Історія української літератури ХI—XVIII ст.

2.12. Творчість мандрівних дяків

Вихованців та учнів давніх навчальних закладів в Україні XVI—XVIII ст. називали школярами або спудеями. У школах (колегіумах, академіях) збиралися цікаві і колоритні постаті.

Були вони вихідцями здебільшого з демократичного середовища, коштів на навчання майже не мали, тому, вирушаючи на канікули (вакації), розбрідалися по селах, наймалися на тимчасову роботу, щоб прохарчуватися і заплатити за науку в школі. Деякі спудеї покидали навчання на рік-два і мандрували в пошуках роботи. Заробивши грошей, знову поверталися за парти. Тому в народі їх називали мандрівними дяками. Попри своє становище, це були веселі і дотепні, сповнені оптимізму люди. Більшість мандрівних дяків — філософи і поети, котрі намагалися важку шкільну науку пристосувати до народного розуміння, пов’язуючи тодішню книжність із живою творчістю народу.

Передумови розвитку творчості мандрівних дяків

Одвічний потяг до знань спонукав до організації в Україні культурно-освітньої справи. Так виникли братства, що започаткували активний культурний рух, завдяки якому з’явилися школи європейського зразка, що задовольнили освітній попит молоді у Луцьку, Дермані, Києві, Переяславі, Харкові, Чернігові. Так постало українське студентство.

Шкільна програма складалася із чотирьох класів: фари (початкових), де навчання тривало 3 роки, і трьох «граматичних» — інфими, граматики і синтаксими (3 роки). Потім спудеї навчались риторики і поетики (2 роки), у старших класах, які відповідали типу вищої школи і були запроваджені в Києво-Могилянській академії, студіювали філософію і богослів’я (2—3 роки). У братську школу приймали тільки чоловіків за умови, що абітурієнт мав початкові знання, здобуті в домашніх умовах (умів читати, писати, рахувати). У колегіумах викладали мови, арифметику, геометрію, історію, музику, співи. Особливу увагу звертали на вивчення церковнослов’янської, давньоукраїнської, грецької та латинської мов.

Студентів, як і вчителів (професорів, префектів, дидаскалів), навчальний заклад утримував на кошти від шкільних володінь та пожертвувань, частково — від внесених студентами із багатих родин грошей. Найбідніших іногородніх студентів розміщували у бурсах (лат. bursa — торба, гаманець) — своєрідних гуртожитках при школі. Таких студентів називали бурсаками.

Оскільки коштів на утримування студентів бракувало, то більшість із них становила «нищенську братію», яка була змушена вдаватися до всіх засобів «прошенія хліба». Найпоширеніший вид «прошенія» — «миркування» (жебракування). Майже щодня молодші школярі в обідню пору ходили попід дворами заможних міщан і співали духовні пісні (канти, псалми), сподіваючись на винагороду. Студенти старших класів виходили на «миркування» увечері. Вони також співали псалми на майданах — перед торговцями та перехожими, заробляючи на прожиття. Деякі дозволяли собі «предосудительные средства к приобретению себе пропитания», тобто крали.

«Наступала голодна хвилина, — писав дослідник XIX ст. Д. Вишневський, — і вони, компанією або поодинці, вирушали по київських вулицях збирати доброхотні подаянія міських обивателів. Чи бажаючи хоч трохи приспати свою юнацьку соромливість (...), чи бажаючи викликати у благодійників більше співчуття до себе, бурсаки під час таких ходінь “співали” для потіхи слуху своїх годувальників духовні канти, а іноді й світські пісні (...)• Вигляд голодних бурсаків, які співали, був сповнений найсумнішого комізму. В одних він викликав глибоке співчуття до “співателів”, а в інших — їдке насміхання і навіть жорстокі знущання над ними, так що іноді “співателі” нагороджувалися не хлібом, а щедрими побоями».

