Історія української літератури ХI—XVIII ст.

2.9. Паломницька проза XVIII ст.

Активізація громадсько-політичного і культурного життя в Україні призвела до пожвавлення її міжнародних зв’язків, складовою яких були і подорожі до інших країн.

Змінювався, модифікувався і паломницький жанр. Ходіння поступово звільнилися з-під традиційного літературного етикету, у них посилилося світське начало, яке виявилося у прагненні автора детально відтворити умови своєї подорожі, розширенні кола його інтересів. Виразніше окреслилася авторська індивідуальність, белетризувався стиль, урізноманітнювався арсенал художніх засобів. Ці процеси були властиві передусім ходінням Макарія і Сильвестра, Іполита Вишенського, Варлаама Ліницького, Сильвестра і Никодима, Василя Григоровича-Барського, Серапіона та Луки Яценка.

Модифікація паломницького жанру

Паломницький жанр епохи бароко зазнав змін. Модифікувався усталений план ходіння. Автори докладно зупинялися на тому, як розпочиналася подорож, у яких умовах і якими країнами вона проходила, які пригоди відбувалися під час мандрівки.

Прочанин до святих місць був не лише добре обізнаним із Святим Письмом, а й освіченим. Автори ходінь цікавилися історією і географією країн, кліматом, станом торгівлі, політичними стосунками між державами, упорядкуванням міст, їхньою архітектурою, культурою і побутом, національним, соціальним і релігійний складом їхніх мешканців.

Власне із педантичних звітів про мандрівку до Святої Землі ходіння перетворювали на художній твір, що було наслідком впливу ренесансних та барокових тенденцій. Предметом зображення паломника ставали його власні почуття і переживання, а описи екзотичних країв та об’єктів, розповіді про несподівані і небезпечні пригоди набували образного викладу із застосуванням літературних прийомів.

Паломницький твір XVIII ст. синтезував традиції жанру і нові уявлення про світ. З одного боку, український прочанин покладався на апробовану літературну схему, заповнюючи її обов’язковим матеріалом, почерпнутим із Біблії, апокрифічних легенд та місцевих хронік. З іншого — автор ходіння, відкриваючи під час мандрівки реальний географічний простір, намагався доповнити традиційну схему власними враженнями від подорожі. Поступово нагромаджувався різноманітний матеріал, який вимагав нової форми викладу. Напрацьована схема опису збагачувалася за рахунок світського матеріалу і почала нагадувати складне літературно-мемуарно-географічне творіння, що стало основою зародження оповідних жанрів, які розвинулися в літературі в нову епоху (оповідання, новела, нарис, замальовка тощо). Ходінням того часу властиві динаміка форм, аплікативність (залучення до тексту художнього твору цитат з іншого твору), контрастність зображення, посилення психологізму оповіді.

Олітературнення ходінь у добу бароко відбувалося в руслі розвитку пригодницького жанру. Мандрівка до святих місць залишалася у свідомості прочанина богоугодною і священною справою, проте він усе більше уваги звертав на умови подорожі, які в історичних обставинах Середземномор’я XVII—XVIII ст. були нелегкими і небезпечними. Долаючи природні перешкоди, мандрівник не раз наражався на небезпеку від людей — іновірців, зловмисників. Загалом це зумовило в ходіннях певну інтригу розповіді, несподівані колізії, авантюрні елементи. Поглибився також конфлікт між благим наміром досягти Святої Землі та природними і соціальними умовами його реалізації, тому оповідь наповнювалася складними і суперечливими почуттями паломника, чия особистість у творі виявлялася виразніше.

Отже, паломницька проза барокової доби урізноманітнювала і розвивала белетристичні чинники епічного тексту.

Творчість паломників XVIII ст.

Активізація паломницького жанру припадає переважно на першу половину XVIII ст., коли стали сприятливішими умови для подорожей до Святої Землі.

«Путь» Макарія і Сильвестра. Ці паломники були ієромонахами Спаського монастиря із Новгорода-Сіверського. їх подорож до Єрусалима тривала з грудня 1705 року до травня 1707 року.

Свій твір мандрівники назвали «Путь нам ієромонахам Макарію і Селивестру из монастыря Всемилостивого Спаса Новгорода Сіверского до святого града Іерусалима поклонитися гробу Господню 1704 году». На відміну від попередників-пілігримів, Макарій і Сильвестр указали, з якого географічного пункту розпочався їх шлях, зафіксували свій маршрут по Україні і Молдові: Новгород-Сіверський — Київ — Фастів — Паволоч — Немирів — Сосновець — річка Буг — Сороки — Ясси — Дубровець. Захоплено паломники передавали враження від мандрівки Дунаєм: вони докладно описували пейзажі, прибережні укріплення і пристані, мальовничі села на узбережжі.

