Історія української літератури ХI—XVIII ст.

2.16. Традиції давнього письменства у новій українській літературі

Вісім століть давньої писемної творчості — значний етап у розвитку тисячолітньої історії української літератури. Давня літературна епоха завершилася у другій половині XVIII ст., початком нової прийнято вважати 1798 р., коли з’явилися друком перші частини «Енеїди» І. Котляревського. Між давнім і новим письменством немає чіткої межі. Не йдеться і про принципове розрізнення естетичних основ літератури старого і нового часу, хоч спроби такого розмежування у літературознавстві були, зокрема з використанням таких ідеологічних постулатів, як класовість і народність.

Оцінюючи загалом творчу спадщину XI—XVIII ст. щодо нової літератури, можна стверджувати: в історії літератури нічого безслідно не зникає. Це означає, що нове письменство виросло із давнього, тому у творах XIX — початку XXI ст. наявні його «сліди»: в аспектах «історичної пам’яті», «культурної пам’яті», «пам’яті жанру», «пам’яті стилю», «пам’яті мотиву». З давньої до нової літератури перейшли традиційні теми, мотиви, образи, трансформувавшись у творчості письменників нових поколінь.

Іншими стали історичні обставини й умови функціонування писемного слова, проте докорінно не змінилися суть літературної творчості, її провідні естетичні основи, художні засоби і прийоми. Відповідно до суспільно-політичних потреб дещо оновилися функції літератури, її тематика, жанрово-стильова палітра, але залишилися актуальними гуманістична спрямованість, інтерес до проблем особистості і суспільного життя, екзистенційного пошуку.

Тривалий час в українському літературознавстві вели мову про вибірковий вплив давньої літератури на нову, здебільшого це стосувалося становлення нової української літератури у перші десятиліття XIX ст., а в подальшому розвитку художнього слова цей вплив не простежувався, за незначними винятками (праці П. Житецького, І. Стешенко, В. Резанова, І. Айзенштока, Є. Кирилюка, О. Білецького, П. Волинського, П. Хропка, М. Яценка, О. Мишанича, Т. Бовсунівської, О. Ткаченко, М. Грицая, М. Сулими та ін.). Стереоскопічне бачення давнього і нового письменства, застосування до нього новітніх наукових методів аналізу й інтерпретації дають підстави стверджувати не просто про вплив, а про художню спорідненість багатьох явищ у давній і новій літературі. Адже це одна література — українська. Крім того, йдеться про історичний розвиток художніх смислів і форм — від давнини до сучасності, визначається тяглість національної літератури впродовж минулого тисячоліття.

Такий підхід допомагає чіткіше і виразніше осмислювати основні тенденції української літератури, багато з яких започатковано ще за Київської Русі. Художню природу, специфіку мотивів, образів і літературних прийомів в окремих явищах нової літератури можна пояснити, апелюючи до художньої специфіки літературного слова давнини. З іншого боку, сучасний читач завдяки модернізованим у новій літературі темам та образам зможе відкрити для себе особливості середньовічної чи барокової художності, проникнути у почуття і враження людини минулого.

Тому правдиво зауважував І. Франко, що й «перед Котляревським у нас було письменство, і були писателі, було духовне життя», що «повне та всесторонне відродження нашої національності неможливе без докладного пізнання та визискання того засобу духовної сили, яку маємо в нашім старім письменстві».

Від літописів — до нової історичної літератури

Літописний жанр мав тривале літературне життя — від «Повісті минулих літ» (XI ст.) до «Історії русів» (кінець XVIII ст.). Упродовж всього цього часу він зазнавав змін, модифікації, стилістично урізноманітнювався, поєднуючи історичну та белетристичну функції, які уже в першій половині XIX ст. розпалися на власне історію як науку та історичну прозу. Жанр став неактуальним (хоча означення «літопис» застосовують до художніх творів дотепер), зате дав життя новій історіографічній творчості.

М. Максимович і М. Костомаров започаткували українську історичну науку і в своїх роботах спиралися передусім на давні вітчизняні літописи. М. Костомаров постав водночас і як автор історичної прози: хроніка «Кудеяр», повість «Чернігівка», драми «Сава Чалий», «Переяславська ніч», белетризовані біографії князів та гетьманів. Теми та образи цих творів він черпав переважно із літописних джерел, надаючи їм притаманного для перших десятиліть XIX ст. романтичного забарвлення.

Є. Гребінка, орієнтуючись на Літопис Самовидця та «Історію русів», написав роман «Чайковський» і повість «Ніжинський полковник Золотаренко». П. Куліш для свого роману «Чорна рада» використав епізод із Літопису Самовидця про події в Ніжині 1663 р. Помітний вплив на історіософські погляди Т. Шевченка, зокрема на його історичні твори, мали козацькі літописи, особливо «Історія русів», у чому переконує зміст містерії «Великий льох», послання «І мертвим, і живим...», вірша «Розрита могила» та ін. (деякі свої історичні твори Шевченко писав за народними переказами або героїчним епосом).

Сюжети про драматичні, трагічні події з історії України взяті за основу п’єс М. Старицького «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка». Реалістичні картини українського минулого відтворено і в історичних драмах І. Карпенка-Карого «Сава Чалий», «Бондарівна», у яких автор досліджував психологічні проблеми на тлі минулого.

З історіографічною традицією попереднього часу перегукується історична проза І. Нечуя-Левицького («Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький»), А. Чайковського (роман «Сагайдачний»), А. Кащенка (повісті «Під Корсунем», «Зруйноване гніздо», оповідання з козацької минувшини).

Подіям часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства присвячено повісті Ю. Опільського «Іду на ви», «Ідоли падуть», «Золотий Лев», де помітні ремінісценції «Повісті минулих літ», так само як у повістях К. Гриневичевої «Шестикрилець» і «Шоломи в сонці» — Галицько-Волинського літопису. Н. Королева у циклі оповідань «Легенди старокиївські» майстерно обробила деякі сюжети та образи найдавніших руських літописів.

