Історія української літератури ХI—XVIII ст.

2.7. Українська драматургія XVII ст.

В Україні традиція розігрування драматичних дійств сягає дохристиянської доби: то були здебільшого різноманітні обряди річного календарного циклу. Після впровадження християнства, яке намагалося витіснити споконвічну обрядовість із повсякденного буття українців, обряди та звичаєві дійства продовжували функціонувати у народному середовищі, виконуючи магічно-побутові, етичні та естетичні функції. У народну обрядовість проникли деякі елементи християнської, унаслідок чого з’явилися язичницько-християнські сценарії святкових дійств. Однак українська література засвоювала вже готові взірці релігійної (духовної) драми, запозичені із Західної Європи, причому зробила це досить пізно — наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Генеза давнього українського театру

Джерелом давньої драми була середньовічна система літургії (богослужіння), що остаточно сформувалася наприкінці І тис. Середньовіччю загалом властива театральність — побуту, придворного етикету, лицарських турнірів, громадської практики, що поставало у формах посвяти, ініціації, торгової оборудки.

Католицький культ у західній церкві намагався сформулювати соціальні завдання, як це було в античній драмі. Драматичні літургійні сюжети, почерпнуті зі Святого Письма, ставали цілком самодостатніми, включали такі драматичні компоненти, як перипетія, катастрофа (розв’язка), апофеоз, вказували на можливість переходу від ритуалу до драми. Цей процес відбувся в XI—XIII ст. Літургійна драма набула жанрових форм містерії.

Містерія (грец. mysterion — таємниця, таїнство, обряд) — середньовічна європейська драма XIV—XVI ст. на біблійний сюжет. яку розігрували у святковий день (Різдво, Великдень).

Основними формами містерій були різдвяні та великодні драми, в яких розігрували євангельські сюжети. Із різдвяного циклу відомі містерії: «Дійство про пастирів віфлеємських », «Дійство про волхвів», «Дійство про побиття немовлят», «Дійство про пророків», «Дійство про Різдво»; із великоднього — «Дійство про відвідування гробу», «Великоднє дійство», «Дійство про ходіння в Еммаус», «Страсне дійство». Паралельно з цими драматичними формами розвивалися міраклі.

Міракль (лат. miraculum — чудо) — жанр середньовічної віршованої драми про житіє святого та чудеса, пов'язані з ним.

Ще однією драматичною формою доби бароко було мораліте.

Мораліте (франц. moralitee, від moralis — моральний) — твір повчального характеру з алегоричними дійовими особами на морально етичну тематику.

У міраклях і мораліте сюжети були запозичені із старо- та новозавітних історій: гріхопадіння Адама та Єви, життя Авраама, Ісаака, Йосипа, Естер, Данила, трьох хлопців з печі у Вавилоні, благовіщення Богородиці, весілля в Кані Галілейській, притчі про блудного сина, про багача й Лазаря та ін. Твори в алегоричній формі обстоювали певну дидактичну думку, закладену в образах Любові, Віри, Надії, Софії, засуджували Гординю, Заздрість, Скупість тощо.

Історичні сюжети з Біблії стали перехідним етапом від релігійної до світської історичної драми, що відіграла роль предтечі шекспірівської драми, а в Україні XVIII ст. — історичної драми типу «Володимир» або «Милість Божа».

У XVI ст., в період європейської Реформації, виникли два різновиди релігійних драм: протестантська та католицько-єзуїтська. Це було зумовлено роллю театру в реформаційній пропаганді, а також тим, що «релігійна драма зійшлася у своїх мотивах із богословською полемікою протестантизму та в різкім і енергійнім тоні висміювала продаж індульгенцій, малювала розкішне й вигідне життя пап порівняно з простим життям апостола Петра, виступала проти фанатизму й нетолерації Риму щодо релігійних переконань і т. д.» (М. Возняк).

Водночас з’явилися сценічні твори католицького спрямування, своєрідна художня контрпропаганда, культивована передусім у тогочасних колегіях, семінаріях та академіях (шкільна драма). Ці твори сприяли зміцненню віри, не тільки агітували за неї, а й піддавали критиці відступників, погрожуючи покараннями єретикам. Драми писали переважно латинською мовою. Мистецтво драматичної творчості було включене в загальну програму навчання. Поступово шкільна драма перетворилася на засіб моралізаторства.