Опис Константинополя-Царгорода, де Макарій і Сильвестр жили два місяці, невеликий за обсягом: автори передали загальне враження від міста, не акцентуючи на його пам’ятках і святинях, за винятком старовинних колон на площі поблизу храму Святої Софії. Мандрівці Александрією, Нілом, Єгиптом також приділено незначну увагу (опис системи водопостачання в Александра, єгипетських пірамід, страусів). Основна частина ходіння присвячена відвіданню християнських святинь і поклонінню їм.

«Пошли из Іерусалима тім же путем, которым и до Іерусалима шли», — зазначали мандрівники. Про весь шлях від Єрусалима до свого монастиря паломники оповіли дуже стисло, лише означивши маршрут, проте логічно завершивши просторовий і хронологічний цикли своєї мандрівки.

Так, композиційна схема «Путі» Макарія і Сильвестра заповнена переважно традиційним для паломницьких творів матеріалом. Цим зумовлена відносна несумірність частин: опис Святої Землі займає найбільше місця, значно менше — розповідь про шлях до Єрусалима і зовсім мало — дорога додому. Однак попри таке розміщення матеріалу, Макарій і Сильвестр розширили географію паломницького жанру, додавши до нього нетрадиційні описи, здебільшого світської тематики.

«Путь» Макарія і Сильвестра — це спроба створити міф про Святу Землю. Тому опис має образно-алегоричний смисл, розповідь побудована на символічному змісті зображеного. Враження від конкретного проміжку шляху (наприклад, від Ліди до Єрусалима) набувають алегоричного забарвлення, коли акцентується на тому, що «дорога трудна», «горы веема высокіе и все камень един», а в тих горах араби (невірні) «разбивают», «тут ніт никакого дерева, ни воды, а горячность безмірная». Штормове море («избурилося страшными волнами, и против Кипра острова тут нам уже приспіла смертная година») асоціюється в уяві паломників із розбурханим житейським морем, у якому здатен урятувати лише Бог («Господь умилосердився»). Загалом пройдений шлях вони розцінювали як належне, хоч і складне, випробування: «И так тот путь далекій и велми страшный преидохом из Цариграда до святого Іерусалима, а из Ерусалиму до Цариграда, Богом сохраняеми от всякого зла, токмо не безбідныи на морі: от великого волненія душа умлівает, а на земли от Турков и арапов великая біда бывает».

Символічний план зображення Святої Землі скомпоновано завдяки переказам з апокрифів, відтворенню біблійних образів, розповідям про чудеса. Звичайні предмети, точно виміряні, перелічені, набували ореолу святості, сполучаючись у паломницькій оповіді із епізодами сакрального тексту: «От того же міста, где родился наш Избавитель Христос Господь, недалеко как бы 2 ступени в правую руку, єсть лавка превеликая мармуровая, на той лавкі Пресвятая Діва повивала Христа Спасителя».

Оповідка про сходження небесного вогню до Гробу Господнього у Велику суботу має ірраціональне забарвлення: «О девятом часі огнь сходит с неба невидимо в кадилы, и уже сам огнь загорится и тотчас внидет в знаменіе Божіе, с небеси пріидет огнь аки солнце над гроб Божій, и от той лучи загорится кадило». Ефект чуда підсилює пафос на зразок: «вси лодіе возрадуются великою радостію», «христіане многія испускают слезы от радости».

Деякі містичні оповідання органічно вписуються у художню структуру ходіння, тісно переплітаючись з історичними деталями. Завдяки цьому зростає драматизм оповіді, белетризується стиль, підсилюється емоційно-експресивна тональність, зокрема, у вираженні живого враження від краси природи, рукотворних чудес. Однак над емоційною розкутістю на деяких сторінках подорожнього щоденника Макарія і Сильвестра переважають традиційні для цього жанру строгість, лаконічність, інформаційна насиченість стилю.

«Мандрівка» Іполита Вишенського. Ієромонах Борисоглібського монастиря кафедри Чернігівської архієпископії Іполит Вишенський (? — після 1709) був впливовим і авторитетним, оскільки міг узяти із собою у далеку мандрівку «толмача і хлопца» (перекладача і послушника) і виконував доручення тодішнього чернігівського архієпископа Івана Максимовича.

Іполит Вишенський вирушив у дорогу у зрілому віці в жовтні 1707 року разом з торговим караваном до Константинополя. Мандрівка пролягала через Триполі, Галілею, по узбережжю Середземного моря (Яффа, Дамієтта), Єгиптом, де мандрівник побачив Ніл, канали, піраміди, Синайським півостровом, де побував на горі Синай. До Єрусалима пілігрим прибув 2 вересня. Відвідавши усі святині і поклонившись їм, Вишенський побував у Віфлеємі, на Оливній горі, Йордані та в інших місцях, освячених присутністю Христа. Ставши свідком сходження небесного вогню до Гробу Господнього у Велику суботу та відсвяткувавши Світлу Седмицю, Вишенський вирушив назад.