Літописні тексти давнини українські письменники XX ст. часто використовували як історичні документи (за браком інших джерел), брали їх за основу у своїх дослідницько-художніх спробах осмислити минуле України. При цьому вони іноді стилізували розповідь під літопис, надаючи їй відповідного епічного колориту. Така наративна манера характерна для романів «Володимир» і «Святослав» С. Скляренка, роману «Людолови» 3. Тулуб, циклу історичних романів П. Загребельного, романів і повістей В. Малика, Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Вал. Шевчука, Д. Міщенка, Б. Тушинського та ін. Автори прагнули не до ілюстрації історичного минулого, а до осмислення вітчизняної історії людиною XX ст. З огляду на те що історію України не викладали у школах та університетах, ці твори певною мірою компенсували вимушену необізнаність із минулим України. Нерідко зображені в них події набували алегоричної форми і натякали читачеві на стан сучасного йому суспільства, проводили ідеї історичної справедливості і державної незалежності, які черпали з літописної традиції.

Поетичне відлуння «Слова про Ігорів похід»

Цю видатну пам’ятку давньої словесності XII ст. неодноразово перекладали і переспівували впродовж XIX—XX ст., її мотиви та образи втілилися у численних літературних творах. Відповідно виокремлюють два аспекти художньої рецепції та інтерпретації давньої пам’ятки.

1. Переклади і переспіви. Вперше в Україні «Слово про Ігорів похід» було видане ритмічним перекладом, який здійснив вчений, літературознавець та освітній діяч М. Максимович. Два уривки із пам’ятки (зокрема, «Плач Ярославни») переспівав Т. Шевченко. Переспів С. Руданського мав вигляд чотирядкових римованих строф. М. Чернявський переклав твір чотиристопним хореєм, Панас Мирний обрав для свого переспіву ритміку і стиль народних дум XVI—XVII ст., В. Щурат — білий вірш. У XX ст. давній текст перекладали і переспівували у поетичній формі М. Рильський, В. Свідзинський, І. Огієнко, Наталя Забіла, Д. Павличко, С. Пушик та ін. Ритмічний переклад пам’ятки (здебільшого білим віршем) запропонували Л. Махновець, В. Малик, Вал. Шевчук.

2. Мотиви та образи «Слова про Ігорів похід». П. Куліш використав текст пам’ятки у своїй незавершеній поемі «Україна» (1843), віршах «Молитва. Боннові, солов’єві старого времені», «Побоянщина», поемі «Сковорода». І. Франко звертався до деяких мотивів і тем давньої пам’ятки у збірці «Semper tiro» (цикл «На старі теми»), п’єсі «Сон Святослава». Ю. Федькович не тільки переклав «Слово про Ігорів похід», а й посилався на нього у деяких своїх творах, зокрема поемі «Воскресни, Бонне». Своє естетичне ставлення до історичної пам’ятки виявила в повісті «Шоломи в сонці» К. Гриневичева. Образи твору у віршах «Слово про рідну матір» та «Свиснув Овлур за рікою» використав М. Рильський.

До давнього твору як джерела образів та ідей зверталися прозаїки, поети, драматурги О. Гончар, А. Малишко, П. Воронько, Л. Первомайський, І. Кочерга, П. Загребельний.

Привертає увагу парадоксальність «Слова» на тлі всього давнього письменства: з’явившись через два століття після офіційного запровадження християнства на Русі, цей твір за змістом і поетичними засобами є нехристиянським, що й досі викликає дискусії з приводу його автентичності. Воно написане в опозиційному до християнства середовищі (про «рештки язичництва» засвідчують літописи, повчання, послання доби Київської Русі) і відобразило дохристиянський світогляд та поетичні уявлення східнослов’янських племен.

Поетику «Слова» відтворили тоді, коли у перші десятиліття XIX ст. почала формуватися нова література переважно на фольклорній основі. Про це свідчать рання лірика Шевченка, твори поетів-романтиків, які звернулися до української міфології, народнопісенної традиції, обрядово-ритуальної поезії.

Наступна активізація язичницької спадщини припадає на кінець XIX — початок XX ст., унаслідок чого з’явилися повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського та драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки. Міфологічні образи і мотиви цих творів були незвичними на тлі тогочасного реалістичного письма, вони свідчили про глибинні традиції українського письменства, які заявили про себе, коли виникла необхідність оновлення літератури.

У 30-ті роки XX ст. самобутнім феноменом стала поезія Б.-І. Антонина, репрезентована збірками «Три перстені», «Книга Лева», «Зелене євангеліє». Найуживаніші образи поета — сонце, зелень, крилатість, пісня — свідчили про його життєву філософію: поклоніння природі, вростання в її стихію, мислення себе її часткою, самовираження через образи природи. Своє язичницьке світовідчуття він визначав як «захоплений поганин». У віршах Б.-І. Антонич відтворив багатий спектр образних уявлень, які перегукуються не так із фольклорними текстами, як із філософією дохристиянського світорозуміння.

В останні десятиліття XX ст. інтерес до язичницької поетичної стихії виявився у творчості Вал. Шевчука, котрий і в дослідницькій діяльності (книга «Мисленне дерево»), і в художній творчості значну увагу приділяв міфології прадавньої України, неповторній поезії. Передусім ідеться про романи «Дім на горі», «Стежка в траві», цикл фантастично-готичних оповідань «Голос трави», у яких письменник звернувся до міфологічних (демонологічних) образів, опрацював мотиви та сюжети давніх легенд, зокрема давньокнижного походження. Народні фантастика і демонологія зацікавили Вал. Шевчука, за його словами, з психологічного боку, як стан душі, образне його відображення. Завдяки цьому язичницька словесна спадщина одержала в його творчості новітню модифікацію.

Художнє освоєння «Слова про Ігорів похід» триває, що свідчить про його потужну естетичну силу.

