Історія України: Посібник

§ 13. Воєнні кампанії 1649-1653 рр. Зборівська і Білоцерківська угоди

Протягом лютого - квітня 1649 р. під час переговорів з послами Туреччини, Московії, Волощини, Молдови, Трансильванії козацьке керівництво сформулювало тезу про необхідність створення автономної України в межах її етнічних кордонів і перетворення польсько-литовської держави на польсько-литовсько-українську.

Польща використала цей час для відновлення сил. Навесні 1649 р. польські війська почали наступ в Україну з двох сторін. Литовський князь Януш Радзивілл із 30-тисячним військом вирушив через Білорусь на Київ. Українське козацьке військо в червні 1649 р. розпочало наступ у двох напрямках: основні сили під проводом Богдана Хмельницького йшли на Захід, а частина козацьких полків на чолі з полковником Михайлом Кричевським виступила на Полісся із завданням будь-що затримати наступ військ Радзивілла і вихід його в тил основній українській армії. На допомогу Хмельницькому прибув загін кримських татар на чолі з ханом Іслам-Гіреєм.

У червні 1649 р. козаки завдали поразки передовим частинам польської армії, які очолював князь Ярема Вишневецький, і оточили залишки ворожих військ у фортеці Збараж (нині на Тернопільщині). Козаки притиснули табір Вишневецького до міських мурів і впродовж липня постійно штурмували його.

У польському таборі почався голод, шансів прорвати оточення не було. Як повідомляють українські й польські літописи, якийсь поляк, що служив у козацькому війську, стрілою надіслав обложеним листа, в якому повідомляв, щоб вони не здавалися, оскільки на допомогу йде король з військом. Енергійні польські воєначальники та ця зрада в козацькому війську втримали поляків у Збаражі від капітуляції. Під час облоги українське населення Збаража зазнавало жорстоких кар з боку польського окупаційного гарнізону.

Тим часом у Білорусі литовському гетьману Радзивіллу вдалося придушити більшість повстань місцевого православного населення, організованих козаками. Низку білоруських та українських міст Полісся було спалено за підтримку козаків. У липні на Поліссі відбулися запеклі бої українських полків під керівництвом Михайла Кричевського проти литовського війська. Армія литовського гетьмана Радзивілла була значно сильніша за козацькі полки, які Хмельницький зміг відірвати від основного театру воєнних дій. Радзивілл мав досвідчене військо і до 50 гармат проти 4 гармат у козаків. У битві під Лоєвом авангард української армії, очолюваної М. Кричевським, розпочав штурм ворожих позицій. Проте у розпал бою загін литовської кінноти, що повертався з розвідки, навально атакував українське військо з тилу, розірвавши козацький возовий табір. Українські війська під проводом полковників С. Пободайла і М. Небаби зазнали великих втрат. У той же час полк Михайла Кричевського, прикрившись у своєму таборі в лісі валом із загиблих коней і людей, зміг витримати потужний наступ литовського війська. Уночі обложені вислизнули з оточення. Коли вранці литовці увійшли в порожній табір, вони знайшли на ношах тяжко пораненого М. Кричевського: полковник, щоб не стати на перешкоді порятунку бойових побратимів, наказав залишити себе у лісі, а невдовзі помер від ран. Героїчний опір козацької армії під проводом М. Кричевського на Поліссі призвів до того, що Радзивілл, втративши в боях тисячі своїх воїнів і майже всі боєприпаси, не виконав завдання й не зміг продовжити наступ на Україну.

На підмогу обложеним у Збаражі з Польщі вирушило 30-тисячне військо, очолене самим королем Яном II Казимиром. Однак воно було атаковане українською армією та взяте в міцну облогу поблизу м. Збаража. Польський король, який заледве сам не потрапив у полон до козаків, розпочав переговори з кримським ханом. Не зацікавлений у перемозі й підсиленні України, яке б неодмінно настало після захоплення в полон короля та знищення чергового польського війська, кримський хан пішов на переговори і уклав угоду з Польщею. Король пообіцяв татарам виплатити велику данину й дозволив грабувати українські землі на шляху до Криму.

