Історія української літератури ХI—XVIII ст.

2.14. Українська лірика XVIII ст.

У XVIII ст. активізувався процес секуляризації художньої свідомості, що проявилося передусім у розширенні літературної тематики: об’єктом зображення стали ті сфери буття, котрі раніше перебували поза межами авторських інтересів. На це спрямовували і тогочасні поетики: «Матерією ліричної поезії є похвала героям воєнних перемог, переможцям у боях навкулачки та в скачках на конях; любов, бенкети, сварки, викриття, прагнення, молитви; заохочення до шляхетних насолод; схвалення тверезості, справедливості, вірності, стриманості, дотримання обрядів; прославлення релігії, інших чеснот, місцевостей; засудження вад, які належить викорінювати; заклики іти назустріч небезпекам, що загрожують державі» (Київська поетика 1637 р.). У цьому тематичному спектрі світським об’єктам приділено більше уваги, що було вимогою часу. Так розширення тематики в літературі спричинило зміни у жанровій системі, тому поезія збагатилася новими різновидами лірики, у якій культивували теми особистого життя, зокрема любовну тематику, а героїчний епос постав у численних віршових малюнках та історичних портретах бурхливих подій XVII—XVIII ст.

Чинники впливу на формування поетичної творчості XVIII ст.

Єретичні настрої, що проявилися у творчості мандрівних спудеїв, зруйнували традиційні церковні жанри словесності, висміяли у формі пародій та бурлескно-травестійних орацій релігійні цінності. Причиною цього були поширювані в Європі раціоналізм та позитивізм, тому секуляризація в літературі означала її потяг до світськості, десакралізацію деяких мотивів та образів. Сучасний історик літератури Богдана Криса, аналізуючи поезію XVII—XVIII ст., вбачає ознаки секуляризації в «новій інтерпретації традиційної картини світу», «захисті індивідуального духовного світу», зміні поглядів на літературну творчість (вагомішою стає постать автора), «зрощенні політичних і релігійних проблем» і «наростанні мотивів релігійної толерантності», увазі до питань освіти і науки на світській основі, зрештою, у самобутній творчості Климентія Зиновіїва та Григорія Сковороди. Так світська Європа захоплювала у свій культурний простір і українські землі, а література відповідно на це реагувала.

Криза середньовічного світогляду означала в Україні і кризу візантійства. На зміну середньовічній естетиці прийшла естетика бароко (Україна не мала цілісної епохи Ренесансу, тому барокові тенденції зародилися в середньовічно-теологічній сфері, з якої почерпнули чимало традиційних елементів, а також привертали увагу в українському письменстві до ренесансних ідей). Як стверджував Д. Чижевський, в українському бароко «маємо значну перевагу елементів духовних над світськими (...) Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелу, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі, нарешті — маємо світську хроніку, лист, науковий трактат. Але “духовний” елемент переважає у змісті». На його думку, саме бароко було одним із перехідних етапів, завдяки якому письменство, зокрема поетичне, орієнтувалося на усну творчість: «Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її “низьких” елементах, до конкретного, за яким бароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привела барокове мистецтво та поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, до фольклору. В поезії бароко маємо перший підхід до “народності”».

Кризу візантійства в Україні загострило і «православне роз’єднання» (М. Возняк), початком якого було підпорядкування української православної церкви московському патріархові (1686). Це стало причиною «затирання українських стародавніх традицій», переходу київських письменників та учених «на московську службу», внаслідок чого і «висока» література втратила свій авторитет та вагу в духовному житті, але розширювалася за рахунок народної творчості. У явищі «роз’єднання» О. Пахльовська вбачає наближення кінця «візантійської доби» під тиском «доби національної»: «Фактично рішучим чинником розриву української культури з її візантійським кодом стала Козацька епопея та наступна за Хмельниччиною анексія України до Росії і цілковите підпорядкування української церкви московській».

Кардинальна зміна у становищі православної церкви переінакшила соціокультурне буття українців. За козацьких часів вона асоціювалася із захистом національних інтересів, а коли Москва задумала відновити «спільну православну батьківщину», ігноруючи автономність України, відбулося «відчуження літератури у «візантійському» (теоцентричному) руслі від національної історії» (Д. Чижевський).

