Історія української літератури ХI—XVIII ст.

1.7. «Благання» Данила Заточника

Багато давньоруських пам’яток (зокрема, «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід») є не автографами, а списками, як правило, пізнішого часу. Твір Данила Заточника відомий у декількох списках (точніше — переробках), що належать до різних історичних періодів і мають різні назви — «Слово», «Моленіє», «Написаніє». Спроби віднайти протограф, реконструювати первісний текст виявилися безуспішними. М. Грушевський, зокрема, дійшов висновку, що «Благання» (кінець XII або початок XIII ст.) — це «збір різнородного, в різних часах, в різних місцях, з різних джерел нагромадженого матеріалу, дуже інтересного з культурно-історичного і літературного погляду, але досить припадково сполученого, в котрім доволі неясно проступають зариси первісного твору».

Текст «Благання», як і інших давніх літературних пам’яток, не раз переробляли, і виявлені його списки — навіть не свідчення вдосконалення твору, не результат тривалого творення тексту, а швидше письмово зафіксований варіант «саме-цього-часу», як правило, віддаленого хронологічно від першотвору.

Інша проблема стосується належності «Благання» до південно- чи північноруської традиції. Деякі дослідники (В. Істрін, Б. Романов, Д. Айналов, В. Гуссов, Д. Лихачов, частково Б. Рибаков) зараховують його до північноруської (володимиро-суздальської) традиції. Історичні студії та особливо спостереження над мовою пам’ятки (Д. Абрамович, П. Безсонов, М. Скрипиль, С. Обнорський, Я. Боровський, Б. Яценко) свідчать про її південноруське походження. З цього приводу український вчений М. Гудзій зазначав: «Хоч би як вирішувалася ця суперечка, цілком очевидно, що “Моління”, як і ряд інших літературних пам’яток, хронологічно близьких до пам’яток Київської Русі, могло виникнути лише на ґрунті, підготовленому київською літературною традицією».

Художні й історичні корені «Благання» сягають не лише епохи Київської Русі, а й пов’язані з київською землею: архетип твору (можливо, й протограф) за своїм походженням — південноруський. Очевидно, коли твір мігрував давньоруськими землями, розширилася його ідеологічна та географічна наповненість, зазнали деяких змін і мовно-стильові особливості. Однак те, що деякі списки твору Данила Заточника знайдені на російських землях, ще не вирішує питання про його походження, оскільки й В. Перетц виявив на Поліссі список кінця XVI ст., написаний «напівуставом волинського типу».

Б. Рибаков наводив аргументи, що «Благання» написане наприкінці XII ст. і відтворювало зміст і форму мислення людини зрілого середньовіччя. Твір не був прагненням однієї особистості самоствердити себе. «Благання» (навіть за умов пізніших змін тексту) виражало свідомість людини, що стала жертвою власної спроби вирватися з узвичаєного середньовічного порядку, продемонструвавши свій інтелект і літературні здібності. Власне, твір виявився компенсаторним засобом, який мав нейтралізувати комплекс незатребуваності автора.

Подальша доля тексту пов’язана з намаганнями особистостей не загубитися у плині буденного буття і всупереч обставинам реалізувати своє Я в процесі суспільно-історичних подій. Тож телеологія (вчення про ціль) тексту час від часу активізувалася, текст перекомпоновували і змінювали ще протягом кількох століть відповідно до змін у самосвідомості нових поколінь. Публікація пам’ятки в XIX ст. викликала жвавий інтерес до неї завдяки суголосним думкам та уявленням людей нового часу. У «Благанні» вбачали алюзії, що стосувалися становища інтелігенції в умовах як самодержавства, так і радянської влади; образу «справедливого правителя»; «соціальної справедливості»; вірнопідданського служіння володареві; у творі дошукувалися класових суперечностей і виявів виразної симпатії до «трудящих». Відповідно сформувався образ автора: інтелігент XII ст., скоморох, наближена до князя особа, що потрапила в опалу, холоп, ремісник, слуга.