На зворотному шляху паломник відвідав півострів Агіон-Орос, побував на Афонській (Святій) горі, обійшов місцеві монастирі, описав тамтешні святині. На початку зими 1709 р. повернувся до Чернігова.

В основу ходіння Вишенського покладено його власні враження, усні розповіді та частково письмові джерела. Характер викладу матеріалу вказує на те, що автор вів записи під час мандрівки, а згодом упорядкував свій путівник. Йому першому з українських паломників удалося відвідати та описати три найголовніші для православного християнина релігійні центри — Константинополь, Єрусалим, Афон, що не тільки наповнило «Мандрівку» новими (порівняно з попередніми ходіннями) відомостями і замальовками, а й вплинуло на композиційну структуру твору: у Вишенського вона набула логічної завершеності і доконаності. Текст «Мандрівки» поділено на окремі оповідання, кожне з яких має лаконічний заголовок. Окремі заголовки нагадують стислий переказ (анонс) того, про що йдеться в оповіданні.

Завдяки виокремленню хронологічно, географічно і логічно завершених оповідок «Мандрівка» Вишенського набуває нової конструкції — на відміну від багатьох інших творів паломників, які викладали свої враження суцільним текстом. Власне, у такий спосіб Вишенський дбав про читацьке сприйняття твору, надаючи його композиції певної динаміки. З іншого боку, твір нагадує барокову споруду з численними компонентами, багатством деталей та їх вигадливим поєднанням, фронтальними рубриками-заголовками, що позначають межі окремих елементів композиції.

Новаторство Вишенського полягає також у спробі спростити книжний стиль і зробити його гнучкішим, доступнішим завдяки двом чинникам: а) демократизації мови твору шляхом уведення до тексту народно-розмовних елементів — і лексичних, і синтаксичних; б) драматизації оповіді за рахунок використання діалогічної форми. Діалогічну або пряму мову Вишенський використовував як у зображенні побутових ситуацій, так і в переказах сюжетів із Святого Письма або апокрифічних легенд. Намагаючись белетризувати розповідь, автор вибирав із книжного і фольклорного матеріалу про християнські святині найдраматичніші історії. Наприклад, розповідаючи про Голгофу, Вишенський ставив поряд у лаконічному викладі два напружені сюжети: «А пред тими часи, когда Христа распяли на горі Голгофі, на том місцу Пресвятая Діва под крестом стояла и плакала, зряще на сына своего, а Бога нашего, и тое все на горі Голгофі. Там же, троха далій на верху муру, монастир Авраамов, там игумен со двома чернци живет, поклонники поклоняются. На тому місцу св. Авраам принеся был своего сына, Исаака, во жертву Богу, и дрова был запалил, и ангел Господен тамо ему руку удержал и не дал заклати Исаака».

Вишенський часто вдавався до ліричних висловів: «Вышол огонь и по церкви ходит, аки голуб огненній»; «Там на нас напал туман, же не можна человіка у образ познати»; «Видно гори Венгерскіе, зіло високіе, межи которими сніги нікогда не растают, бо солнце нікогда не заходит» та ін.

Емоційно-стильової виразності нерідко досягнуто завдяки повторам, експресивній побудові фрази та сентиментальній тональності: «Там же, от того каменя на лівый бок, недалеко от Гефсиманіи, тож есть камень. При том камені по вознесеній Господнем ставилася и до того каменя из Сіон гори часто прихожала Пресвятая Богородица, подлі Гефсиманіи, и на том камені отдихала и, смотрячи на Сіон гору, где Христос вознесся на небо, плакала и молилася сыну своєму и Богу нашему».

Алегорично-символічний пафос «Мандрівки», як і інших паломницьких творів, забезпечує увага автора до чудес, пов’язаних зі святими місцями (перекази про чудотворні ікони, новітні дива, що засвідчили непохитність християнської віри, тощо).

Пошуки нових стилістичних прийомів у «Мандрівці» Вишенський вів у руслі традиційного стилю паломницьких ходінь. Тому твір сповнений сухих, педантичних реєстрів святинь і монастирів, переліків архітектурних споруд, зазначення відстаней між об’єктами чи географічними пунктами, прагнення до точності у відтворенні побаченого, що створює ілюзію достовірності і правдивості розповіді. Такі відомості мають пізнавальний інтерес, але художньо не вирізняються.

«Перегринація» Варлаама Ліницького. Із твору відомо, що Варлаам Ліницький на час створення ходіння та описаних у ньому подій був ієромонахом і служив при фельдмаршалі Б. Шереметьеву священиком («капеляном»).

Свою мандрівку Ліницький розпочав з дозволу та за матеріальної підтримки послів 2 вересня 1712 року і прибув у Єрусалим на початку жовтня. Через шість тижнів паломник змушений був покинути місто, оскільки між Туреччиною і Росією виник конфлікт, і Варлаам як представник російського посольства ризикував потрапити під арешт турецьких властей у Єрусалимі. Йому вдалося втекти, але на острові Кіпр, яким також володіли турки, через зраду свого слуги він потрапив до в’язниці, з якої його врятував британський консул. Про ці події Ліницький згодом написав у своєму щоденнику.

