогрішного (1669-1672 рр.). У тому ж році він підписав з Москвою нові Глухівські статті, які скасували Московські статті 1665 р. Під впливом антимосковського повстання Москва змушена була погодитися на збереження московських воєвод лише в п’ятьох українських містах та заборонити їм втручання в справи місцевої української адміністрації.

У складних умовах втрати Лівобережжя, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму й отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, гетьман Дорошенко восени 1669 р. уклав союзний договір з Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою в м. Корсуні). Основою українсько-турецького воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 р. між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором територія Української держави мала охоплювати всі українські землі від Перемишля до Путивля; підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно; українська православна церква зберігала автономію у складі Константинопольського Патріархату; українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни; на українських землях турки й татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир; Туреччина й Кримське ханство не повинні були укладати мирних до говорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана. Це був вигідний для України договір, оскільки визнавав права України практично на всі тогочасні українські етнічні землі.

Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. У 1670 р. Петро Дорошенко був змушений розпочати боротьбу з підтриманим Польщею уманським полковником Михайлом Ханенком, якого Польща визнала гетьманом усієї України згідно з Гадяцькою угодою від 1658 р. Восени 1671 р. польська армія на чолі з королем Яном III Собеським повела наступ на Поділля й захопила Брацлав, Могилів, Вінницю. Навесні 1672 р. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ та згодом розбив загони М. Ханенка під Четвертинівкою на Поділлі. У серпні 1672 р. об’єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Дорошенко, турецький султан і кримський хан, здобула фортецю Кам’янець (нині Кам’янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку осені 1672 р. союзницькі війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд уклав Бучацький мирний договір 1672 р., за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну. Фактично, Польща визнала суверенітет Правобережної України під керівництвом Петра Дорошенка. Московія розцінила цей договір як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У свою чергу, походи на Лівобережжя з метою возз’єднання України продовжував і Петро Дорошенко.

Тим часом у червні 1672 р. на Лівобережжі замість Многогрішного, скинутого з гетьманства і засланого московським урядом у Сибір за переговори з Дорошенком про возз’єднання України, лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича (1672-1687 рр.). Царський уряд навмисне підтримував призначення на найвищі посади в Україні малокомпетентних та непопулярних людей, щоб послабити ефективність української влади. Під час виборів Самойловича було ухвалено Конотопські статті 1672 р., які ще більше обмежували автономію Лівобережної України. Найголовнішим питанням у цих статтях стала заборона зовнішніх відносин, особливо з правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Лівобережним полкам заборонили брати участь у боротьбі Дорошенка проти Польщі. Також була послаблена гетьманська вертикаль влади - він не мав права позбавляти старшину посад або карати старшину без згоди старшинської ради або рішення військового суду. Усе це свідомо робилося московським урядом для ослаблення України.

У червні 1674 р. московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем вступили на Правобережжя й узяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська Петра Дорошенка завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кари-Мустафи, яка змусила І. Самойловича й московські війська відступити. Проте ситуація на Правобережжі залишалася надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста й села на правому березі Дніпра на руїни. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували й захоплювали в полон місцеве населення. Мешканці були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечніші умови для життя.

У цій ситуації, бачачи насильства щодо українського населення, Петро Дорошенко в 1675 р. вирішив зректися булави на користь лівобережного гетьмана Самойловича, аби хоч таким чином об’єднати Україну. Після зречення гетьманства Дорошенко поселився в с. Сосниці (тепер Чернігівська обл.), проте через деякий час на вимогу царського уряду, який боявся його авторитету в Україні, переїхав до Москви. Останні роки життя Дорошенко провів у с. Ярополчому під Москвою, де й помер.

Дорошенко став найвизначнішим українським діячем часів Руїни, який в надзвичайно складних умовах самовіддано боровся за Україну, за досягнення її повної державної незалежності та збереження територіальної єдності. Заради свого народу Дорошенко був здатний поступатися власними амбіціями й владою. Полум’яні листи гетьмана до співвітчизників проникнуті глибоким патріотизмом та болем за долю українського народу.