Індивідуальне начало у «Благанні». Образ Данила і його оточення

На відміну від давніх руських пам’яток, написаних в один період із «Благанням», твір Данила Заточника характеризується експресивним індивідуальним началом. Це дає змогу замість соціального та історичного контекстів віднайти в пам’ятці ознаки індивідуальності, маючи на увазі не окрему особистість, а «явлений образ» (за О. Лосевим) середньовічної людини — Автора.

Прикметними є відображені у «Благанні» психологічний стан в’язня (заточника), його пригніченість, душевний дискомфорт. У фразі «Се ж був написав, утікаючи од лиця художества мойого, як Агар-рабиня од Сарри, пані своєї» є натяк на причину гнітючого настрою. Тут ключове слово «художество», яке переклали як «убожество», хоча насправді автор міг так іронічно назвати свій літературний твір, який і викликав своїм спрямуванням («лице художества») обурення князя. Порівняння з рабинею Агар переконує, що йдеться не про вбогість автора, а про гординю: коли Агар «побачила, що зачала, то стала легковажити господинею своєю» (Книга Буття, 16:4). Підтекст вказує на те, що Данило спочатку був наближений до князя, але зневажив його авторитет, піднісся розумом і був відсторонений. Крім того, порівняння містить натяк на бажаний для Данила результат: за Святим Письмом, ангел господній знайшов Агар «біля джерела води на пустині» (асоціативно це озеро Лаче, поблизу якого був ув’язнений Данило) і звелів їй повернутися до господині та «терпіти під руками її заради великого потомства» (Книга Буття, 16:7—15). Подальший пафос «Благання» — у прагненні Данила повернутися до князя і прислужитися йому.

Образна атрибутика «заточенія» концентрується на початку твору: «Я ж, пане-княже, був, як бур’ян-трава, що росте попідтинню; на неї сонце не сяє, ні дощ не йде; так і я — од усіх обиди приймаю, бо не огороджує мене страх грози твоєї»1. І «застіння», і страх перед князем підсилені розчаруванням: «Друзі ж мої найближчі відкинулися від мене, бо не поставив перед ними трапези із різноманітних страв».

Інше питання: чи почувається винним Данило перед князем і колишніми друзями («Бо я, мов смоковниця проклята: не маю плоду покаяння»). «Страждання душі» автора представлено в численних образах: «був я, княже, як дерево при дорозі: багато хто мимо ідучи, січе його і на вогонь кидає його»; «як гине слово, котре часто розливають, так і людина, прийнявши багато лиха»; «золото сокрушається вогнем, а людина напастями» (переважає символіка вогню, але не очисного, а руйнівного, пекельного). Антитези розкривають, як потерпав заточник: «Кому Боголюбово, а мені горе лютеє; кому Біле озеро, а мені чорніше од смоли; кому Лаче озеро, а мені, сидячи на ньому, плач гіркий; кому славен Новгород, а в мене кутки позападали, бо не процвітає щастя моє».

Слова Данила Заточника вказують на тлумачення євангельської притчі, переказаної Матвієм (21:18—22) та Марком (11:12—14), про смоківницю: прокляте дерево за те, що не мало плоду. Так з’являється мотив кари без вини, несправедливої кари Данила за те, що він розумніший за своє оточення (можливо, йдеться про політичні погляди, які не збігалися з офіційними). Звідси суперечливо-драматичне почуття без вини винного, котрий страждає від становища, у якому опинився.

До можливих причин, які змінили життя Данила, належать екзистенційні: усвідомлювана ним (занадто пізно) сердечна сліпота («маю бо серце, як лице без очей») і почуття гідності та самоповаги, яке в оточенні Данила викликало роздратування.

1 Тут і далі переклад В. Крекотня.

Текст подає багато смислових знаків, які вказували на княже оточення, куди входили освічені красномовні книжники-проповідники. У самохарактеристиці Данило називав такі атрибути цього кола: «тростина книжника-скорописця», «виткі уста, як річкова бистрина», «по багатьох книгах визбируючи солодощі словесні і розум». Очевидно, Данило часто спілкувався з князем та його родичами, про що свідчать відображений у риторичних звертаннях придворний етикет і фрази типу «не брехав бо мені князь Ростислав». Мав уявлення автор і про княжі бенкети зі щедрими наїдками («многие брашны», «сладкое питие»), буйними веселощами, що озвучували гуслі й труби. Данило не тільки належав до княжого оточення, а й мав певні привілеї, за якими жалкував, «рыдая, аки Адам рая». «Пусти хмару на землю художества мойого» — це благання Данила до князя дозволити йому розвивати творчий талант, повернувши його в «рай»; при цьому образ хмари (дощу) — це щедрість, запліднювальна сила. Однак у своєму лихові Данило не звинувачував самого князя, а натякав на придворних: «То не море топить кораблі, а вітри; не вогонь розпікає залізо, а надимання міхів; так само і князь не сам впадає в оману, а радники вводять».