Твір Ліницького має нетиповий для паломницьких ходінь зачин: автор доводив до відома читача, як він опинився внаслідок політичних подій у Константинополі. Далі сюжет розвивається за традиційною схемою ходіння. Мандрівка пролягала через Мармурове та Середземне моря до порту Яффи. Морську подорож подано недеталізовано, акцентовано лише на нападі на корабель піратів, від яких удалося втекти, бурі на морі: «Восташа премногія сопротивная вітри, безмірно жестокія волны превеликія, яко по премногу и в корабль наливатися води; блистанія, громы страшныя и буря зілная, от нея же и вітрило корабельное проломися, и тако весма отчаялися біхом житія своего, носими превеликими волнами по морю нощь и день, от небес дождем великим окропляеми, от моря же наглыми волнами омываеми; ибо и во дни в облаках емных, аки бы в нощи, не відуще солнечного сіянія, плавахом, и ничто же боліє надіющеся, точію потопленія. Бог же милосердный (его же молихом со слезами), видівши печаль нашу премногу, услыша глас плача и моленія нашего, избави нас от потопленія».

Розповідь про вхід у Єрусалим у Ліницького — це апофеоз здійсненої мрії побачити священне місто. Цю подію паломник відтворив надзвичайно емоційно і піднесено: «Пришедшим же нам на гору Поклонную, аки бы за версту от святого града Іерусалима, ее внезапну дадеся нам видіти весь град Іерусалим. В первых дом Давидов, гора Елеонская, гора Сіонская, Святая Святих и протчая вся святая міста, еже увидівши вси путницы и слізше с верблюдов, с муллов и ослов, начинают поклонятися містом святым пострадавшего и воскресшего Христа Спасителя нашего, припадающе к земли, любезні оную лобизающе. От радости же и веселія слезами, аки бы источника яковаго истекающим, обливающеся; увидівше бо сей град святый не возможет по истині, аще бы кто и окамененное иміл сердце, от плача и слез воздержатися...».

Лише перші сторінки «Перегринації» Ліницького мають оповідальний стиль, насичені подорожніми враженнями, гострим відчуттям малих і великих особистих відкриттів і здебільшого відзначені світським характером. Основна частина твору, яка традиційно присвячена опису святих місць Єрусалима, — невиразна, одноманітна і стилістично скута, оскільки Ліницький вдався до їх монотонного і педантичного реєстру. За формою твір нагадує пронумерований перелік святинь, доповнений легендами, пов’язаними з ними.

«Мандри» Василя Григоровича-Барського. Народився український мандрівник і письменник Василь Григорович-Барський (Альбов, Плака, Київський, Рос) 1701 р. у Києві в сім’ї небагатого купця. У 1715 р. вступив до Києво-Могилянської академії. Навчання тривало вісім років, але, не закінчивши повного курсу, він разом зі своїм товаришем Устином Ліницьким влітку 1723 р. вирушив «до града Львова ради совершенія больших наук». Однак у Львові вони прожили недовго, оскільки Григорович-Барський задумав відвідати місто Барі, щоб поклонитися мощам святого Миколая, і Рим.

Подорож пролягала через Словаччину, Угорщина, Австрію. В Італії паломники з України оглянули Рим, Неаполь, Венецію, Барі, Болонью, Флоренцію, Анкону, які Григорович-Барський описав докладно (зокрема, озера у Барлетті, де видобували сіль; палац Папи Римського).

Навесні 1725 р. Григорович-Барський продовжив мандрівку сам, зупиняючись на островах Корф, Кефаллінія, Закінф, Хіос. Відвідав Салоніки, Афон (Святу гору), Яффу. У записках, датованих 1726—1727 рр., вміщені розповіді про Єрусалим, Мертве море, ріку Йордан, Синайський півострів і Каїр. Навесні 1728 р. мандрівник подорожував Синайським півостровом, побував на горі Синай, Ліванських горах, проходив через Суец, Дамієтту, Бейрут, Триполі. Деякий час проживав у Дамаску, вивчаючи старовинне місто. Восени 1728 р. збирався в Україну, але, дійшовши до Антіохії й Александретти, був змушений через голод у цьому краї повернутися в Єрусалим.

1729 р. Григорович-Барський здійснив нову спробу вирушити на батьківщину. За п’ять років мандрів він відвідав майже всі святі місця, вивчив історію, географію, економіку, культуру багатьох народів. У Триполі йому запропонували залишитися в ораторсько-філософській школі з метою досконалого вивчення грецької мови.