Після відмови Дорошенка від влади на користь Самойловича московсько-українське військо укріпилося в Чигирині. Туреччина прагнула оволодіти стратегічно розташованим містом і потужною фортецею - традиційною столицею козацької України. Турецький уряд, намагаючись захопити Україну, спробував використати для цієї мети Юрія Хмельницького, якого перед тим татари забрали в полон. Своєю столицею Юрій Хмельницький обрав м. Немирів (нині на Вінниччині), звідки розсилав універсали, в яких титулував себе «князем Сарматським, Малої Русі-України, вождем Війська Запорозького». У 1678-1679 рр. Хмельницький спробував з допомогою турецько-татарського війська встановити владу над Лівобережною Україною, але зазнав невдачі.

Чигиринські походи 1677-1678 рр., у яких Туреччина прагнула захопити Чигирин, стали велетенськими військовими кампаніями. У першому, невдалому для турків, поході на Чигирин взяло участь 120-тисячне турецьке військо, а в другому - вже 200-тисячне. У результаті запеклих штурмів та оборони Чигирин був майже цілком зруйнований, московське та лівобережне козацьке військо відступило. Проте й турки, перебуваючи під тиском запорожців під проводом кошового отамана Івана Сірка, які діяли в глибокому їхньому тилу, невдовзі змушені були відступити й укласти в 1681 р. з Московією Бахчисарайський мир. У результаті угоди Московія визнала приєднання до Туреччини Поділля, Брацлавщини й Південної Київщини, а Туреччина у свою чергу визнала приєднання до Московії Лівобережжя з Києвом. Також Московія зобов’язалася виплачувати щорічну данину кримському ханові - так звану «казну». Ця угода суттєво посилила позиції Московії в переговорах з Польщею, які закінчилися 1686 р. так званим «Вічним миром», що закріплював розподіл України по Дніпру. Цим миром Московія вчергове порушила свої зобов’язання щодо України, на основі яких Україна в 1654 р. укладала українсько-московський союз.

Після підписання Бахчисарайського миру в 1681 р. Юрій Хмельницький був позбавлений гетьманства і невдовзі за наказом турецького уряду вбитий у Кам’янці-Подільському.

Гетьманування Івана Самойловича характеризувалося посиленням впливу на Україну Москви, яка підігрівала розбрат в українському керівництві. Водночас Самойлович був прихильником сильної гетьманської влади, яку намагався зробити спадковою. Ці наміри гетьмана викликали невдоволення в Москві. Крім того, Самойлович не згоджувався на відхід до Польщі Правобережної України й гостро ставив це питання перед царем. Московський уряд скористався невдачею спільного українсько-московського Кримського походу 1687 р. Татари випалили перед українсько-московським військом степ, у результаті чого коні позбулися паші, а армія мусила вертатися зі значними втратами людей і коней. Московський головнокомандуючий, фаворит цариці, Василь Голіцин, щоб відвести від себе вину й водночас вирішити проблему зміни гетьмана, який претендував на заснування спадкового князівства, звинуватив Самойловича в підпалі. Його синів після жорстоких тортур стратили, звинувативши їх у «хулі» на царя, а самого гетьмана заслали до Сибіру.

Взамін Самойловича на козацькій раді в м. Коломак (нині на Харківщині) на посаду гетьмана було обрано Івана Мазепу (1687-1709 рр.). Гетьманство Івана Мазепи почалося як епоха відносно мирного політичного, економічного й культурного відродження України після Руїни.

Руїна спричинила масове заселення Слобідської України. Ця територія формально перебувала на межі Московського царства, України і Дикого Степу. Цивільні московити остерігалися заселяти землі Слобожанщини, оскільки боялися спустошливих нападів кримських татар, які через неї здійснювали набіги на Московію. Цар намагався організувати на цій території військові поселення з українців і московитів. Від початку заселення Слобожанщини чисельність українських козаків багатократно перевищувала кількість московських поселенців, які часто залишали свої поселення й утікали до Московії і яких силоміць повертали поміщики чи висилала з території полків козацька адміністрація. У середині XVII ст., бажаючи створити заслін для походів татар углиб Московії, царський уряд згодився на встановлення на Слобожанщині незалежного самоврядування на козацький зразок, яке вже фактично там існувало. За аналогією до сусіднього Лівобережжя Слобідська Україна поділялася на полки, названі за п’ятьма основними поселеннями: Харківський, Сумський, Охтирський, Острогозький та Ізюмський. Москва пильно стежила за тим, щоб козаки на її кордонах не обрали собі спільного ватажка або гетьмана, створивши таким чином сильне політичне об’єднання. Натомість цар призначав воєводу із резиденцією в Бєлгороді, який наглядав за діями козаків і з яким кожен із п’яти полковників спілкувався окремо.