Не маючи можливості одночасно воювати проти польських військ і татар, Богдан Хмельницький під тиском хана змушений був почати переговори й укласти з польським королем договір, що дістав назву Зборівської угоди. Король визнавав автономію України в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. На землях Війська Запорізького влада належала гетьману, резиденція якого розташовувалася в Чигирині. Посади всіх рівнів на території цих воєводств мали право займати лише православні шляхтичі. На контрольованій козаками Україні не мали права перебувати польські війська. Чисельність козаків Війська Запорізького обмежувалася реєстром у 40 тисяч осіб. Проголошувалася амністія всім учасникам Визвольної війни. Православна Київська митрополія відновлювалась у своїх правах, а Київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про церковну унію передавалося на розгляд сейму.

Зборівська угода стала важливим кроком на шляху до відновлення державності України, оскільки радикально збільшувала контрольовану козаками територію України та встановлювала на цій території урядування, фактично незалежне від центрального польського уряду. 40-тисячний реєстр козацького війська дозволяв тримати на постійній основі потужну армію - стрижень державності. Водночас усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Цю норму угоди було дуже важко здійснити за умов, коли десятки тисяч повстанців самі своєю зброєю і подвигами звільнили себе від кріпацтва.

Тим часом розширювалася дипломатична активність Хмельницького. Він почав серйозно задумуватися над проголошенням повної незалежності або переходом під протекторат турецького султана. Важливим стимулом для активізації зв’язків з Туреччиною було становище населення у васальних щодо Туреччини православних Молдові й Волощині. Простолюд жив у цих князівствах значно краще, ніж у Польщі й Московії. Щоб запобігти поширенню польських впливів у Молдові, Хмельницький у серпні 1650 р. надіслав козацько-татарське військо до Молдови й примусив молдовського господаря В. Лупула зобов’язатися віддати його доньку Розанду заміж за сина Хмельницького Тимоша. Цей шлюб був потрібен Богдану Хмельницькому в його ідеях встановити в Україні спадкову монархію.

Крім того, Хмельницький почав надсилати посольства в Москву, висуваючи пропозиції підтримати претензії Москви на Смоленськ, що перебував у складі Польщі.

У лютому 1651 р. польське військо почало наступ на гетьманську Україну. Як привід до війни польський уряд назвав недопущення селянами окремих землевласників до своїх маєтків на території України та прохання козаків зміцнити автономію України й скріпити мирний договір підписами польських сенаторів. Коли козаки були зайняті походом на Молдову, узимку 1651 р. 50-тисячне польське військо несподівано напало на містечко Красне, де розташовувалися козаки, та на Брацлав. У бою з поляками загинув видатний український полководець Данило Нечай. Польські війська спробували захопити м. Вінницю, але були вибиті звідти брацлавським козацьким полком під командуванням Івана Богуна.

28 червня - 10 липня 1651 р. відбулася битва під Берестечком. Велетенське польське військо, що взяло участь у цій битві, стало найбільшим, зібраним будь-коли за всю історію Речі Посполитої. За різними оцінками, воно сягало разом із озброєними кінними слугами 150-200 тисяч вояків. У складі польського війська було 20 тисяч досвідчених німецьких найманців. Українська армія, разом із повстанцями, наближалася за кількістю до 150 тисяч, причому козаки становили меншість. Крім того, у битві брали участь союзники Хмельницького - близько 30 тисяч кримських татар.

Спочатку битва розгорталася сприятливо для України. Козаки розбили кількатисячний загін поляків і здобули 28 хоругов, серед них і прапор гетьмана Потоцького. Протягом кількох діб тривали напади козаків на польський табір і контратаки поляків. Тим часом татарська кіннота зазнала значних втрат від польської артилерії і почала рятуватися втечею. Богдан Хмельницький, побачивши відступ татар, які оголили фланг українського війська, кинувся за ханом, щоб умовити його повернутися на поле бою, але сам опинився в заручниках у хана. Поляки взяли в облогу козацький табір на берегах болотистої р. Пляшівки. Козаки, які залишилися без гетьмана, пересунули табір ближче до болота, огородили його возами й насипали земляний вал. З українського табору відбувалися постійні контратаки. Під час переговорів поляки вимагали капітуляції, однак козаки відкинули ці вимоги та зажадали дотримання Зборівської угоди. Уночі козаки під проводом новообраного гетьмана Івана Богуна організували переправу через болото, загатили його возами та поклали на болото міст із довгих списів, аби козаки й повстанці могли ними перекочуватися й не грузнути. Однак відступ не вдалося провести цілком організовано. Втрати українського війська були дуже значними: загинуло до 30 тисяч чоловік, переважно повстанців. Польські та інші іноземні джерела повідомляють про масовий героїзм козаків та повстанців під час оборонних боїв під Берестечком. Так, на одному з островів загін із кількох сотень козаків відбивався до останньої людини, не зважаючи на пропозиції ворога здатися та обіцянки зберегти життя. Останній козак відстрілювався від ворогів на човні посеред озера, а як закінчилися кулі - відбивався від численних нападників косою, попри особисті обіцянки короля про «помилування».