Традиції житій у новій літературі

Житійна література з кінця XVIII ст. перейшла переважно у релігійно-церковну сферу і побутувала як текст для «побожного» читання, однак деякі її сюжетні схеми, характеротворчі засоби, стилістичні прийоми перейняла художня проза XIX—XX ст. Г. Квітка-Основ’яненко, обізнаний з агіографічною традицією, одним із перших використав її у сентиментальній повісті «Маруся». Створюючи образ дівчини, він дотримувався апробованої у житіях біографічної схеми: Маруся (ім’я асоціюється із Дівою Марією) — довгоочікувана дитина порядної родини, росла слухняною, покірливою, скромною, змалку любила бувати на церковній службі; у дівоцтві була взірцем високої моральності, відзначалася вірністю і глибиною почуттів; молодою померла від душевних страждань у розлуці. Її коханий Василь закінчив своє життя у монастирі. Батько Марусі Наум Дрот — ідеальний, побожний, моральний селянин. Письменник перейняв від агіографічних творів сентиментальний стиль оповіді, психологізм та емоційну виразність, наділивши деяких героїв рисами святості.

Агіографічний канон певного мірою відобразився і у творах Т. Шевченка, у яких ішлося про долю дівчини, жінки, матері: «Мар’яна-черниця», «Наймичка», «Марина», «Марія» тощо. Співчуваючи жіночій долі та обожнюючи жінку-страдницю, Шевченко освячував цей образ високою поезією, вдаючись до романтичного та сентиментального стилів. У цих творах його розуміння святості, хоч і не має виразного християнського смислу, наскрізь гуманістичне, пройняте стражданнями і муками заради світлих ідеалів.

В оповіданні «Три Марії» із циклу «Легенди старокиївські» Н. Королевої змальовано погром Києва Батиєвою ордою, а на цьому тлі — стару жебрачку Марію з поводиркою Марійкою, котра допомагає їй дістатися до напівзруйнованого Софійського собору. Невипадкові є імена персонажів, як і символічна їхня зустріч ще з однією Марією, котра прийшла з Візантії. Вона — символічний образ Оранти, зображеної під куполом собору. Жебрачка Марія, наділена рисами святої мучениці, яка вистраждала свій шлях до Софії, — символ незнищенності Києва. Оповідання «Місячна пряжа», «З повістей врем’яних літ», «Біси» Н. Королева створила за мотивами Києво-Печерського патерика, який вмістив чимало оповідей про життя київських ченців, зокрема про преподобного Антонія, Феодосія Печерського, художника Алімпія, отця Ісакія.

Роман У. Самчука «Марія» причетний до агіографічної традиції не лише промовистим ім’ям головного образу, а й загальною схемою оповіді про долю української жінки, яка пройшла через страшні метаморфози людського життя: злидні, приниження, війни, більшовицький геноцид. Кульмінацією страждань став Голодомор, що відібрав її життя. Марія — один із образів XX от. в українській літературі («Скорбна мати» П. Тичини, «Земна Мадонна» Є. Маланюка, «Чорнобильська Мадонна» І. Драча), який асоціюється з образом України. Таке художнє узагальнення генетично тяжіє до євангельської, агіографічної традицій.

Роман «На полі смиренному» Вал. Шевчука означений автором як «травестія», об’єктом якої став Києво-Печерський патерик. Перейнявши з нього деякі мотиви, образи, художні прийоми, письменник зосередився на морально-етичній проблематиці, практичній філософії, в основі якої — загальнолюдські цінності. Вал. Шевчук свідомо відмовився від наміру вловити і передати середньовічний смисл пам’ятки, розгадати сутність персонажів, розкрити реальний і трансцендентний виміри зображеного у творі. Він вчинив як людина із секуляризованою свідомістю, оповідач, котрий стоїть вище людських захоплень і пристрастей. Сюжети і персонажі патерика стали для нього лише приводом для вибудовування авторської концепції у тлумаченні онтологічних питань, філософствуванні на теми добра і зла, життя і смерті, світла і темряви (в алегоричному сенсі), прекрасного і потворного, вічного і марнотного, високого і низького, бідності і багатства. Монастир у його тлумаченні постає як модель замкнутого простору, що алегорично натякає на автономність і жорстокість соціалістичної держави, в умовах якої був написаний роман.

Вплив агіографічної традиції на нову літературу має суто формально-художній характер і виражений лише в частковому наслідуванні.

Необарокові тенденції в українській літературі

Українське літературне бароко XVII—XVIII ст. принесло у поезію, прозу і драматургію нові тематику, жанри, стильові прийоми і поетику. Поставши як мистецький феномен на межі середньовіччя і Нового часу, бароко й надалі виявляло себе у модифікованих художніх формах. Необарокові тенденції вперше виявили себе, коли українська література звернулася до модерністичної творчості наприкінці XIX — на початку XX ст. Тексти тогочасних письменників позначені такими модифікованими ознаками бароко, як аналітичний психологізм, трагічність світовідчуття, естетизація смерті, превалювання форми над змістом, контрастність і динамізм зображення, переосмислення релігійних тем і сюжетів.

Необарокові філософія і стилістика найяскравіше виражені у ранній творчості П. Тичини, зокрема у збірці «Сонячні кларнети». «Кларнетизм» близький за своєю суттю до світовідчуття митців доби бароко, адже йому характерна подвійна природа: вияв глибинного психічного життя, пошуку гармонії, а також заперечення попереднього досвіду, трагічний злам, за яким — початок формування нового світогляду. Поезія П. Тичини відкидає раціоналізм та позитивізм української літературної традиції XIX ст. і переймається містичними, ірраціональними образами, тяжіє до особливого виду релігійності — у сенсі інтуїтивного відчуття присутності поруч сили Духа, яка, залишаючись до кінця не зрозумілою, є визначальною у житті.

Авангардистська поезія 20-х років XX ст. (М. Семенко, М. Йогансен) репрезентована передусім через заперечення класичного, завдяки прозаїзації поетичного стилю, кардинальним експериментам над художньою формою, словесній грі. У текстах авангардистів наявні епатажність, нарочита гра з читачем, вульгаризація людських цінностей, деструктивність у зображенні дійсності, закорінені у традиції українського бароко.