Якби Данило був холопом, ремісником, слугою чи навіть скоморохом, як припускали деякі дослідники, то не вдавався б до солодких компліментів на адресу князя в стилі «Пісні пісень»: «Княже мій, пане мій! Яви мені вид лиця твойого, що голос твій солодкий, образ твій красний, і соти точать уста твої, і дар твій, як плід райський». Хвалив Данило княжу челядь, військо, проте це — похвала князю, який є головою війська, батьком — слугам, корінням — державі («дуб міцний багатьма коренями, так і град наш твоєю державою»). Апологія княжої влади, словесне вітійство автора — цілеспрямований маневр: ублажити князя, щоб він глянув на свого підданого, «як мати на дитину».

Отже, Данило — людина «вищого світу» із специфічним почуттям власної гідності. Йому властива висока самооцінка («одягом я убогий, зате на розум багатий»; «ширяв би думкою, як орел у повітрі»), водночас він схильний до компліментів на адресу князя, що суперечить гідності автора: возвеличення князя відбувається через самоприниження. Звичайно, певну роль тут відіграє середньовічний етикет.

Амбівалентність мислення автора «Благання»

Попри часову плинність тексту, він зберіг цікаву з погляду виявлення архетипу твору особливість: амбівалентність (суперечливість) мислення автора. Таке мислення породило в «Благанні» багато антитез, у яких закодовано характер світовідчуття і світорозуміння автора. Чітко простежуються опозиційні пари: пекло («заточеніє») — рай (життя при дворі); бідність — багатство; мудрість — безумство; чоловік — жінка. Ці поняття Данило осмислював і трактував у тогочасному дусі, наприклад розширював традиційний контекст «раю — пекла» через перенесення його в земні виміри й означував як конкретне «минуле — сучасне». Горизонт «майбутнього» — це бажане, що постає в образі благання-сугестії (навіювання).

«Бідність — багатство» у творі Данило тлумачив не лише в соціальному плані, а й відповідно до творчого задуму. У часи середньовіччя бідними вважали незнатних, непривілейованих, і тому в опозиції «благородні — бідні» не вбачали логічної недоречності, оскільки ці поняття не були економічними, майновими. У бідності вбачали і стан обраності: pauperes Christi, «бідняки Христові», були людьми, котрі відмовилися від земних благ, щоб напевне досягти Царства Небесного.

Данило Заточник не зрікався «земних благ», він усвідомлював себе маргіналом, тож найбільше прагнув стати «благородним», бо був певен, що серед них його місце. Для цього він наводив аргументи, серед яких найвагомішим вважав мудрість. У середньовічну добу поняття «мудрість» мало передусім Божественний смисл, переданий через слово Боже, записане у священних книгах. Світ уявляли як текст, що складався із знаків, котрі вказували на приховану суть реалій-речей. Тож у гносеологічному сенсі світ мав бути осягнутим через слово. «Знати» — означало знання, що йдуть від Бога, своєрідне одкровення, а не вивчення самого світу. Відповідно мудрість — це не збагачений пізнанням інтелект, не рівень суб’єкт-об’єктних відносин і навіть не стан внутрішньої свободи, яку дає «розуміння» світу. У давній руській традиції можна виділити дві форми мудрості. Одна з них ґрунтується на християнській моделі культурної людини, котра прагне осягнути істину за допомогою авторитетних книг, насамперед Святого Письма («знання книжне»), а друга передбачає уявлення про розум як досвідченість («смисленість» — за Данилом Заточником).

