Історія української літератури ХI—XVIII ст.

2.6. Історична проза другої половини XVII ст.

Середина і друга половина XVII ст. в Україні позначені динамічними, драматичними подіями: визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, пошуки союзників у боротьбі проти агресивних посягань Польщі і Туреччини; жорстокі внутрішні міжусобиці, означені істориками як період Руїни; початок колонізаторської політики Москви на українських землях. Головними особливостями того часу були розвиток релігійної, національної та політичної свідомості українського народу, звитяги козацтва і не завжди гідна поведінка його ватажків, боротьба за владу з патріотичними намірами, але ганебними наслідками. Складні перипетії та колізії епохи певним чином були відображені в тематиці, жанрово-стильових формах історичної прози, яка продовжувала традиції літописання, але під впливом нового часу набувала інакших зображально-виражальних параметрів.

Дослідник історичної прози епохи бароко Микола Корпанюк так охарактеризував основні її передумови: «Джерелами розвитку літописного жанру були складні умови суспільно-політичного життя, національно-визвольної боротьби з усіма її суперечностями; боротьба із зовнішніми агресорами, внутрішні релігійні протистояння, неоднозначна діяльність козацтва та його станові проблеми; процес завершення формування нації, відбудова держави та її втрата через цілеспрямоване руйнування Московією та Польщею».

Другу половину XVII ст. історики називають «козацькою ерою», яка охопила «козацьку революцію 1648—1657 років», Переяславську угоду 1654 р., соціальні та світоглядні суперечності козацької старшини, початок московсько-польської війни, громадянську війну на теренах України, «андрусівське розполовинення 1667 року», «турецьку альтернативу Петра Дорошенка, рукотворну пустелю після Чигиринських воєн 1677—1678 років», багатолику політику Івана Мазепи. Загалом тогочасна культура була «освітлена загравами воєн». Важлива особливість світоглядних та культурологічних засад епохи — народження «козацько-руської вітчизни». Над хаотичною розбіжністю політичних орієнтацій, персональних ворожнеч та особистих амбіцій височіла спільна мета — відновити «братерство» мешканців краю, знівеченого громадянською війною. У ролі словесного символу цієї мети утвердилася метафора Матері-вітчизни, розтерзаної власними дітьми. Вона втілена в більшості текстів другої половини XVII ст. «Козацько-руська вітчизна» (Самійло Величко) потребувала чіткого історичного означення. Першими це почали робити представники православної церкви.

Монастирське літописання

Із часів Київської Русі літописання зосереджувалося в монастирях. Ця традиція проіснувала до XVII— XVIII ст., але зміст монастирських нотаток набув дещо іншого характеру: вони відображали переважно дві теми: історія і діяльність обителі, історичні події в Україні.

Густинський літопис (1623—1627) — компіляція з Києво-Печерського патерика, вітчизняних літописів та польських хронографічних джерел, де викладено історію України від найдавніших часів до Берестейської унії. У літописі розкрито внутрішні монастирські проблеми, відзначено велику заслугу козацтва, гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

У передмові до читача викладено історіософські міркування щодо значення знань про минуле в житті людей. Ці роздуми позначені патріотичним ліризмом: «Автори сеї хроніки руської, хоч і були людьми смертними і знали запевне, що смертю скінчити мусять, природженою любов’ю до отчизни своєї пройняті будучи, прагнули того, щоб і по їхньому одході наступним поколінням, тобто народові руському, не зосталися минулі речі не знані: що описали і світові ясно виразили (...) Чому кожній людині читання історій дуже корисне? Бо коли б не описано і світу не подано, разом би з тілом без вісті все сходило б у землю, і люди, як у темряві будучи, не відали б, що за минулих віків діялося».

Розповівши про найдавнішу історію українського («словенського») народу, літописці значну увагу приділили походженню козаків, їхньому побуту і звичаям. У Густинському літописі створено героїчний міф про українське козацтво, розвинутий у пізніших історіографічних творах: «І по тім війнолюбивий наш народ, засмакувавши собі із добичі, наставив собі старійшину з-посеред себе, на ймення Козака; од нього ж бо і самі по тім козаками нареклися; і почали самі часто в Татарську землю ходити і звідти багаті добитки приносити. День же одо дня примножилося їх, так що з часом намножилося. І навіть досі не перестають вони пакості творити туркам і татарам. А старійшину собі обирають з-посеред себе, мужа хороброго і смисленного, за своїм давнім обичаєм; живуть же повсігди на Запорожжі. Рибу ловлять, її без солі на сонці сушать. А на зиму розходяться кождий у свій город. Тільки кілька сот зоставляють на курені стерегти стрільби і човнів. А на літо знову збираються»1.

