Історія української літератури ХI—XVIII ст.

1.4. Ораторсько-проповідницька проза XI—XII ст.

Проповідь як жанр виникла у ранньовізантійський період розвитку християнського красномовства (IV— VI ст.), увібравши античні та біблійні традиції. Визначальний вплив на зміст, характер і форму проповіді мала Біблія, де риторичну традицію започаткував Мойсей, а продовжили проповіді Соломона та пророків. Стиль усної та книжної (писемної) релігійної проповіді підхопили богослови візантійської доби — Іоанн Златоуст, Григорій Богослов, Іоанн Дамаскін, Василій Великий. Вони створили класичний канон християнського красномовства, який і був запозичений руськими церковними діячами наприкінці X ст.

Цьому сприяли запровадження християнства на Русі й потреба у пропаганді нового віровчення; становлення у руській церкві літургії — найголовнішого християнського богослужіння; підвищення авторитету слова (Божественного слова, Святого Письма) в утвердженні світської та духовної влади; необхідність тлумачення основних християнських заповідей, яку реалізували завдяки проповідям, що виголошували священнослужителі в храмі під час богослужіння.

Давнє письменство включає проповідь у систему літературних жанрів завдяки її виразній художній специфіці.

Проповідь — жанр ораторсько-публіцистичної прози в давній літературі; твір урочистого або релігійно-навчального характеру.

Схема і жанрові постулати проповіді передавали через гомілетику (грец. homileo — спілкуюся з людьми) — мистецтво церковного красномовства. Звідти перейнято два основні типи проповідей:

а) урочиста проповідь — її проголошували на великі християнські свята для церковної еліти;

б) щоденна проповідь — покликана, відповідно до християнського календаря, вшановувати певного святого чи подію із біблійної (здебільшого євангельської) історії, нагадувати вірянам про видатних осіб церкви і спонукати до релігійних переживань, що зміцнюють віру.

На той час більшість літературних жанрів обслуговувала потреби церкви і християнського віровчення, тому важливе місце у системі жанрів зайняла проповідь, яка була формою релігійної пропаганди, засобом християнського виховання, водночас письмово зафіксованим літературним твором. Своїм змістом, художньою формою вона звернута не стільки до свідомості віруючих, скільки до їхніх емоцій. Будували проповідь за правилами художньої творчості, використовуючи художні прийоми, риторичні засоби, спрямовані до емоційної сфери людини.

Оригінальні проповідницькі твори на Русі пов’язують із церковною діяльністю київського митрополита Іларіона (відома лише одна його проповідь — «Слово про Закон і Благодать») та ченця Кирила із Турова (проповіді з нагоди значних релігійних свят, роздуми про важливі християнські цінності). Творчість цих проповідників започаткувала традицію проповідницької прози в давній українській літературі.

«Слово про Закон і Благодать» Іларіона

Визначна пам’ятка проповідницької прози доби Київської Русі «Слово про Закон і Благодать» належить Іларіонові (? — прибл. 1053) — першому руському митрополиту, однодумцю і помічнику князя Ярослава

Мудрого в обстоюванні політичної та ідеологічної незалежності Русі. Ярослав поставив його на митрополичий стіл, порушивши прерогативи константинопольського патріарха, бо волів мати митрополитом щойно утвореної руської церкви «русина».

Про погляди та переконання Іларіона свідчить «Слово про Закон і Благодать». Основними джерелами пам’ятки є Старий і Новий Завіти, усні та писемні оповіді і легенди, «Повість минулих літ», конкретна релігійна та політична ситуація на Русі, діяльність Ярослава Володимировича.

«Слово про Закон і Благодать» має патріотичне спрямування, восхваляе землю, яка прийняла християнство завдяки рішучості і зусиллям князя Володимира та зміцніла у державних руках його сина Ярослава. Іларіон наголошував на добровільному виборі Руссю нової віри, підносив образ Володимира, закладаючи основи його канонізації. Складається воно із трьох частин.

