Історія української літератури ХI—XVIII ст.

2.13. Сатиричні і гумористичні вірші та діалоги

Походження сатири пов’язують із давніми культовими ритуалами висміювання та лихослів’я, зі сміхом і непристойністю. З часом вона поширилася на жанри літератури.

Сатира (лат. satira, від satura — суміш) віршована — ліро-епічний жанр, що передбачає викривальне засудження сміхом суспільних явищ або моральних якостей людей.

Сатира належить до комічного виду відтворення дійсності, для якого характерні навмисне перебільшення, алегоричне трактування, загострене спотворення (карикатура, гротеск), прийоми фантастичного зображення, іронія, сарказм. Сатира виникає або актуалізується тоді, коли підвищується критицизм у ставленні до людської природи чи суспільних порядків.

З огляду на тематику і зміст сатиричних і гумористичних творів XVIII ст. можна визначити основні чинники, які мали вирішальне значення в активізації сатиричних жанрів:

1) критицизм у ставленні до соціальних інституцій (влада, суд, церква), окремих станів тогочасного суспільства під впливом просвітницьких тенденцій, які проникали в Україну із Західної Європи. Він був зумовлений раціоналістичними поглядами на суспільний устрій, морально-етичними настановами, які впливали на формування людини розумної, практичної, освіченої, з новоєвропейськими, світськими поглядами на суспільне життя;

2) невдоволення певної частини суспільства своїм становищем: погіршувалося життя селянства, значна частина якого перетворювалася на безправних кріпаків; під впливом самодержавно-колонізаторської політики занепадало козацтво як феномен волелюбності і самозахисту; у середовищі самого козацтва відбувалося активне класове розшарування, з якого виокремився клас нових феодалів, котрі скуповували землі і власність, нехтуючи козацькими ідеалами, віддано прислужували царю;

3) критичне ставлення до церкви як до гнобительської інституції у державній структурі; особливо негативно сприймалася поведінка представників духовенства, ближчих до народного життя (священики, дяки, ченці).

Важливими були й літературно-естетичні чинники: а) демократизація літературного життя, що спричинила згасання давніх традицій, які виражали елітарність письменства, і зародження тенденцій, які призвели до появи нового письменства; б) вплив усної народної словесності, а особливо жанрів, у яких здавна розвивалася сатирична тематика (анекдоти-усмішки, казки, перекази, жартівливі пісні, коломийки тощо); в) оновлення літературного життя, що супроводжувалося деструктивною психологією, яка для оцінювання суспільного життя використовувала гумор, іронію, сарказм, бурлеск, травестію, гротеск — засоби сміхової культури.

Гумор — різновид відображення смішного, кумедного в життєвих явищах та людських характерах.

Джерела сатири та гумору XVIII ст. закорінені у вітчизняній писемній та уснословесній традиції, світовій літературній практиці. Оскільки українській сатиричній творчості притаманні дотепна критика, суб’єктивні оцінки та погляди, фольклорні форми, розмовна інтонація, народна мовна стихія, то вона за своїм складом і пафосом ближча до традицій давньоримської сатири, родоначальником якої був поет Луцилій (II ст. до н. е.), сатири якого написані віршами. Його послідовники — Варрон, Сенека, Петроній, Горацій, Ювенал, Марціал. Ідеться не про прямий вплив цих авторів на формування української сатири (хоч певні ознаки їхньої творчості могли бути засвоєні через поетики у тогочасному шкільному навчанні), а про естетичні принципи, форми і засоби сатиричного відтворення суспільного життя і людських характерів. Українська сатира XVIII ст. відрізнялася від сатиричних жанрів середньовіччя (фабльо, шванки, фрашки, фарси). Вона мала бароковий характер, бо активно засвоювала художні прийоми і жанрові форми словесного мистецтва бароко.

Основними засобами художнього відтворення тогочасної дійсності були передусім бурлеск і травестія, які сприяли десакралізації книжних текстів, обробленню та переробленню традиційних літературних та уснословесних мотивів, сюжетів, тем, образів. Часто у сатиричній та гумористичній творчості застосовували іронію, сарказм, гротеск, котрі сприяли стилістичному увиразненню тексту. У більшості творів домінували риторика, поетика і стилістика народнорозмовного типу. Сатира і гумор XVIII ст. репрезентували низове бароко, яке культивувало теми з народного життя, порушувало проблеми «маленької» (звичайної) людини, вибудовуючи модель зображеної дійсності за принципом контрастів, химерного поєднання книжності та усної творчості, комічного і серйозного, «низького» і «високого», сакрального та профанного (буденного). Вони збагатили українську літературу такими жанрами, як гумористично-сатирична новела, памфлет, фейлетон, бурлескно-травестійний фарс, які згодом розвинулися у новому письменстві.