Традиція «миркувати» у певної частини спудейської братії переростала у звичай мандрувати у пошуках кращого місця. По всій Україні у XVII—XVIII ст. подорожували студенти (мандрівні дяки), які не цуралися базарів, пивниць та шинків, не пропускали поминальних трапез, весіль. Не випадково мандрівних дяків прозивали пиворізами, горілкопивцями. І. Франко вважав їх носіями всіляких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, здатними на вигадки і жарти, захланними на їжу, а особливо на випивку. Проте саме їм, як зазначав він, слід завдячувати значною частиною гумористичних віршів на великі християнські свята.

Найрадіснішим святом для студентів було Різдво. До нього готувалися заздалегідь. На Щедрий (Святий) вечір ватаги спудеїв із картонною зіркою та вертепом ходили по хатах, співаючи колядок і щедрівок, отримуючи за це гостинці. Хоча їхнє навчання ґрунтувалося на християнській науці і моральних настановах, на свято школярі богохульствували, пародіювали Святе Письмо, псалми та церковний обряд, складали правила для п’яниць (пиворізів) на взірець церковних настанов і відправляли службу в корчмі. Вони співали і танцювали, сміливо висміювали царя, поміщика і самих себе:

Чи се той празник, що Христос родився,

Од чистої діви Марії воплотився?

Кажеться, він, бо почали їсти ковбаси і сало,

Чого у нас в школі зроду не бувало.

Мені сеї ночі вві сні приверзлося,

Що з небес у школу сало приплелося,

Ковбаси около, як в’юни, вертяться, —

Тії-то потрави і для нас годяться!

Коли мене щастя одарило,

Що стоїть край села сивухи барило!

Найбільше пародіювали мандрівні дяки євангельський сюжет про народження Христа, легенду про Адама і Єву, про те, як грішний люд переповнив пекло, а Син Божий явився на світ, щоб його врятувати. Неодмінно це бурлескно-травестійне оповідання пов’язували з ковбасами, салом, пивом-медом, завершуючи апофеозом веселощів:

Мати-земля уся гуля

І, взявшись у боки,

Б’є гопака В підкови широкі.

У творах мандрівних дяків звучали ренесансні ноти прославляння радощів життя і людини.

До Великодня студенти також готувалися. Спільно з учителями створювали великодню шкільну драму, яку ставили на сцені. Найпоширенішими були інтермедії — динамічні комічні сценки, сповнені народним жартом, іскрометним дотепом. Писали жартівливі вірші-орації, які виголошували у святкові дні перед тими, хто міг вручити гарний дарунок. Наприклад, вірш на Великдень гетьману у 1791 р.:

Христос воскрес. Рад мир увесь:

Дождав божой ласки.

Тепер-то всяк наївся всмак

Свяченої паски.

Всі гуляють, вихваляють

Воскресшого бога,

Що вже тая всім до рая

Простерта дорога.

Злії духи, власне мухи,

Всі уже послизли,

Загнав Ісус в пекло покус,

Щоб христян не гризли...

Жартівлива інтерпретація великоднього сюжету сповнена «приземленої» лексики, образів, що виражали фривольне ставлення спудеїв до церковних святощів. Веселий настрій, особливе душевне піднесення школярі висловлювали так:

Нуте лиш беріте яйця!

Скажу я вам диво якесь,

Бач, як будем цілуваться,

То скажу: «Христос воскрес!»

І піп казав: «Обнімайте

Хлопців, дівок, молодиць,

Тілько ж, — казав, — не минайте

Старців, сиріт і вдовиць». —

Бог святий велить — сьогодні

Всякий щоб тепер був брат...

Центральною у віршах була тема їжі:

Христос воскрес, щаслива година!

Благословенна ковбаса і солонина!

А порося до сокола би ся рівняло.

Бо коби крила мало, то попід небеса літало!

А я про свято знав,

Ковбаску і печеню добре затинав,

І так мене тая ковбаска розібрала,

Аж матуся водою одливала.

Під час весняних рекреацій студенти мали змогу розвивати свою творчість. Вона була здебільшого жартівливою, бурлескно-травестійною — відповідно до настрою школярів. їхня творчість виникала із канонічних, застиглих приписів і правил, які диктували під час серйозних шкільних занять вчителі поетики і риторики, — так руйнувалися застарілі художні стереотипи, а твори школярів поповнювали народну сміхову культуру.