У прозі та драматургії початку XX ст. (М. Хвильовий, В. Підмогильний, М. Куліш) було створено образи втомленої життям і соціальними катаклізмами зануреної в себе людини, яка споглядала, аналізуючи власні психологічні стани, намагалася перебороти суперечності, викликані неможливістю узгодити своє бачення світу з реальною дійсністю. Це породжувало у творах філософські роздуми про сенс людського буття, які часто зводилися до усвідомлення абсурдності існування. У драмі «Народний Малахій» М. Куліша трагізм барокового світобачення передано через розкриття психологічного типу людини — пророка, месії, котрий прагне перетворити світ, але залишається незрозумілим для оточення, божевільним. П’єсі притаманна і барокова ускладненість побудови, зумовлена повторюваністю мотивів.

У 60-ті роки XX ст. необарокові тенденції активізувалися на тлі літератури соціалістичного канону. Творчий бунт шістдесятників знайшов адекватну форму художнього самовираження у традиціях бароко, тому культивування естетичної вишуканості, відображення духовних суперечностей, намагання вийти за межі офіційних літературних форм, певна розкутість та словесне експериментування були цілком притаманними цьому мистецькому поколінню. Це помітно, наприклад, у ранній творчості І. Драча, необароковий стиль якого поєднав іронічне світосприймання з вишуканою ліричністю, емоційною виразністю. Своєю естетичною концепцією він близький до представника пізнього бароко Григорія Сковороди та «кларнетизму» П. Тичини.

У той час виникла особлива стильова течія — «химерна проза», яка навіть за назвою відповідає поняттю бароко. Деякі твори О. Ільченка, В. Земляка, Є. Гуцала, В. Міняйла позначені тяжінням до традицій низового бароко, якому властиві вільна і дотепна оповідь, каламбури, бурлеск, пародіювання, розмовна лексика. «Химерна проза» створила необарокового героя, який, попри свою самотність, пригніченість суспільними обставинами, залишається мандрівником, розважливим філософом, блазнем, життя якого переповнене дивними подіями, пошуком істини в абсурдному світі.

Значний внесок у продукування необарокового стилю в сучасній українській літературі зробив Вал. Шевчук. Бароко не тільки ввійшло в коло його наукових студій та перекладів із давньої книжної мови, а й вплинуло на художню творчість, зокрема на оновлення індивідуального стилю. Вже у 70—80-ті роки XX ст. з’являються його необарокові твори: «Птахи з невидимого острова», «Мор», «Ілля Турчиновський», «Петро утеклий», «Місячний біль». їм притаманні психологізм, динамізм, ускладненість композицій, потяг до ірраціонального і містичного, прагнення серед абсурду людського життя віднайти те, що незалежно і повноцінно існує в будь-якому часі.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. в українській літературі назріла потреба переосмислення колоніального минулого, самоаналізу. Нове покоління письменників обрало оптимальними засобами естетичного самовираження іронію, пародію, бурлеск, буфонаду, карнавал, тобто гру, що було характерно і бароковим світовідчуттю, стилю.

Для нинішніх модерністів (постмодерністів) продуктивною виявилася світоглядна основа бароко, пов’язана з осмисленням кризових ситуацій, у яких людина відчувала себе незатишно, ставала розгубленою, дезорієнтованою і психологічно неврівноваженою. У такому стані часто перебувають персонажі деяких романів Ю. Андруховича, Є. Пашковського, С. Процюка, В. Діброви. Естетика бароко вплинула і на жанрово-стильові, композиційні параметри сучасної прози, для якої властиві мозаїчність зображення, нашарування різних рівнів і смислів, розгалужена асоціативність, химерні наративні конструкції.

До нетрадиційного, часом провокативного і епатажного самовираження прагнуть окремі сучасні поети, експериментуючи переважно у доборі формальних чинників, удаючись до барокової курйозності: словесної гри, зорових форм зображення. Декотрі, захопившись зоровою поезією, звукописом, складанням анаграм, паліндромів, азбучних, акрочи мезовіршів, гадають, що зробили відкриття у поезії, хоча подібними формами віршування переймалися барокові поети ще у XVII ст. Барокова поезія, як і нинішні пошуки молодих авторів, також була розрахована передусім на зовнішній ефект, ігровий діалог з читачем.

Давня сміхова культура в «Енеїді» І. Котляревського

Перший твір нової української літератури «Енеїда» І. Котляревського був бурлескно-травестійною переробкою однойменної епопеї давньоримського поета Вергілія (70—19 до н. е.). Сюжет, персонажі, їхні імена — вергіліївські, але поетика, художній колорит, характери, мовне багатство та ідейна спрямованість — українські. Одним із літературних джерел «Енеїди» І. Котляревського є гумор і сатира, бурлеск і травестія, характерні для творчості мандрівних дяків, авторів сатиричних і гумористичних творів, інтермедій і вертепної драми ХVIIIст.

Бурлеск як вид комічної поезії заснований на невідповідності «високої» теми та «низького» стилю її викладу, тому очевидною є його деконструктивність, полемічність. Автор «Енеїди» обрав для свого твору саме бурлескний стиль, протиставивши його застарілій схоластичній книжності, нарочитій поважності і непорушності тодішніх літературних канонів. Натомість він надав перевагу сміху — іронії, блазнюванню, буфонаді, дотепу, гострому слову. Це створило ефект оновлення літератури. І. Котляревський в «Енеїді» довершив те, що почали своїми віршами-ораціями та пародіями мандрівні дяки.

Вдалим комічним прийомом у переосмисленні цінностей, що втрачали своє значення, виявилася травестія. Жартівлива переробка епопеї Вергілія — лише зовнішній бік творчої роботи І. Котляревського. Як і в деяких віршових оповіданнях XVIII ст. (наприклад, «Отець Негребецький»), постають «несерйозні» герої, які марнують своє життя у забавах та розвагах, проте видаються живими і переконливими. Переробка-травестія І. Котляревського прагнула наблизити літературу до життя так само, як це робили невідомі автори травестій у давній літературі, насмілюючись з цією метою іронізувати і над сакральними текстами.