З 1729 до 1734 рр. Григорович-Барський вивчав старо- й новогрецьку мови, ознайомлювався з грецькою літературою. Під час канікул відвідував Александрію, грецькі острови — Кіпр, Сім, Самос, Хіос, Патмос, зробивши багато записів і малюнків.

Український мандрівник досконало оволодів грецькою мовою, вивчав філософію, логіку, деякі природничі науки. На запрошення керівника Патмоської ораторсько-філософської школи він вирушив на острів, де жив з 1736 до 1743 рр.

У 1743 р. Григоровича-Барського російський посол в Туреччині О. Вешняков запросив до Константинополя. Там він мешкав майже півроку, потім за дорученням посла вирушив у другу подорож на Афон, де перебував з травня до листопада 1744 року й детально описав усі монастирі, бібліотеки, рідкісні і старовинні книги, життя і побут ченців. Наступні два роки Григорович-Барський подорожував Грецією, побував в Афінах, на острові Кріт.

На початку вересня 1747 року Григорович-Барський повернувся до Києва, де був прийнятий архімандритом «с великою радостію и заботливостію свыше заслуг». Його запросили на викладацьку роботу в Києво-Могилянську академію, але в жовтні 1747 року він помер.

Записки, які вів Григорович-Барський понад два десятиліття під час своїх мандрів світом, відобразили еволюцію його поглядів та світовідчуття. Перші сторінки «Мандрів» творені людиною, яка прагнула нових вражень, знань про природу, людську спільноту, але мала надто малий досвід і недостатні уявлення про світ. Останні сторінки написано мудрецем, до якого досвід прийшов у гірких стражданнях, що супроводжували його в нелегких дорогах. Отже, із допитливого юнака автор перетворився на вченого нового часу, якому притаманні вдумливий підхід до інтелектуальних надбань попереднього часу, уважне дослідження явищ і фактів дійсності.

Подорожні нотатки Григоровича-Барського були адресовані не тільки християнину, а й освіченим людям того часу — історикам, філологам, літераторам, архітекторам, географам. Зі сторінок путівника постає образ автора — цікавого й тактовного оповідача, доброї і розумної людини, щирої і довірливої у спілкуванні з іншими. За всю подорож, складну і небезпечну, його душа не озлобилася, не відвернулася від людей, а навпаки, постійно тягнулася до радості і доброчинності. У діяльності Григоровича-Барського реалізувалася ренесансна ідея героїчного ентузіазму. Прославляючи самовідданість і сподвижництво заради високої і гуманної мети, мислитель наголошував, що людина повинна перемогти прагнення до самозбереження, піднятися над страхом власного знищення, оскільки висока насолода, до якої прагне ентузіаст, немислима без доблесних діянь і жертв.

Героїчний ентузіазм Григоровича-Барського — це вищий ступінь не тільки пізнання природи, а й людської довершеності. Діяльність мандрівника становить шлях пізнання світу й морального самовдосконалення.

Процес пізнання і художнього осмислення світу Григорович-Барський намагався вкласти в паломницький жанр. Однак його інтереси виходили за межі цього жанру, глибина і серйозність дослідження дійсності породжували характерні для ходінь раціоналізм, індивідуально-естетичну інтерпретацію, стильову розгалуженість, що зумовило самобутність твору мандрівника. Відвідавши всі святі місця, пов’язані з історією християнства, мандрівник описав їх значно докладніше і повніше, ніж його попередники, що свідчить про зорієнтованість на стильові пошуки XVIII ст., у яких домінує барокове світовідчуття.

Цілеспрямовано тяжіючи до християнських святинь і зосереджуючись на їх описах, Григорович-Барський захоплювався передусім розмаїттям і поліфонічністю світу, який відкривався перед ним у часо-просторових вимірах. Мандрівнику не властива, як паломникам попереднього періоду, вибірковість у зображенні побаченого, почутого, пережитого: він нагромаджував у своїх записках найрізноманітніший матеріал, від чого твір перетворився на химерний резервуар, з якого можна почерпнути відомості як світського, так і релігійного характеру. Громіздкі інформативні ряди, чергування загального плану зображення із опрацюванням деталей, нарощення основних повідомлень за рахунок дрібних фактів, намагання стилістично поєднати те, що нотувалося, — все це надає «Мандрам» барокової вишуканості і багатства форм.

Загалом насичена конструкція твору декорована численними пейзажними замальовками, які виконують подвійну функцію: з одного боку, несуть суто інформаційне навантаження (відтворюють певне географічне середовище), з іншого — синхронізують психологічний стан мандрівника.

В описах Григорович-Барський виявляв інтерес до деталі. Він прагнув зафіксувати всі перипетії мандрівки, у т. ч. незначні, точно відтворити свій маршрут, описати якомога достовірніше все, що спостерігав у дорозі, внаслідок чого деякі описи переростають у географічні, історичні, мистецтвознавчі, мовознавчі, етнографічні, економічні студії. Такий підхід до відображення дійсності давав автору широкі можливості у виборі засобів репродукції вражень і почуттів.