Влітку студенти з багатих родин поспішали на вакації до батьків, селянські діти — до землі, а бідні та сироти вирушали в мандри:

Любезне село!

Коли увижу твої сладчайшії страви —

Капусту, горох, ріпу,боби в салі варені —

О вечори щасливії! О ночі блаженні!

Бурсаки легко знаходили мову з простим людом, на їх прохання писали різні супліки (скарги) і чолобитні, переписували духовні книги і любовні збірники. Вони намагалися застосовувати свої здібності, і, на думку українського філолога Павла Житецького (1836—1911), «саме у них полягала вся сила освітнього руху, започаткованого за ініціативою народу і невіддільного від народного руху». Ідеться про студентів, мандрівних бурсаків та дяків, які навчали селянських дітей азів грамоти.

Саме в такому середовищі сформувалася творчість, яка була оригінальним явищем у літературному бутті давньої України.

Жанрова природа творчості мандрівних дяків

Промовистою пам’яткою XVIII ст., що відображає життя і творчу діяльність мандрівних дяків, є автобіографія Іллі Турчиновського (1695—?), який описав «житіє і страданіє своє в пам’ять дітям своїм, і внукам, всьому потомству». Автор народився в родині сотника з містечка Березань, «воспитан в благом наказанії», а коли настав час, батьки віддали його на «книжне учення», де він засвоїв «граматику, часословець і псалтирі». Батько часто бував у військових походах, тому Ілля займався ще й господарством, але хотілося вчитися далі, тому він у 15-річному віці вирушив із Березані «по школам волочитися». Відтоді і розпочинаються його мандри, сповнені пригод та різноманітних подій.

Мандрівник детально розповів, як одного разу його мало не позбавили життя два розбійники, проте обійшлося переляком та брутальним пограбуванням. Іншого разу в шинку, де він зупинився на нічліг, у нього відібрали одяг, а книжки віддали шинкарці за «цебер меду». Турчиновський залишився перед присутніми козаками лише в самій сорочці, «в немалом риданії сльози іспущал». Однак на печі проснувся п’яний «отаман компанійський», який допитався, що то син знайомого йому сотника із Березані, і тоді Іллю відпустили, повернувши дещо з відібраного добра.

Побував мандрівний спудей у Могилеві, на декілька років осів у Шкловському монастирі, де з ним трапились злі пригоди: однієї ночі «римляни» (католики) напали на монастир і почали «бити всіх півчих і студентів», а Іллю, «с чулана витягти, безмилосердно били і шаблями рубили, где главу мою у двох місцех до мозгу прорубали, и несли мене у Дніпр ріку утопить». Але нагодилися міщани, які поверталися із ярмарку, і врятували Турчиновського. З труднощами та новими пригодами він дістався до Седнева, де у 23-річному віці одружився, після чого мандри його закінчилися, Іллю висвятили у сан священика, і він перестав писати автобіографію.

В автобіографії є свідчення про те, що Турчиновський займався творчістю: «Прилучившися з Києва два студенти желали у Орши или в Могилеви ходить до школ. С ними я потрудился, і на світлоє воскресеніє виправили діалог з інтермедією. На якій многолюдствіє благочестивих собралось, і римлян, і самих єзовітов, і доменькан... І всі тому удивились, яко там, в тих краях, той вещи не видали».

Загалом у творах «мандрівної братії» відображено проблему поєднання комічного та сакрального. У середньовіччі вважали, що сакральне не має бути смішним, оскільки воно належить до сфери серйозного, високого мистецтва, тоді як комічне — сфера низького. У творчості мандрівних дяків усе змішалося і перестало бути однозначним: це межовий зріз, який виявляє химерну дифузію у зіткненні середньовіччя та Ренесансу, проте український варіант цього явища — низове бароко.