Сміхова культура, яка функціонувала напередодні створення «Енеїди» І. Котляревського, має чимало прикладів, які перегукуються із першим твором нової літератури. Наприклад, у вірші «Марко Пекельний» характеристика головного персонажа асоціативно нагадує українського Енея:

Був собі Марко, ледар завзятий,

Батька й матір не поважав,

А все тільки пив та гуляв,

На у лицю до дівчат першим поспішався,

А у церкві посліднім зоставався...

З його буйною головою Не було нікому спокою...

Ритміка деяких жартівливих віршів-орацій стала основою ритмічного малюнку в «Енеїді» І. Котляревського. Наприклад:

Пішов же вон, Адаме, з раю,

Наївся яблук, аж сопеш!

Це так ти доглядаєш раю?

Без попиту що хоч, те рвеш!

В «Енеїді»:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак...

Уміння І. Котляревського осягнути «сучасний момент» літератури, обрати у попередній традиції найжиттєздатніше для продовження літературного творення свідчить про новаторський характер його мистецького таланту, що сформувався під безпосереднім впливом письменства XVIII ст.

Климентій Зиновіїв як предтеча нової літератури

Однією з характерних ознак поетичної творчості Климентія Зиновіїва є увага до приватного життя звичайної людини, яке у більшості творів давнього часу не зображувалося. Поета цікавили не тільки люди, які виконували певну соціальну функцію (він, наприклад, описав понад півсотні тогочасних ремесел), а й ті, чиє життя не узгоджувалося з усталеним життям суспільства, не відповідало нормативному розпорядку, визначеному народною етикою та церковними настановами.

Автор писав про чоловіків, які залишають своїх дружин та одружуються вдруге, і про жінок, які мають позашлюбних дітей або зваблюють статечних чоловіків.

Він співчував бездітним жінкам, осуджував чоловіків, які одружуються на молодших від себе, не схвалював міжконфесійних шлюбів, критикував батьків, які рано віддають заміж своїх дочок, йому шкода тих, хто помирає від пологів, і чоловіків, які стають удівцями.

У своїх віршах Климентій Зиновіїв фіксував ті сюжетні схеми, мотиви, які у XIX ст. були покладені в основу таких творів, як «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля», «Катерина», «Сотник» Т. Шевченка, «Чернігівка» М. Костомарова, «Горпина», «Данило Гурч» Марка Вовчка, «Люборацькі» А. Свидницького, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького, «Не судилось» М. Старицького та ін. Поет започаткував образи, які згодом розвинулися здебільшого в епічних і драматичних жанрах: Василина з «Бурлачки» та Микола з «Миколи Джері» І. Нечуя-Левицького, Христя Притика з «Повії» Панаса Мирного, персонажі п’єс І. Карпенка-Карого, повістей та оповідань Б. Грінченка.

Розмірковуючи про людей «добрих і злих», «убогих та багатих», «совістливих і грішних», Климентій Зиновіїв уже на межі XVII—XVIII ст. зумів окреслити коло важливих тем, над якими працювала впродовж XIX ст. уся українська реалістична література.

Традиції давнього театру у новій драматургії

Нова українська драматургія сформувалася на народній основі, тому від початку свого існування культивувала здебільшого соціально-побутові теми, виводила на сцену персонажів із простолюду, наділяючи їх пристрастями та вчинками у фольклорному дусі. Така драматургія розвинулась на традиціях народного театру, до якого відносять передусім інтермедії та вертеп XVII—XVIII ст.

«Москаль-чарівник» і «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка — п’єси, у яких помітний вплив інтермедійних і вертепних характерів, комічних засобів, сценічної мови і компонування всього театрального дійства. Образ хитрого і винахідливого Москаля (солдата російського війська) із п’єс І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’яненка був неодмінним персонажем у вертепній драмі. Стецько із «Сватання на Гончарівці» нагадує персонажа з інтермедії до драми Якуба Гаватовича, він і має таке саме ім’я. В обох комедійних жанрах давнини широко використано пісні і танці, так само це властиво і водевілям нового часу.

Драматурги XIX ст. охоче послуговувались апробованими раніше засобами комізму — бурлеском, каламбуром, казусом, фарсом, кітчем. Ця традиція перейшла згодом у драматургію І. Карпенка-Карого, М. Куліша, О. Коломійця. Крім того, у XX ст. виник окремий сценічний (естрадний) жанр комічного діалогу — власне інтермедії, що мали популярність, зокрема, у творчій діяльності Тарапуньки і Штепселя. Художню практику і поетику вертепної драми використала, наприклад, Л. Старицька-Черняхівська у драмі «Вертеп».

Шкільна драма з її серйозною, здебільшого релігійною тематикою майже не вплинула на нову драматургію. Можна відзначити лише такий її жанровий різновид, як історична драма. Наявність у давньому репертуарі п’єс на історичну тематику («Володимир» Феофана Прокоповича, анонімна «Милість Божа») забезпечила українському театрові тяглість у розвитку цього жанру, про що свідчать твори XIX—XX ст.: «Сава Чалий» М. Костомарова, «Оборона Буші» М. Старицького, «Сава Чалий», «Паливода XVIII ст.», «Чумаки» І. Карпенка-Карого, «Милість Божа» Л. Старицької-Черняхівської, «Алмазне жорно», «Ярослав Мудрий» І. Кочерги та ін.