Отже, у XVIII ст. в українській літературі внаслідок різноманітних чинників визрів і почав реалізовуватися на практиці процес перекодування — «візантійський» код літератури втрачав своє значення як продукувальний концепт, а його місце займав код автохтонної словесної творчості.

Дискусійним залишається питання про вплив у цей період книжної поезії на народну пісню чи навпаки. П. Житецький та В. Перетц доводили, що книжні вірші проникали у сферу народної поезії. М. Возняк зазначав, що «твори старої української лірики (...) пристосувалися до інших улюблених творів традиційної поезії, хоч і сьогодні легко помітні тут і там сліди письменського походження». Д. Чижевський стверджував, що в добу бароко «народна пісня переймає елементи стилістики барокових віршів». Іншої думки дотримувався український фольклорист Філарет Колесса (1871—1947), переконуючи у вирішальній ролі народної пісні в «облагородженні» книжної поезії («проявляється головно в мові і формі віршових складань»). С. Єфремов стверджував, що між давньою літературою і фольклором ішла драматична боротьба; «На шкоду і народній поезії, й самому письменству між ними витворилась ота ворожнеча, що викопала глибоку безодню між народною творчістю та зразками книжного письменства і одну цікавими пам’ятками збіднила, а друге — живого духу і життєвої безпосередності позбавила». Аналізуючи розмаїтість думок, український медієвіст Олекса Мишанич (1933—2004) спробував взаємодію книжної та народної поезії ввести у діалектичні параметри: «Це складне і суперечливе літературне явище, до якого треба підходити конкретно-історично. Впливи були обопільні і в кінцевому рахунку привели до витворення нової якості».

Оскільки природа і художні коди книжної та народної поезії відмінні, йдеться про їх взаємопроникнення, внаслідок чого з’являлися химерні, еклектичні (утворені шляхом поєднання різнорідних елементів, суперечливих ідей, оцінок) твори, які вражали не так своєю художністю, як пародійністю. Використання в літературі фольклорних елементів, а у фольклорі — книжних спричинювало руйнування їх художньої структури. Часто ця деструктивна функція мала комічну основу. У поетичній творчості книжність із її церковно-візантійським кодом витісняв з літературної сфери фольклор — і це був закономірний процес повернення до джерел, з яких черпали енергію для утвердження світського письменства.

Аналізуючи книжну любовну лірику XVIII ст. (пісні літературного походження), О. Мишанич звертає увагу на «систематичне використання постійних народнопоетичних образів, які, власне, найбільше наближують цю поезію до народної пісні, надають їй народнопоетичного забарвлення», хоч і відзначає «елемент штучності, обмежений зміст, певну афектацію, риторику». Книжні вірші XVIII ст. — авторські, створені освіченими людьми — невдале наслідування фольклорних пісенних творів. Наприклад, для однієї з «пісень свіцьких», надрукованих М. Возняком за текстом рукописного пісенника Івана Пашковського (середина XVIII ст.), характерне поєднання книжних та уснопоетичних елементів, що художньо знецінює текст. По-перше, у ньому є ознаки русифікації тексту (змішування українських та російських лексем веде до мовного комізму: «вздихання», «завсегди», «слюбовала», «чилі» (або)). По-друге, ритмічний лад вірша тяжіє до силабіки і знижує ті мелодійні можливості, які має народна пісня. По-третє, використання фольклорних штампів (постійних образів) — штучне, неорганічне:

Нехай нагородять неба твої труди

І тяжкого серця вздихання,

Которі для мене поносить завсегди

Щирої милості кохання.

В іншій світській пісні із цього збірника поєднано розмовну та книжну лексику: «драгая милая», «любов дражайша», «случай снискать можна», «жить в любві нелесно», «жизнь сладчайша», «вірна бить желаю» та ін. Це вплинуло на образність і стиль пісні: він еклектичний з художнього погляду. Не випадково уже через декілька десятиліть І. Котляревський у своїх п’єсах вдався до таких творів як до засобу комізму в змалюванні своїх персонажів — Финтика і Возного. Зокрема, Финтик (п’єса «Москаль-чарівник») цілком у дусі книжної любовної лірики співає Тетяні:

Перо ти лебедино,

Хрустальний каламарь!

