Історія української літератури ХI—XVIII ст.

1.6. Повчальна проза Київської Русі

У середньовічній літературі на основі ранньовізантійського письменства під безпосереднім впливом Святого Письма виникла повчальна проза.

Повчання — літературний середньовічний жанр із виразною морально-дидактичною метою, яка розгортається у формі риторичних настанов, підкріплених писемними джерелами.

Взірцем для повчань були старозавітні притчі, а також притчі, Нагірна проповідь Ісуса Христа, повчання апостолів тощо. Джерела повчальної прози — у творах візантійських філософів-богословів: Іоанна Златоуста («Напучення священикам»), Іоанна Постника («Повчанням монахам»), Феодора Студита (повчання про аскезу). В українську літературу цей жанр потрапив через перекладні твори, на які орієнтувались автори Ізборника Святослава 1076 року («Слово калугера про читання книг», «Слово отця до сина свого», «Повчання багатим», «Про запросини сильних», «Про зухвалість», «Про поважання батьків», «Слово святого Василія, якою людині належить бути» (звернення візантійського імператора Василія до свого сина Льва), творів «Про мудрість смиренних», «Про мед» (настанови, як вести себе за столом під час бенкетів).

Дидактика повчань

У XI—XII ст. з’явилися оригінальні руські повчання, які мали не лише морально-дидактичний пафос у християнському дусі, а й представляли світське імперативне письмо, засноване на загальнолюдських моральних цінностях. Із XIV ст. почали формувати збірники повчальної літератури, які мали назву «Ізмарагд». Для повчань характерні настановний тон, тлумачення духовних цінностей з метою виховання передусім справжнього християнина, високоморальної людини. У них широко використовували запозичення, цитування античних та біблійних джерел, авторські сентенції на певну тему.

До ранніх руських повчань належать настанови своїм дітям князя Володимира Мономаха, Феодосія Печорського, Луки Жидяти, Георгія Зарубського, Серапіона Володимирського, Мойсея Новгородського.

«Повчання» Володимира Мономаха. Про Володимира Мономаха відомо з «Повісті минулих літ»: «В літо 1053. У Всеволода народився син Володимир від цариці грецької» (оскільки «цариця грецька» — дочка візантійського імператора Костянтина Мономаха, то й Володимира, який у 1113 р. став київським князем, назвали Мономахом). У Київському літописі під 1125 р. зроблено запис про смерть Володимира: «Преставився благовірний князь, хрестолюбивий великий князь всеї Русі Володимир Мономах, що просвітив Руську землю, наче сонце, промені пускаючи, і слава його розійшлася по всіх землях. А найбільше страшним він був для поганих, цей братолюбець, і нищелюбець, і добрий дбайливець за Руську землю».

Російський історик Василь Татищев (1686—1750), спираючись на давні джерела, подав таку характеристику Володимирові Мономаху: «Він не був гордим, не возносився у своїх добрих ділах, а славу і честь за всі перемоги воздавав насамперед Богові, на нього одного надіявся, і за те Бог йому престол дарував і багатьох супротивників підкорив. До всіх він був милостивим і щедрим на пожертви, у правосудді дотримувався законів, і хоча винних карав, але більше зменшуючи їх вину і прощаючи. З лиця був гарний, очі великі, волосся рудувате і кучеряве, чоло високе, борода широка, на зріст не вельми високий, але міцний тілом і сильний. У ратях вельми хоробрий і вмілий владнувати війська (...) Володів Руссю 13, а всього жив 73 роки». Це традиційна характеристика для літописного тексту, коли йшлося про ідеалізований образ правителя — державця, лицаря, послідовника заповідей Божих.

Київському князю Володимиру Мономаху (1053—1125) приписують «Повчання», яке збереглося в єдиному списку у складі Лаврентіївського літопису під 1096 р. і вперше опубліковане у 1793 р. російським графом, істориком Олексієм Мусіним-Пушкіним (1744—1817). Проте дотепер питання авторства залишається дискусійним. Існує гіпотеза, що цей твір був написаний на замовлення анонімним автором.

«Повчання» («заповіт дітям», «політичний заповіт», «передвиборна програма», «автобіографічна повість», «духівниця») з літературного погляду цілком відповідає жанровому канону. Текстуальний аналіз твору свідчить про те, що в його основу покладено Книгу Псалмів, Нагірну проповідь Ісуса Христа, «Слово святого Василя, якою людині належить бути», літописні записи від 1072 до 1113 рр. (особливо дані про роки князювання Володимира у Чернігові), автобіографічні спогади. За змістом «Повчання» умовно поділяють на такі структурні частини:

1) вступ, у якому розкрито обставини та мотиви написання «грамотиці»: «Сидячи на санях, подумав я в душі своїй і похвалив Бога, що до сих днів мене грішного допровадив. Хай діти мої, як інший хто, слухаючи сю грамотицю, не посміються, а кому з дітей моїх вона люба буже — хай прийме її в серце своє і, не лінуючись, почне, як і я, трудитися»1.