Вплив давньої лірики на романтичну поезію

Українська лірика XVII — XVIII ст., яка розробляла переважно світські мотиви, становить незначну частину поетичного комплексу того часу. Однак саме вона мала творче продовження у першій половині XIX ст., коли в літературі запанував романтичний стиль. Докладаючись переважно на фольклорну традицію, поети-романтики скористалися і попереднім літературним досвідом, зокрема віршами громадянської тематики, елегійною та любовною лірикою. Л. Боровиковський («Акерманські степи», «Козак»), А. Метлинський («Козак та буря», «Гетьман», «Козача смерть»), М. Костомаров («Полтавська могила», «Пісня моя», «Згадка»), О. Корсун («Рідна сторона», «Дорошенко»), Т. Падура («Козак», «Кошовий», «Низовець», «Пісня козацька»), М. Шашкевич («О Наливайку», «Побратимові»), А. Могильницький («Рідна мова», «Згадка старовини») оспівували рідний край, козацтво, старовинні звичаї, переймалися патріотичними почуттями та настановами, будили у сучасників історичну пам’ять. Те, що у давніх віршах поставало як осмислення сучасності, у романтиків викликало ностальгію і жаль за втраченими духовними цінностями.

Особливо активно культивували у 20—40-ві роки XIX ст. елегію, започатковану в давній ліриці Лазарем Барановичем, Феофаном Прокоповичем, Олександром Падальським. У нові часи до неї звернулися Л. Боровиковський («Журба»), А. Метлинський («Смерть бандуриста»), О. Афанасьєв-Чужбинський («Прощання», «Жаль»), В. Забіла («Соловей», «Човник», «Гуде вітер вельми в полі»), М. Петренко («Дивлюсь я на небо...», «Батьківська могила»), Я. Щоголів («Безталання»), М. Шашкевич («Туга»), Я. Головацький («Туга за родиною»). Як і у ліриці XVIII ст., у творчості поетів-романтиків вирізняються елегії на тему сирітства: «Дитина-сиротина» А. Метлинського, «Горлиця» М. Костомарова, «Нащо, тату, ти покинув...» В. Забіли, «Сирітська доля» О. Корсуна.

Любовна лірика, представлена у давній поезії здебільшого анонімними творами, у поетів-романтиків займає провідне місце. У ній активно розвивали практично всі започатковані тематичні лінії. У цьому переконують вірші «Тужливая діва» І. Гушалевича, «Звістка», «Крася» М. Устияновича, «Весна» Я. Головацького, «Туга за милою», «Розпука», «Веснівка», «Вірна» М. Шашкевича, «Розставання» Л. Боровиковського, «Тільки тебе вбачила...» О. Шпигоцького, «Голубка», «Дівчина» М. Костомарова, «Повз двір, де мила живе...», «Кохання», «До невірної» В. Забіли, «Кохання» О. Корсуна, «Тебе не стане в сих місцях...», «Туди мої очі, туди моя думка...» М. Петренка.

Із мотивами давньої лірики перегукуються і деякі вірші Т. Шевченка, зокрема твори раннього (романтичного) періоду: «Тяжко-важко в світі жити...», «Нащо мені чорні брови...», «Думи мої, думи мої...», «Дівичії ночі», «У неділю не гуляла», цикл віршів «В казематі», цикл віршів про дитинство тощо.

Творчість Т. Шевченка спрямувала розвиток лірики на виразне індивідуальне самовираження, розширила її тематику, проте і в пошевченківський період (до П. Тичини) поети нерідко зверталися до образів, мотивів, художніх засобів творення, характерних як для давньої, так і романтичної лірики.

Давні джерела авантюрної прози

Елементи авантюрної прози наявні ще у «Повісті минулих літ». Про це свідчить епізод, записаний під 882 р.: «І прибули Олег та Ігор до гір київських, і довідався Олег, що тут Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов на берег Дніпра, несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське і сховавши своїх воїв, він послав посла до Аскольда і Діра сказати, що, мовляв: “Ми — купці єсмо, ідемо в Грецію од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба, до рідні своєї, до нас”. Аскольд же і Дір прийшли. І вискочили всі інші вої з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: “Ви оба не є князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого, — і тут винесли Ігоря. — А се — син Рюриків”. І вбили Аскольда і Діра, і віднесли на гору, і погребли...».

В уривку є гострий сюжет, інтрига, підступне вбивство — всі невід’ємні атрибути пригодницьких творів. Такі ж ознаки характерні й для оповідей під 945—946 рр., у яких ідеться про похід князя Ігоря у древлянську землю. Древляни вбили його за розбій і зажерливість, а княгиня Ольга жорстоко помстилася їм. Цей епізод — завершена фабула, розпочата наміром відібрати силою у древлян більшу данину і завершена вбивством князя. Помста Ольги складається з окремих епізодів (поховання живцем у ямі древлянських послів, спалення другої групи послів у бані, «кривава тризна» під Коростенем, хитрістю Ольги взятий і спалений древлянський град). Ці епізоди мають авантюрний відтінок, оздоблені інтригуючими художніми деталями, гострими колізіями і перипетіями.

Цікавим з цього погляду є «Слово про Ігорів похід». Змальований у ньому похід на половців — майстерно скомпонована пригодницька повість, сповнена несподіваних поворотів у сюжеті, що має фабульну інтригу, передану символічно — в образі сонячного затемнення, яке віщувало Ігореві поразку. Похід князя теж авантюра: він вирушив проти ворога з малими силами, не маючи чіткого уявлення про місце його перебування.

Пригодницькими елементами насичені описи мандрівок до святих місць — Афону, Константинополя, Єрусалима. У свідомості прочанина подорож була справою богоугодною і священною, проте він звертав увагу і на умови свого шляху. Вони багато віків були нелегкими і небезпечними: долаючи природні перешкоди, мандрівник не раз наражався на небезпеку від іновірців, зловмисників. Це зумовлює певну інтригу розповіді, несподівані колізії, авантюрні елементи у паломницькому творі.

У деяких творах української літератури XVIII ст. використано манеру пригодницької розповіді. До таких належить бурлескно-травестійна віршована новела «Отець Негребецький», де жартівливо викладено пригоди дотепного священика, котрий вирушив на небеса випросити для селян привілеї. Оздоблений сміховими засобами зображення, твір має ознаки авантюрного жанру.