На думку сучасного дослідника низового бароко Геннадія Ноги, дяківські вірші, орієнтуючись на звичайного, простого («земного») реципієнта, «символізують завершення в українській культурі ери сакрального мистецтва. Нова культура, на порозі якої вони стоять, є за своєю природою масовою, загальнодоступною». Звернення до неї було закладене в основі поетики бароко. Намагаючись дотриматися однієї з провідних вимог барокової поетики — здивувати, приголомшити, автори бурлескних віршів у той же час прагнули зробити їх максимально зрозумілими для реципієнта. Вони враховували його вірування, страхи, сподівання, досвід і схеми мислення. Звідси злиття двох світів — «організованого світу культури» та «хаотичного світу антикультури», зіткнення яких і породжує вибух сміху — веселого, розв’язного, грубувато-приземленого, іноді цинічного та іронічного.

Для творчості мандрівних дяків характерне легковажне ставлення до християнської традиції, що Д. Чижевський відносив до бароко, яке, засвоївши традиції західноєвропейської сміхової культури, поєдналося із новими тенденціями просвітницького критицизму. Це зумовило звернення до комічних жанрів, які за своєю природою належать до комічної літератури і є альтернативою жанрів високих, художніми формами деструктивного письма (пародії, бурлески, вірші-орації, травестії).

Пародія (грєц. parodia, букв. — пісня навиворіт, антипісня) — гумористичний або сатиричний твір, що імітує творчу манеру письменника чи окремого твору з метою його висміяння.

У шкільних поетиках (Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський) пародію кваліфікували як наслідування, другорядний рід «вправи». Проте пародії давніх спудеїв не обов’язково виникали як шкільні «вправи», їх створювали поза стінами школи, під час мандрів по містах і селах. За своїм змістом це були твори, в яких автори зважувалися пародіювати священні тексти, службу Божу, церковні книги: «Правило увіщательноє пияницям, піваємоє не в церквах, но школах» (пародія на літургію), «От посланія Бахусового к пиворізам» (пародія на читання Апостола), «Синаксар на пам’ять пияницам о ізобрітенії горілки» (пародія на агіографічний збірник), пародійні акафісти і величання на честь «вареників-великомучеників», «горілки-мучениці» тощо. Комізм у пародіях найчастіше досягався невідповідністю форми (мова і стилістика «високих» церковних творів) і змісту («низькі» побутові явища).

Бурлескні (італ. burla — жарт) вірші-орації (лат. ого — говорю) — речитативні гумористичні твори, основним засобом яких є навмисна невідповідність між темою і словесною формою: подання «високої» теми зниженим, часом вульгаризованим стилем, «низької» — високим, піднесеним.

Як писав П. Житецький, різдвяні та великодні вірші-орації «складають одну із оригінальних сторінок української літератури XVIII ст.». Ці твори зображували різдвяну сценку з пастухами, поклоніння вохвів немовляті Христу, сюжет про Ірода, картини пекла та Раю, міф про Адама та Єву, наприклад:

Христос родився,

Мир взвеселився

Сегодняшніми часи,

Для сих родин

Всяк християнин

Уминає ковбаси.

Бідна Єва

Одну з древа

Вирвала кисличку,

Збула власті —

Треба прясти

На гребені мичку!

Глупа жона:

Сама она

Яблучко строщила,

За один плод Увесь народ

В пекло втащила.

Творчість мандрівних дяків представлена значною кількістю травестійних творів.

Травестія (італ. travestire — перевдягати) — різновид жартівливої бурлескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою перероблено на твір комічного характеру.

Мандрівні дяки травестували переважно різдвяні та великодні сюжети і персонажі. Святі особи у їх віршах ні одягом, ні поведінкою не відрізняються від «земних» людей: «Єва в плахті походжає», Йосип, як звичайний селянин, ходить у свитці, пророк Давид «у кобзу грає», Хам «ріже в сопілку», інші біблійні персонажі — «ті бичка, ті козачка, ті горлиці скачуть», Христос з’являється у чоботях, Бог зображений стареньким дідком. Наприклад, пекло у «Вірші, говоренному гетьману запорозцами на світлий празник Воскресенія Христово 1791 года» зображено так:

Єва згнута була тута от злого шайтана,

Сей покуса злійший Пруса і Кримського хана.