У «Мандрах» простежується мотив подолання перешкод, несприятливих обставин — не тільки природних (далека дорога, кліматичні умови, вимушений аскетичний побут), а й штучних (напади розбійників, неприязне інорелігійне середовище). Психологічний підтекст подорожі рельєфно постає у відтворенні складних і суперечливих почуттів і вражень мандрівника, різкі дисонанси й антитези доповнюють оповідну канву, породжують емфатичний (грец. emphasis — виразність) стиль, що передає внутрішню напругу людини, яка незатишно почуває себе у ворожому їй світі. Досягти внутрішньої гармонії нелегко, вона з’являється лише під час споглядання святинь та екзотичних картин природи, в інших випадках її руйнує або недоброзичливе ставлення до мандрівника, або природна стихія, або неспроможність здійснити бажаний намір. Відображення такого спектра почуттів автора не відповідає традиційному ходінню і водночас урізноманітнює стильову структуру «Мандрів».

Художність твору виявилася передусім в умінні автора використовувати метафору, оригінальні порівняння та епітети, стилістично збагачувати свої описи. Наприклад, розповідаючи про бурю на морі, пілігрим значно розширив арсенал художніх прийомів, стилістично ускладнив опис, надаючи йому динамізму й напруженості. Навіть у розбурханій стихії він бачив красу й поезію. Щоб надати зображуваному виняткового характеру, автор шляхом сполучення кількох гіперболічних порівнянь, симетрично розташованих у фразі, досягнув виразності образу: «Егда бо волна морская разбігшися взнесет корабль горі верху себі, тогда человік мнится бити не по воді плавающій, но по вітру носимій; егда же низпускает паки на низ зрится, яко корабль летить в нікую пропасть и уже имат тамо или погрузитися, или разбитися».

Експресивності розповіді додають стилістичні повтори: «Помалі же собрашася облака и возшумі вітр противен и велик, бысть буря зілна, и возгриміша громи, и пролися дожд велик». Іншого плану повтори наявні в описі храму, де автор удався до форми похвали: перша похвала — за величні куполи, друга — за мистецтво внутрішнього оздоблення, третя — за дорогоцінні прикраси і т. д. Завершується опис вигуком: «О, коль велика похвала есть ктитором и майстром!».

Дисонанси породжували у творі Григоровича-Барського стилістично виразні антитези. Зокрема, описуючи труднощі шляху, він відзначав, що іноді для нього перетворювалась «радость в печаль, отрада во воздиханіе, теплота в лютій мраз; словом рещи, благая весна жестокою мнится бити зимою».

Стилістична своєрідність записок Григоровича-Барського зумовлена й особливостями їх мови. Твір написано книжною українською мовою першої половини XVIII ст. з елементами народно-розмовної лексики. Щоб надати відповідної експресії і схвильованості розповіді про напад розбійників, автор використав старослов’янську лексику: «образ», «перси», «персти», «уста», «очеса»; у звичайних описах наявні паралельні назви — «лицо», «грудь», «пальці» та ін. Паралельно вживав і такі поняття, як «вертоград» — сад, «ветхий» — старовинний, древній, «ісполини» —велетні, «простерти слово» — говорити, «хрисовул» — грамота.

Лексика «Мандрів» поповнюється за рахунок слів іншомовного походження (аптека, врач, панчохи, шкарпетки, бакшиш, доксати). Часто українські слова вжито паралельно з іноземними назвами: на Афоні ростуть «кипариси, тиси, кукунари,смереки, ялини, сосни,явори, дуби, ясени, бобки, найпаче же каштанов суть», серед садових дерев автор називав «черешни, дули, сливи, орехи, смокви, маслини, помаранчи, лимони».

«Мандри» Григоровича-Барського — твір жанрово синкретичний. Для нього характерні ознаки різних жанрів, які зароджувалися в українській літературі. Передусім ідеться про автобіографію, яка в українському письменстві еволюціонувала із агіографічних схем. Автобіографічний матеріал у записках сформовано з особистих вражень, пригод та спостережень Григоровича-Барського. До жанрових ознак автобіографії належать опис життєвого шляху, зображення власних переживань, обставин мандрівки та їх оцінка, усвідомлення завдань і кінцевої мети подорожі, складні духовні пошуки.

Наявність у «Мандрах» мотиву подорожі, який давав автору змогу охопити значний матеріал, наближає твір до великих епічних творів, відомих у XVIII ст. в Європі, — романів-подорожей. Записки Григоровича-Барського мають ознаки деяких видів нарису — подорожнього, географічного, архітектурного, побутово-етнографічного, портретного. Окремі частини «Мандрів» набувають ознак оповідання, новели, етюду.