1. Притча про Сару та Агар: «Сара ж не родила, оскільки була неплідною (...) Сара сказала Авраамові: “Ось затримав мене Господь Бог, щоб не родила, увійди до рабині моєї Агарі й породи від неї”». Послухав Авраам пораду Сарину і ввійшов до рабині її Агарі. Породила ж рабиня Агар від Авраама, рабиня — раба, і нарік його Авраам ім’ям Ізмаїл. Після цього, коли вже Авраам і Сара були старими, з’явився Бог Авраамові, коли той у полудень сидів у дверях свого намету біля дуба Мамрійського. Авраам же вийшов назустріч Йому, поклонився Йому до землі і прийняв Його у намет (...) Тоді-бо розімкнув Бог лоно Сарине, і, зачавши, народила Ісаака, вільна — вільного. І коли навістив Бог людське єство, з’явив досі не відоме й затаєне, і народилася Благодать, Істина, а не Закон, син, а не раб. І коли відлучили від грудей отроча і зміцнів Ісаак, учинив Авраам велику гостину на честь того, що перестав годуватися материнським молоком син його Ісаак (...) Після цього Сара, побачивши Ізмаїла, сина Агарі, який грався з її сином Ісааком і якось кривдив Ісаака, сказала Авраамові: “Прожени рабиню із сином її, бо не може наслідувати син рабині сина вільної” (...) І відігнана була рабиня Агар із сином її Ізмаїлом, а Ісаак, син вільної, став наслідником батька свого»

1 Тут і далі переклад В. Крекотня.

Вдавшись до притчі про Сару та Агар, автор протиставляв Старий та Новий Завіти. Закон у його тлумаченні — це стара іудейська ідеологія, а Благодать — християнство. Простежується в ній і художня паралель: Агар і місячне світло (образ старого Закону) — Сара і сонячне світло (образ християнської Благодаті). Очевидно, в ідеологічному та політичному аспектах такі протиставлення були актуальними в часи Іларіона. Протиставлення християнства жидівству, зауважував М. Возняк, потрібне було авторові, щоб мати перехід до іншого паралелізму: поганської України і християнської України, охрещеної Володимиром Великим.

2. Прославляння князя Володимира. «Прославімо ж і ми, по силі нашій, хоч малими словесами того, котрий довершив великі і славні діла, нашого учителя і наставника, великого кагана (князя) нашої землі Володимира... ». Володимир, як наголошував Іларіон, не тільки сам охрестився, а й просвітив християнством усю Руську Землю. Автор прославляв князя і захоплювався його лицарством та силою, щедрістю та милосердям, порівнював його із візантійським імператором Костянтином Великим, а Ольгу зі святою Оленою, матір’ю Костянтина.

3. Протиставлення язичницького та християнського станів Русі: «Радуйся, князю-апостоле, що нас, душею мертвих, від хвороби ідолослужби воскресив, бо через тебе ми ожили та життя Христове пізнали, скорчені бувши від бісівської облуди, через тебе ми виправились і вступили на шлях життя (...) німі бувши, через тебе заговорили і нині, малі й великі славимо єдиносущу Трійцю!».

Завершує «Слово про Закон і Благодать» піднесена молитва. Загалом воно є яскравою, художньо оздобленою апологією нової для Русі християнської віри. Аналізуючи його, Д. Чижевський високо оцінив композицію, «добрий розвиток думки і надзвичайно вміле користування всіма засобами виробленої візантійської риторики». Він зараховував «Слово про Закон і Благодать» до монументального стилю, для якого характерні діловий, монотематичний (з однією темою) виклад змісту, використання сталих формул (літературних штампів), широка цитація (передусім Святого Письма), вживання повторів (самоповторів), антитез, паралелізмів, порівнянь.

У проповіді Іларіон послуговувався різноманітними художніми засобами — алегорією, символами, метафорами, епітетами. Протиставляючи язичництво і християнство, він вибудував ряд антитез: безнадійність — сподівання на вічне життя; сліпота й глухота — «отверзаніє» очей та вух; поганське заїкання — «ясна мова» християн та ін. Іларіон трактував Закон як «рабство», а Благодать — як «синівство». Метафорично вів мову про навернення Володимира до християнства: «Подивилось на нього всемилостиве око благого Бога і посіяло в серці його думку зрозуміти суєту поганської омани та шукати єдиного Бога». Як перифраз, символічно-метафорична, алегорична мова сприймається також вислів: «Каган скинув із себе разом з одягом і старого чоловіка, скинув тлінне, отрусив порох невірства і, увійшовши в святу купіль, породився від Духа і Води, хрестився у Христа, вдягнувся у Христа». Наявне у «Слові про Закон і Благодать» ритмічне мовлення:

Подивись на сина твого Георгія1,

Подивись на благовірну невістку твою Ірину,

Подивись на онуків та правнуків,

Як вони живуть,

Як їх охороняє Господь,

Як вони тримаються благовір’я за заповітом твоїм,

Як учащають до святих церков,

Як славлять Христа,

Як поклоняються імені Його!