Заточник постає як людина « книжної мудрості»: він постійно апелював до писемних джерел для аргументації своїх думок і витворював власний образ — бджоли, що «по багатьох книгах визбирує солодощі словесні і розум». Несподіваний нюанс у тлумаченні мудрості звучить у словах: «Пшениця, добре помелена, чистий хліб дає, а в печалі добуває людина розум досконалий». Ідеться про мудрість не книжну, а житейську, яку можна набути завдяки досвіду, випробуванням і незалежно від віку («юний вік маю, а зрілий розум у мені»).

Оскільки мудрість Данило Заточник возводив у критерій цінності людини, її гідності, то на протилежному полюсі опинилася «безумність». Попри те що обидві категорії розкриті в «Благанні» через книжні загальні поняття, вони мають конкретний зміст: поняттям «мудрість» автор декларував свої здібності, обдарованість, а «безумні» для нього — це хитруни, підступні користолюбці й лихі порадники. «Безумство» — це те, що не вписується, у християнський моральний кодекс, що є мірою етичною, а не інтелектуальною. Протиставляючи «мудрість» і «безумство», Данило натякав князеві на його оточення, якому були властиві фальш («безумного посилай і сам не лінися за ним іти»), легковажність («безумні» хочуть не блага князеві, а бенкетів у його домі), підступність («з лихим думцею думаючи, меншого позбавлений буде») тощо.

Особливої уваги заслуговує у «Благанні» інвектива щодо «злих жінок», оскільки видається не зовсім логічною в контексті цієї пам’ятки. Д. Лихачов називав нагромадження афоризмів і притч на цю тему «скоморошим балагурством», М. Грушевський зараховував такий «екскурс» до пізніших нашарувань тексту: «Згадка про немилу жінку дала привід згромадити збірку афоризмів на цю тему».

Ставлення до жінки в часи середньовіччя ідеологічно визначало Святе Письмо, звідки, починаючи від міфу про сотворіння жінки (Єви), походить чимало висловів, що принижують «жіночу природу». Це джерело є основним у специфічних рефлексіях «Благання». Автор не відступав від власної мисленнєвої іпостасі, розглядаючи опозиційні поняття «чоловік — жінка»: чоловік — верховне світле начало, а жінка — «кощунниця бісівська». Зрештою, жінка — образ спокуси, який Данило Заточник окреслював не без еротичного відтінку: «Мовить така мужу своєму: “Пане, світе очей моїх, не можу на тебе дивитися; як заговориш до мене, то гляну на тебе і обімру, розступається мені тіло і никну на землю”».

Гострий випад у «Благанні» проти жіноцтва, який є звичайним у контексті середньовічних моральних та етичних координат, можна пояснити, очевидно, певним психологічним комплексом автора: боязнь жінок чи одруження, що могло бути викликане передусім певними особистими причинами. Автор наголошував, що він ще молодий, тож не виключено, що однією з причин його «заточенія» міг стати «неформальний» зв’язок із знатною жінкою.

Окреслена в «Благанні» життєва ситуація змальована в інтерпретації автора. Запропонований ним текст (навіть за умови, що в плині часу він зазнав змін) підлягає художньому алегоричному тлумаченню, яке залежить від системи середньовічних цінностей, авторських прагнень і т. д. Змінювалася структурна стратегія тексту, його мовне забарвлення, способи адаптації чужорідних текстів, що синтезувалися у протограф, але первинний творчий імпульс автора не був втрачений. Отже, «Благання» — це художній текст, феномен художньої свідомості, який репрезентує середньовічні уявлення.

Запитання. Завдання

1. З'ясуйте, до якої літературної традиції (південноруської чи північно руської) належить «Благання» Данила Заточника.

2. Як ви розумієте вислів «онтологія давнього писемного тексту»?

3. Охарактеризуйте образ автора «Благання».

4. Якими художніми прийомами найчастіше користувався Данило Заточник?

5. У чому виявляється індивідуальність автора «Благання»?

6. Наведіть приклади амбівалентного мислення Данила Заточника.

7. Визначте міру історичності і літературності у «Благанні».

8. Поясніть антифемінний випад Данила Заточника.

9. У чому полягають особливості авторського мовлення у «Благанні»?

10. Назвіть можливі (усні та письмові) джерела «Благання».