Сатиричні твори

Жанри сатири у поетичній творчості активно розвивали переважно у другій половині XVIII ст., коли загострилися соціально-політичні суперечності у суспільстві, що часто ставало темою критики.

«Сатирична коляда» (1764) — анонімний вірш, у якому викрито окремі аспекти суспільного життя, піддано критиці поміщиків, зображених у хижацькій подобі, проти яких немає жодного захисту, бо вони і в суді сидять, і «отечеством любезним керують». Тому суд продажний, бідний люд страждає від сваволі «власть імущих», а духовенство, що «діє молитви», не спроможне захистити знедолених, бо і саме більше дбає про «карман непорожній», ніж про свою паству.

Невідомий автор розкрив свої спостереження над суспільним життям, вказавши на хабарництво серед чиновників, панування у державі багатьох злочинців, вибори в адміністративні органи гнобителів:

О! отечество, отечество любезно!

В какой ти досталось час горкій і слезной.

Било ль тебі когда етоє на мислі,

Чтоб тебе всі толь біди притисли,

Где твой мужественний дух, где скора розправа,

Счезла, умерла, пропала, моль з’їла іржава!

Тепер яко хто з патроном да денег довольно,

Тому вбить, грабить і разбивать вольно,

Всякому, каким схочет торгом промишляти,

Був би хоть мало востьор, да к тому багатий.

Автор ніби передбачив, що читач може засумніватися в таких звинуваченнях, які він виголосив гнівно і сміливо, тому навів конкретні приклади:

Когда ж такой річі схочет посумниться,

Той пусть хоть одним оком в Зіньків присмотриться,

Тут ісперво начала видет пан Роговскій Розовскій,

А потом милостивець стрінеть чорт

Бутовскій Бурковскій,

Что накормили людей і хлібом, і солью,

Не одного загнали з дітьми в богодольню,

Но і там не дали жить с покоєм без лиха,

Не осталось с чего сшить і на сунку міха.

В того руки острійши, нежель когти в чорта,

В того зуби большіє, нежель в болшаго хорта.

Тот як був у Зінькові на долгій час паном,

Человік зо сто з’їв з хатами й парканом,

Хоч рогатий, но не вол і не волк зубатий,

Чорт його знає, як він їв людей і хати!..

Автор сатири висміяв і загребущих попів, і ледачих ченців, котрі в «розкошах погрязли, как мідь в окіяні», котрі так себе «заморили» постами, що їхні великі животи у двері келії не пролазять. Автор іронізував над монахами:

Не разсуждають просто, но мислять по духу,

На скріпленіє стомаха пьют добре сивуху.

Где ужь стоїть соборний, в начальной скважні,

Редькою да горілкою смердить на три сажні.

Сатирик не вірив у соціальну справедливість, її не можуть захистити і «юристи», які зацікавлені передусім у власному достатку і діють усупереч закону:

Біглий юрист как пером нічого не зможе,

Непорожнім карманом в том собі поможе.

Хоть учуєт за вину далеку Камчатку,

Но вор ниже ставить денежную взятку,

Знаєт, что как небере дєнєг хоть разбоєм,

По сей моді чаєт жить дома с покоєм.

Начто на чужестранних врагов меч острити,

Когда внутренним врагом попускати жити?

Проте автор не полишав надії, що:

Сонця, луни, звізд, землі вірний

Управитель Ісправить все і бідних буде защититель.

Сатира «Плач київських монахів» (1786) має свій історико-соціальний підтекст: у XVIII ст. монастирі нагромадили величезні багатства, володіли тисячами кріпаків, перетворившись на «державу в державі». У 1786 р. Катерина II видала указ про секуляризацію (відбирання на користь світської влади) монастирських земель. Це і стало основою сатиричного вірша, написаного у формі розмови 13 ченців Києво-Печерської обителі. Архімандрит Зосима сповіщає, що в такій ситуації змушений покинути монастир. Орест пропонує пороздавати в Петербурзі хабарі тим, хто відверне від них біду, але економ Єпіфаній приречено радить «чего-нибудь еще приобрісти» до того, як указ набуде чинності. Варсофонія найбільше хвилює те, що для них минають «золоті часи», Мелхіседек жалкує за лимонним соком і свіжою осетриною, а Модест, який звик до сивухи, ладен піти на всілякі жертви, навіть не їсти, щоб тільки горілка була. Іоасаф передбачає, що доведеться все самим робити, «когда отберутся от нас всі люди», тоді як соборний писар Андріан готовий оженитися і зректися монастирського життя.