«Слово про Закон і Благодать» Іларіона за змістом мало важливе політичне та ідеологічне значення, за формою, жанровими принципами і своєрідною поетикою поклало початок тривалого розвитку українського християнського красномовства.

Проповіді Кирила Туровського

Давні писемні джерела свідчать, що народився Кирило Туровський (між 1180—1140 — наприкінці XII ст.) у Турові, поблизу волинської землі. Вивчав божественні книги, Святе Письмо. Став ченцем, вів аскетичне життя, а згодом на прохання мешканців Турова став їхнім єпископом. Писав проповіді, молитви, похвали святим.

1 Християнське ім’я князя Ярослава.

Одна з його проповідей має назву «Притча про людську душу і тіло». Це оповідання про злочин і кару, в основу якого покладено притчу про кривого та сліпого, відому у багатьох пам’ятках світового письменства, зокрема в «Тисяча та одна ніч», болгарській літературі.

Проповідь починається з притчі. Один багатий («домовит») чоловік посадив виноградник, обгородив його і поставив ворота, але не зачинив. Почав розмірковувати, кого взяти сторожем. Вирішив поставити кривого і сліпого: вони й виноградник оберігатимуть (кривий побачить злодія, а сліпий почує) і не зможуть обікрасти (кривий не увійде в сад, а сліпий нічого в ньому не знайде). Проте, почувши, як гарно пахне виноград, кривий та сліпий проникли туди: кривий сів на плечі сліпого — й обікрали виноградник. Почув про це господар і звелів розлучити кривого та сліпого, але спершу допитав сліпого. Той почав виправдовуватися, мовляв, без поводиря він не знав, куди йде, тож винен кривий, бо бачив, що робив. Тоді господар прикликав кривого. Сліпий із кривим звинувачували один одного. Господар звелів знову сісти кривому на сліпого і показати, як вони виноградник обкрадали. Після цього віддав обох на покарання.

«Человік домовитий — Бог всевидець і вседержитель, створив усе словом, видиме і невидиме». Автор посилався на Святе Письмо, зокрема на оповідь про створення світу. Бог «насадив виноград, назвавши раєм», який обгородив: «Стіна бо — закон називається. Закон же всьому заповідь Божія єсть»; «оставив же вхід — сиріч свідомий розум», «незатворені врата — дивнеє божої тварі устроєніє і над тими божої сутності пізнання»1 (кожен елемент розшифрування символа аргументовано посиланням на Святе Письмо та богословські твори, тобто образ розгортається завдяки експлікації).

Далі автор звернувся до міфу про створення Адама (людини), для якого відведено сад (едем). У такий спосіб витворено символічну паралель: едем — місце святе, «яко же церкви олтарь»; «олтарь же свят, сирічь едемский рай — неудобь входим, аще і врата незаключена імать. Тако був посажен хромець зі сліпцем у врат внутрених». «Внутрішнє» і «зовнішнє» — антитеза, яка пронизує весь текст твору. Автор, розгортаючи тему, постійно збагачував антитезу, використовуючи багатозначність понять: «зовнішнє» — форма, невідоме, чуже, церква, едем, світське, іновірне, тьма тощо; «внутрішнє» — зміст, пізнане, своє, вівтар, рай, церковне, християнське, світло.

1 Тут і далі текст адаптовано до сучасної азбуки.

Притчу подано автором фрагментарно. Ключові моменти фабули розтлумачено поетапно, тому композиція твору є кількаступеневою структурою, елементи якої старанно опрацьовані, виписані.