Мучить дарма, у них ярма з шиї не злазили,

Струп на плечах, бо по печах все дрова возили.

З ярма ж — в хомут, з узлами кнут, дротяниї пуги,

З шиї до пят на спині знать кровавия смуги.

І старуху бьют по брюху Пятницю святую,

На подпрягу колимагу запрягли і тую.

Щоб скакала, не брикала, кладуть в рот удила,

Січуть плетью, щоб там мітью ступою ходила.

Понеділок, хоть не смілок — та ж йому заслуга,

Змикулився, зсутулився, ледве втік із плуга.

У бурлескно-травестійному творі легко змінюються функції біблійних персонажів: наприклад, місію зруйнування пекла автори доручають не Христу, а Мойсею, до того ж звільнення пекла подано з гумором:

Власне бугай с кошари в гай випреся голодний,

Пекло відпер і шлях простер до раю свободний.

Загалом твори мандрівних дяків мають такі художні особливості:

— бурлескний стиль, травестування та пародіювання;

— комізм як наслідок невідповідності форми і змісту;

— культивування дотепу, оскільки основне призначення творчості мандрівних дяків — розважати слухачів і читачів. Дотепність досягалася завдяки гумористичному передаванню реалій свого «нищенського» життя; фантазуванню і вигадуванню чудес, уявних мандрівок у Рай та пекло; гіперболізуванню у розповідях про свій побут, навчання та мандри у пошуках їжі та питва; іронічно-гумористичному намаганню зробити себе об’єктом висміювання та дивакуватості;

— своєрідна розробка топосу мандрів: постійні переміщення у просторі, безконечні пошуки кращого місця, де можна поїсти, випити і погуляти; фантастичні подорожі у краї, де трапляється багато дивовижних речей;

— мовна стилізація: використання лексики, синтаксису, риторики книжної мови, латинських вкраплень, макаронічної мови (жартівливі вислови, у яких змішуються слова різних мов), каламбурів з гумористичною метою; відбір з фольклору фразеологізмів, порівнянь, приказок, образних висловів, розмовно-комічної лексики;

— наближення ритміки бурлескно-травестійних віршів до ритміки народних пісень, тонізація вірша:

Пішов же вон, Адаме, з раю!

Об’ївся яблук, аж сопеш!

Це ти так доглядаєш гаю?

Без попиту що хоч і рвеш!

Природа українського бурлеску — це природа масової культури. Джерело гумористичної поезії, змішуючи земне з небесним, пропонувало гармонію у співіснуванні двох світів. Такі суперечливі поняття, як природне і надприродне, високе і низьке, трагічне і комічне, прекрасне і потворне, не були для мандрівних дяків непримиренними. У цьому сенсі вони абсолютно відповідали естетичним засадам бароко (Г. Нога).

Пародій та бурлескно-травестійних віршів XVIII ст. не друкували, лише зрідка їх заносили у рукописні збірники, тому вони переважно функціонували як твори усні, фольклорні і були популярними в народному середовищі. Творчість мандрівних дяків вплинула на бурлескно-травестійний та формотворчий характер першого твору нової української літератури — «Енеїди» І. Котляревського та його епігонів у перші десятиліття XIX ст., а також на творчість С. Руданського, Остапа Вишні, П. Глазового, на деконструктивні тенденції у літературі кінця XX ст., започатковані угрупованням БУ-БА-БУ.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте образ давнього спудея. Як спосіб життя впливав на творчість?

2. Що було приводом для творчості у давніх школах?

3. Як мандрівні дяки поєднували у своїй творчості шкільну науку та побутову словесність?

4. Проаналізуйте автобіографію Іллі Турчиновського.

5. Розкрийте поняття «низове бароко».

6. Визначте внесок мандрівних дяків у розвиток жанру пародії.

7. Проаналізуйте тематику та образність віршів-орацій.

8. Що було об’єктом травестування у творчості мандрівних дяків?

9. З’ясуйте художні особливості творчості мандрівних дяків.