Прорци словцо едино —

І я твой секретарь.

Такі книжні вірші мав на увазі Д. Чижевський, вбачаючи в них ознаку літературного занепаду у XVIII ст.: «Почасти жахливі наголоси та русизми змушують власне до визнання цієї літератури теж одним із явищ підупаду, а не розквіту».

У зв’язку з віршовою творчістю актуальним залишається питання про взаємозалежність тогочасної літературної і фольклорної систем віршування. Фольклорний вірш з усіма його ритмічними та кількісноскладовими варіаціями формувався здавна і на час фактичного оприявнення книжної версифікації (друга половина XVI ст.) уже був досить розвинутим і різноманітним, що ґрунтовно довів Ф. Колесса у дослідженні про ритміку українських народних пісень.

Щодо виникнення силабічного вірша донині немає усталеної думки. Ще В. Перетц стверджував, що в науковій літературі визнано зв’язок української віршотворчості перших десятиліть її існування з польською. Він полягав у тому, що силабічний «польський вірш» завдяки безпосереднім літературним контактам і через шкільні поетики вплинув на формування та характер української версифікаційної техніки. Д. Чижевський відзначав: «Під впливом польського вірша український прибрав у часи бароко “силябічну” віршову форму». Деякі дослідники обстоювали думку, що у питанні про виникнення і функціонування силабічного віршування в українській літературі «слід враховувати більш складні процеси, а не пов’язувати його лише із впливом польської версифікації» (М. Сулима).

Крім польського силабічного вірша на формування української версифікаційної техніки вплинули три чинники:

1) західноєвропейський вплив у формі латинських поетик, що спиралися на поетичні підручники і трактати італійських гуманістів XVI ст. Скалігера, Віди, Понтана, які пропагували версифікаційні зразки давньоримських та новолатинських авторів;

2) греко-візантійський вплив, який спричинив те, що в українській поезії співіснували дві версифікаційні системи — візантійська й зорієнтована на новоєвропейську версифікацію, зокрема польську;

3) народний чинник: фольклорний вірш виник задовго до книжного силабічного (І. Срезневський, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, Ф. Колесса), пізніше з’явився книжний вірш, який із середини XVII ст. почав запозичувати ритміку народних пісень. У сферу фольклорного вірша проникли книжні силабічна ритміка та строфіка, але вони виявилися чужими, неорганічними («силабічне віршування духові нашої мови цілком невідповідне», «ця невдатна форма сковувала вільний порух смаку художнього і думки, путала письменникам крило творчої фантазії» (С. Єфремов)), тому народне в другій половині XVIII ст. витіснило силабіку. Фольклорний вірш, який зазнав впливу силабічних тенденцій, за твердженням П. Житецького, «нейтралізував» книжну силабіку і сприяв виникненню нового типу віршування — силабо-тонічного. Пізніші дослідження XX ст. ґрунтувалися на патріотичних інтенціях: вважалось, що перебільшення польсько-латинських впливів на формування українського віршування XVI—XVIII ст. принижує роль народної поезії в цьому процесі, тому українська силабіка розвинулась на національній основі, а вирішальною в українському віршуванні, зокрема у становленні силаботонічної системи, була народна поезія (О. Мишанич).

Силабіка панувала у книжному, освіченому середовищі, передусім у школах, монастирських та світських осередках; фольклорний вірш застосовували здебільшого у пісенній творчості. Це зауважив і Д. Чижевський: «Поруч із силабічними віршами зустрінемо іноді більш народний вірш, подібний до вірша “дум”, з рядками нерівної довжини». У період переходу від давнього до нового письменства такі дифузійні явища були можливими, але нове віршування обрало фольклорний та сила-бо-тонічний вірш (природніші для української поезії), відкинувши застарілі віршові форми.

Жанрово-тематична своєрідність лірики XVIII ст.

Лірика XVIII ст. суттєво відрізняється від попереднього поетичного досвіду розширенням тематики, засобів художнього мовлення та актуалізацією внутрішнього світу людини.