Тяжкий результат під Берестечком став однією з небагатьох поразок України у Визвольній війні. Ця поразка не призвела до розгрому українського війська. За два місяці Хмельницький знову мав сильну армію. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори. За результатами нового, значно менш вигідного для України компромісу, 28 вересня 1651 р. було підписано Білоцерківський договір. За його умовами козацький реєстр зменшувався до 20 тисяч осіб, а територія козацької держави обмежувалася кордонами Київського воєводства.

Крім того, за договором польські магнати й шляхта мали відновити володіння своїми маєтками в Україні. Населення Правобережної України, занепокоєне появою шляхетських загонів, почало залишати свої оселі й переселятися на Лівобережжя й Слобожанщину. Саме в цей час відбулася основна хвиля заселення українцями Слобожанщини, хоча українське населення існувало в її західній частині ще з часів Київської Русі.

Одруження сина гетьмана Богдана Хмельницького Тимоша й доньки молдовського господаря Розанди мало сприяти союзові України з Молдовою, Туреччиною і Кримом.

Навесні 1652 р. Хмельницький вислав до Молдови на весілля Тимоша з козацьким військом, аби змусити молдовського господаря Василя Лупула виконати свою обіцянку видати його доньку за Тимоша. Передбачаючи, що польські магнати намагатимуться перехопити сина гетьмана, Хмельницький навмисне поширив чутку, що Тиміш рушив у Молдову з невеликими силами. 22-23 травня 1652 р. під горою Батіг (нині - поблизу с. Четвертинівки Тростянецького р-ну Вінниччини) відбулася запекла битва 30-тисячного українського війська з 30-тисячною польською армією. Поляків очолював коронний гетьман Мартин Калиновський. Ще під час битви під Корсунем 1648 р. він потрапив у полон до козаків, які подарували його татарам, а згодом його назад викупила Польща. Козацьке військо після кількагодинного запеклого бою зламало опір противника і увірвалося в його табір. Калиновський наказав стріляти по поляках, які зібралися втікати, але невдовзі загинув сам, як і всі вищі воєначальники армії. Невдовзі після битви територію Гетьманщини було повністю очищено від польських формувань. Завдяки цьому результат битви під Батогом перетворив Україну на цілком незалежну державу.

У серпні того ж року Тиміш Хмельницький одружився з донькою молдовського господаря. Цей союз не мав воєнно-політичного значення для України, але мав династичне значення в планах Богдана Хмельницького на подальше утвердження Української держави.

Водночас союз України з Молдовою викликав занепокоєння у трансильванського князя Юрія II Ракочі й волоського господаря Матвія Бесараба. Об’єднавшись із загонами претендента на молдовський престол Стефана Георгіцу, вони розпочали війну проти Василя Лупула. У квітні 1653 р. об’єднані сили супротивників Василя Лупула захопили тодішню столицю Молдови м. Яси й посадили на молдовський престол Георгіцу. На допомогу Лупулу прийшла українська армія на чолі з Тимошем Хмельницьким, яка під Ясами розгромила загони Георгіцу. Намагаючись допомогти своєму тестеві, загони якого були оточені об’єднаними волосько-польськими силами в Сучавській фортеці (нині на території Румунії), Тиміш Хмельницький на чолі 9-тисячного козацького загону прорвався до міста. Однак під час захисту фортеці у вересні 1653 р. Тимоша було смертельно поранено. Вороже ядро влучило в колесо від гармати, яке, у свою чергу, врізалося в ногу синові гетьмана. Козацька залога під керівництвом І. Федоренка продовжувала оборону фортеці, але невдовзі, у зв’язку з втратою сенсу війни після загибелі Т. Хмельницького, підписала почесні умови перемир’я. За цими умовами козаки з усім озброєнням вийшли із Сучави та вивезли із собою тіло Тимофія.