Для вступу характерне для тогочасного літературного етикету авторське самоприниження («я, недостойний», «грішний», «на санях сидячи, небилиць наговорив»);

2) посилання на Псалтир. Коли князь розгорнув Псалтир, він нібито випадково побачив рядки: «Пощо сумуєш, душе? Пощо бентежиш мене?» (Пс. 41:12). Деякі посилання подано в довільній, авторській інтерпретації: «Не змагайся з лукавим, не завидуй творящим беззаконня, бо лукаві будуть знищені, а боготерпці — ті будуть володіти землею» (Пс. 36:1—2, 9); «Покірнії ж успадкують землю і насолоджуватимуться багатоликим світом. Наглядає грішний за праведним і скрегоче на нього зубами своїми. Господь же посміється з нього і провидить, коли прийде день його останній» (Пс. 36:11—13) та ін. (Пс. 55:11—12; 58:1—4; 62:4—5; 63:33). Вони доводять, що грішники загинуть, а праведні будуть врятовані;

3) вибірка із повчань Василія Великого: «їжа і питво має бути без шуму великого, при старших мовчати, премудрих слухати, старшим коритися, з рівними і меншими в любові бути, — розмовляти без лукавства, а розуміти багато; не лютитися словом, не хулити мовою, не сміятися багато, соромитися старших, з жінками безпутними не розмовляти, очі долу пускати, а душу догори, уникаючи їх» тощо;

1 Тут і далі переклад В. Яременка.

4) переказ основних настанов із Нагірної проповіді Ісуса Христа: «Заступайтесь за ображеного, давайте розраду сироті, оправдайте вдовицю. Приходьте, щоб об’єднатися, — говорить Господь. — Якщо гріхи ваші будуть, як багряниця, обілю їх, як сніг»; «Очима управляти, язик стримувати, розум упокорювати, тіло поневолювати, гнів погубляти, помисли чисті мати, спонукаючись на добрі діла ради Господа; обкрадений — не мсти, зненавиджений — люби, гнаний — терпи, підданий хулі — моли, умертви гріх»; «Хворого відвідайте, покійного проведіть, бо всі ми смертні».

Христові настанови чергуються з авторськими: «Не покладайтесь на тіуна, ні на отрока, щоб не насміхалися гості ваші ні з дому вашого, ні з обіду вашого. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод; ні питву, ні їді не попускайте, ні спанню»; «Не забувайте того доброго, що вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтеся, як батько мій, дома сидячи, вивчив п’ять мов, у тому честь мав від інших країн. Лінь-бо — мати всьому: що уміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчається»; «Найперше — до церкви: хай не застане вас сонце в постелі. Так і отець мій блаженний робив, і всі знатні мужі славетні»;

5) автобіографічні спогади Володимира Мономаха: «Перший раз ішов я до Ростова через землю в’ятичів. Послав мене отець, а сам пішов на Курськ (...) Тоді послав мене Святослав у Ляхи (...) А в ту зиму повоювали половці Стародуб весь, і я ходив із чернігівцями і з половцями, на Десні захопили в полон князів Асадука і Саука, а дружину їхню перебили (...) Тієї зими ходили до Ярополка на раду у Броди і дружбу велику уклали (...) І потім Олег на мене прийшов із усією Половецькою землею до Чернігова, і билася дружина моя з ним вісім днів (...) І потім ходили до Володимира на Ярославця, не стерпівши злочинів його (...) А із Чернігова до Києва багато разів їздив до батька, за день приїжджав до вечерні. А всіх походів (“путий”) було вісімдесят три, а решту малих і не згадаю».

Ці спогади подібні до літописних зведень, але без датування (деякі повідомлення збігаються літописними повідомленнями). Мономах оповідав не лише про ратні справи, а й про княже дозвілля: «А ось так трудився на ловах, доки сидів у Чернігові (...) Два тури піднімали мене на рогах разом із конем, олень один мене бив і два лосі, один ногами топтав, а другий рогами бив, вепр мені на бедрі меч відняв, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір стрибнув на мене і коня разом зі мною звалив. І Бог мене неушкодженим зберіг».

Задекларовані настанови Володимир сам виконував у повсякденному житті: «Те, що треба було робити отроку моєму, сам робив, на війні і на ловах, вночі і вдень, у спеку і в мороз, не даючи собі спокою. На посадників, ні на биричів не оглядався, сам робив, що було потрібно, весь наряд, і в домі своєму робив так само (...) А ще і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав сильним обідити, і церковний порядок і службу сам пильнував»;

6) молитви до Христа, Богородиці та Андрія Критського, якими завершується «Повчання», подані у формі цитат із Святого Письма. У ній князь висловлював прохання переважно особистого характеру: «Пощади мене, Спасе, коли сядеш судити діла мої (...) Діво пречистая, спаси мене, пропащого, до Сина твого волаючого (...) Андрію чесний, отче преблаженний, пастуше Критський! Не лишай молитися за нас...».