Різновидом шкільної європейської драми XVI ст. була єзуїтська драма. Її постановки справляли враження на глядачів своїм змістом, вмілим зображенням характерів, настроїв, ситуацій, дійових осіб, сценічними ефектами (музика, малюнки, оптика, механіка). Вистави мали сильний моральний вплив. Єзуїтська практика виробила такі драматичні форми, як діалоги, драми, парадні вистави з урочистих нагод. За тематикою це були переважно різдвяні та великодні твори.

Єзуїтська драма набула значного поширення у Польщі у другій половині XVI ст. Вона не обмежувалася тільки шкільною практикою, що звужувало її вплив, а стала вуличним видовищем. Про неї О. Білецький писав: «У ці дні по вулицях Кракова або Вільна тягнуться колісниці, задрапіровані і прикрашені квітами і написами; на колісницях — постаті, що алегорично зображають Любов, Милосердя, святу Євхаристію, тощо (...) Легко уявити собі, яке враження на натовп справляли ці колісниці, ці тріумфальні арки з емблемами і гербами, зображення знарядь тортур і страти Христової, химерні костюми виконавців і виголошувані ними пишномовні вірші — все це масове дійство під відкритим небом в руках єзуїтів було могутнім засобом католицької пропаганди».

Саме польський єзуїтський театр безпосередньо вплинув на виникнення драматичного мистецтва в Україні. Однак православні діячі освіти і культури прагнули протиставити єзуїтським «машкарам» свої драматичні вистави, що створювали у православних навчальних закладах уже наприкінці XVI ст., зокрема у Львівській братській школі. Щоправда, новоутворені православні школи, драматичні дійства багато в чому, передусім у художній формі, повторювали єзуїтську практику. З цього приводу історик літератури Володимир Рєзанов зауважував: «Українські братські школи мали науково виховати своїх учнів у дусі православія і тим певного мірою обмежити мандрівки української молоді “по світу” до шкіл польських та західноєвропейських (...) Щоб піднести свою школу до рівня католицької й щодо деталей, керівники навчальної справи намагалися були запровадити в побут учнів особливості, що приваблювали в школах інших вір: упорядковано, між іншим, виступи учнів з релігійно-драматичними декламаціями та співами в школі, у церкві й по інших місцях».

Перейнявши деякі традиції західноєвропейської релігійної драми, український театр поступово прагнув вийти на власний шлях розвитку.

Розвиток шкільної драматургії

Теорію драми викладали латинською мовою в курсі поетики. За цією теорією, драма повинна була мати п’ять дій, у кожній із яких — до десяти актів (сцен), у кожному акті могло брати участь не більше трьох дійових осіб. Розпочиналася драма прологом. Перша дія містила алегоричні або символічні сцени, що розкривали суть п’єси; вони були або німі (без діалогів акторів), або супроводжувалися музикою, співами, танцями. Кожна дія мала завершуватися хором, інколи — балетом. Дійство закінчувалося епілогом, де зазвичай звучала мораль вистави і висловлювали подяку глядачам за увагу. За жанровим характером драматичні твори, як і в античному театрі, поділяли на власне драми, трагедії та комедії. Однак комедії в чистому вигляді не існувало: комічні сцени (наприклад, за участю простолюдинів) були лише елементами серйозної драми.

Драма (грец. drama — дія) — родовий різновид літератури, який художньо моделює життєві колізії за відсутності авторських характеристик дійових осіб.

Шкільний театр був складовою навчання. Драматичні твори писали передусім викладачі, а спудеї переважно були акторами, виконавцями. На сцені вони закріплювали, як зауважує сучасний дослідник давньої української драматургії Микола Сулима, отримані на лекціях знання, шліфували ораторську майстерність, училися триматися перед аудиторією. Важливою особливістю вистави є постійне словесне дублювання сценічної дії. Зумовлено це тим, що театральне дійство було важливим засобом пропаганди Слова Божого, яке втілилося і стало людиною — Ісусом Христом, тому в драмі передбачалося прикрашання Слова Божого, зображення сили «Божого воплощенія». Отже, основою вистави слугували слово, а не дія; діалоги і репліки, а не акторська гра. Виконавці виходили на сцену більше «для разсужденія», а не для гри. Поступово в шкільній виставі почало переважати саме театральне видовище: «слишателі» перетворилися на «зрителів», а на сцену виходили не «отрочища», а «актори».