Смерть сина стала не лише особистою, але й політичною трагедією гетьмана. Енергійний Тиміш Хмельницький як чигиринський сотник брав участь майже у всіх битвах Хмельницького, де відзначився особистою хоробрістю та воєнним хистом. Богдан Хмельницький розраховував, що Тиміш після шлюбу з представницею князівського дому буде визнаний легітимним претендентом на український престол. Тепер ці плани було зруйновано.

В Україні знову розгорілася війна. Відновилися рейди польських загонів на українську територію. У березні 1653 р. українське військо під керівництвом Івана Богуна під м. Монастирищем (нині на Черкащині) розгромило польську армію під керівництвом Стефана Чарнецького, яка, втікаючи, залишила обоз, награбовану здобич та своїх поранених і хворих.

Восени 1653 р. 50-тисячне польське військо на чолі з самим королем Яном Казимиром отаборилося в районі с. Жванця (тепер Кам’янець-Подільський р-н Хмельниччини), чекаючи підходу союзних волоських та семиградських військ, які саме були задіяні в облозі Сучави, де захищалося українське військо під проводом Тимоша Хмельницького. Однак запеклий опір українського війська в Сучаві відбив бажання волоському та семиградському володарям воювати з Україною. Сподівання на їхню допомогу не виправдалися.

Тим часом українське військо обложило польську армію, в якій невдовзі почалися голод і епідемії. Позиція кримського хана Іслам-Гірея знову врятувала Польщу від повного розгрому та полонення короля. Кримські хани були не зацікавлені у зміцненні України після остаточної поразки Польщі. їхнім інтересам відповідало знесилення як Польщі, так і України. Виснаження обох країн давало змогу Кримському ханству здійснювати на них безкарні походи. Крім того, польський король дав кримському ханові таємний дозвіл грабувати українські землі та брати «ясир» і виводити населення в полон. Тому кримський хан наполіг на поверненні до умов Зборівської угоди.

Постійні відступи кримського хана від умов союзу з Україною під час Зборівської, Берестейської та Жванецької битв, жорстокість польських і татарських загонів на українських землях та порушення польськими магнатами умов мирних угод з Україною примусили гетьмана до рішучої зміни зовнішньополітичної орієнтації.

Мовою першоджерел:

«Червня 17-го, в середу, року 1649-го є тим преславним днем, котрий мусить бути завжди вікопомним в Історії Малоросійській. Він є вирішником визволення народу Руського з кормиги Польської, і в ньому закладено камінь заснування нової епохи того народу. Перед сходом сонця стала велелюдна армія Польська на видноті армії Козацької; вона численністю своєю уподібнювалась грізній хмарі що затуляє обрій і затьмарює сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилась вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз’їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість. Але щойно він наблизився близько до ліній, то відкрилась раптом стрілянина з гармат і мушкетів Козацьких, а від прихованої кінноти зроблена розсипна атака у фланг і тил ворожий. Грім стрілянини, з обох сторін учиненої, і димове кружіння, утворене од безперервних пострілів, закривали на довгий час рішенець битви; нарешті ґвалт, який зчинився всередині армії Польської, дав знати, що робиться для заборони відходу нових військ із ліній, які в багатьох місцях розірвали свій фронт і влаштували в ньому просторі інтервали, перемішавши і розладнавши старих своїх вояків.

Гетьман теє зауваживши, вислав на слабкі місця ворожі одну фалангу своєї піхоти з частиною кінноти, взятої з резерву; і піхота ця, вдаривши на розладнаного ворога списами, негайно повернула його до втечі. Ворог, що намірявся оточити вислану піхоту, був зустрінутий резервом Козацьким і змушений був теж тікати; а за тим і вся армія Польська, спершу подаючись потроху назад, нарешті зовсім побігла в замішанні, і Гетьман, залишивши на місці битви, задля обережності, одну лише фалангу, звелів всій решті військ гнати і бити ворога. Вигублення при сьому Поляків було страшне і повсюдне. Уся кіннота, яка щойно робила розсипну атаку, нападала на втікаючого ворога цілою лавою чи фронтом, і він, бувши в безладності, не міг стояти і оборонятися супроти списів, а рятувався самою втечею. Сам Король декілька разів був оточений Козаками, але до нього ніхто не доторкався і навіть нічим на нього не метав, а пропускали його з пошаною, і він кинув від себе в одну ватагу гаманець з грішми, а в другу ватагу дав золотого годинника її командирові, котрий прийняв його, знявши з себе шапку і з великою шанобою, запевнивши при тому Короля, щоб він зволив їхати спокійно і нічим не тривожитись, бо його ніхто не зачепить, а кожен цінує з побожністю, яко особу священну.