Вірші на громадянську тематику. У них ідеться про історичні або суспільно важливі події чи процеси. Наприклад, Феофан Прокопович написав про військові справи в оді «Епінікінон» («сі єсть піснь побідная») (1709) та вірші «За Могилою Рябою» (1711). В «Епінікіноні» він оповідав про Полтавську битву, яку розцінював як перемогу «царя богом вінчаного», тобто Петра І, а «отступника», «врага отечества великого» Івана Мазепу засуджував. Цим твором Феофан Прокопович засвідчив свої симпатії до царя і започаткував прославлення «російської зброї», якою Росія здобувала нові території, і літературну «анафему» українського гетьмана, котрий обстоював національні інтереси.

Вірш «За Могилою Рябою» розкриває перипетії зіткнення російського війська, куди входили «козацькії», «волоськії», «донськії» полки з турками («турчин многолюдний» на річці Прут. Битва відбулася 9—10 липня 1711 року, у ній брав участь сам Петро І, а очевидцем був Феофан Прокопович). Турки перемогли, а цар утік з поля бою, проте автор наповнив свій твір героїчним пафосом та прокляттями «Магомета, Христова врага». Вірш написаний у ритміці, наближеній до силабо-тоніки:

Зоря з моря виходила,

Ажно поганськая сила

В тил обозу зашуміла.

Всю ноч стуки, всю ноч крики,

Всю ноч огонь превеликий:

Во всю ноч там Марс шел дикий.

Епічним віршем латинською мовою написано оду «Похвала Дніпрові» (1705) Феофана Прокоповича:

Славен будь, отче великий, завжди

повноводний, глибокий!

Ти багатіший за інші річки усі разом, а може,

І найславніший. Пружна течія береги роз’єднала

Так, що й стріла неспроможна здолати

всю відстань між ними1.

Образ Дніпра автор творив за допомогою пишних барокових епітетів, гіперболізованих характеристик і порівнянь.

У вірші латинською мовою «Опис Києва» (1706) українську святиню Феофан Прокопович описав за допомогою яскравих просторових образів:

Місто від сходу рожевого бачить широкії води,

З заходу в нього довкола гори стрімкі височать.

Там, звідки сходить Титан, до будівель ріка підпливає,

Де ж він заходить, то там гори увись піднялись.

1 Тут і далі переклад В. Литвинова.

Вірш латинською мовою «Митрополита Рязансько го та Муромського слізне з книгами прощання» (1721) Стефана Лаврського (1658—1722) передає емоції та роздуми старої людини, якій перед смертю важко пережити прощання з улюбленими книгами, що все життя супроводжували її, були порадою і розрадою:

Горе мені: мої очі розлучаться з вами навіки

Та й не спроможуться вже душу мою наситить.

Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним,

З вами на світі, книжки, солодко жити було.

Ви мені скарб найдорожчий, ви слава

моя щонайбільша.

Ви повсякчасна любов і раювання моє!1

Соціальні мотиви звучать в анонімних творах «Піснь о злих панах», «Піснь о страшних літах». У вірші «Захотіла Смілянщина віру утвердити» викладено наслідки того, як Смілянщина мала намір «восточному цареві главу преклонили»:

Розігнали вірних людей в московськую страну,

Худоби їх забирали, монастирі драли,

А ще бідним християнам й страх завдавали...

Заплакали старі люде і малії діти:

«Горе, горе нам на світі, що нігде прожити!».

Вірші на громадянську тематику писали здебільшого у навчальних закладах латинською або старокнижною мовою, частину з них надруковано. Твори невідомих авторів тяжіли до фольклорної традиції та усної мови і залишилися в рукописних збірниках.

Елегійна поезія. Елегія (грец. elegos — журлива пісня, скарга) — жанр, популярний в українській поезії XVIII ст. Зацікавлення нею зумовлене передусім тим, що сумні настрої та роздуми були близькими людям будь-якого соціального стану, авторські вірші перегукувалися із уснопоетичною творчістю і входили до репертуару кобзарів та лірників. З одного боку, елегійна поезія мала книжні витоки (античні, класичні), наприклад у Феофана Прокоповича, який звертався до спорідненого з елегією жанру — пасторалі (жанр, заснований на зображенні ідилічного сільського життя, без зв’язку із соціальними проблемами):

1 Переклад М. Зерова.