Кожен, хто промовляє, по суті, дає собі характеристику, внаслідок чого складається загальна картина життя за стінами монастиря. Твір має сатиричний пафос. Його особливість у тому, що у виразній художній формі, доступній та іронічній, він розкриває сферу, сховану від загалу. Ця сатира була популярною і поширювалася у списках.

У діалозі «Сповідь» (1789) український церковний діяч, письменник Іван Некрашевич (прибл. 1740 — прибл. 1800) відобразив стосунки між молодим священиком та прихожанами (селянин, жінка, дівчина, діти). Сатиричний образ попа — надмірно строгого, прискіпливого, підозріливого у ставленні до селян — виразив відчуженість духовенства від побуту та запитів трудового люду. Селяни у монологах розповідають про власне безправ’я, злидні, пригніченість. Так постає картина життя українського села. Піп не вірить у їхню безгріховність, тому на цій основі виникає конфліктна ситуація, яка показує, що між священиком і простим прихожанином пролягла межа. Формально цей конфлікт передано за допомогою контрасту: піп говорить книжною мовою, а селяни — розмовною:

Духовник (до дівиці):

К тебі убо, дівице! Річ я обращаю:

Покайся, то бог простит, і я нинь прощаю.

Раскажи здісь подробну, без всякой утайки,

Всі гріхи до послідной пустой какой байки.

Дівиця:

А я що зогрішила — що я можу знати?

На вечірки не хожу — не пускає мати:

Шість раз мене і торік моя мати била

За те, що на вулицю разів з п’ять ходила.

Один тільки раз колись пісню заспівала —

Та й вигнала із хати, що й не ночувала!

Все ж тепер добре роблю, у гріхах не чуюсь,

Од теї доби й досі я шануюсь.

Драматична сцена «Супліка, або Замисел на попа» (1798) Івана Некрашевича тематично перегукується зі «Сповіддю». У ній зображено селян, які прийшли до дяка жалітися на нового попа та заведені ним порядки. Сільська громада міркує, як би того попа «в шори вбрати», і радить дякові, щоб той написав архієреєві «круто, щоб на попа залізне надіть путо». Із нарікань селян постає образ пихатого, занадто вимогливого та гордого священика, котрий зневажає прихожан і чинить на них тиск. Громада жалкує за старим попом, який і колядував з усіма, і навкулачки бився, і старостував на весіллі, і до церкви не змушував ходити. Водночас селяни висловлюють сумнів, що їм удасться позбутися нового попа, бо всім заправляють пани — «куди піди, то їх право буде».

У сцені поєднано сатиру та гумор, відтворено мовний колорит, дотепні висловлювання, влучні міркування, що акцентує на зв’язку з фольклорними традиціями.

Сатиричні вірші XVIII ст. критично відобразили негативні з демократичного погляду явища і художньо відтворили соціальні типи тогочасного суспільства.

Гумористичні віршовані оповідання

У контексті сміхової культури XVIII ст. особливе місце зайняв гумор, який переходив у літературу здебільшого з народного середовища, усної словесності.

«Вірш про Кирика» (друга половина XVIII ст.) — літературна обробка відомої казки про селянина, який знайшов скарб, але жадібний піп, залякавши його, відібрав золото. Щоправда, шкура, у якій піп приходив уночі до селянина, і горщик із золотом приросли до попового тіла і не відстали, доки той не повернув скарбу. У вірші виражено ставлення до духовних осіб селянства, що потерпало від їхньої загребущості. Межування в ньому побутових і фантастичних елементів зумовлене казковим сюжетом, а стиль ґрунтується на фольклорній оповідальності.

Є декілька варіантів обробки цієї казки, один з яких записав на початку XX ст. фольклорист і етнограф Василь Кравченко, який досліджував народну творчість Волині і Полісся. Зміст цього сатирично-гумористичного вірша варіює сюжет казки, доповнюючи її деталями та описами, прив’язуючи події до конкретної місцевості — міста Овруч і губернського центру Житомир:

Що ся стало на Волині в Овруцькім повіті?