Король, зітхнувши і піднявши руки, промовив до Старшини Козацького: «Як ошукано мене облесниками моїми, які називали вас, Козаків, грубіянами та варварами! Навпаки, бачу я у вас благородних воїнів і великодушних Християн». Погоня і вигублення Поляків тривали до заходу сонця; дороги і поле покриті були мертвими і конаючими Поляками на п’ятнадцять верстов довкола. На побойовищі пораховано і поховано їхніх мерців до 20 тисяч, і в тому числі Генерал Осолінський з багатьма іншими із вельмож і значних чинів Польських, яких поховано в одній каплиці Католицькій; як здобич, залишився розлогий табір армії Польської зі всіма обозами і запасами, вся артилерія з її парками і весь табір Королівський та магнатський з багатими наметами, сервізами та екіпажами; словом сказати: збагатили і обтяжили здобиччю тою всю армію Козацьку».

Історія Русів, XVIII ст.

«(1650 р.) Постійні зносини Хмельницького з турками, про які польського короля попередили сусідні володарі, вороги Хмельницького, та зухвала розгнузданість останнього щодо Речі Посполитої, спонукала його величність скликати вальний сейм наприкінці 1650 р. Король змалював сеймові нестерпну поведінку цього козацького гетьмана, зневажливе його ставлення до короля та Речі Посполитої, шкоди, заподіяні багатьом шляхтичам, які досі не могли собі повернути відібрані маєтки, його велику військову силу, яку він намагався ще збільшити за допомогою татар і навіть турків, загрозу, що він може відразу зібрати понад вісімдесят тисяч війська, клопоти через те, що кожний реєстровий козак, кількість яких за останнім договором збільшена до сорока тисяч, домагається кінного і пішого джури і, крім того, людини для оранки поля; змалював наміри козаків зовсім позбутися залежності від Речі Посполитої та створити окрему державу під протекторатом турецького султана - словом, король пояснив, що козаки здатні на все, якщо вчасно не покласти край розвитку їхніх згубних намірів.

Дехто в сеймі, пам’ятаючи про нещастя, заподіяні останньою війною, вважав, що мир, який би він не був, кращий за війну, і доводив, що військо Польського королівства значно зменшилося, а козацьке військо стало дуже могутнім чи то само по собі, чи завдяки підтримці Османської імперії і що внаслідок всього цього краще додержуватися Зборівського договору. Однак інші, яких було більше, міркуючи про майбутнє, як і про минуле, твердили, що з двох речей одна неминуча - або зруйнувати козаків, або допуститися до марної загибелі королівства: що король має над козаками зовсім незначну владу і лише таку, яку вони самі визнають; що вони носяться з наміром створити князівство, від якого можна чекати лише згубних наслідків, якщо дозволити йому народитися й зміцніти...

(1651 р.) Загони того самого воєводи та (польські) загони Калиновського відкинули Нечая до міста Красного, і частина його війська була порубана тоді, коли, не маючи змоги довше боронити замок, залишила його і хотіла відступити; серед них загинув і Нечай, якого один шлятич на прізвище Байбуза вбив власноручно; решту козаків було захоплено у кількох маленьких містечках, які при цьому сплюндровано і перетворено на попіл. Інший козацький отаман Богун, який заступив Нечая, дав відсіч Калиновському і зайняв місто Вінницю над Бугом. Однак поляки, перейшовши цю ріку, з великими труднощами штурмом взяли замок, в якому вони вбили багато ворогів; перед тим ці вороги, одержавши підмогу від козацького полковника Глуха, прогнали було поляків, але невдовзі поляки повернулися туди. Нарешті Богун за допомогою козацьких полків з Чигирина, Прилук, Любеча і Брацлава - у кожному було по дві тисячі чоловік - примусив Калиновського вийти з цього міста; останній залишив там для охорони деяку кількість піхоти з джурами та весь обоз свого війська, а сам вишикував до бою загони за містом. Проте серед поляків, які залишалися у Вінниці, розпочалася паніка, і вони втекли з міста, пограбувавши обоз; козаки ж, б’ючи звідусіль на польські загони, змусили їх до безладного відступу під охорону барських гармат; причому поляки втратили чотири тисячі п’ятсот піхотинців і свою артилерію. Ця поразка змусила польського короля, який саме на той час поїхав був на прощу до Журовиців - місця богомілля у Литві, - поквапливо рушити на прикордоння, де великий гетьман Потоцький збирав військо в околицях Сокаля...