Коли ж дождуся я весела ведра

І дней красних,

Коли явиться милость прещедра

Небес ясних?

Ні з каких сторон світу не видно —

Все ненастье.

Ніт і надежди. О многобідно

Моє щастє!

Хотя ж малую явить отраду І поманить.

І будто нічто поглотить стадо,

Да обманить...

У вірші Олександра Падальського «Піснь о світі» викладено роздуми про нещасну долю «маленької» («мізерної») людини, котра самотня і беззахисна у світі, тому вражена марнотою життя, вона розгублена, невпевнена у завтрашньому дні, обділена долею та удачею. Інакше кажучи, вона виражає світовідчуття, притаманні людині бароко:

А хто на світі без долі вродиться,

Тому світ марне, як коло точиться.

Літа марне плинуть, як бистрії ріки,

Часи молодії, як з дощу потоки.

Все то марне минаєт.

Ліпше би ся було нігди не родити,

Ніжли мізерному на сем світі жити,

Альбо, вродившися, скоро в землі гнити,

Щоби бездольному на світі не жити.

Нехай жалю не буде...

Подібні настрої висловив Левицький (відоме лише прізвище), нарікаючи на свою недолю, причини якої вбачав не у примхливій фортуні, а в якихось міфічних «ворогах» («вороги чинять, аж тяжко терпіти»). Тому автор посилав різноманітні прокляття тим «ворогам»:

Ей, бодай вороги тії скаменіли,

Котрії на моє життя ся скупили!

Бодай зуби, очі собі вибрехали,

І як камінь в воду, бодай так пропали.

Автор акровіршів Федір Кастевич жалкував за молодими літами, які проминули, а старість «к землі прихилила». Поет Пашковський переймався, що у нього не було справжніх друзів, що він сирота і голота, якому «трудно милості ізнайти у цьому світі».

В елегійній ліриці переважають сиротинські мотиви, представлені в анонімних віршах, наприклад «Піснь світська, сиротинська»:

Що я кому виноват, за що погибаю?

Ах мні нудно, сиротині, що родини не маю.

Я листоньки пишу, післоньків не маю,

Ким би передати — сам бідний не знаю...

Ах я, бідний сиротонька, дивлячися, плачу,

Перед сльозоньками світонька не бачу...

Основна ознака таких текстів — сентиментальність, яку передавали за допомогою відповідної ритміки, лексики («слізоньки», «світонько», «сторононьку», «обмовоньку»), характерних кінцівок:

Ой фортуно ж моя, ти ж щастям керуєш,

А другому щастя навіки даруєш.

Або:

Ах, боже ж мій єдиний, печальним утіха,

Возри на мя сироту, визволь мене з лиха.

Нарікання авторів елегій стосувалися туги на чужині, де немає «ні з ким приязні», а родина далеко або й зовсім відсутня; інші переймалися тим, що «в світі же зрада великая стала», тому втрачені всі надії на людське милосердя і добро; страждали, що минули молоді літа і душу марудить «мізерія», тобто марнота. У своїх поетичних одкровеннях автори часто послуговувалися художніми засобами, запозиченими з народних пісень: «Летів орел через море, да подай, море, пити, / Трудно, трудно сиротонці на чужині жити»; «Як цвіти прекраснії скоро одцвітають, / То так нас молодії літа скоро покидають. / Пройшли літа скоро, як бистрії ріки...»; «А у лісі тонким древом і вітер колише, / А сирота на чужині ледве з лиха дише».

Елегійна поезія набула широкого розвитку в тогочасному суспільстві, передусім завдяки народним співцям — кобзарям, бандуристам, лірникам. У першій половині XIX ст., у період романтичної та сентиментальної поезії, вона знайшла відображення у поетичних творах.