Сцена шкільних вистав поділялася на «рай» (верхній поверх), «пекло» (нижній поверх), посередині був «земний» світ, де грали актори. «Далеко не всі студенти могли потрапити до зали Києво-Могилянської академії. На спектакль допускали лише старших, а з молодших — тільки тих, що брали участь у п’єсі, де були хори й «воїнства».

Прикладом тогочасного драматичного мистецтва є твір «Олексій, чоловік Божий», який дослідники кваліфікують як агіографічну драму (М. Сулима) і зараховують до найдавніших датованих драм. Текст її зберігся повністю, як і програмка вистави, присвяченої царю Олексію Михайловичу у 1674 р. В основу сюжету покладено житіє святого Олексія, відоме з часів Київської Русі. На форму і художні засоби п’єси вплинув єзуїтський театральний досвід. Як зазначав О. Білецький, «автор її, як видно, надивився на польський театр єзуїтської епохи. Мова його силабічних віршів переповнена полонізмами — і не тільки мова: п’єса — типовий продукт стилю бароко в літературі і поєднує на одній сцені архангелів з образами класичної міфології та історії, посилаючись і на Діогена, і на “Париса Троянчика”, виводячи на підмостки Юнону і Віртус (Чесноту), Венеру і Тимона Афінського».

Дія драми відбувається в часи Римської імперії, коли зароджувалось і поширювалося християнство. Сину римського сенатора Евфіміана Олексію віщий голос пророкував долю: стати на шлях нової віри і віддати своє життя за неї. У 17 років під час свого весілля Олексій, пам’ятаючи про справжнє призначення, втік. Сімнадцять років він мандрував містами і селами, проповідуючи Слово Боже, зазнаючи переслідувань, принижень і страждань. Коли повернувся в оселю батьків, його не впізнали. Через сімнадцять років, не зізнавшись батькам, хто він, помер.

Багатостраждальний Олексій — образ людини, яка знехтувала радощами земного життя і ступила на сподвижницький шлях служіння Ісусу Христу. Таке життя — тернисте, самовіддане, одухотворене — пропагувала п’єса, даючи моральний урок глядачам. Вона подавала взірець справжнього християнина, який необхідно було наслідувати або принаймні шанувати, зміцнюючи свою віру.

Художній рівень драми визначається передусім майстерним обробленням агіографічного сюжету, вплетениям у п’єсу сентиментальних елементів та романтичного пафосу у зображенні життя Олексія. Сюжетні перипетії по-бароковому доповнені внутрішніми переживаннями персонажів, контрастним зображенням боротьби за душу головного героя, психологізмом у передаванні пристрастей. П’єса створена за тогочасними правилами драматичного мистецтва.

До творів великоднього циклу належить драма «Слово про збурення пекла», написана на основі апокрифічної легенди про «сошествіє» Ісуса Христа в пекло та звільнення ним грішників. Уперше обнародував та прокоментував її у 1896 р. І. Франко, вказавши, що «Слово про збурення пекла» дійшло в кількох рукописах XVII ст., створених на Волині або в Галичині. Сюжет твору загалом відповідає апокрифічному джерелу (неканонічному Никодимовому євангелію), але за композицією п’єса не узгоджується з теоретичними приписами тогочасної поетики: не має прологу та епілогу, не поділена на окремі дії, написана переважно у формі діалогу Люципера й Ада, у монологах яких розкрито всю історію «сошествія» Христа в пекло.

Люципер був занепокоєний тим, що народився Син Божий, який виріс та зміцнів, і саме йому судилося зійти у пекло, зруйнувати його і визволити звідти грішників. Його співрозмовник Ад запропонував план: «Христа того занехаймо». Люципер розвинув цю тему: «Буду на него шукати яких причин, уже подпустил на него жидов і увойшли у раду, аби на него найшли фальшивую зраду. І до того за злост єго подмовил Іюду, аби вдал в дом до фальшиваго суду». Проте душу Христа не вдалося завоювати. Біля воріт пекла Люципер просив у нього пощади, але Ісус тричі «благословляет корогвицею» простір і «рече со яростію»:

Сокрушітеся, врата пекельная,

Ото ж во вас цар слави внійдеть,

Господь силам цар слави.

Христос увійшов у пекло і освітив ясним променем усі місця пекельні. Люципер у відчаї, а Соломон до нього промовив:

Ото Христос тоє ісказуєт,

Іж повторне єще прийдеть.

Страшний був перший єго приход,

Страшнійший єще вторий приход по мене.

Закінчувалося дійство восхвалянням Святої Трійці та Ісуса Христа.