Руїна та регулярні напади іноземців призвели до занепаду цілих регіонів, населення яких масово втікало на відносно спокійну Слобожанщину. Найбільш визначні гетьмани часів Руїни, насамперед Петро Дорошенко, намагалися перервати цю круговерть насильства та відновити єдність України. Проте в умовах боротьби на всіх фронтах це завдання було надзвичайно складним до виконання. Геополітичне розташування інших держав відрізнялося тим, що вони, на відміну від України, в переважній більшості мали тил, звідки не могли очікувати нападу. Становище України було принципово іншим. Супротивники, що претендували на українські землі, існували по всьому периметру кордонів.

З Руїни й безперервних майже столітніх воєн і повстань Україна вийшла вкрай ослабленою. Це суттєво полегшило її подальшу колонізацію Московією.

Мовою першоджерел:

«Ті названі і неназвані особи, котрі бігали за владою, за їхній вчинок немало потерпіла й Вітчизна Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилився туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, бо всілякі війська, котрі приходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння не лише нищили той край, але й до решти розорили».

Іван Мазепа, початок XVIII ст. (за літописом Самійла Велична)

«(1665 р.) Розпочаті й повторювані банкети здивували Гетьмана (Брюховецького) і призвели його до нестями; і коли він уважав себе піднесеним у краще небо, як «Запорозька Січ-мати і Великий Луг-батько», то від Міністерства Московського пораджено йому просити в Царя ласки, щоб він його іменував Боярином Московським, аби, як казали вони, «спілкуватися ліпше й вільніше із стовбовими Боярами тутешніми». Гетьман узявся за теє прохання, як за найбільше своє блаженство, і, звичайно, в тому його зовсім не утруднювали, але зразу пожалували Великим Воєводою і Думним Боярином. Після того оженили його з Царською своякинею, а багатьох Полковників і Старшин переженили з Боярськими доньками, і все йшло з великим успіхом. Частування при тому супроводилися в повній мірі щедротами, ласкавістю і всіма можливими розкошами. А що тій пережененій Малоросії зближався час їхати додому, то знов запропоновано Гетьманові від Міністерства, що «йому недобре бути єдиному в Козацькій землі, а треба мати помічників та охоронців від особи Царської. А понеже він, з ласки Божої і Царської, є Великий Воєвода, то мусять бути при ньому і малі Воєводи, які б йому служили і допомагали». І так умовили Гетьмана випросити у царя малих Воєвод, що тоді ж учинено з великим успіхом і великою милістю. Писаря Генерального Шийкевича, що тлумачив сей пункт інакше, як велику милість, заслано з Москви прямо в Сибірські остроги на вічне проживання.

Жалувані Царем Воєводи почали з’їжджатися до Малоросії в січні 1666 року; вони тягнулися сюди різними шляхами й дорогами і за три місяці заповнили Малоросію й позаймали геть усі міста та містечка. Штат кожного з них був досить велелюдний: вони мали при собі всіляких ступенів піддячих, мірників, вагарів, приставів і п’ятдесяцьких з командами. Обов’язки їм визначив у Думному приказі і підписав сам Думний Дяк Алмазов, а полягали вони в тому, щоб переглянути й переписати все майно мешканців до останньої животини і всякого дріб’язку і обкласти все теє податками. Для того відчинено їм комори, спіжарні, скрині і всі схованки, не виключаючи льохів, пасік, хлібних ям та самих клунь і голубників. По містах і містечках проїжджі на базар дороги й вулиці замкнено було й обнято сторожами та приставами, 3 усього везеного на базар і вивожуваного з нього стягали данину на розсуд і за розписом Воєвод, а від них за всяку затайку та «флатировку» карано з прикладною жорстокістю, а звичайні в таких випадках причіпки наглядачів закінчувалися здирством та биттям. Новина тая, хоч яка вона, може, звичайна була в інших країнах, в тутешній видалася лютою, згубною і занадто нестерпною. Народ од неї застогнав, зчудувався і вважав себе пропащим. Ремствування проти Гетьмана відгомоном пішло з одного краю землі до другого. Злагіднюючі заходи Уряду Малоросійського не узгіднювали поведінки Воєвод та їхніх підручних, і вибух гніву народного став неминучим.