За словами Д. Чижевського, характерною особливістю творів Володимира є їх «психологічна наповненість та поетичність образної мови», яка передає «поетичну вдачу» князя. Художність мовлення у «Повчанні» засвідчують вислів «сидячи на санях», що алегорично передає поняття старості, коли людина готується в «далеку дорогу» (елемент архаїчних обрядів, коли померлих відправляли «на санях» на той світ); метафоричні вислови «щоб сонце не застало тебе в постелі» (порада вставати вранці), «І облизувалися, дивлячись на нас, як вовки, та Бог і святий Борис не дали мене їм на поживу» (про половців, які табором стояли на березі Дніпра); порівняння та метонімічні образи: «Тобі першому, брате, належало послати до мене з цими словами. Коли ж убили дитя моє і твоє у тебе на очах [Володимир уявив, як його брат Олег побачив свого убитого сина Ізяслава], годилося б тобі, побачивши кров, його тіло, зів’яле подібно квітці, яка щойно розквітла, подібно ягняті заколеному, сказати, стоячи над ним, вникнувши в помисли душі своєї: “Горе мені! Що я зробив? Я, скориставшись його нерозумністю, ради неправди світу сього марнотного, взяв гріх на себе, а батькові й матері його дав сльози”» тощо.

У «Повчанні» Володимир Мономах постає освіченим державцем, лицарем, побожною людиною. У творі передано колорит тогочасної епохи, уявлення про те, що думали, якими емоціями та почуттями жила людність у Київській Русі.

Повчання Феодосія Печерського. Із «Житія Феодосія Печерського», авторство якого приписують Нестору, відомо, що цей релігійний діяч і письменник народився приблизно 1036 р. у Василькові у родині тіуна (управителя князя). Ще малим батько відіслав його до Курська, де той і виріс. Пройнявшись християнською релігійністю, юнак усупереч волі батьків утік до Києва, де познайомився з Антонієм, який жив у печері на схилах Дніпра. Феодосій постригся у ченці, через деякий час став ігуменом Печерського монастиря, зібравши навколо себе понад сотню монахів. Він був одним із засновників лаври, мав пошану серед ченців. Помер, коли йому не було й сорока років (3 травня 1074 року). По смерті мощі Феодосія стали чудотворними, його канонізували і вшановували по всій Русі. Із житія Феодосія відомо, що він проповідував, повчав братію, але написані ним твори (або записані кимось повчання) було виявлено лише у XIX ст. російським філологом Олександром Востоковим (1781—1864), який знайшов декілька повчань у пергаменному збірнику першої половини XV ст. та опублікував їх у 1842 р.

У повчанні «Про кари Божії» Феодосій наголошував, що людина — істота, яка перебуває поміж Господнім добром та диявольським злом: «Бог-бо не хоче зла в людях, а добра, диявол же радується злому, убивству, кровопролиттю, підіймаючи зваби, заздрощі, богоненависництво, брехні. Коли котрий-небудь народ впаде в гріх, то карає його Бог смертю або голодом, або наводячи поганих, або посухою, або гусінню, або іншими карами. А якщо ми вчинимо покаяння, то в ньому Бог нам велить пробувати»1. Свої міркування автор доповнював численними посиланнями на Святе Письмо (цитати пророцтв Іоїля, Ісайї, книги «Повторення Закону» тощо).

1 Тут і далі переклад І. Жиленко-молодшої.

Феодосій, полемізуючи із противниками християнської віри (язичниками), поганські звичаї вважав гріховними: «Бо хіба се не поганськи ми живемо, яко в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вепра одинця, або свиню — то вертається, а чи не по-поганському є се? Се ж по диявольському наущенню одні сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять, яке буває на здоров’я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од Бога: трубами, скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми ж бачимо ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, — це бісом задумане діло, — а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало їх перебуває в церкві. Тож через це кари усякі ми дістаємо од Бога і нашестя ворогів». Повчання тлумачить, що таке гріховність, але водночас спрямоване проти язичницьких вірувань. У ньому йдеться про те, як словом своїм християнське духовенство боролося проти поганства, як насправді ставилися люди до нової віри.

Цикл повчань «На велику Чотиридесятницю» — це звернення до монастирської братії, в якому викладено основні етично-християнські настанови Студитського статуту (правил чернецького життя, уведених і в Печорському монастирі). У повчанні «У середу третього тижня посту про користь для душі» Феодосій акцентував: «А ще, любі мої, молю вас: підвизайтесь, і зненавидьмо світ, і те, що в світі. Заради цього прийшли сюди, і того повсякденно бажаємо. Якщо обіцялися терпіти повсякденно — то потерпимо (...) Нехай не засмучують нас скорботи, які находять на нас повсякденно через монастирські служби чи нестачі одягу тілесного, але радіймо в наругах та безчесті, смиренням керуючись, гнів же і ремство, і ненависть, і ворожнечу, і марнославство, злість і гординю із заздрістю із думок викинувши, подумаймо про любов, що є усього доброго звершенням».

Такі настанови зумовлювала ситуація в чернечому середовищі: монастир тільки зароджувався, серед новонавернених ченців були такі, які сумнівалися у своєму виборі нелегкого життя, тому слово Феодосія мало їх укріпити у вірі та власному виборі.