Підгорецький, Межигірський, Крехівський, Добромильський літописи (Галичина) проповідували ідею об’єднання православних людей незалежно від їх соціального стану. Вони зосереджені на зображенні козацьких справ (війни з татарами, поляками), відбудови України, у чому вбачали велику заслугу церкви, зокрема її лідерів — Іова Борецького, Іллі Копинського, Петра Могили.

Історико-літературна роль монастирського літописання полягає в тому, що воно синтезувало барокову ідеологію та естетику, відобразило свою причетність до національної та державотворчої діяльності, солідаризуючись із позицією козацького стану. Завдяки цим творам монахи-літописці зуміли відтворити роль монастирів у розвиткові національної культури, зокрема літератури.

1 Переклад з давньоукраїнської В. Крекотня.

Світські крайові літописи

У світських літописах основну увагу було зосереджено на військовій (козацькій) тематиці, політичних справах (відносини України з Польщею, Московією, Туреччиною), визвольній війні на чолі з Богданом Хмельницьким, обороні церкви, козацькому лицарстві, провідниках нації. Їх створювали в регіонах України.

Острозький літопис (відтворює події від 1500 до 1636 рр.) виражає ідеологію оточення князя Василя-Костянтина Острозького: у ньому висвітлено діяльність династії Острозьких на тлі взаємин із Литвою, Польщею, Московією, князівськими родами України, їх внесок у захист і зміцнення православної церкви і державності. У літописі йдеться про поступове вимирання роду через чоловічу смертність та окатоличення. Найбільші досягнення, на думку автора, пов’язані з діяльністю Костянтина Острозького та його сина Василя-Костянтина. Антитезою їх діяльності була зрада князя Самійла Корецького та Анни-Алоїзи Хоткевич. Тема національної зради є однією з провідних у літописі. Її розкрито на прикладі не лише нащадків Острозьких, а й православних ієрархів, які переходили в іншу віру (католицьку, унійну). Це подано як трагедію українців. Острозький літописець акцентує на ролі козацтва в історії України: «ліпей здобилися козаки дома, ніже на моря ходячи». Впадає в око белетризація деяких оповідок, зокрема про великодню сутичку православних з Анною-Алоїзою Хоткевич у 1636 р.; про те, як буря носила людей понад деревами; про «невісту», котра народила немовля з лев’ячою головою; про слуг княгині Анни-Алоїзи, які постали в образах чортів та ін.

Основну увагу у Львівському літописі (припускають, що його автором був козацький дипломат і писар Михайло Гунашевський), який охоплює події від 1339 р. до кінця XVII ст., зосереджено на козацтві, до якого автор виявив симпатію, та місцевій українській і польській шляхті, яку розцінював як винуватицю всіх бід в Україні. З одного боку — Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Богдан Хмельницький, з другого — Жолкевський, Корецький, Конецпольський (у зображенні простежується барокова антитеза). Оповідання про повстання козаків відтворюють героїчні постаті козацьких ватажків Павла Павлюка (Бута), Василя Томиленка, Богдана Кизима, які стали жертвами політично дезорієнтованих або приручених шляхтою співвітчизників. Значну увагу приділено війні 1648—1649 рр. як відповіді козаків на безчинства шляхти. Охудожнення літопису відбувається за допомогою вставних легенд, бувальщин, переказів та біографій історичних діячів.

Хмільницький літопис (створений у м. Хмільник на Поділлі) — короткий твір, у якому зображено повстання козаків 1636—1637 рр., а також визвольну війну 1648—1649 рр. Наголошено на жорстокості обох сторін військового протистояння, викликаного соціально-політичними і релігійними суперечностями українців та поляків. Розкрито тему зрадництва, розорення українських земель війною та природною стихією.