Автор використовував діалогізоване мовлення (діалог кривого і сліпого), оскільки воно драматизує розвиток подій, оживлює оповідь. Намір кривого і сліпого асоціюється з «надменієм Адамова високомислія», котрий, маючи все в едемі, пройшов у рай і «вкусив плід заборонений»: «Того раді смертію Адама осуди, понеже коснуся древа разумінія добра и зла. Древо бо разумінія добра і зла єсть разумний [пізнаний] гріх і вольное богоугодья ділатель».

Розкрито автором також семантику «дерева життя»: «Что єсть древо животное? — Смиреномудріє, ему же корінь — ісповіданіє [початок якому — спокута]. Того кореня стебло — благовірья (...) Того стебла многі і разлічні вітви — мнозі бо, рече, образи покаянія: сльози, пост, молитва чиста, милостині, смиреніє, вздиханія і прочее. Тих вітвей добродітелей плод: любов, послушаніє, покореніє, нищелюбіє — мнозі бо суть путьє спасенія».

Розлучив господар сліпого і кривого — «повелі разлучити бог душу і тіло». «Повелі привести сліпца: по іщезновенії от тіла душа всякого человіка пред бог приходит с приставленим к ней ангелом». Виправдання сліпого і покладання вини на кривого розтлумачено за допомогою прямої мови: «Господи, аз дух єсмь. Да ні ясти, ні пити хотіл єсмь, ні честі, ні слави земної іскал єсмь, ні телесної не разуміх похоти, ні дьявола волі, — но вся тоє тіло створило!».

Проповідник закликав: «Віруйте же в правду воскресенію человіческих телес», пославшись на Ієзикіля (мотив воскресіння), обґрунтував теологічну «філософію тіла»: спочатку Бог створив тіло (Адама), тоді вдихнув йому душу; так і в лоні жіночім від сімені формується тіло, а потім виникає душа. Люди смертні, але «Дивись же: тілом всі люди воскреснуть».

Наприкінці проповіді автор підсумував, концентровано подав тлумачення всієї фабули притчі: «Господар — Бог отець, творець усього. Син же його доброго роду — Господь наш Ісус Христос. А виноград — це земля і світ. Огорожа — закон Божий і заповіді. Слуги при ній називаються ангелами. Кривий же — тіло людське. Сліпий же — душа людська. Посадивши їх коло воріт, Бог дає їм у владу всю землю, дає їм заповіді. Коли людина переступила веління боже і засуджена була на смерть, то до Бога приводиться передусім душа, котра глаголить: “Не я, а тіло винувате у сотвореному”. І через те немає страждання душ до другого пришестя, бо вони бережені, як Бог знає. Коли ж він прийде обновити землю і воскресити всіх померлих, як сам раніше возвістив, тоді всі сущі в гробах почують голос Сина Божого й оживуть (...) Тоді бо душі наші в тіло увійдуть і приймуть воздаяния за ділами своїми...».

Присутність автора у проповіді виявляється у відступах: «Сладко бо медвений сот і добро сахар, обоєго же добріє книжний разум: сія убо суть скровища вічная жизни»; «То не воюйте, братія, на мою грубость, неліп образ, писанія поставляющи мені». «Сіце же і мні о сих сказавшу не от умишлєнія, но от святих книг. Да ність се моє слово, но бесіда; нісмь бо учитель, яко же они церковні і священні мужи». Авторські відступи дають змогу визначити авторську позицію, авторський образ, зрозуміти значення «ученія книжного».

Урочистій проповіді «Слово в неділю по Великодні» притаманна глибока образність, що виявляється передусім у метафорах, символах та алегоріях. Загальна образна структура постає в художньому паралелізмі: Великдень — весна. Кожен із ключових компонентів розгортається в образних варіаціях, домінантою яких є прославлення воскресіння Ісуса Христа як воскресіння духовного буття на Русі: «Нині сонце, красуючись, на висоті ходить і, радуючись, землю огріває: вийде-бо нам од гробу праведнеє сонце Христос — і всіх віруючих йому спасає»1.

1 Тут і далі переклад Вал. Шевчука.

На початку проповіді алегорія весняного відродження стосується запровадження християнства на руських землях: з одного боку, похмура пора «язичеського кумирослуженія», «зима гріховна», з іншого — «благорозум’я», «Христова віра», «апостольське вчення». Наявна і ремінісценція із «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Ідеться про те, що «давній закон із суботами його і пророками» поступається «закону Христа», як місяць поступається «більшому світилу». У середині проповіді ця думка набуває форми чіткої антитези ідеологічного значення: «Нині старе кінець приймає, а приходить все нове заради воскресіння».