Настанови ченцям є і в повчанні «В середу третього тижня посту про терпіння і любов», де наголошено на висловлюваннях Ісуса Христа: «Якщо не зненавидить усього і не піде за Мною, не є Моїм учнем»; «Якщо Мене любить — слово Моє збереже»; «Якщо душу свою погубить заради Мене, отримає її». Поняття «любов» Феодосій трактував у християнському дусі, про що свідчать постійні посилання на євангелія: «Якщо перебуватиме у заповідях Моїх, Я полюблю його і явлюсь йому Сам»; «Заповідь-бо нову даю вам: полюбіте один одного, як же і Я полюбив вас» тощо. У стилі імперативних (наказових) настанов Феодосій подавав багато цитат (авторське мовлення чергувалося із Святим Письмом): «Все, що роблять вам люди, і ви творіть їм також»; «Всякому, хто просить у вас, дайте: тим, хто позичити у тебе хочуть, не відмовте». Задля глибини висловлювання автор використовував образні вислови: «Тростина-бо не пише сама, коли не буде того, хто нею пише» тощо.

В інших повчаннях («В четвер третього тижня посту», «В п’ятницю третього тижня посту») Феодосій актуалізував важливі для чернечого життя правила терпіння, любові, посту, милостині, церкви і тлумачив їх по-християнськи, опираючись на положення здебільшого із Нового Завіту.

Для сучасного читача повчання одного із засновників Києво-Печерського монастиря Феодосія дають уявлення про формування у ранній період християнізації Русі релігійного світогляду, способи впливу на виховання християнських ідеалів, зокрема в чернечому середовищі.

Повчання Луки Жидяти. У «Повісті минулих літ» є запис під 1034 р.: «Пішов Ярослав у Новгород і посадив сина свого Володимира в Новгороді, а єпископом поставив Жидяту». «Жидята» означало у часи Київської Русі, що давньоруський книжник Лука (?—1059) належав до «ожидовілих», або «жидовствующих», котрі були протагоністами (провідниками) Старого Завіту.

«Повчання архієпископа Луки до братії» адресоване передусім до осіб чернечого сану і становить переказ заповідей Божих, що свідчить про популяризаторське призначення цього повчання. Лука переказував Закон, Нагірну проповідь Ісуса Христа довільно, додаючи свої міркування та судження. Наприклад: «Не лінуйтеся в церкву ходити — і на заутреню, і на обідню, і на вечірню; і в своїй кліті, сон долаючи, спочатку Богу поклонітесь і лише тоді у постіль лягайте. У церкві стійте зі страхом божим, не розмовляйте і навіть не думайте ні про що, а усім своїм розумом моліть Бога, хай простить вам Бог гріхи»; «Не можна сварити між собою інших, щоб не назвали тебе сином диявола, але примиряй — і будеш сином Бога. Не осуджуй брата навіть у думках, пам’ятай про свої гріхи, тоді і тебе Бог не осудить»; «Пам’ятайте і піклуйтеся про мандрівників, і про убогих, і про ув’язнених, і до своїх слуг милосердними будьте»; «Негоже вам, браття, ні теревенити, ні сороміцькі слова говорити, ні гніватися щодня. Не лайтеся, не глузуйте ні з кого, а напасті терпіть, маючи надію на Бога»; «Шануйте старих людей і батьків своїх; не божіться іменем Божим, не заклинайте і не проклинайте будь-що»; «Бога бійтеся, князя шануйте»; «Не вбий, не вкради, не скажи неправди...».

Лука Жидята у своєму повчанні окреслював християнський ідеал за допомогою посилання на біблійний текст, але чимало його настанов мають загальнолюдський морально-етичний смисл.

Повчання Георгія Зарубського. Відомо лише, що на межі XII—XIII ст. він був іноком Зарубського монастиря. Писемна пам’ятка під назвою «Од грішного Георгія, чорноризця Зарубської печери, повчання духовному чаду » дійшла у списках XIII та XVI—XVII ст. Твір адресований юнакові, котрий добровільно став учнем ченця: «Се пишу тобі, чадо моє улюблене у Господі. Коли схотів ти душу свою спасти та обрав мене, убогого старця, проводирем юності своєї, то спом’яни...»1.

Твір ґрунтується на морально-етичних цінностях, викладених у Новому Завіті. Кожна настанова має форму конкретного звертання та обов’язковий імператив: «Ось що храни, чадо моє солодке», «Ось що тримай у думці, ось чому завжди навчайся». У такому ж дусі побудовані всі настанови, запозичені із Євангелія та інтерпретовані: «Всели страх божий в серці своїм і любов до Нього велику, прикрашай себе понад злато і срібло й каміння дорогоцінне смиренням добрим своїм. Більше і більше милостинею помагай нужденним, заступником будь сиротам і вдовам, любов май до всіх рівну (...) На чуже добро не заглядайся (...) Від сміху тікай лихого».

1 Тут і далі переклад С. Бондаря.

Розуміючи, що духовний світ і розум учня («чада») ще не сформовані, Георгій застерігав його від спокус земного, природного життя, яким жили попередні покоління до прийняття християнства. Очевидно, поганські спокуси були настільки реальними, що чорноризець попереджав: «Скомороха й музику та сопілкаря не уведи в дім свій глуму заради, поганське бо то є, не християнське. Той, хто ігрища любить, поганин єси і з християнами причастя не матиме. Бісівські вони суть усякчас ці смички, і зборні, і веселощі, блудлива ж бо то є краса і радість сатаніючих отроків».