(1651 р.) Все ж козаки втратили під час відступу (під Берестечком) двадцять тисяч своїх чи то побитих поляками, чи то загиблих у лісах, хащах та болотах. Дві тисячі козаків відступили на малий пагорб, замкнулися в своєму таборі і вирішили боротись і, як люди, що не мали більше надії на порятунок, хотіли дорого продати своє життя. Деякі з козаків, побачивши, що вони не втримаються перед величезною кількістю поляків, кинулися в річку, а інші на болото; в одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди; щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке [поляки] обіцяли їм дарувати, та до всього, що є найціннішого крім життя, вони витягали з своїх кишень та чересів усі свої гроші і кидали їх у воду. Нарешті, повністю оточені, вони майже всі загинули один за одним, [але] довелося з кожним з них вести бій. Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортом, витримав стрілянину поляків проти нього, витративши увесь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити; якийсь московит напав на нього з такого ж зброєю, але не міг нічого вдіяти і, незважаючи на свою меткість, ледве уникнув, щоб той не перерізав його навпіл. Тоді якийсь шляхтич з Цехановщини та якийсь німецький улан, вважаючи, що московит не дасть собі з ними ради, кинулись у воду по шию і знову почали бій; козак, хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями, зустрів їх ще з великою завзятістю, що дуже здивувало польське військо і навіть його королівську величність, в присутності якого закінчувався цей бій. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче умерти, як справжній вояка...

(1651 р.) «Польське військо рушило до Трилісів, які були досить добре укріплені. Коли залога дуже гордо відповіла на гостру вимогу польського гетьмана здатися, він відрядив генерала артилерії і комісара війська Пшиємського, а також підполковника Берга з полку князя Богуслава Радзівілла разом з сьомастами німецьких уланів для атаки Трилісів. Вони втратили шістдесят чи вісімдесят душ при наближенні, серед них капітанів Штрауса і Валя; діставши підмогу від польської піхоти, вони менше ніж за дві години оволоділи містом і замком, незважаючи на запеклий опір обложених, серед яких навіть жінки боролися з косами в руках. Усіх тут посічено без різниці статі і віку, а козацького управителя Трилісів повішено над вогнем; коли все було пограбовано, то решту, яку не можна було забрати, спалено разом із містом».

П’ер Шевальє, «Історія війни козаків проти Польщі», середина XVII ст.

«І тепер знову чинять нам ляхи, - силу військових зневажають, безвинних людей катують, мордують і винищують, наказують працювати на себе не тільки в будні дні, а й у Божі, чого наша віра не дозволяє, до того протягом довгого часу майже кожний на всій Україні користувався вольностями, і важко йому буде забути, що він був паном і на війні рівнявся з паном, - тепер нам ляхам знову коритися не слід. Такої доброї нагоди, щоб наш народ з цієї неволі міг видертися, ще ніколи не було. Не лишали ми й гірших нагод, а тепер і поготів найліпшої лишати не личить, бо ляхи самі не знають, що роблять, з безмірного зухвальства самі себе хочуть погубити, а нам життя дарувати. Тому закликаємо, щоб не тільки кожний козак був готовий до війни, а й щоб кожний простий чоловік ще до Великодня забезпечив себе усім, що на війні потрібно, особливо харчем».

Універсал Гетьмана Богдана Хмельницького, 1652 р.

«(1653 р.) Поляки... виправили на чолі з Чернецьким повторний роз’їзд на козаків - п’ятнадцятитисячний загін добрих виборних польських кіннотників. Той Чернецький хутко перебив малі козацькі застави й несподівано напав на Погребище, коли там зібрався був ярмарок. Весь народ, що був тоді на ярмарку, чоловіків та жінок, дівок, вагітних і молодиць з грудними дітьми, а також козаків, яких нагодилося на ту хвилю чимало, він допустив своєму військові немилосердно й по-нелюдському, всіх до одного, без жодного пошанівку й пощади, вибити й віддати тиранській смерті - вчинив він це на пострах іншим містам та селам, на які хотів наступати. Цей Чернецький від упень розорених і спалених Погребищ рушив далі в Україну на Побужжя і обернув у попіл та сплюндрував вогнем і мечем мало не всю Брацлавщину, аж по Бершадь та Умань.