Задніпровський Гетьман Дорошенко, скориставшись з неспокійного положення народу Малоросійського і підбурюваний ворожнечею до нього Гетьмана Брюховецького, збунтував спершу місто Переяслав, і мешканці його, забивши Воєводу свого, Полковника Дашкова, що проживав у частині міста, званій Богушевою, спалили його квартиру і віддалися під команду Дорошенка. А він, з’єднавшися з ними і з частиною своїх військ, вирушив до міста Золотоноші, де квартирував Князь Щербатов з корпусом, по легкій перестрілці вигнав його з міста, а Воєводу з штатом його вигубив. Полковник Маховський, що поспішав на підмогу Щербатову, прибув з військом своїм до міста об тій порі, як в ньому Щербатова вже не було, і Дорошенко, оточивши той корпус, після слабкого спротиву забрав увесь в полон з самим командиром. А що він, квартируючи в Малоросії, робив велику народові шкоду, то за кару відігнав усіх бранців тих до Криму і подарував їх Ханові.

Од Золотоноші переходячи Дорошенко вглиб Малоросії, побрав силою зброї своєї міста Прилуки, Ніжин і багато містечок, і Воєвод, що були в них, перебив. Метою його було, визволивши народ з кормиги Воєводської і зробивши йому тим велике добро, привернути його на свій бік і стати Великим Гетьманом на всю Малоросію...

Цар Російський того ж 1667 року, з політичних міркувань або з прямої необхідності, вислав був сильний корпус своїх військ, під командою воєводи Косагова, у границі Запорозькі, до міста Кодака, під тим претекстом, що він мусить боронити Запорозьких козаків і частину Малоросії од наскоків Кримських Татар. Запорожці, потрактувавши, що той загін є для них шкідливий і нібито для того придуманий, щоб припинити стосунки з Малоросією, дуже нарікали на те Цареві, заявляючи, що «всякий уряд, який підозріває свій народ у будь-яких супроти себе задумах, дає сам народові тому спосіб або знаряддя іти на те, чого він ще не робив або не задумував; а відокремлювати од нас Малоросію, повсякчасну нашу отчизну, зруйновану вкрай Воєводами і гноблену всілякими затіями Московськими, є те саме, що роздмухувати запалений вогонь або кидати в нього запальні речі. Що ж стосується наскоків Татарських, то се вважається у нас з ними за гру шахову, і ми щоразу давали собі з ними раду і боронити в усякий час себе спроможні». Цар, зваживши на подання Козацьке, звернув корпус Косагова у свої границі...

Гетьман Брюховецький писав до Царя, що «відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши од Поляків нечуваного в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власного силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі своєї і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніяк і ніхто не має права, і, в противному разі, готовий він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх», на подання Брюховецького [цар] написав до нього тільки те, що прислано буде в Малоросію тисячу піших стрільців з недостатнім числом воєвод, які розміщені будуть по містах та повітах, «і вони зачнуть рядити народом і нагороджувати його, залежно від заслуги і звичаю кожного, а баламутів та непослухів карати судом і розправою; писано-бо в книгах Християнських: йому же честь - честь, і йому же страх - страх, сиріч: на лихих гнів, а на добрих милість. А тобі, Гетьмане, і всій старшині Козацькій глядіти війська та його риштунку і служити з ним вірою й правдою; а війною і миром не клопотатись і трактатами з Польщею не докучати нам; у них все те написано, що добре, а на лихе ніхто не піде».