Любовна лірика. Ця тематична група лірики, у якій ідеться про сердечні переживання, не була притаманною тогочасній літературі. Шкільна поетика не визнавала цього жанру, але в уснословесній творчості він розвивався і задовольняв смаки та настрої людей. Давня українська література тривалий час не культивувала любовної тематики через пропагування християнської моралі з її упередженим ставленням до стосунків чоловіка і жінки, намаганням виховувати аскетизм та надмірну скромність у почуттях. У XVIII ст. ситуація кардинально змінилася, про що свідчить значна кількість рукописних збірників віршів та пісень, у яких було більше любовних віршів, з’являлися твори, які відрізнялися від шкільної лірики щирістю емоцій, природністю форм:

А що ж я учиню, напишу листоньки,

На всі страни світа розошлю послоньки,

Чи де жиє, пребиває,

Нехай мні відомість дає,

Нехай буду знати,

Де її шукати.

Пишу я листоньки, на всход посилаю

Сиві голубоньки, нехай мні шукають

Молодой дівчиноньки,

В которої чорні оченьки,

Ходу тихенького Личка спанялого...

Мотиви любовної лірики того часу різноманітні: щасливе і нещасливе, нерозділене кохання, любовна туга закоханих, розлука. Кохання поставало, мов стихія, яка змушувала ліричних героїв мучитися, страждати. Теми кохання поєднували із темами родинного життя, наприклад безрадісне життя з нелюбом.

За ритмікою та образністю вірші про кохання близькі до народної пісні: мелодійність, постійні епітети, зменшувально-пестливі форми лексики, звертання до сил природи, контрастна колізія (щасливе — нещасливе кохання):

Переплив же я річеньку,

Моя мила на береженьку.

Білі ручки умиває,

Чорні очі протирає,

Миленького вспоминає.

Хвала ж тобі, господу богу,

Що знайшов я свою небогу.

Присунь же ти близенько,

Моє миле серденько,

Тепер я тебе оглядаю.

Часто любовні вірші вибудовували, як і деякі народні пісні, у формі діалогу:

Мусиш ти ся признати,

Аби щире кохати,

Аби мене не зводити

І літ моїх не тратити,

Кохання моє.

А я ж тебе не зводжу,

Маю в бозі надежду,

Коли б тебе ізводила,

То би іншого любила,

Милого собі...

Оскільки на любовну лірику також вплинула літературна система віршування, їй властиве використання книжної лексики та словесних зворотів, зокрема в характеристиці образу дівчини:

Моя милая, павонька красна,

Личенько твоє, как кришталь, ясне,

Златиї власи на главі

Мні в сердцу рани задали,

Чорнії очі,

Чорнії брови...

Серед жанрів любовної лірики ХVIII ст. набув поширення романс — невеликий за обсягом вірш любовного змісту, призначений для сольного співу з інструментальним акомпанементом. Наприклад, «О раскошная Венера»:

О раскошная Венера, где нині обцуєш?

Ти, сердечний Купідоне, чаю, глас мій чуєш.

Прийдіть ко мні ускорі, утіште смутненьку,

Розвеселіть сію тугу у моїм серденьку...

Не звала би, мой любезний, соколом ясненьким,

Ілі паче во удоліх цвіточком красненьким.

Но краснійше паче цвіта єсть твоя природа,

Весь бо єси преізряден і чесного рода.

Возрастом своїм предивним зрак увеселяєш,

Словом сладким і уклоном себе почитаєш.

Зриш пречудно оченьками, аж серденько мліє,

Душа горить, серце болить, красная леліє.

Прийди ко мні в полуночі, двері ті отверсти,

Да рученьку лобизаю і златиє персти...

Подібним романсам властиві взаємопроникнення стилів, синтез різних образних систем. Книжний стиль поєднується зі стилем народних пісень, античні, книжні образи співіснують з народнопоетичними. З одного боку, дівчина називає коханого «милим, соколом ясненьким, цвіточком красненьким», у неї «серденько мліє, душа горить, серце болить», а з іншого — вона звертається до «розкошной Венери» і «сердечного Купідона», коханий її — «друг прелюбезний», «весь бо єси преизраден», «возрастом своїм предивним зрак увеселяет». Старослов’янізми («лобизаю», «златиє персти») свідчать про освіченість автора, обізнаність із літературною традицією, а книжні образні вислови — про зв’язок із поетикою буколічних (пасторальних) віршів, поширених у польській ліриці. Міфічні образи Купідона, Венери, Фортуни, Діани тощо були характерні для стилю бароко та класицизму, тому не випадково їх культивували в українській давній ліриці. Поєднання книжного та уснословесного навіть на початку XIX ст. використовували в літературі, проте переважно з гумористичною метою.