За художніми ознаками «Слово про збурення пекла» тяжіє до фольклорної поетики, що зумовлено передусім орієнтацією авторів на апокрифічний сюжет, який у XVII ст. функціонував як уснопоетичний твір. На це вказують міфологічні персонажі Люципер та Ад; образ пекла з його чортами створений у народних традиціях;

пафос п’єси, що передає народне світорозуміння та особливості «неповної» християнської релігійності. І. Франко високо оцінив цей драматичний твір, оскільки побачив у ньому індивідуалізацію персонажів і народні уявлення про самопожертву та воскресіння Христа.

Крім традиційних драматичних форм в Україні були поширені декламації, діалоги, інтермедії тощо.

Декламації і діалоги різдвяного та великоднього циклів. Виступи учнів давніх шкіл з релігійними декламаціями та діалогами зафіксовано у 1616 р.: Памво Беринда написав декламацію «На Рождество Господа Бога и Спаса нашего Ісуса Христа вірші для утіхи православним христіанам», яку семеро учнів Львівської братської школи виголосили з нагоди свята.

Декламація (лат. declamare — вправлятися у виголошенні про мов) —- проміжний між поезією, шкільною драмою і віршованим діалогом жанр віршових творів, що виконували під час різдвяних або великодніх свят.

Декламація Памва Беринди — творча обробка європейської різдвяної містерії: у віршах ідеться про народження Христа від Діви Марії у Віфлеємі, прихід волхвів, які стали свідками великого дива. Твір написано силабічним віршем староукраїнською книжною мовою.

У 1630 р. у Львові видрукувано декламації поета і друкаря Андрія Скульського (? — після 1651): одна призначена для проголошування на Велику п’ятницю, оскільки в ній ішлося про «страсті Христові», друга («Вірші на привітний день Воскресіння Христового») — на Великдень.

У 1631 р. вчитель Львівської братської школи видав друком «Размышленіє о муці Христа Спасителя нашого». Твір належить до великодніх діалогів, що зумовлює його драматичну форму. У діалозі беруть участь такі дійові особи: три душі, Милість Божа, десять ангелів-вісників, Розум, Пам’ять, Воля, Тріумф, Хрест, Копіє, Палиця, Гвоздіє. Ці уособлення розкривають трагедійний і водночас оптимістичний пафос самопожертви Ісуса Христа.

Діалог (грец. dialogos — бесіда, розмова) — віршований твір на релігійну чи історичну тематику, побудований за принципом розмови двох осіб.

Декламації та діалоги не вимагали сценічної постановки і на початку XVII ст. були основою драматичного мистецтва в Україні.

Інтермедії. Зародження шкільної драми супроводжувалося становленням такого драматичного жанру як інтермедія.

Інтермедія (лат. intermedius — проміжний, середній) — невеликий за обсягом розважальний драматичний твір'переважно комічного характеру, який виконували між актами основної вистави.

Цей жанр згадано ще в давніх поетиках. Його характеризували як коротку дію, вигадану чи справжню, яку розігрують між актами драми і яка може бути пов’язана або не пов’язана з її персонажами, сюжетом чи дією. Основна естетична функція інтермедій — розважальна. Дійові особи — представники «низького стану»: селяни, корчмарі, дурні, шахраї. Комічний ефект досягався алогічними діями, мовою персонажів, їхніми поведінкою та вчинками.

До ранніх інтермедій належать два твори до польської драми вчителя Якуба Гаватовича (1598—1679) «Трагедія, або Показ смерті пресвітлого Іоанна хрестителя, посланця Божого», поставленої у 1619 р. на ярмарку в Кам’янці Струмиловій.

В одній з інтермедій зображено простакуватого селянина Стецька та шахрая Климка. Селянин накупив горшків, а Климко набивається до нього в наймити. Стецько обіцяє добре годувати, якщо той буде добре працювати. Климко пропонує купити у нього заховану в мішку лисицю. Відбувається жвавий торг. Климко одержує гроші і відходить, захопивши при цьому Стецькові горшки та одяг. Стецько розв’язує мішок, а звідти вискакує кіт («продав кота в мішку»). Селянин у розпачі. Тим часом Климко, переодягнувшись (прийом театральної травестії), повертається, кладе викрадені горшки, прикриває їх і запевняє Стецька, що то лежить ошуканець. Розгніваний Стецько трощить горшки, потім, зрозумівши помилку, іде скаржитися панові на Климка.