Такий припис Царський збентежив Брюховецького і всю старшину з ним, а одержаний тоді від Задніпровського Гетьмана Дорошенка лист і зовсім його здивував. Він писав у ньому: «Такий начальник у народі, який ти є, Іване, винен перед судом Божим і людським. Народ, який довірив тобі долю свою, пролив незмірну силу крови своєї, загубив також незліченних предків своїх і нащадків на побойовищі, ведучи довголітні війни з Поляками за вольність свою і свободу. Але яку він має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них Воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга та стогін! Ви зі Старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять. Як вже не маєш ти своєї сили й відваги, то можна пошукати й сторонньої; і як немає в Християнстві правди, то можна спробувати її в чужовірців. А то є вельми справедливо, що коли людина потопає, то й бритви хапається; і се не є гріхом і глупотою, але крайність, вимушена необхідністю. Я ладен усе відступити на користь народу, навіть і саме життя своє, але покинути його в тяжкій неволі і думати мені нестерпно»...

(1669 р.) Князь (московський воєвода Ромодановський) вирядив негайно сина свого проти Татар з великим корпусом; але сей молодий Князь, не з’єднавшися з Многогрішним, а сподіваючись сам здобути славу звитяжця Татар, пішов на них з одним своїм корпусом і був ними розбитий і взятий у полон біля містечка Гайворон. Батько, не змігши йому допомогти, відомстив скорботу свою на мешканцях Ніжинських, які не пускали до себе нового Воєводи і замкнули проти нього місто. Ромодановський, виваживши міську браму, віддав місто на пограбування своєму військові».

Історія Русів, XVIII ст.

«Трохи згодом приїхали комісари від царя, щоб зробити точний перепис усієї власності у Малоросії, від людей найбагатших до найбідніших, - земель, рухомого майна, товарів і всього іншого. Вони мали наказ: розподілити податки, накладені на селян, з найбільшого рівністю, щоб ніхто не мав підстав скаржитися.

Ці запобіжні заходи не перешкодили повстанню міст проти воєвод, яких цар наказав Брюховецькому поставити там для збирання податків. Повстання почалося з Переяслава. Мешканці цього міста вбили полковника Дашка, який жив у кварталі, що звався Богушевий, спалили його будинок і приєдналися до Дорошенка. Він же, підтриманий переяславцями, негайно рушив на Золотоношу, яку вже давно тримав в облозі князь Щербатов на чолі козацько-російського війська. Дорошенко так вдало його атакував, що примусив зняти облогу й відступити. Скориставшися зі своєї перемоги, Дорошенко здобув Ніжин та Прилуки й спалив усі навколишні містечка. Після цих походів він пішов на загін полковника Маковського й узяв його в полон разом із загоном. Щоб покарати їх за спустошення, які вони наробили навколо свого зимового табору, він усіх їх віддав татарам. Розправившися з Маковським, Дорошенко зі своїми козаками знов відмовився від покровительства короля та Речі Посполитої.

У 1667 р. цар, дізнавшися, що татари час від часу вдираються у Малоросію, вирішив зробити приємність запорозьким козакам, пославши в їхню країну російське військо під командуванням генерала Козочева, щоб захистити їх кордони й допомогти їм відбивати напади ворогів. Цей вчинок царя викликав наслідки, протилежні його сподіванням. Запорозькі козаки поставилися з підозрою до російської армії, вони поскаржилися цареві на її прихід як на дію, що суперечить їхнім вольностям, і додали, що самі спроможні себе захистити. Після цих скарг цар наказав Козочеву відступити у Малоросію. Козаки цієї країни, намовлені запорожцями, одразу виявили незадоволення присутністю цього війська й зробили так, що Козочев кінець кінцем змушений був залишити цю країну. Дорошенко, очоливши своїх прибічників-козаків, які обрали його своїм гетьманом, напав біля міста Гайсина на коронного гетьмана, або генерала, Яна Собеського. Поки ці двоє гетьманів билися між собою, Сірко, гетьман запорозьких козаків, прагнув використати їхній розбрат. Він вдерся у Крим і наробив там такого жаху, що хан втік у гори зі своїми татарами. Хан дав знати Дорошенкові про вторгнення Сірка до Криму й про спустошення ним цього краю і просив помиритися з Собеським, прийти йому на допомогу й примусити разом Сірка вийти з Криму. Але той після восьмиденного грабунку, розгрому та підпалів усього, що траплялося на його шляху, сам відступив з Криму».