Рукопис Григоровича-Барського тривалий час зберігався в його матері, потім у брата Івана, українського архітектора. Частину малюнків (до сьогодні збереглося 137) було вклеєно в рукопис. У 1797 р. він потрапив до колекціонера давніх писемних пам’яток І. Царського, потім — бібліомана О. Уварова. У 2000 р. твір мандрівника видано окремою книгою в перекладі сучасною українською мовою П. Білоуса.

«Путник» Серапіона. Свою подорож до святих місць Серапіон розпочав навесні 1749 р. з Києва, куди прибув із Мотронинського монастиря (Черкащина). По дорозі до Очакова він відвідав Запорізьку Січ, де взяв від «пана кошевого подорожную». На торговому кораблі дістався до Константинополя, побував на Афоні, де відвідав усі святогорські монастирі. Подолавши шлях через Середземне море, опинився у Яффі, взимку — у Єрусалимі, де перебував до весни, оглядаючи це місто. Дорога до України пролягла морем, потім суходолом через Болгарію, Румунію, Волоську землю, у Київ Серапіон прибув «пред Пилиповкою, ноября 12, 1750 года».

Паломник користувався трьома типами джерел, характерними для паломницьких творів: власні враження, письмові матеріали, усні повідомлення. В описі шляху до Єрусалима переважають враження, які він нотував у дорозі, оскільки вони містять деталі пейзажу, перелік населених пунктів і відстаней між ними, подробиці подорожніх подій. В описі Єрусалима поєдналися і враження, і цитати зі Святого Письма, і легенди. «Путник» Серапіона складається з трьох нерівномірних частин: опис дороги до берегів Палестини, включаючи нетривале відвідання Афона (це становить приблизно п’яту частину твору); опис Єрусалима і святих місць (найбільша за обсягом частина); короткий опис повернення до Києва.

Цікавим матеріалом наповнена перша частина, що свідчить про прагнення паломника охопити увагою різноманітні аспекти пізнаного під час мандрівки буття. Побувавши в Запорізькій Січі, Серапіон зробив щодо неї три зауваження: сюди влітку «много кораблей с вином приходит»; на кораблях, що вирушають у зворотний шлях, можна потрапити до Очакова, Константинополя і далі; на Січ прибували поважні достойники з певного місією — тоді тут побував «от святой Афонской горы архимандрит Антоній с мощами многих святых», який освятив воду частиною привезеного з Афона «животворящего древа».

Опис святих місць у «Путнику» щодо свого змісту здебільшого традиційний і не додає нічого нового порівняно з іншими паломниками. Автор послідовно, оперуючи власними враженнями, цитатами із Святого Письма та апокрифічними легендами, розповідав про загальновідомі святині Єрусалима, Віфлеєма, Оливної і Фаворської гір, Кедрського потоку та Гетсиманського саду, Юдолі Плачевної та Голгофи. Проте, на відміну від інших паломників, Серапіон звертав увагу на мистецьку цінність старовинних пам’яток, вдавався до релігійної екзальтації, розширював побутове тло перебування на Святій Землі.

Художня кульмінація «Путника» — відображення християнських святинь — становить собою топографічно-легендарну мозаїку, скомпоновану за сакральним принципом: методичний перелік святинь у просторовому ракурсі, їх словесне оздоблення міфом чи рядками зі Святого Письма, благоговійне ставлення до них, що виявляється у поклонінні, доторках («лобизанні»), осягненні їх зором і духом, у вірі, ніби їхня священна енергія переливається в душу паломника. Серапіон, як і інші автори ходінь, створив свій міф про Святу Землю, використовуючи загальновідому символіку і власні уявлення про християнську легенду.

Не пориваючи зі сферою середньовічного символізму, «Путник» Серапіона характеризується деякими бароковими ознаками, зокрема частковою десакралізацією змісту ходіння, викликаною суперечливістю «подвійного світу» паломника (світу сакрального і профанного). Деяким описам святинь властива двоплановість зображення. Зокрема, урочистий вхід паломників у Єрусалим «приземлений» повідомленнями, що з пілігримів турки «от всякой души брали по три денежки», а місцеві одновірці «с коней и верблюдов своими руками ссаживали, и вещи оныя сами в келій относили и трапезу с великим угощеніем представляли». Означений контраст (протистояння святого і грішного) набуває в іншому місці очевидного дисонансу: в урочу мить сходження небесного вогню до Гробу Господнього архієрей із запаленою від нього свічкою прямує до вівтаря, а турки «по обоим сторонам ишли с плетьми и людей били, чтоб не толпилися и не удавили архієрея». Контрастна ситуація набуває відтінку жарту, коли Серапіон пише: «Тогда архієрей божій со многим трудом, в поті лица, едва во олтарь внійде, и какая в народі тогда бысть радость, сказать не можно».