Пригодницький жанр в українській літературі сформувався у XIX ст. (повісті «Варнак» Т. Шевченка, «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, роман «Чорна рада» П. Куліша, роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та ін.), а його витоки сягають давніх літературних традицій.

Феномен Григорія Сковороди у художньо-літературних колізіях XIX—XX ст.

Ідеї, літературну творчість Сковороди неодноразово використовували у творах нового письменства, особливо у перші десятиліття XIX ст., коли відбувалося становлення нової української літератури, бурлеск і травестія як вияв «низового бароко» стали альтернативою поважного книжно-церковного письменства, романтизм оновлював у літературі мотиви, теми, образні системи зверненням передусім до фольклорних (народних) джерел, шукаючи там тривку опору в національному самоствердженні і нових літературних героїв. Тоді Сковороду бачили символом віджилого часу, а твори його — застарілим раритетом. Водночас його постать вабила своїми романтичною незвичайністю і легендарністю.

Публікація творів Сковороди та спогадів про нього почалася з 30-х років XIX ст., проте петербурзькі та московські видання коментували їх упереджено та спотворювали зміст і пафос, що спонукало М. Костомарова стати на захист поета і філософа в журналі «Основа». Особою Сковороди у XIX ст. цікавилися письменники Г. Квітка-Основ’яненко, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Франко.

Важливою є тема «Сковорода і Шевченко», до якої зверталися дослідники (П. Попов, Ю. Барабаш, Л. Ушкалов), виявивши неоднозначне ставлення Т. Шевченка до Григорія Сковороди. Із вірша Шевченка «А. О. Козачковському» («Давно те діялось») відомо: ще у школі він «списував Сковороду» у саморобну «маленьку книжечку». Ніде пізніше він не називав творів, які «списував», але то, очевидно, були твори Сковороди, які ходили у списках — вірші, байки, адже за тих часів його текстів ще не друкували.

Своє ставлення до Сковороди Шевченко висловив у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847). Переймаючись проблемами національної самоідентифікації у письменстві першої половини XIX ст., Шевченко називав шотландського поета Бернса «народним і великим» та жалкував, що й «наш Сковорода таким був би, якби його не збили з пливу латинь, а потім Московщина». Ю. Барабаш вважає, що така критична оцінка Сковороди зумовлена тим, що Шевченко не цілком знав його життя і твори. Суворий його присуд Сковороді можна пояснити різкістю суджень, якими пронизана вся передмова до «Кобзаря». Він не заперечував спадщини Сковороди, але вважав, що той не зумів розкритися через тодішню освітню схоластику («латинь») і через «московщину», яка відірвала його від живої національної мови і справи. Так міг сказати представник нової літературної генерації про покоління, яке залишилося в минулому зі своїми культурними надбаннями, що інерційно тяжіли над новим часом і заважали художньому пошуку. Шевченко побачив у творчості Сковороди втрачену можливість для української літератури.

Рецепція особи і творчої спадщини Сковороди у перші десятиліття XIX ст. розвивалася у міфологічному напрямі, тобто не досліджувалася і не вивчалася, а міфологізувалася. Міфологізувалися справжні і вигадані історії його життя, погляди та ідеї, і сам він ставав міфологічним образом. І тільки через десятки літ після того І. Франко одним із перших спробував дати особі і літературній спадщині Сковороди науково виважену оцінку, сформулювати та обґрунтувати думку про межовий характер творчості Сковороди. Він характеризував Сковороду як предтечу нової української літератури («се старий міх, налитий новим вином», «мішанина старої традиції з новим духом», «зароджується тип новочасного письменника»), водночас дорікав йому за схоластику і незрозумілий стиль. Інтерпретація І. Франком постаті Сковороди («індивідуальна поява зі своїми власними поглядами») заклала певну традицію сприймання і тлумачення його не лише в науковому літературознавстві, а й у літературно-художніх творах XX ст.

Через двісті років після народження Сковорода воскрес у складних перипетіях національно-культурного відродження і став складником «українізації». «Душевна потреба згадати Сковороду» (Г. Хоткевич) виявилася своєчасною реакцією на екзистенційні та художні пошуки 20-х років XX ст. Біографія, філософські та літературні твори мислителя стали об’єктом вивчення, дослідження, інтерпретації. Проте в усьому цьому помітні були принаймні дві тенденції: 1) Сковороду використовувала зі спекулятивною метою більшовицька ідеологія, і тоді «сродний труд» перетворювався на гасло про працю на благо суспільства; «самопізнання і самовдосконалення» прикладалося до стратегії формування «нової» людини радянського взірця; «громадянин всесвіту» підлагоджувався під соціалістичний інтернаціоналізм; 2) на противагу колишньому народницькому розумінню його спадщини, Сковороду «припасовували» до модерністичних пошуків з їх виразною індивідуальною домінантою, і тоді «кучерявий стиль» цілком вписувався в необарокову парадигму, захоплення античністю відповідало настановам неокласиків, доктрина самопізнання і внутрішньої свободи людини збігалася з філософією вітаїзму.

Унаслідок цього сковородинівський текст набув забарвлення з урахуванням інтелектуальних та художніх викликів Нового часу. Літературознавці і письменники періоду «українізації» небезпідставно шукали у ньому національну специфіку і відповідний менталітет.

Натурфілософські ідеї Сковороди особливо вплинули на формування художньої свідомості П. Филиповича, М. Драй-Хмари, М. Івченка. Сковородинівський апофеоз світла, сонячності як потужного космогонічного начала пронизав символіку «Сонячних кларнетів» Н. Тичини, поезію раннього М. Рильського. Юрій Клен виразно відтворив світоглядну позицію «неокласиків» у вірші «Сковорода» (1928) через мотив «втечі в себе» (як опозицію, протидію чужому світові), що став провідною тенденцією усієї української модерністичної поезії 20-х років. Він наголосив на «прекрасному шляху ясної самоти» як усвідомленому виборі митця, що допоможе із «хаосу душі створити світ». Ця «ясна самота» стала основою герметичної естетичної свідомості В. Свідзинського, відкривши нові образні горизонти для медитаційної української лірики XX ст. Наскрізно присутній цей мотив і в поезії Є. Плужника, особливо у збірках «Рання осінь» та «Рівновага».