Жан-Бенуа Шерер, «Короткий виклад козацьких гетьманів і найвизначніших подій, які сталися в Україні», XVIII ст.

«Заспокоївшись, таким чином, Росія з боку Польського, року 1687-го розпочала найрішучіший похід супроти Криму з наміром підкорити його під свою владу або зовсім зруйнувати. І для того зібрано численні армії, які давно Росія виводила, і над ними, з наказу правлячої Царівни Софії Олексіївни, що прийняла того року правління держави через молодість братів своїх, призначено головним командиром улюбленця тої царівни, Боярина і Князя Василія Васильовича Голіцина; і мав він Великоросійських військ 120 тисяч; при ньому в товаришах, але під його проводом, був Гетьман Самойлович з 60 тисяч малоросійських військ, кінних і піших. Армії ті рушили у своїх границях одна за одною, але обидві разом і одною дорогою або степом. Дивний і неймовірний страх перед Татарами, закорінений у

Росіянах з часів великих їхніх завойовників Батия і Мамая, змушував їх триматися всім вкупі, терплячи страшенні через те нестатки, утиски і нужду, так що й саму воду вважали інколи за велику рідкість і коштовність, і ті, що нею торгували, наживали грубі гроші. В такому, одначе, порядку дійшли армії спокійно до ріки Кінської, що відокремлює землі Запорозькі од степів Кримських. За тою рікою побачили вони степ, випалений на неозорому просторі в усі сторони. Надія перейти тії пожарища і знайти далі для худоби пашу, а не менше й досада від невдачі походу, приневолили полководців іти вперед; та хоч як вони силувалися подолати крайність і досягти своєї цілі, тільки зближали для війська та худоби неминучу згубу. Нарешті, дійшовши до того, що коні в кінноті і худоба в обозах провіантських усі майже з голоду повиздихали, а запаси харчові та інші мусили покинути й спалити, переконані тим вернутися до своїх границь, доволоклися до них з великою втратою людей та худоби від голоду й спраги.

Невдачу того походу і велике нещастя, що в ньому зазнали, склали на Гетьмана Самойловича. Вина його підходить близько тої байки, в якій вовк винуватив вівцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тої річки, з якої зверху її він пив.

Звинувачували Гетьмана, що він на користь Татар звелів випалити перед собою степ той, яким сам із військом своїм ішов і зазнав через те більше за інших збитків упадком коней і втратою запасів та екіпажів. Іншим часом стали б розважати, що такий широкий степ, яким переходять великі кінні армії, треба обняти і запалювати цілими сотнями людей, і треба б тих людей відшукати і доказати тим вину Гетьмана; стали б ще судити й про те, що найближче випалити степ самим Татарам, аніж того сподіватися від сторонніх. Але на такі подробиці тоді не зважано, а досить було самих здогадів та голослівних доносів, стверджених хресним знаменом, і зло теє знищене з його корінням так, що й відгомону не зосталось. Князь Голіцин був тоді саме в силі при дворі Царівни: суд і милість, життя і смерть були в його руках.

Отож двом синам Гетьманським, Полковникові Стародубському Семенові і Полковникові Ніжинському Григорієві, схопленим таємно з корпусу, що був супроти Білгородських Татар, відрубали обом голови в місті Путивлі, і тіла їхні закопали на кладовищі абияк, без Християнського похорону. Самого Гетьмана, взятого вночі у містечку Коломаку, в тамошній церкві під час всенощної, і молодшого сина його Якова, що був біля нього, без жодного допиту та оправдання завезено на Сибір у неволю і в скорому часі проголошено мертвими. Майно Гетьманське і майно синів його Полковників, яко знаряддя правдивої вини їх, пограбовано й розібрано по руках, а нерухомість описано і забрано на скарб».

Історія Русів, XVIII ст.