Георгій засуджував «народну культуру», не сприймав і вчив не зважати на народні обряди та звичаї, пропонував замінити гуслі та сопілки «прекрасним і доброгласним Псалтирем».

Він закликав шукати внутрішнє задоволення, духовне збагачення не у веселості язичницьких ігрищ, а у мудрості книжній: «А як розваг шукаєш і веселості, то візьми животворні книги і прочитай святих мужів оповіді і вчення, і діла, і муки, що прийняли вони за Христа». Використовуючи алегорію бджіл, що «від різних квітів несуть до вулика розумне слово і в улику утворюють щільники, подиву гідні множиною клітинок прекрасних, і з роси, небесною напоєні солодкістю, з прекрасних квітів несуть...», Георгій писав про книжну мудрість, доводячи, що книжність, просвіченість, мудрість є великим благом.

Повчання Серапіона Володимирського. Серапіон (?—1275 ) — єпископ Володимирський, давньоруський проповідник та письменник. Про його життя і діяльність відомо дуже мало. У Московському літописному зводі XV ст. сказано, що 1274 р. київський митрополит Кирил привіз із собою архімандрита печерського Серапіона і поставив його єпископом володимирським, суздальським і нижньоновгородським. Під 1275 р. у зводі повідомлено про смерть Серапіона. Дослідниками доведено (Є. Болховітінов), що у Києві Серапіон був ігуменом Києво-Печерської лаври упродовж 25 років (із 1249 до 1274). У медієвістиці утведилася думка про належність Серапіону п’яти повчань, які збереглися у давніх збірниках XIV—XV ст. (зокрема, «Златая цепь») здебільшого під назвою «Повчання преподобного Серапіона» (70-ті роки XIII ст.). Написані вони під впливом київських літературних традицій.

Як християнин і релігійний наставник Серапіон передусім переймався «гріхами» своїх сучасників, котрі, як і раніше, дотримувались старих звичаїв та обрядів: «Велику печаль у серці своєму ношу через вас, діти мої, тому що зовсім, як бачу, не відвернулися ви від справ непотрібних. Не так сумує мати, бачачи дітей своїх, що страждають, як я, грішний отець ваш, бачачи вас, що страждають від справ беззаконних»1. У розумінні проповідника, «справи беззаконні» — мерзенність, до якої належать розбійництво, лихварство, ненависть, перелюбництво, лихослів’я і пияцтво.

Драматизуючи свої переживання за «гріхи людські», автор за допомогою стилістичних засобів посилював напруженість почуттів, проголошуючи риторичні запитання, які відображали особисте ставлення до «гріхів»: «Як же я втішуся, бачачи вас від Бога відлученими? Чому я порадуюся?»; «До кого йдемо, до кого прямуємо, відходячи від життя земного? Чому не думаємо, що чекає на нас, якщо ведемо таке життя? ». За допомогою запитань соціально-історичного забарвлення він трактував важке суспільне становище сучасників як наслідок «гріховодства»: «Ось уже до сорока років наближаються страждання і муки, і данина тяжка на нас лежить, голод, мор на худобу нашу, і досить хліба свого наїстися не можемо, і плачі наші, і горе сушать нам кістки».

Серапіон натякав на конкретні історичні реалії — монголо-татарське нашестя (повчання було написане майже через сорок років після падіння Києва у 1240 р.). Усі лиха, які спіткали Руську Землю після татаро-монгольської навали, автор тлумачив як покарання Бога за людські гріхи: «Хто ж нас до цього довів? Наше безвір’я і наші гріхи, наш непослух, нерозкаяність наша!».

Оскільки християнізація простого люду і в другій половині XIII ст. відбувалася складно, Серапіон писав: «Недовгий час радів я за вас, діти мої, бачачи вашу любов і послух нашої нікчесності, й подумав, що вже утвердились ви і з радістю приймаєте божественне Писання». Це було поштовхом до створення повчань, щоб словом уплинути на тогочасну релігійну ситуацію: «Але ви ще язичницьких звичаїв дотримуєтесь: у волхвування вірите, і вогнем палите невинних людей, і тим насилаєте на всю громаду і град убивство (...) Молитеся ви чаклунам, і шануєте їх, і жертви приносите їм — нехай правлять громадою, пошлють дощі, тепло принесуть, землі плодити накажуть! Ось нині три роки хліб не родить не тільки в Русі, але й у католиків також — чи волхви так влаштували?».

1 Тут і далі переклад О. Сліпушко.