Сприйняття цієї інтермедії забезпечують упізнавані життєво-побутові ситуації, динаміка дії, несподівані повороти у розгортанні сюжету, жвавий (ярмарковий) діалог, насичена фразеологічними зворотами та образністю народна мова.

Дійовими особами другої інтермедії є троє селян, котрі повертаються з ярмарку втомлені та голодні, але раптом на дорозі знаходять пиріг. Ділити його — марна річ, бо ніхто шматком не наїсться, тому вирішили: кому присниться найкращий сон, той і з’їсть пиріг. Двоє засинають насправді, а третій з’їдає знахідку. Прокинувшись, перший, Максим, розповідає, що йому приснився Рай, де його запросили на трапезу самого Господа: «Било м’ясо, поросята, били пєчоне курчата, били там і вароноє, та били і смажоноє, все хорошо, і з юшкою білою, та і жолтою (...) і пироги там били, та і борщика зварили...». Другий, Рицько, уві сні потрапив у пекло, де хоч його і не годували, зате показали безліч див: «Суть тамо попи, панове, та наші побратове, суть там і лихії жонки, суть же невеликії дітоньки, всі гореють аж по уші; біда там і моєїй души била, та на вічне віки, кажут, будеш терпіл муки». Вислухавши їх, третій, Денис, розповів, що ангел спочатку провів його до Раю і показав Максима, котрий об’їдався райськими харчами, а потім у пекло, де Рицько сам наказав йому, повернувшись, з’їсти пиріг, що він і зробив. Такі пояснення не сподобалися двом іншим товаришам, тому Денису треба було пускатися навтьоки. За ним женуться Максим та Рицько, галасують і погрожуть розправою. Так закінчується анекдотичний сюжет.

Декілька інтермедій міститься у Дернівському рукописі (с. Дернове в Галичині), створення якого датують XVII ст. В «Інтермедії на дві персони: німець і хлоп» зображено конфлікт між зайдою-чужинцем та українським селянином. Німець вимагає у хлопа смачної поживи та м’якої постелі, йому хочеться масла, меду, білого хліба і холодного пива, а в селянина того немає, і він пропонує:

Потребуєш, добродзею, масла молодого?

А коби-сь, як я, хліба іззів часом сухого,

А вмісто меду зимной водиці...

Німець незадоволений, кричить на селянина, погрожує, але селянин не боїться, бо в нього є надійна зброя — замашний ціп:

І шпага ті тая нічого не поможе,

Як тя йму обертати ти ціпом, небоже!

Сцена побиття німця — символічна, оскільки відображає морально-психологічну зверхність селянина у протистоянні з агресивними чужинцями-здирниками.

Засобами зображення у цій інтермедії є широкі, плакатні, часом карикатурні штрихи у змалюванні персонажів, їх однозначна узагальнена характеристика: селянин — добродушний, дотепний, німець — самовпевнений, нахабний, хвалькуватий.

Ще виразнішим є соціальний підтекст в «Інтермедії на три персони: хлоп, поляк і німець». У ній хлопу притаманні якості завзятого козака, який кидається на ворогів-чужинців і перемагає їх, примовляючи:

А чого ж ви ся, псії народи, фуриюєте?

Зараз тую козацьку вегеру почуєте!

За море, псії народи, пойдіть людей дурити!

Нас, молодцов, лишіте з розуму зводити!

Зміст і спрямованість інтермедій з часом зазнали певної еволюції: від розігрування анекдотів до зображення соціальних конфліктів, які на сцені набували символічного змісту, виражали соціальний протест, були відгомоном життя простого люду. Завдяки цьому інтермедії вносили у книжну літературу демократичні елементи, впроваджували у письменство живу народну мову.

Запитання. Завдання

1. Проаналізуйте джерела давньої української драматургії.

2. На яких теоретичних засадах ґрунтувалася теорія давньої української драми?

3. Визначте ранні драматичні форми, які з’явилися в Україні на початку XVII ст.

4. Охарактеризуйте декламації та діалоги, їх тематику.

5. Поясніть терміни «містерія», «міракль».

6. Який сюжет покладено в основу драми «Олексій, чоловік Божий»?

7. Визначте художні особливості драми «Олексій, чоловік Божий».

8. Чому «Слово про збурення пекла» належить до великодніх драм?

9. Проаналізуйте інтермедії.

10. Охарактеризуйте інтермедійні образи.