У літописі Иоахима Єрлича (українського шляхтича) визвольну війну названо «нещасним початком розбою хлопського», козаків — розбійниками, свавільниками. Ідеальні герої цього твору — Ярема Вишневецький, Павло Тетеря, які прислужували польській шляхті. Йоахим Єрлич оплакував долю Польщі, яка «потерпала» від козаків, оскільки в ній автор убачав надійного гаранта своїх прав і маєтностей. Водночас він виявив себе вправним літератором, доповнюючи історичну інформацію легендами, переказами, чутками, мальовничо відображаючи битви, церемоніали, рельєфно змальовуючи історичних осіб.

Козацькі справи та зміни церковних ієрархів на київській та чернігівській кафедрах описує Чернігівський літопис (з 1591 р. до кінця XVII ст.). Головну увагу приділено повстанням, походам, війнам. Ідеалом для автора був Богдан Хмельницький, із симпатією він ставився до Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Івана Виговського, Івана Мазепи, Івана Сірка, Семена Палія, згадуючи їх військові заслуги. Причиною збройних конфліктів в Україні вважав колоніальну політику Польщі і Москви.

Так, завдяки світським крайовим літописам було створено козацький героїчний епос.

«Хроніка із літописців стародавніх» Феодосія Софоновича. Український літописець Феодосій Софонович (прибл. 1620—1677) навчався в Києво-Могилянському колегіумі. З часом викладав там, був проповідником, брав участь у дипломатичних місіях до Москви. У 1653—1655 рр. обіймав посаду ректора колегії. Став ігуменом Михайлівського монастиря у Києві. Приятелював із Богданом Хмельницьким, був прихильником Івана Виговського, Якима Сомка. Виступав проти підпорядкування української церкви московській, хоч у 1654 р. позитивно сприйняв Переяславську угоду.

У 70-ті роки XVII ст. Феодосій Софонович створив «Хроніку із літописців стародавніх». Структура літопису — барокова, оскільки у хронологічній оповіді поєднано різножанрові твори вітчизняного та зарубіжного походження. Твір складається із трьох частин, об’єднаних однією метою: «Кожному-бо потрібна річ є про свою Вітчизну знати».

Перша частина «Хроніка про Русь» змодельована з Літопису Руського, оповідей із Києво-Печерського патерика та хроніки польського історика Матея Стрийковського. Поділивши частину на глави, автор головний акцент зробив на давньому державному житті України (Київська Русь).

У тлумаченні витоків Русі Феодосій Софонович спирався на «Повість минулих літ», але вважав, що ця тема не розроблена, оскільки «рус писав більше шаблею, а не пером». Наприклад, автор інтерпретував легенду «про білгородський кисіль», запозичену із давнього літопису: «Когда Владимер тыи земли [Болгарську, Сербську, Хорватську] воевал, печениг тімъ часом пришли з воискомъ и стали под Білагородомь и, не могучи замку добыта, долго лежали, хотячи русь голодом выморити. И такъ, зморены голодом, русь во облеженю застаючи, хотіли здатися печенегом, аж един старый человек порадил, жебы не здавалися. И зобравши между людьми, розсытивши и муку, вкинути. И призвавши печенигов, і своих им в заклад значных людей давши, показали им кисіл, уроблены в калодызе, и дали им ести. А през них и до ихъ табору послали, мовячи, ижъ намъ боги із земли дають сами таки кормъ, николи насъ голодомъ не выморите, сами вперед зъгинете. Печенеги, видячи, же ихъ голодом не виморять и достати штурмомъ трудно, отступили от Руси и пошли додому. Вернулся тымъ часомъ и Владимеръ з войны до Киева».

У другій частині «Хроніка про початок і назву Литви» викладено сконденсовану, лаконічну історію Литви, без коментарів, на відміну від хроніки Стрийковського,

у якого автор брав фактичний матеріал. Ця частина публіцистична, закінчується 1533 р., коли помер Костянтин Острозький. Вона поділена на короткі фрагменти, кожен з яких має заголовок: «Кукивитъ», «Миндогъ», «Троинатъ», «Гедимин», «Ягело», «Скиргайло» та ін. (це імена литовських князів). Наприклад, у «Гедиміні»: «Року 1316 Гедимин зостал князем литовскимь. Того жь року прусове инфланскии, войском немалым напавши на землю Жмотскую, попустошили и под свою моць от Литвы взяли. И гетьмана Гедиминоваго Госталда поймали, которого Гедимин выкупил. На другий рокъ, собравши Гедимин войско литовское, възявыпи теж себі на помочь русь и татар, повоеваль и звитяжилъ прусов, землю Жмодцкую знову себі отшукал и з великою славою и користю, от прусов набранною, вернулся до Литвы».