Духовна лірика. Значну кількість духовних (релігійних за тематикою і пафосом) віршів зафіксовано в збірниках так званих набожних пісень. Інтенсивне поширення таких творів зумовлене тим, що їх популяризувала літературна традиція та шкільна поетика.

Культивування духовних віршів пов’язане передусім із вшануванням християнських свят та окремих святих. Найчастіше їх автори висловлювали свої почуття щодо образів Icyca Христа, Богородиці, святого Миколи, великомучениці Варвари. Багато віршів виражало індивідуальне ставлення до християнських моральних цінностей. Вірші мали на меті не лише образно та емоційно виразити релігійні почуття, а й зворушити слухача, читача описом страждань Ісуса чи Варвари, виховати у релігійно-аскетичному дусі. Серед духовної лірики виокремлювали кант (лат. cantus — спів), псалом (грец. psalmos — пісня), коляду. Виникали вони, переважно в релігійно-церковному середовищі, авторами були викладачі та спудеї навчальних закладів, а розповсюджували їх здебільшого мандрівні дяки та ченці. Багато духовних віршів увійшло до репертуару кобзарів та лірників.

Якщо твори елегійної та любовної лірики мали обмежені можливості для поширення, то духовні вірші, навпаки, розповсюджувалися у друкованих виданнях. Наприкінці XVIII ст. у Почаєві з’явився друком «Богогласник» (1791) — антологія духовної пісні. Твори в ньому поділено на чотири тематичні групи: прославляння Христа; оспівування Богородиці; вірші до різних свят; пісні, які мають «благоговійний, покаянний, і умилительний» характер. Більшість пісень — анонімна, проте за допомогою акровіршів встановлено імена майже п’ятдесяти авторів, серед яких Георгій Кониський, Дмитро Туптало. «Богогласник» І. Франко назвав «в головній мірі твором уніатським». Деякі з пісень цієї антології були популярні і в наступному столітті: одну з колядок, оброблену народною мовою, співали у «Назарі Стодолі» Т. Шевченка, а іншу («О горе мні, грішнику сущу!») — у водевілі «Москаль-чарівник» І. Котляревського.

Доробок духовних віршів представлено у рукописному збірнику другої половини XVIII ст. Дмитра Туптала:

Молитва

Радуйся, всім властям трепетна

Господа нашого Ісуса Христа голово,

Заради нас за волосся терзаная,

Тернієм вінчаная,

Палицею битая І навіть до мозку проколотая.

Радуйся, дороге Спасителя нашого лице,

Добротою більше всіх синів

людських найкраснішеє,

Божественним позиром сіяюче,

Янголам проникнути бажанеє,

Для всіх дивовижнеє,

Заради нас обпльованеє,

Безчесно скривленеє,

П’ястьми побитеє,

Співчуття й доброти до себе не маюче...

Лірика XVIII ст. була значним явищем у літературі барокової доби і помітно вплинула на романтичні та сентименталістичні тенденції нової літератури, тому в перші десятиліття XIX ст. переважали віршові форми. «У минулому, — зазначав М. Возняк, — судилося давній українській ліриці також відіграти немалозначну роль у розвитку нашої історичної пісні й козацького епосу в зв’язку з історичним письменством і усною історично-національною традицією».

Запитання. Завдання

1. Окресліть основні тенденції розвитку ліричної поезії у XVIII ст.

2. Як у ліричній поезії трансформувався традиційний силабічний вірш?

3. Які мотиви характерні для громадської лірики?

4. Розкрийте поняття «елегія». Які мотиви та образи елегії XVIII ст.?

5. Як в елегійній ліриці розкрито психологію особистості?

6. Чому любовна лірика не розвивалася у середньовічній українській літературі?

7. Охарактеризуйте образи любовної лірики XVIII ст.

8. Продемонструйте на прикладах, як у любовній ліриці поєдналися книжний та фольклорний стилі утворенні образів.

9. Чим зумовлена популярність лірики у XVIII ст.?