Осягаючи простір (як мирський, так і священний), автор дивувався множинності світу, намагаючись внести у свій «Путник» різноманітну інформацію. Поєднання зорових вражень та інформативного матеріалу витворює цілісну і багатогранну картину: «И сей город Хіос такожде другіе города превосходит; есть бо велик весьма и украшен, церквей в нем самих христианских имієтся 300, только с тими, что и по домам иміются, и он протягается наипаче садами: лимоніями, португалами, померанцами и протчими деревьями, между коих деревьев, як посмотришь, превеліе всюду каменные и высоте палаты, в которых большое время, нежели во граді, живут господари тих садов». Серапіон пов’язував ці різнопланові повідомлення одним реченням, довільно і непропорційно розміщуючи образи по всій картині, від чого вона має незвичний вигляд, оскільки зібрана ніби з окремих частин.

Барокові стилістика та образність органічно вплітаються в загальний контекст «Путника», наприклад у виділеному автором розділі «О святих церквах, иже во Іерусалимі». Центральним образом-символом тут є церква Воскресіння Христа. «Дивная и великая» вона тому, що «вся міста святая, идіже Христос пострада, окружила». Обмежившись легендарним повідомленням, що церкву спорудила цариця Єлена після того, як виявила на цьому місці животворний хрест, Серапіон не вдавався, як інші паломники, до опису зовнішнього вигляду та інтер’єру храму, а створив символ контрастними елементами зовсім іншого змісту: висловив невдоволення, що Гроб Господній «держат франки» (католики) і щодня богослужіння тут правлять («тій раздробенки отправляются», «читают свои бреденки»), гріхи відпускають, хоч самі варті «озера огненного». Полемічна загостреність цих реплік, що вказує на традиції полемічної літератури, акцентує на нестабільності і роздробленості християнського світу, несе в собі внутрішню невдоволеність, дисгармонію, душевну напругу, що проявляється в негативних емоціях і апокаліптичних образах («озеро огненное»). Отже, це не просто незвичний для паломницького твору ракурс бачення головної християнської святині, а інше її зображення, інше компонування матеріалу, яке відповідає бароковим художнім настановам.

На відміну від етикетної стриманості більшості авторів ходінь, Серапіон частіше давав волю власним емоціям. В одних випадках він їх виражав у формі релігійної екзальтованості, а в інших — здивованості, щирої зацікавленості. Вигляд Гробу Господнього, який паломник бачив уперше, здолавши заради такої омріяної миті важкий і довгий шлях, викликав надмір почуттів, тому свої враження Серапіон передав бурхливо, в емфатичному стилі: «Тамо святый и живоносный гроб Христов, туда вси с великою и неизреченною радостію, со страхом и плачем, приходят, иззувши сапоги и мняще недостойных себе сицевой благодати быти, вміняющи, на колінах от далече руками и ногами прилазят со многим рьіданіем, біюще перси свои и вопіюще ко Господу».

З емоційним піднесенням змальовано у «Путнику» приморський пейзаж, який не стосується опису святих місць: «Там понад богазом по обойм сторонам изрядніи города и села, дивніе вертограды, благовонній кипариси и инніи древеса пречудніе, зеліе благоухающее; словом сказать, міста оніи красоты несказанной». Проте й під час перебування у святих місцях Серапіона вражають передусім екзотика і незвичайність пейзажу, який водночас є частиною природи і сакрального простору: «Там, понад Юдолію Плачевною, многое множество под горою келій, разсілин и замок от камени удивительно поробленно и повыбивали, взявши от низу от Плачевной Юдоли до самого верху горы несколько рядов по обоим сторонам, идеже Преподобніе Отцы спасались, и тій келій всюду понад горою висят, як гнізда ластовиніи, як посмотріть, то от самого взору страх человіка ошибает».

Доповнення сакрального контексту ходіння побутовими і ліричними елементами, різноманітною нерелігійною інформацією — це спроба автора «Путника» синтезувати духовне і світське.

На зміни у паломницькій прозі барокової доби вплинули тенденції, характерні для літературних пошуків в українській літературі: підсилення пригодницьких елементів, детальне зображення подорожі, яке автори подавали як захоплюючу пригоду.

Запитання. Завдання

1. Дайте визначення терміна «ходіння». Коли започатковано жанр ходінь?

2. Яких модифікацій зазнав паломницький жанр протягом XVIII ст.?

3. Доведіть, що «Путь» Макарія і Сильвестра — це спроба створити міф про Святу Землю.

4. 'Визначте новаторство паломницької прози на прикладі «Мандрівки» Іполита Вишенського.

5. Проаналізуйте роль пейзажів у паломницькому творі Варлаама Ліницького.

6. Охарактеризуйте життєвий і творчий шлях Василя Григоровича-Барського.

7. Проаналізуйте «Мандри» Василя Григоровича-Барського.

8. За рахунок чого Василь Григорович-Барський розширив жанрові межі традиційних ходінь?

9. Визначте барокові ознаки «Мандрів» Василя Григоровича-Барського.

10. Охарактеризуйте «Путник» Серапіона.