Закінчується літопис «Хронікою про землю Польську». Її виклад хронікальний: за князями і королями; зрідка трапляються белетристичні вставки (про Івана Підкову, Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Хотинську битву, повстання Тараса Трясила, Якова Остряниці; також тут є топонімічні легенди та різноманітні фантастичні чутки), наприклад: «Року 1594 было тепло так великое, же в енвару и в февралю квитнули дерева, але в марцу от мороза посьхли. Другого року подле Кракова жена уродила дитя з ужем посполу, который ужь дитину моцно гризь. Другая жена уродила быка з двома головами: една голова на звычаином місцу, а другая голова на хвості, хвост был на хрибті, а ног сім на правом боку міл».

Літописець осуджував поляків за кривди українцям, але не відгукувався схвально і про союз із Москвою. Його опис визвольної війни — перший в українському літописанні, який, попри лаконічність, відображає симпатію до козаків і свідчить про навмисне замовчування деяких подій, пов’язаних із Іваном Виговським або Юрієм Хмельницьким. Завершується літопис розповіддю про взяття турками та Петром Дорошенком Кам’янця-Подільського у 1672 р.

«Синопсис». Вперше твір був надрукований у 1674 р. за наказом архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля (йому тривалий час приписували авторство твору). Повна назва твору — «Синопсис, або Коротке зібрання різних літописців про початок слов’яно-російського народу». Джерелами його були Густинський літопис, хроніки польських авторів М. Стрийковського, М. Бєльського, Й. Бєльського, М. Кромера, італійського — А. Гваньїні. Більшу частину літопису становлять оповіді про Київську Русь, боротьбу з монголами і татарами; він містить також декілька оповідань про литовське завоювання українських земель і закінчується описами боротьби з турками і татарами, зокрема битви під Чигирином у 1677—1678 рр.

«Синопсис» має проросійський характер, тому його використовували як підручник з історії в навчальних закладах, у яких у XVIII ст. здійснювали русифікацію України.

Історію Київської Русі автор тлумачив, спираючись на «Повість минулих літ». Період Галицько-Волинського князівства він оцінював критично, дорікаючи князю Романові за прагнення столицю «російського самодержавства» Київ перенести до Галича. Про князя Данила згадано у зв’язку із заснуванням Львова.

Автор із сумом писав про монголо-татарську руїну і вихваляв Дмитра Донського за Куликовську битву (історичний аналіз тих подій не дає підстав для героїзації Донського та гіперболізації Куликовської битви, після якої Москва ще триста років платила Орді данину). Про визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького у «Синопсисі» не згадано, а Переяславський акт 1654 р. зображено як повернення Києва російським царем Олексієм «на первое паки царственное бьітіе».

Події 70—80-х років XVII ст. автор тлумачив як спільну боротьбу України і Росії проти турків (повідомлено про кілька походів, зокрема Чигиринські 1678 р.). Тому радянські дослідники стверджували, що «Синопсис» обстоював ідею возз’єднання українського народу з російським. Насправді у ньому акцентовано на ідеї старшинства російського народу, месіанської ролі Москви у слов’янському світі.

Монастирські та світські крайові літописи другої половини XVII ст. подали строкату картину історичного буття України від давнини до драматичних перипетій Руїни. Вони засвідчили тяглість національного життя українців, складні етапи в їх історії, боротьбу за гідність та незалежність від агресивних сусідів — Візантії, Литви, Польщі, Туреччини, Кримського каганату, Московії. Літописи, хроніки, щоденники, компіляції започаткували диференціацію літератури на власне історичну та історичну белетристику. Цей процес остаточно завершився у XVIII ст.

Запитання. Завдання

1. Що зумовило активізацію історичної прози у другій половині XVII ст.?

2. Як у сучасному літературознавстві диференціюють літописання XVII ст.?

3. Визначте основні теми у монастирському літописанні.

4. Охарактеризуйте зміст Густинського літопису.

5. Які події та історичні постаті відображено у Львівському та Острозькому літописах?

6. Проаналізуйте тематику світського літописання.

7. Розкрийте ідеологічний зміст світських літописів.

8. За якою схемою викладено історію України у літописі Феодосія Софоновича?