Промовистіше несприйняття поганського вірування висловлено у повчанні «Слово блаженного Серапіона про маловір’я»: «Печаль велику ношу я у серці про вас, діти мої. Ніяк не зміните поганих своїх звичок, все зле чините на спротив Богу, на погибель душі своєї. Правду відкинули, любові не маєте, заздрощі і лестощі процвітають у вас — і вознісся ваш розум. Звичай язичницький узяли: волхвам вірите». У декількох повчаннях Серапіон використовував приклади із Святого Письма про те, якою буває кара Божа: до потопу — вогнем, при потопі — водою, в Содомі — сіркою, у часи фараона — десятьма карами, в Ханаані — шершнями і вогняним камінням із неба, при суддях — війною, при Давидові — мором, при Тіті — полоном, потім землетрусом і руйнуванням Єрусалима. Щоб відвернутися від гріхів і стати на праведну путь, проповідник радив: «До божественних книг прагніть, щоб ворог наш, диявол, побачивши ваш розум і тверду душу, не зміг підштовхнути вас на гріх, а, посоромлений, утік».

Стиль повчань Серапіона завдяки риторичним прийомам (запитання, оклики, звертання, повтори) — динамічний, експресивний: «О, якби міг я серце і душу кожного з вас виповнити божественним розумом! Хай не стомлюся я, вас повчаючи, і напучуючи, і наставляючи, адже надмірний жаль тисне мене, що ви такого життя будете позбавлені і Божого світла не побачите: бо не може пастух заспокоїтися, бачачи овець своїх вовком розкрадених...». Він інтимізований зображеннями власних переживань за тих, кого називав «дітьми своїми». Часто проповідник звертався до Біблії, переказуючи фрагменти або цитуючи окремі висловлювання, що надавало проповіді поважності, переконливості.

Повчання Мойсея Новгородського. Відомо, що Моисеи був ігуменом одного з новгородських монастирів і помер 1187 р. Йому приписують авторство «Повчання Мойсея про надмірне пияцтво» та «Слово отця Мойсея про присяги і клятви» — типових для доби Київської Русі за змістом і за стилем повчань. Відмінність їх полягає у тому, що автор не цитував Святого Письма, а звертався у своїх морально-етичних настановах до побутово-життєвих понять та аргументів. Проте, як і в інших повчаннях, Мойсей Новгородський виступав за зміцнення християнської віри, уникнення гріховної поведінки та вчинків, протистояння язичницьким обрядам та звичаям.

У «Повчанні про надмірне пияцтво» Мойсей Новгородський називав поширені «гріхи», які суперечать християнській моралі і виникають від надмірностей у побуті: «Бог дав людині будь-які бажання духовних і плотських дій: сну свій час і міра, бажанню їжі і час, і міра, і питву своя година і міра, потребі жінок час і міра (...) Але якщо ж усі ті бажання здійснити, хто хоче без міри і часу, — гріх буде в душі, а в тілі недуга»1. На думку Мойсея, всяка недуга у людському тілі — від жовчі: «Жовчі ж три у людині: жовта, зелена і чорна; від жовтої — гарячка, зелена дасть лихоманку, від чорної ж — смерть, тобто кінець душі; диявол тоді возрадусться про гибель людини». Ці висловлювання дають підстави для тверджень, що Мойсей був ознайомлений із «Шестодневом» Іоанна Екзарха, зокрема із розділом «Про людину», де йдеться про чорну та жовту жовч, які символізують землю та вогонь і є складниками плоті.

Мойсей Новгородський повчав: «Нехай кожен, віри достойний, звичаю дотримується так: бажанню — час, а надміру бажання вуздечку утримання накладати». Для переконливості він удався до наочного побутового прикладу: коні більші за людей, а собаки — швидші, але вони у питві та їжі зневажають надмір. «Невже за коней ми гірші? — запитував автор повчання і відразу висловлював сентенцію: — Життя коротке, а муки — довгі і безконечні для грішних».

У «Слові отця Мойсея про присяги і клятви» автор розмірковував над однією із заповідей Божих: «Не клянись ім’ям Господа, Бога твого, всує (намарно)». Ці роздуми були викликані, очевидно, якимись природними катаклізмами, зокрема посухою, бо в повчанні сказано: «Від того закрилися небеса, не пускаючи дощу на землю, що люди клянуться Богом і його святими (...) Бог не пускає на землю дощу, оскільки не велить Бог недуги лікувати ворожбою і закляттям». Ті недуги, з погляду Мойсея, від того, що люди «жертву приносять язичницьким богам і хвороби лікують ворожбою та закляттям; демона, що називається Трясцею, виганяють якимись несправжніми письменами». Інакше кажучи, автор дорікав сучасникам за стару віру і небажання прийняти Слово Боже, тому пророкував маловіркам «муки страшніші за язичницькі».

1 Тут і далі переклад О. Сліпушко.

Повчання Мойсея невеликі за обсягом, їх автор тяжів до лаконічного слова, образної мови, емоційного викладу, який нагадував фольклорну ритміку. Очевидно, твори були призначені для простолюду, що й зумовило їх стиль.

Унаслідок пропагування християнських ідей та моральних настанов повчальна проза Київської Русі виражала здебільшого релігійне світорозуміння, але водночас явила взірці вишуканого літературного стилю.

Послання

Жанр послань належить до різновидів епістолярної творчості, яка сягає античної доби (послання Горація, Сенеки, Цицерона). У Київській Русі послання з’явилися під впливом візантійських літературно-публіцистичних традицій і функціонували здебільшого у сфері релігійного життя.

Послання — жанр дидактичної ораторсько-повчальної прози, який порушує важливі питання християнської моралі.