Хмельницький одержав звістку про такий військовий і катівський учинок Чернецького, але йому доповіли неправдиво, начебто в Чернецького мало людей. Отож він виправив на відсіч йому свого полковника Богуна з чотирма тисячами козаків і збирався виходити вслід і сам, чекаючи лише приходу орди. Діялося це вже навесні, в середині березня. Богун був справний і обережний вояк, через це, скоро-но наблизився до Чернецького, виправив своїх моторних хлопців вивідати силу війська Чернецького. Ті повернулися назад і донесли Богунові, що в Чернецького є війська п’ятнадцять чи й більше тисяч. Тоді Богун зм’якшив свій замисел, а з’ясувавши, що Чернецький перебуває вже близько, вступив у місто Монастирище, пославши до Хмельницького швидкими кіньми вісника про те, що в Чернецького є багато війська. Коли Хмельницький одержав цю звістку, він, уже маючи біля себе частину прибулої орди, зразу ж рушив до Монастирищ на підмогу Богунові. А Чернецький, прочувши про Богуна, зразу ж пішов на нього й обклав Монастирище, багато разів штурмуючи його того ж таки дня. Він стратив у тих штурмах п’ять тисяч свого війська, одначе ще сподівався на перемогу. Переночувавши, він знову пішов штурмувати міські вали і спалив тамтешній Монастирищенський замок. У тій варвітні й тому розрусі Богун побачив небезпеку собі й, залишивши в порохових димах та мушкетних громах своє військо, вибрався з Монастирищ і подався до Хмельницького.

Богунове військо було справне, воно міцно оборонялося разом з рештою старшин і забило ще тисячі з півтори жовнірства, а самого Чернецького в тих січах важко поранило з лука в лице. Саме в той час, коли й штурм Чернецького ще не кінчився, в тилу його війська повстала велика тривога й замішання: хтось закричав, що до Монастирищ наступає з численним військом та ордою сам Хмельницький. Усмерть перелякане польське військо не тільки припинило свій штурм, але, наче ошпарене, покинувши свої вози з усіма достатками й великою здобиччю, побігло від Монастирищ назад до Ковеля і тільки за десять миль від Монастирищ побачило й пізнало, на свою велику шкоду й сором, що тікало даремно. Бо Хмельницький хоча й ішов із військом до Монастирищ, але був іще неблизько на той час, коли ляхи так налякалися й залишили на користь монастирищенським обложенцям, богунівцям, свою здобич...

Хмельницький-бо ще раніше, сподіваючись, що хан повертатиметься з Польщі, розсилав був у всі малоросійські міста й села листовну пересторогу, щоб люди ховалися до міцніших міст, доки татарська сила, що має йти з Польщі, перейде через Україну. Але легковажний народ мало дбав на ту пересторогу свого гетьмана Хмельницького і через те здобув собі великий ущербок та шкоду, оскільки, як вище сказано, татари, досить набравши собі польського ясиру й маючи інші обтяжувальні здобичі, цього на Україні не шукали, лише вбивали людей і віддавали вогню їхні житла.

Хмельницький, почувши і побачивши це на власні очі, дуже засумував і повболівав серцем, що хан над його сподіванки перетворив свою приязнь на озлобу і вчинив Україні такий великий розор. Незабаром після того, як хан перейшов Україну і віддалився від неї через дикі степи до Криму, до Хмельницького прибуло козацьке військо, яке відлучилося від хана, що повертався з Польщі. Вони донесли до його відома, що п’ятнадцять тисяч з лишком доброї орди, яка загналася далеко в Литву, повертає з численним грабованим добром назад і має простувати повз Київ. Одержавши цю звістку, Хмельницький зрадів, маючи надію хоч трохи помститися орді на ту свою українську шкоду, зразу ж узяв із собою дев’ять тисяч запорожців, яких ще не відпустив на Січ і які залишилися на кватирях біля Чигрина, та добравши до них ще три тисячі свіжих охотників, рушив просто й поспіхом на Білогородку до Межигора; в певному місці він зустрівся з тією ордою і дав їй бій, у якому з божою поміччю всіх тих татар розгромив і дощенту розтрощив так кріпко, що від тієї поразки змогло врятуватися і донести про те ханові звістку хіба який десяток татар».

Літопис Самійла Величка, 1710-ті рр.

* * *