Нове зацікавлення філософією, біографією і творчістю Сковороди припадає на літературне покоління шістдесятників, яке шукало мисленнєві та художньо-образні опори передусім у національних традиціях минулого. Антропоцентризм, інтелектуалізм, «філософія серця», цінність індивідуума — все те, що було притаманне шістдесятникам, — перегукується зі сковородинівськими розмислами про людське буття, засноване на самопізнанні, самовдосконаленні і «сродній» діяльності, котра забезпечує як внутрішній (душевний) комфорт, так і гармонію міжособистісних стосунків.

Сковорода «перекладав» свої філософські та етичні концепти мовою художньої літератури (поезія, байки). Він сам забезпечував себе життєдайними концепціями, звернувшись передусім до античності. Шістдесятники, критично поставившись до марксистсько-ленінської філософії, шукали свою «античність»: крім народної мудрості, закарбованої в усній творчості, вони побачили у сковородинівських ідеях благодатний ґрунт для осмислення проблем сучасності. Ті ідеї виявилися досить близькими та зрозумілими передусім в екзистенційному сенсі. Тому цілком природним було звернення до них Л. Костенко, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника, І. Калинця, В. Підпалого, В. Стуса, Вал. Шевчука.

Образ Григорія Сковороди неодноразово змальовано в літературних творах українських письменників. Одними з перших це зробили Т. Шевченко (повість «Близнецы») та П. Куліш (поема «Грицько Сковорода»). До нього вдався П. Білецький-Носенко у байках «Мудрець та старшина військовий» і «Сковорода». Художньо-біографічний роман про видатного українця написав В. Поліщук (1929), а в 20-ті роки XX ст. П. Тичина розпочав роботу над поемою-симфонією «Сковорода», яку завершив наприкінці свого життя. Йому належить і вірш «Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді “Витязя в тигровій шкурі”». Сковороду згадано в поетичних творах М. Рильського («Слово про рідну матір»), І. Драча (цикл «Сковородіана»), Б. Олійника (цикл «Сковорода і світ»). Образ Сковороди створено у повісті Л. Ляшенка «Блискавиця темної ночі», романі Г. Вовка «Мед з каменю», романі В. Шевчука «Предтеча», повісті В. Чередниченка «Молодість Григорія Сковороди». Його постать трактують неоднозначно — залежно від світоглядних та художніх орієнтацій їх авторів, однак завжди із зацікавленістю незвичайним життям, оригінальними думками і літературними творами.

Л. Ушкалов у книзі «Сковорода та інші» (2007) зазначив, що справжній «сковородинський бум» гуманістика переживає від початку 90-х років, за часів незалежності. Чимала кількість сковородинських студій, віддзеркалюючи стрімке зростання інтересу до української культури та зміну її статусу, засвідчувала також центральне місце Сковороди в українській традиції від давнини до сьогодні. Цю тенденцію помітив і О. Мишанич. Є факти і літературної рецепції образу Сковороди у творчості сучасних письменників, котрі включають «код Сковороди» у свою поезію та прозу (Є. Пашковський, О. Забужко, І. Андрусяк, І. Перепеляк, Г. Білоус, Ю. Гудзь).

Образ Сковороди використовували і в українському живописі XIX—XX ст. (С. Васильківський, І. Їжакевич, К. Трохименко, В. Касіян, Т. Яблонська). Скульптурні зображення філософа і поета створили І. Кавалерідзе, В. Савченко, В. Зноба, а на кіностудії ім. О. Довженка знято фільм «Григорій Сковорода».

Постать і творча спадщина Сковороди виявилися неоднозначними, а то й контраверсійними у парадигмі різноманітних літературних візій та наукових студій. Сковороду намагалися щиро пізнати, пристосувати до тих чи інших ідеологічних постулатів, але таке враження, що він уникав тих «тенет», як це робив і за свого життя. Одне ясно: Сковорода — літературний класик, «пізнаний і непізнаний Сфінкс» (Вал. Шевчук), до якого вабить все нові покоління у передчутті нових відкриттів та осягнень.

Творче засвоєння новою українською літературою традицій давнього письменства — закономірний процес, який свідчить про тісний взаємозв’язок художніх явищ у межах однієї літератури, що історично складається із декількох стадій свого розвитку. Попри змінність тематичних, ідейних, жанрово-стильових, поетикальних орієнтацій, у ній існують наскрізні теми, ідеї, жанри, присутні повторюваність та оновлення елементів, які виникли і функціонували у віддаленому часі.

Запитання. Завдання

1. Які події, зафіксовані в літописах, найчастіше привертали увагу письменників XIX—XX ст.?

2. Назвіть причини, які зумовили інтерес письменників до язичницької міфології.

3. Наведіть приклади літературної рецепції «Слова про Ігорів похід» у XIX—XX ст.

4. Прочитайте роман «На полі смиренному» Вал. Шевчука і знайдіть схожі мотиви та образи в Києво-Печерському патерику.

5. Визначте основні художні і світоглядні ознаки необароко.

6. Розкрийте джерела бурлеску і травестії в «Енеїді» І. Котляревського.

7. Які теми приватного життя, порушені Климентієм Зиновієвим, були розвинуті у прозі І. Нечуя-Левицького?

8. У яких драматичних творах XIX—XX ст. реалізувалися традиції інтермедій і вертепу?

9. Які мотиви давньої лірики розвинула романтична поезія XIX ст.?

10. Охарактеризуйте давні твори, у яких є елементи пригодницького жанру.

11. Якими ідеями і художніми відкриттями Григорій Сковорода був цікавим для письменників XIX—XX ст.?