Таке чудо, якого ще не було на світі...

Серед літа, в час гарячий, пан зайняв на жнива.

Нещасному Кирикові померла дитина.

Пішов до попа, упав на коліна:

«Помилуй мя, о чесний отче! Померла дитина

В такий час, що нема ні грошей, ні хліба,

А нещасному чоловікові велика загиба.

Змилуйтеся! Учиніте, зараз дитину схороніте,

Заплату, яка слідує, до осені подождіте!»

Піп струсив на Кирика бородою:

«Чи ж я маю свої плати до осені ждати?»...

У вірші «Отець Негребецький» (друга половина XVIII ст.) ідеться про те, як піп-пройдисвіт перехитрив громаду, пообіцявши за гроші добути їй у самого Господа на небесах додаткові привілеї. З літературного погляду цікавими є рядки, де розповідається про порядки у раю. Опис раю та його мешканців — весела травестія, джерело якої у фольклорних фантастичних оповідках про «той світ». Тут Господь схожий на «старенького діда», архангел Михаїл — на чиновника із «золотими гудзиками», святі — звичайні міщани, які живуть заможно та безтурботно:

Там-то весело у небесах, браття!

Такі палаци, що хата на хаті!

А так сіяє ясно, бо є свічок сила,

Як коли б наша коршма згоріла.

Іду в палаци, де боже мешкання —

Свята Параска просить на снідання,

Свята Кулина тютюном частує,

Аж моє серце от всього радує...

Входжу, пребувши всі небесні чати,

Аж до передови богової кімнати,

І виджу дверима, що в великій хаті

Бог Отець сидить на злотім верстаті,

Син Божий близько сидить на полиці,

На дуже прекрасній, багатій столиці...

Зараз Михаїл, убравшися в шати,

І меч до боку припасав багатий.

На нім холошні тонкі, замшовії,

По всіх швах злотом облямованії,

Куртка понсова з злотими гудзами,

Шапка злотиста з білими перами,

В жовтих чоботях, крила, як у пави...

Про все те Негребецький «красиво бреше» громаді, щоб виправдати легковажну розтрату зібраних коштів. Травестування у цьому вірші поєднане із засобом самохарактеристики, що сприяє яскравому змалюванню образу хитрого та винахідливого попа.

Гумористичний твір «Марко Пекельний» (кінець XVIII ст.) оповідає про козака, який, хоча й ледар, п’яниця, грубіян, волоцюга, розпусник, виявляє сміливість, дотепність, розважливість та рішучість, зокрема під час «викурювання» чортів із пекла. Цей вірш перегукується із традиційною великодньою тематикою і є своєрідною пародією на великодні вірші, що розробляли євангельський сюжет. Марко повинен був заступитися за «бравих козаків», котрі потрапили у пекло, і визволити їх звідти, як визволяли бранців із неволі. Він наділений як негативними, так і позитивними якостями, нагадує образ козака-запорожця. Сюжет і художні засоби твору почерпнуті з фольклору:

Був собі Марко, ледар завзятий,

Батька й матір не поважав,

А все тільки пив та гуляв,

На улицю до дівчат першим поспішався,

А у церкві посліднім зоставався,

Щоб мерщій можна було втікати,

Як піп на вихід почне благословляти.

З чужими жінками женихався Та старих людей цурався.

З його буйною головою Не було нікому спокою...

Гумористичні вірші, як і сатира XVIII ст., своєю тематикою, образами, художніми засобами внесли демократичний елемент у давню літературу, фактично у такий спосіб проклали шлях до нового письменства.

Запитання. Завдання

1. Визначте історико-соціальні та естетичні чинники, які вплинули на формування сатиричних жанрів в українській літературі.

2. У чому полягає зв'язок сатири з ідеологією Просвітництва?

3. Проаналізуйте основні мотиви «Сатиричної коляди».

4. Які художні прийоми використано у сатирі «Плач київських монахів»?

5. Проаналізуйте діалоги «Сповідь» та «Супліка, або Замисел на попа».

6. Охарактеризуйте образ священика у діалогах Івана Некрашевича.

7. Порівняйте казку «Кирик» та гумористичний «Вірш про Кирика».

8. Як реалізовано прийом травестії у вірші «Отець Негребецький»?

9. Які елементи фантастики використано у вірші «Марко Пекельний»?