Як літературний твір послання назвою-визначенням та інколи формою нагадує епістолу (лист), а за змістом, художніми особливостями тяжіє до публіцистики, яка реагує на певні проблеми суспільно-релігійного буття. У середньовічний період української літератури жанр послань існував як самостійно (послання Климентія Смолятича, митрополита Никифора, Феодосія Печерського), так і в складі інших літературних текстів (наприклад, Києво-Печерського патерика).

Послання Климентія Смолятича. Відомості про автора цього послання подано у «Повість минулих літ» (Іпатіївський список): «У той же рік [1147] поставив Ізяслав Мстиславич митрополитом Клима Смолятича, русина, вивівши його з города Заруба, — а був він чорноризець, і схимник, і був книжник та філософ такий, якого ж у Руській землі не було». Церковний і політичний діяч Климентій Смолятич (? — після 1154) належав до «русинів» і був призначений митрополитом без дозволу константинопольського патріарха. Після смерті Ізяслава (1155) Смолятич залишив престол.

На сьогодні відоме одне послання Климентія Смолятича, зазначене у списках XV ст. під назвою «Послання пресвітеру Фомі». Складається воно із двох частин. Перша — передмова, у якій автор перечив докорам смоленського священика Фоми (очевидно, вони листувалися), котрий звинувачував його у тому, що Климентій, мовляв, вдавав із себе «філософа», бо замість посилань на Святе Письмо опирався на Гомера, Арістотеля і Платона, добиваючись слави, яка насправді є марнославством. Климентій Смолятич, ніби ведучи динамічний діалог, звертався до Фоми: «Але дивно кажеш ти мені: “прославляєшся”, та я поясню тобі, хто такі славолюбці — які приєднують будинок до будинка, село до села, ізгоїв, і общинників, і борті, і покоси, і поля, і пустища, — але від них же я, грішний Климентій, якраз і вільний: замість домів, і сіл, і бортей, і покосів, людей же та ізгоїв у мене землі чотири лікті, щоб вирити могилу»1.

Автор обстоював своє право читати «божественне Писання» не буквально, а витлумачувати образно-символічний смисл сказаного там. При цьому він посилався на Соломона, цитуючи його вислів: «Премудрість створила собі храм і воздвигнула сім стовпів», пояснюючи його так: «Премудрість — це божество, а храм — людство, бо, як у храм, вселився Бог у плоть людську, яку прийняв од Пречистої владичиці нашої Богородиці наш Христос Бог». «Утвердив сім стовпів» — значить, «сім соборів святих і богоносних наших отців» (ідеться просім вселенських соборів перших отців церкви, які заклали основи християнської церкви).

1 Тут і далі переклад О. Сліпушко.

Друга частина послання присвячена тлумаченню деяких біблійних висловів, зокрема слів Христа: «Один чоловік пішов з Єрусалима і попався розбійникам, які зняли з нього одяг і поранили його». Климентієве пояснення мало символічний смисл: Єрусалим — едем, Єрихон — світ, один чоловік — Адам, розбійники — біси, через яких Адам утратив Рай, а рани його — то гріхи. «Чи це філософія, якою я шукаю слави у людей?» — запитував Климентій Смолятич у свого опонента. Пояснюючи чудеса Христа, вірив, що вони справді були вчинені, але їхній смисл вважав глибшим за поверхове сприйняття, бо в них — «велич думки і глибина», «сокровенний смисл».

Послання Климентія Смолятича — це спроба відповісти на поставлені запитання і звинувачення, що зумовило використання риторичних запитань, вигуків, численних звертань до адресата. Виклад відповідей та розмислів має виразне емоційне забарвлення, динамічний характер, внутрішню енергетику, що йде від духовного та інтелектуального наповнення сильної особистості.

Послання митрополита Никифора. У «Повісті минулих літ» під 1104 р. є запис: «Того ж року прийшов митрополит Никифор у Русь», тобто Никифора (?—1121) було призначено на митрополичий престол константинопольським патріархом. Дослідники припускають, що за походженням Никифор — грек. На престолі посідав до самої смерті. Вісім років він був митрополитом при Володимирі Мономахові, з яким мав доброзичливі стосунки, чим можна пояснити той факт, що з трьох відомих на сьогодні його послань — два адресовані князеві. Очевидно, Никифор був духовним наставником Володимира, а його послання — вишукана літературна форма спілкування з ним.

У посланні «Про піст і стриманість почуттів» Никифор образно говорив про необхідність посту: «Потребуємо воістину зілля пісного: це приборкує непокірливі потяги і духові сили додає тіло приборкати. І так підкоряється гірше кращому, тобто душі тіло. І в тиші перебуває душа, і в мирі глибокому мир пожинає.

Від першого цього блага й інші блага в нас творяться»1. Цими словами митрополит порушив традиційну для християнських роздумів проблему душі і тіла, у тлумаченні якої піст набуває не фізіологічного, а духовного виміру. Звертаючись до князя, Никифор не пропускав нагоди полестити йому, вправляючись у високохудожньому красномовстві: «Оскільки слово це до тебе, доблесна главо наша і всієї землі христолюбивої, якого Бог здавна пророзумів і визначив наперед, котрого ще в утробі освятив і помазав, змішавши від царської і княжої крові, котрого благочестя виховало, а піст вигодував, і свята купіль Христова від пелюшок очистила, звернуте, то непотрібно про піст говорити тобі, а тим паче про непиття вина або пива під час посту. Бо хто не знає про дотримання тобою правил цих?».