У проповіді Туровського є пейзажні замальовки, що зумовлено впливом автохтонної народно-обрядової поезії, зокрема веснянок: «Нині весна красується, оживляючи земнеє єство, бурнії вітри, тихо повіваючи, плоди наливають, а земля, насіння напуваючи, зелену траву з’являє»; «Нині дерева вже пагони випускають, і квітки запахущі процвітають, і се вже огороди солодкий посилають запах».

Ці пейзажі не мають самостійного характеру, а є частиною цілісного образу. Художній паралелізм виявляється також у «роз’яснювальних» образах: «Весна-бо ця красная віра є Христовая», «буйнії же вітри, гріхотворнії помисли, що покаянням перетворюються на добродійність, кориснії плоди наливають». Наявні у творі рядки з алегоричним смислом, відповідною символічною образністю: «Нині новонароджені ягнята і телята, швидко бігаючи, скачуть і, скоро до матерів повертаючись, веселяться». Автор не спонукав до розгадки суті алегорії, символів, а сам їх розтлумачував: «Ягнята, кажу, ці — покірливі мовою люди, і телята — кумирослужителі невірних країн но Христовім учоловіченні і апостольськім і по чудесах скоро до закону приходять, вчення молоко смокчуть» (виразне метафоричне закінчення).

Кирило Туровський наголошував, що воскресіння стало можливим завдяки «ратаям слова», котрі, як справжні землероби, «хресне рало в мисленних борознах погружаючи, і борозну покаяння накресляючи, сім’я духовне усипаючи, надіями майбутніх благ веселяться». Словосполучення «хресне рало», «борозну покаяння», «сім’я духовне» є ключовими символічними образами у цьому висловлюванні.

До «ратаїв слова» проповідник зараховував передусім ченців. Він вдався до традиційного у народній словесності образу — працелюбної бджоли. Він, як і у фольклорі, символізує мудрість: «Нині чернечого образу трудолюбива бджола, свою мудрість виявляючи, всіх подивляє». А мудрість полягає, на його думку, у тому, що ченці, «в пустелях самокорм’ям проживаючи», на «квітах» (ідеться про книги, Святе Письмо, богословські твори) «медвяні соти сотворяють». Цими висловлюваннями Кирило Туровський започаткував апологію чернецтва Русі. Із захопленням він говорив про церковний спів, називаючи хори «доброголосими птицями».

Тема співу завершується урочистим побажанням кожному: «Хай свою кожен співаючи пісню, славить Бога голосами неумовкними», чим перегукується із прадавньою українською традицією весняного піснеспіву як вираження піднесеного весняним відродженням духу.

Проповідницька проза XI—XII ст. відобразила особливості засвоєння і тлумачення християнських мотивів, сюжетів, образів, почерпнутих із біблійних текстів та богословської літератури. Вона заклала основи проповідницького жанру на руському ґрунті, увівши до змісту творів нові теми, вдавшись до вироблення власних літературно-художніх традицій. Давня проповідь, як і більшість інших жанрів тогочасної літератури, сприяла розповсюдженню християнських ідей та образів, виробленню середньовічної поетики книжного письменства.

Запитання. Завдання

1. Обґрунтуйте твердження, що проповідь є літературним твором.

2. Які основні функції проповідей у період християнізації Русі?

3. З'ясуйте зв’язок «Слова про Закон і Благодать» зі Святим Письмом.

4. Розкрийте особливості композиції «Слова про Закон і Благодать» Іларіона.

5. Які художні прийоми та стильові засоби домінують у «Слові про Закон і Благодать» Іларіона?

6. Розкрийте алегоричний зміст «Притчі про людську душу і тіло» Кирила Туровського.

7. Відшукайте біблійні ремінісценції (відгомони) у «Притчі про людську душу і тіло» Кирила Туровського.

8. Який основний (наскрізний) художній прийом застосовував Кирило Туровський у «Слові в неділю по Великодні»?

9. Визначте особливості художнього стилю Кирила Туровського.