Розмірковуючи, Никифор часто посилався на біблійні образи, доступно пояснюючи їх: «Нерозлучно ж бо зло від добра і перемішані злоби з чеснотами, яко же і полова у пшениці (...) І тому уважним належить бути, аби зло не сприйняти за доброчесність»; «Відай же, благородний княже, що божественним подихом створено було душу ту, про яку сказано: за образом Божим була створена» тощо.

Автор послання вдавався і до філософських сентенцій, зокрема про триєдність («тричасність») у людській душі розуму, волі, чуттєвості, що споріднювало його з деякими античними філософами. Особливо важливими вважав митрополит людські відчуття — зір, слух, нюх, смак, дотик, які він докладно, на прикладах із Біблії, пояснював. Проте він не забував, заради чого це робив: «Зрозумій, княже мій, що вболіваю за тебе. І мов тілесні лікарі, якщо недужого люблять, то пильнують і першопричину недуги шукають». Никифор не натякав князеві на його гріхи, оскільки духовний наставник не сумнівався у княжій благочесті, хоча застерігав: пригадай, мовляв, вигнаних тобою, засуджених на покару, несправедливо обмовлених — і пробач їх, хай і тобі пробачать. Загалом Никифор радив князеві звертатись до Святого Письма, зокрема до псалмів Давидових і виспівувати їх — це «просвітить очі розуму» (метафоричний вислів), «відверне всяку суєту, освятить слух, очистить серце і направить стопи».

1 Тут і далі переклад С. Бондаря.

Послання Феодосія Печерського. Крім повчань, Феодосію належить кілька послань: «Запитання князя Ізяслава, сина Ярослава, внука Володимира до ігумена Печерського монастиря Феодосія» (зберігся у списках XIV—XVI ст.), «Запитання благовірного князя Ізяслава про латинян» (твір відомий у багатьох списках і редакціях, що свідчить про його популярність).

У «Запитаннях князя Ізяслава» Феодосій відповідав на прості, але як на ті часи (друга половина XI ст.) важливі запитання: чи можна у недільний день забити вола, барана чи птицю, що люди їдять, тощо. У творі йшлося про звичаї, які викладено у Старому Завіті і за якими жили «ізраїльтяни». «А зійшов Господь Бог на землю, — писав ігумен, — іудейське все замовкло»1, тобто після пришестя Ісуса Христа звичаї стали іншими, які не забороняють у неділю різати живність і їсти. Феодосій радив не їсти м’ясного у середу та п’ятницю, пояснюючи: «В середу-бо іудеї зібрали зібрання проти Ісуса, а в п’ятницю розп’яли Господа».

У «Запитаннях про латинян» князь Ізяслав запитував у Феодосія про «віру варязьку» (католиків). Ігумен розповів про «латинян»: ікони, мощі святих не цілують, у піст м’ясо їдять, на опрісноках служать, дітей хрестять по-своєму, «попи їхні не женяться законним шлюбом», «єпископи їхні мають наложниць, і на війну ходять, і перстень носять», «женячись, беруть сестер» та ін. Отже, «віра їхня і закон — нечисті», «не подобає віру їхню хвалити». Протистоїть «латинянам» віра православних, яка тримається на милосерді і щирій вірі.

Цей твір засвідчує, що розкол християнської церкви (офіційно відбувся у середині XI ст.) певним чином відобразився у творах давніх українських письменників ще в XI ст. Не випадково «Запитання про латинян» використовували в ідеологічних змаганнях православних із католиками, хоча твір мав локальне та адресне призначення.

Повчання та послання, створені переважно церковними особами протягом XI—XIII ст., порушували актуальні тогочасні питання. Вони мали передусім ідеологічне підґрунтя (боротьба церкви із залишками язичницьких вірувань, православних проти іудеїв та католиків) та водночас були спрямовані на виховання релігійної особистості, а значить, і виховання загальнолюдських моральних якостей.

1 Тут і далі переклад І. Жиленко-молодшої.

Запитання. Завдання

1. Визначте основні жанрові ознаки повчань.

2. Охарактеризуйте образ Володимира Мономаха із «Повчання».

3. Наведіть приклади художніх засобів у «Повчанні» Володимира Мономаха.

4. Які питання порушує у своїх повчаннях Феодосій Печерський?

5. Охарактеризуйте з погляду змісту повчання Луки Жидяти.

6. Розкрийте дидактичну суть повчань Георгія Зарубського.

7. Охарактеризуйте основні положення повчань Серапіона Володимирського.

8. Чому у повчаннях XI—XII ст. постає проблема осудження залишків язичницьких вірувань?

9. Розкрийте ідейне спрямування послань Климентія Смолятича.

10. На підставі чого можна зарахувати послання Никифора та Феодосія Печерського до літературних творів?